§ 1. Погляди на державу і право

за часів Московської феодальної держави

Формування феодальної держави на території теперіш­ньої Росії має багатобічну історію, яка сягає часів Київської Русі. У XII сг. виникли Володимиро-Суздальське князівство та Новгородська феодальна республіка. У XIII ст. землі май­бутньої Росії зазнали нападів шведів і німців (Невська битва 1240 р. та Льодове побоїще 1242 р.), а також монголо-татар. З XVI ст. почалися ліквідація феодальної роздробленості та об'єднання земель під егідою Московського князівства.

З другої половини XV ст. Москва — визнаний центр єди­ної держави. Відтоді почали складатися державні погля­ди, головним аспектом яких були претензії на місце й роль Московської держави серед інших держав, а також підне­сення, возвеличення Москви.

Характерним у цьому плані було вчення псковського ченця Філофея (XVI ст.), відоме з часів правління московсь­кого князя Василя III (1479— 1533) як концепція «Москва — третій Рим». У ній, зокрема, зазначалося, що основа іс-юричного процесу — божественне провидіння і віра в єдиного Бога. Рим, який був центром християнської релігії, тратив свою роль, його влада поширювалася тільки на християнську церкву західного обряду; Константинополь, що був центром християнської релігії східного обряду, за­гарбали турки 1453 р. Наступним центром усього право­славного світу повинна була стати Москва, а очолити цей

-103-

світ мав великий московський князь. Московській державі, за вченням Філофея, належало стати світовою столицею і здійснювати духовний (ідеологічний) вплив на інші право­славні країни.

Згодом означена концепція знаходила підтримку в тво­рах багатьох представників російської політико-правової ідеології. Водночас централізація Російської держави суп­роводжувалася процесами, що були характерними для фе­одалізму. В середньовічному російському суспільстві вибо­рювали верховенство два соціальні інститути — держава і церква.

Для послаблення духовної влади в суспільстві держа­ва збиралася позбавити церкву економічної самостійності, права володіння населеними землями. Проблема скасуван­ня права церковної влади на зламі XV —XVI сг. викликала до життя дві протилежні ідейні течії, які значною мірою впли­нули на подальший розвиток політичної та правової дум­ки в Росії. Представники першої течії — «нестяжателі», за­сновником якої був монах Ніл Сорський (у миру — Микола Майков, 1433 — 1508), пропонували задля відновлення авто­ритету церкви в суспільстві вести аскетичний спосіб життя, відмовитися від володіння майном, заселеними землями, самостійно вести господарство для свого утримання. Ідеї «нестяжателів» про співвідношення світської та духовної влади підтримував Вассіан Патрикеєв (7—1545), але рішуче висловлювався проти підкорення церкви державі.

Прихильники другої ідейної течії, засновником якої був Йосиф Волоцький (у миру — Іван Санін, 1439 чи 1440— 1515), — йосифляни — робили спроби обстоювати право на володіння населеними землями, висловлювали думки про те, що духовна влада вища за світську, а цар е слугою Бога і мусить коритися церкві.

Великий князь московський Іван Ш (1440 — 1505) не був зацікавлений у з'ясуванні відносин із церквою, оскіль­ки переймався приєднанням земель (Ярославль — 1463 р.; Новгород — 1478 р.; Твер — 1485 р. та ін.), створенням цент­рального державного апарату, законодавчої бази (Судебник, 1497 р.) і потребував підтримки з боку церкви. Тому пробле­му скасування права церкви на володіння населеними зем­лями було знято, а церква, завдяки Івану НІ, почала ідеоло­гічно забезпечувати процес об'єднання земель і докладати зусиль для припинення міжусобних суперечок між князя-

-104-

ми. Ідея централізації влади знову стала визначальною в політико-правових поглядах тогочасного суспільства.

Для періоду правління Івана IV Грозного (1530—1584) характерними були три течії державно-правової думки. Представники першої були прибічниками станово-пред­ставницької монархії; другої — виборювали ідею участі в управлінні державними справами Боярської думи; провід­ною ідеєю третьої течії була абсолютна монархія.

