- •§ 1. Предмет і функції історії політичних і правових вчень
- •§ 2. Методи історії політичних і правових вчень
- •§ 1. Виникнення поглядів на державу і право в країнах Стародавнього Сходу
- •§ 2. Державно-правові погляди
- •§ 3. Державно-правові вчення Стародавнього Риму
- •§ 4. Становлення християнських державно-правових ідей
- •§ 1. Економічні та соціально-політичні умови формування середньовічної політико-правової ідеології
- •§ 2. Теократичні державно-правові вчення Західної Європи
- •§ 3. Державно-правові концепції середньовічних мислителів і юристів
- •§ 4. Становлення поглядів на державу і право в ранньофеодальній Київській Русі
- •§ 1. Становлення державно-правових поглядів ісламу
- •§ 2. Особливості середньовічної державно-правової ідеології в країнах арабського Сходу
- •§ 3. Основні напрями розвитку державно-правової думки в арабських країнах
- •§ 1. Політико-правові концепції обґрунтування абсолютизму
- •§ 2. Державно-правові ідеї Реформації
- •§ 3. Держава і право у вченнях мислителів Нового часу
- •§ 1. Погляди на державу і право
- •§ 2. Державно-правові вчення в Росії періоду зміцнення абсолютизму
- •§ 1. Політична і правова думка в Україні періоду входження до складу Литви та Польщі
- •§ 2. Ідеї державності періоду Української гетьманської держави
- •§ 1. Правові та державницькі вчення німецьких просвітників
- •§ 1. Правові та державницькі вчення німецьких просвітників
- •§ 2. Вчення про державу і право представників італійського Просвітництва
- •§ 3. Державно-правові концепції представників французького Просвітництва
- •§ 4. Політичні та правові вчення у сша періоду боротьби за незалежність
- •§ 1. Державно-правова ідеологія консерватизму
- •1 Гегель г. В. Ф. Философия права. — с 89—90.
- •§ 3. Політико-правові вчення представників лібералізму
- •§ 4. Історична школа права
- •§ 5. Становлення державно-правової теорії позитивізму
- •§ 6. Політико-правова ідеологія утопічного соціалізму
- •§ 1. Державно-правова ідеологія «освіченого абсолютизму»
- •§ 2. Проекти державного устрою дворянської аристократії
- •§ 3. Державно-правові вчення Просвіти та раннього лібералізму
- •§ 4. Держава і право у вченнях декабристів
- •§ 5. Державно-правова ідеологія західників і слов'янофілів
- •XVIII—XIX століть
- •§ 1. Політико-правові погляди представників Просвіти
- •§ 2. Державно-правові концепції громадських об'єднань і рухів
- •§ 3. Державно-правова ідеологія ліберального та радикального демократизму
- •§ 1. Державно-правове вчення марксизму
- •§ 2. Політико-правові концепції соціал-демократії
- •§ 3. Держава і право у вченнях анархізму
- •§ 4. Теорії юридичного позитивізму і соціологічної юриспруденції
- •§ 5. Антидемократичні політико-правові теорії
- •§ 1. Державно-правові концепції утопічного соціалізму
- •§ 2. Держава і право у вченнях анархізму
- •§ 3. Становлення державно-правової ідеології лібералізму
- •§ 4. Соціологічні теорії права
- •§ 5. Вчення юридичного позитивізму
- •3 Там само. — с. 8с7.
- •§ 6. Неокантіанська
- •§ 7. Політико-правові вчення російського марксизму і більшовизму
- •2 Там само, — с. 385.
- •2 Там само. — с. 180.
- •§ 1. Становлення плюралізму державно-правових теорій на зламі XIX—XX століть
- •§ 2. Розвиток державно-правових поглядів політичними партіями початку XX століття
- •§ 3. Державно-правові концепції федералізму
- •§ 4. Політико-правові концепції консерватизму
- •§ 5. Державно-правова ідеологія більшовизму і націонал-комунізму
- •§ 6. Державно-правові концепції націоналістичного спрямування
- •§ 7. Академічна державно-правова думка
- •2 Там само. — с. 213.
- •2 Там само. — с 165.
- •§ 1. Державно-правові теорії соціологічного і позитивістського спрямування
- •§ 2. Державно-правові концепції фашизму і націонал-соціалізму
- •§ 3. Теорії природного права
- •§ 4. Державно-правові теорії елітаризму і технократії
- •§ 5. Теорії плюралістичної демократи
- •§ 6. Теорії державності соціального спрямування
- •XIX століть......................................................................
