§ 1. Становлення державно-правових поглядів ісламу

У першому тисячолітті нашої ери родоплемінна органі­зація і світогляд населення Аравії почали зазнавати суттєвих змін. Розширення зв'язків і торгівлі сприяло переміщенню населення, а торгові шляхи, що перетинали півострів, ви­конували комунікативні функції, сприяли поширенню ем­піричних знань та ідей монотеїстичних релігій (іудаїзму і християнства), які заступили язичництво. Під тиском нових виробничих і обмінних відносин послаблялися родоплемін­ні зв'язки, почали з'являтись елементи феодального устрою суспільства.

Поступово почали відходити в минуле культура і мо­рально-правові уявлення кочівників-бедуїнів, почали фор­муватися зачатки нового світогляду з аспектами системати­зованих уявлень про Всесвіт, людину та її місце в світових і суспільних порядках. Зазначене сприяло виникненню ісла­му, який перекреслив розрізнені уявлення людей про своїх богів і став надплемінною системою ідей, що сприяв духов­ному і організаційному об'єднанню арабів-бедуїнів.

Засновником ісламу вважається житель Мекки — Мухаммед (570—632), який мав знатний родовід і до двад­цяти чотирьох років займався торгівлею, водив каравани. Згодом цю діяльність він змінив на суто релігійну, багато часу проводив сам-на-сам, у пості й молитві, формуючи мо-рально-релігійну систему цінностей, яка була викладена в Корані.

-73-

У цій книзі викладені основи ісламу (від араб. — покір­ність), головною ідеєю якого е ідея єдиного Бога (Аллаха), влада якого — безмежна. Він сприяє праведникам у житті і піддає жорстокому покаранню грішників, які порушують або несумлінно виконують його настанови і приписи, викла­дені в Корані. Вважається, що в цій книзі знайшли втілення багато релігійних образів євреїв і християн, ідеї Старого й Нового заповітів, які стали відомі Мухаммеду за часів його торгових подорожей¹. Хоча за переказами Мухаммед вик­лав у Корані у віршованій формі свої бачення, які постава­ли в його уяві під час молитов. Коран складається з 114 глав, у яких викладені релігійні та морально-правові приписи.

Головною заповіддю для мусульман є визнання того, що немає іншого Бога крім Аллаха, а Мухаммед — його про­рок. Відступництво від віри почало визнаватися найбіль­шим злочином і каратися смертю, поняття гріха стало ото­тожнюватися з поняттям злочину.

Нова система релігійних і морально-правових уявлень швидко поширилася. Мединська община прибічників Мухаммеда стала центром об'єднання Аравії, своєрідною теократичною державою.

У VII —VIII століттях, виконуючи приписи Корану щодо ведення війни з невірними допоки не скінчиться неспокій і пригноблення, не утвердяться по всій землі віра в Бога², поборники цієї релігії завоювали Сирію, Палестину, Ірак, Іран, Єгипет, Іспанію, Вірменію, Грузію, утворивши арабсь­кий Халіфат.

Згодом в ісламі сформувалося кілька течій, основні се­ред яких — суннізм і шиїзм. Прибічники суннізму до рівня Священного писання, крім Корану, відносять Сунну — му­сульманські перекази про життя Мухаммеда, а також тлу­мачення ісламу — яка складається з хадисів.

Шиїти не визнають суннітських халіфів, вважають закон­ними послідовниками і тлумачами ісламу лише династію 12 імамів - Адідів (Алі та його прямих нащадків від шлюбу з дочкою Мухаммеда — Фатимою).

Особливістю ісламу є те, що в першій течії Коран і Сумна, а в другій — Коран визнаються чинним правом, норми якого

Бачинші В. А., Чефрапоа В. А. История философии й права. — X., 1998. — С. 73-75. ² Коран. - Сура 8. - В. 39.

-74-

регулюють всі сторони життя мусульманина, визначають його «вірний шлях до мети» (шаріат).