Останню з них підтримував Іван IV Грозний, робля­чи спроби реалізувати на практиці концепцію Філофея "Москва - третій Рим». Він постійно обмежував участь в уп­равлінні членів «Избранной ради» і згодом, став єдинодер­жавним правителем. Себе він почав вважати нащадком римських імператорів, застосовуючи Священне писання пе­реконував оточення про божественну сутність царської вла­ди, робив спроби підкорити собі владу церкви і проголосив себе верховним суддею. Запровадження жорсгоких методів правління сприяло тому, що його сподвижники ставали його ворогами.

Одним з них був провідний військовий Андрій Курбський (1528 — 1583), який перейшов на службу до литовського ко­роля Сигизмунда II, за що отримав від нього як нагороду во­линське місто Ковель та прилеглі села.

У своїх державно-правових поглядах, що були викладені в «Історії про великого князя Московського» та листах до Івана IV Грозного А, Курбський піддавав критиці абсолю­тизм російського царя.

Стверджуючи тезу про божественне походження світсь­кої влади, її призначенням він вважав правління по-спра-ведливості, забезпечення миру, блага підданих і справед­ливий розгляд судових справ. Висловлював думку, що в результаті запроваджених Іваном IV Грозним форми і при­нципів правління держава занепадає. Вважав, що скасуван­ня «Избранной радьі» завдало суттєвої шкоди державності, сприяло поширенню в суспільстві безбожжя і беззаконня.

Зазначена рада, на його думку, обмежувала свавілля царя, сприяла здійсненню влади в межах законів і святих статутів, виключала «кровопролиття невинних». Його державно-правові погляди були протестом проти заочного засуджен­ня, позасудової розправи, жорстоких покарань.

А. Курбський розмірковував, що закони не завжди мож­на сприймати як право, оскільки вони можуть не відповіда-

-105-

ти правді й справедливості, а бути суб'єктивним проявом верховної влади. Суб'єктивізм влади і законів можна було б виключити, на думку А. Курбського, за умови відсторонення від царя «злих радників» та повернення до станової монархії.

В поглядах на державу і право А. Курбського ми знахо­димо ідею щодо вдосконалення суспільного життя шля­хом запровадження «правління освічених», поширення знань. Реалізуючи на практиці ці ідеї, він підтримував про­світницькі намагання Костянтина Острозького, Михайла Смоленського та інших прогресивних представників знаті Волині, а також діяльність засновника друкарської справи Івана Федорова¹.

Прибічником ідеї централізованої монархії з сильною зовнішньою політикою був ідеолог дворянства, письмен-ник-публіцист Іван Семенович Пересвєтов. У 1549 р. він пе­редав російському царю Івану IV Грозному свої послання «Малу чолобитігу» та «Велику чолобитну», в яких виклав власну концепцію державних реформ.

Князівське правління та боярство він уважав такими, що віджили, застаріли і стримують розвиток єдиної сильної де­ржави. Великі надії в питанні державотворення він покла­дав на новий соціальний прошарок суспільства — дворянс­тво та сильїгу владу царя.

Задача єдиноуправителя, на думку І. Пересвєтова, поляга­ла в установленні в державі «великої правди» та «обов'язку», коли всі піддані муситимуть докладати зусиль для покріп­лення держави та сприяти підвищенню авторитету царя.

Монархічна держава мала б здійснити військову рефор­му, оскільки своєю силою військо здобуває славу царю. А ос­кільки підневільна людина, кріпак не може бути хоробрим воїном, то І. Пересвєтов пропонував звільнити холопів.

Монополізована царем влада повинна була здійсню­ватись на засадах «правди», яку повинні були охороняти «воїнники». Необхідно було створити центральні органи управління у військовій, фінансовій сферах, а також у судо­вій системі.

Проектом І. Пересвєтова в механізмі абсолютистської держави передбачався спеціальний орган контролю за до­триманням «правди», а також за виконанням своїх функцій суддями і особами, уповноваженими на збирання податків.

Аларкип Н. М. История юридической мьісли России. — М., 1999. — С.75.

-106-

Окрім цього, повинна бути повністю підконтрольною сфера торгівлі й виконання цінової політики, що формува­лася царем. Церква, за проектом І. Пересвєтова, не повин­на бути допущеною до державних справ, напрямом її діяль­ності мала бути духовна сфера. -106-