- •XIX століть......................................................................
§ 4. Теорії юридичного позитивізму і соціологічної юриспруденції
Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XIX — початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отримала два напрями: юридичний позитивізм і соціологічна юриспруденція.
Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув у Німеччині та у Франції. Найбільш видними представниками цих течій були відповідно німецький юрист Карл Бергбом та французький державознавець Адемар Есмен. Прибічники цього напряму не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право — як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не з сутностя-ми, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними,
17 — 4-1115
-257 –
ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція е формальною наукою про позитивне право.
Право, за уявленням позитивістів, є сукупністю норм, даних об'єктивно, які не потребують обгрунтування. Соціальним призначенням права є забезпечення соціального компромісу.
Норма права розглядалася позитивістами як раз І назавжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою силою. Норми права — це абстрактні накази, нормативні міркування законодавця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом, виданим верховною державною владою. Держава ухвалює закони І встановлює ними юридичні права та обов'язки.
Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки — певні суспільні відносини з'являються лише тому, що с відповідний закон. Тобто правовідносини, суб'єктивні права та обов'язки мають місце завдяки бажанню законодавця. З іншого боку, законодавець (яким є держава, суверен) не підкоряється нормам права, оскільки є не тільки джерелом права, а й передує йому історично і логічно. З огляду на це, правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери моралі.
З таких самих позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна юридична особа, правова конструкція. Держава створює право і водночас сама є правовим явищем, суб'єктом права.
Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну соціологію права.
Становлення цього напряму державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818 — 1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.
Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь
-258-
людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі.
Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досягненні визначеної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами.
Егоїсгичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і
для ного обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюєть-ся спеціальною соціальною організацією примусової влади державою з допомогою права.
У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розумін-
держави і визначив низку важливих ЇЇ ознак, серед яких:
наявність апарату примусу; наявність публічної влади; на-
явність норм публічного права, що визначає правовий ста-
тут самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й
підкорення.
Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між
суспільством та індивідом і необхідністю примусу, її метою,
за вченням Р. Ієрінга, є забезпечення загального інтересу та
обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує
•першому, оскільки інтереси суспільства «вищі за свободу».
Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою
як статична, а співвідношення «держава» та «особа» вирі-
шується в усіх випадках на користь першої.
Право мислитель називав дисципліною примусу. З фор-
мального погляду воно призначене для обмеження свавіл-
ля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими
нормами, захисту соціальних відносин; щодо змісту право
розглядається Р. Ієрінгом як сукупність загальних та індиві-
них інтересів, результат боротьби інтересів індивідів,
груп і санів суспільства.
Егоїстичні інтереси та боротьба за них і є, за вченням мис-лителя основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через боротьбу інтересів. На кожному етапісуспільного розвитку з допомогою права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з ЇЇ інтересами і згодом забезпечується панування закону. У другій половині XIX ст. на фунті соціологічного пози-тивнішу нипикли органічна теорія держави і права та теорія
-259-
Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903); теорії насилля — австрійський правознавець і соціолог Людвіг Гумплович (1838-1909).
Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між державою та біологічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є не що інше, як організм, частини якого подібні до частин (органів) живої істоти.
Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, росте, збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине.
Увесь цей процес супроводжується спеціалізацією індивідів, об'єднанням їх у групи — органи, які виконують визначену їм функцію: оборони й захисту суверенітету, економічну, управління тощо.
У своєму розвиткові держава проминає два етапи: примітивний та індустріальний. Для першого етапу розвитку характерні війни, боротьба за існування, природний добір, які є необхідними і виправданими для нормального розвитку політичного організму.
Згодом розвиток господарства приводить до вищого типу держави — індустріального. Війну й насилля в ньому заступають мир і злагода, а метою держави є благо індивіда. Влада держави обмежується, зменшується її втручання в соціальну, економічну та інші сфери, а на перший план виходять вільна конкуренція і підприємництво, які стають основою розвитку суспільства.
Теорія насилля Л. Гумпловича багато в чому збігається з ідеями, викладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку.
Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і рабів, переможців і підкорених.
Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву.