Ісламом стверджується ідея, що вчення Корану є незмін­ним, завершеним, а його положення імперативними, їх дія не змінюється, не коригується і не залежить від життєвих обставин, часу, індивідуальних особливостей людини тощо.

Людська більшість, община або окрема людина не можуть змінити принципи права, встановлені Богом, — це залишаєть­ся його прерогативою. Обов'язок людини у в реальному світі полягає лише в тому, щоб виконувати волю Бога. Своє особис­те життя, відносини з іншими людьми, трудову діяльність лю­дина повинна будувати, виходячи лише з настанов Корану.

Фактор часу також не впливає на чинність норм ісламу. Суспільні відносини, які мають постійну тенденцію до змін, а також людські звички повинні повністю відповідати його принципам.

Значна частина приписів Корану має водночас мораль­ний і правовий аспекти, багато з них є нормами-принци-пами, на яких має будуватися життя людини, суспільства і держави. Зокрема, в ньому пропагується релігійна єдність арабів, братство віруючих, засуджуються пияцтво, нечес­ність. Кожен з віруючих повинен своєчасно сплачувати по­даток на майно та доходи, матеріально допомагати знедоле­ним, виділяти кошти на суспільні справи. Водночас приписи Корану закріплюють соціальну нерівність, можливість під­корення однієї людини іншій на умовах рабства. В окремих місцях Корану йдеться про обов'язки мусульман виконува­ти цивільно-правові зобов'язання за договорами, порядок забезпечення їх виконання тощо.

За корисливі злочини і, особливо, посягання на влас­ність Коран передбачає жорсткі санкції у вигляді фізичних покарань.

Важливим державотворчим аспектом Корану є принци­пи безумовного підкорення владі, яка вважається такою, що йде від Бога, він дарує її тому, кому бажає. Причому вла­да не обов'язково поділяється на світську й духовну, а ро-Іуміється ісламом як засіб для здійснення морально-право-них приписів Корану.

Але у зв'язку з тим, що Коран і Сунна не передбачають регулювання значної кількосгі відносин, виникла практика іджтихаду — самостійного тлумачення цих джерел автори-Іетними правниками, яке здійснювалося згідно зі встановле-

-75-

ними правилами. До них належать тлумачення за аналогією (Кіяс), а також одностайний погляд на фактичні обставини знатоків права, який має силу рішення всієї общини.

Причому в різних течіях ісламу були різні підходи до такого тлумачення. В X ст. в одному з напрямів суннізму вважалось, що подальший розвиток ісламу, його мораль­но-правових приписів шляхом тлумачення неможливий. І навпаки, багатьма новими течіями і сектами суннізму вва­жається, що муджтахіди повинні здійснювати тлумачення на запит общини, виносити правові рішення щодо застосу­вання приписів Корану до фактичних життєвих обставин.

У цілому до кінця X ст. було завершено формування му­сульманського права. Його джерелами стали Коран і Сунна; юридичні норми, що не зазначені в Корані, а саме: кіяс — ви­сновок за аналогією; фетва — рішення вищих мусульмансь­ких керівників («людей релігії»); іджма — узгоджена думка мусульманських авторитетів з яких-небудь питань; іджити-хад — творча розробка і тлумачення правових і релігійних норм представниками теократично-юридичних шкіл.

Головною ідеєю мусульманського праворозуміння є ви­знання того, що воно не встановлює всі конкретні правила поведінки, а передбачає певні схеми, загальні її принципи, на основі яких виноситься рішення щодо конкретних справ. Таким чином, мусульманське право дає можливість Існуван­ня двом «істинам». Істина, яка випливає із Священного пи­сання, і реальна істина, встановлена в процесі застосування принципів права. Іслам вимагає, щоб ці істини співпадали. У разі, якщо рішення справи по суті визнане неправильним, винним вважається муджтахід, недосконалість права до ува­ги не береться.