А втім, насилля як основа утворення й необхідна умова зміцнення держави має місце тільки на ранніх етапах. Згодом, завдяки розвиткові, встановлюється рівність усіх соціальних груп і прошарків суспільства та утворюється «сучасна культурна держава», характерними рисами якої є:
-260-
рівність громадян і законність; демократизм і парламентаризм; забезпечення народного добробуту.
На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації — в теорії «вільного права», біля витоків якої стояв Євгеній Ерліх (1862—1922). Учений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.
Навіть більше, кожна спільність людей — організація, профспілка, робітничий колектив, а також виробнича струк-гура — фабрика, підприємство, установа та інші структури суспільства створюють свій порядок, своє право.
Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-прак-тиками в повсякденному житті.
Є. Ерліх, висуваючи ідею «вільного», або «живого», права, віддавав перевагу судовій та адміністративній правотворчосгі.
У кінці ХГХ — на початку XX ст. в Західній Європі сформу-налась соціально-позитивістська концепція содідаризму, яку в історії державно-правових учень репрезентував французький юрист ЛеонДюгі{1859—1928). Він, зокрема, зазначав, що кожен клас мусить виконувати свою місію, свій обов'язок щодо забезпечення солідарності й гармонії в суспільстві. Необхідність соціальної солідарності має усвідомлюватися всіма громадянами, що породжує норму соціальної солідарності, головним .Імістом якої є відмова від порушень і позитивна діяльність, спрямована на реалізацію норми соціальної справедливості.
За вченням Л. Дюгі, право виникає стихійно, з соціальної солідарності, а тому є вищим, ніж держава, та обов'язковим для виконання. Юридична норма виникає теж стихійно, а функцією законодавця є тільки її фіксація.
А ще Л. Дюгі не визнавав поділу права на об'єктивне й суб'єктивне. На його думку, існує лише об'єктивне право, юридична норма, яка нікому не надає суб'єктивних прав. І іорма солідарності створює для людини лише соціальний обов'язок, що його вона повинна виконувати, узгоджуючи свої дії з нормою соціальної солідарності.
Близьким до теорії солідаризму було державно-правове вчення інституціоналізму, яке розробив Моріс Оріу (1859 —
-261-
1929). Сутністю цього вчення є визнання всіх соціальних спільностей (сім'ї, соціальне-професійних груп, трудових колективів, асоціацій тощо) інтегративними установами, які виконують дві важливі функції; по-перше, інтегративну, об'єднують суспільство в державу; по-друге — задовольняють всебічні інтереси індивідів та їх об'єднань.
У нових економічних умовах М. Оріу робив спробу вирішити наскрізну філософсько-правову проблему — проблему взаємозв'язку і співвідношення таких суб'єктів соціальної дійсності, як особа і держава.
Соціальні відносини, учасниками яких е особа, держава, колективи людей та інші інститути суспільства врегульовуються нормами права, в результаті чого такі відносини стають правовими.
У процесі соціального регулювання врівноважуються протилежні інтереси індивідів, їх об'єднань, соціальних верств і класів. У цілому національна чи інтернаціональна діяльність заснована на праві, яке врівноважує одвічну протилежність між особою і суспільством.
Правові системи, які формуються в кожній державі в процесі свого функціонування, розподіляючи всі права між собою і суспільством, створюють дві групи прав: право індивіда і право суспільства. Такий розподіл породжує певні протиріччя між ними, але водночас створює рівновагу, встановлює правовий порядок.
Правопорядок не тільки усуває антагонізм між індивідуальним (одиничним) і загальним, а врівноважує різноаспектні відносини в цивільній, публічній, комерційній тощо сферах, запроваджує справедливість відносин у цих сферах. Причому цивільна сфера є провідною серед інших завдяки відносинам — зв'язкам приватного характеру між усіма суб'єктами всіх інших сфер, а також важливістю інституту власності.
Одним із засобів урівноваження відносин у всіх сферах, у тому числі й політичній, є перетворення фактичних станів у правові, тобто їх легітимізація. З часу узаконення станів, які склалися, їх легітимізації вони стають інститутами.
Ще одним засобом врівноваження, запровадження справедливості є персоніфікація соціальних інститутів. Вона здійснюється відповідно до притаманного людині почуття справедливості. Об'єднуючись у колективні утворення, люди стають колективною силою і організуються подібно до особи, підкоряючи свої прояви розумним процесам.
-262-
Гому індивідуальним свідомостям стає легко скеровувати колективи в напрямі справедливості.