2 Там само. — с. 180.

-288-

З'ясовуючи сутність державного апарату, Ленін зазна­чав, що він обстоює інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом — диктатурою проле-гаріату.

Диктатура — необхідна умова придушення опору пова­леного класу багатіїв. У цій праці Ленін спробував визначи-ти функції держави, як-от: придушення опору повалених гксплуататорських класів; демократичне й раціональне керівництво суспільством у цілому, виробничою сферою, І'кономікою країни; здійснення контролю за мірою праці, розподілом і споживанням; охорона загальної власності на засоби виробництва; зміцнення нової дисципліни пра­ці тощо.

Розглядаючи проблему співвідношення несумісних кате­горій «диктатура» й «демократія», він зазначав, що в буржу­азній державі демократія є надбанням небагатьох, а за дик­татури пролетаріату утворюється реальна демократія для більшості.

З класових позицій підходив Ленін і до з'ясування сут­ності права. У праві, за його вченням, закріплюється воля панівного класу; отже, і в буржуазній державі, І за диктату­ри пролетаріату право стоїть на сторожі інтересів того кла­су, який знаходиться при владі.

На першій стадії (фазі) комунізму право виконує функ­цію регулятора розподілу продуктів і розподілу праці між членами суспільства¹. Порядок розподілу визначається де­ржавою і закріплюється у праві.

На вищій стадії комунізму необхідність юридичного регулювання суспільних відносин зникне, оскільки пра-нила людського співіснування стануть звичками. На цін же стадії (фазі) суспільного розвитку стане непотрібною і держава.

Зовсім неприйнятним у вченні Леніна є принцип со-ціалістичної правосвідомості, якому належало стати основ­ним у діяльності державних інститутів. Утілення цього прин­ципу в життя сприяло затвердженню у правозастосовній діяльності соціальної орієнтації, ставило право в залежність під комуністичної ідеології, не припускало існування інших політичних поглядів, установлювало юридичігу (криміналь­ну) відповідальність за вільнодумство.

Аепин В. Й. Полн. собр. соч. — Т. 33. — С. 94. 19-4-1115

-289-

Ідеолог російських комуністів не визнавав поділу права на публічне й приватне. З цього приводу він зазначав: «Не визнаємо нічого «приватного», для нас усі галузі господар­ства є публічно-правовими, а не приватними»¹.

Загалом у вченні Леніна превалювали класові, а не ли­цемірно проголошувані ним загальнолюдські принципи й цінності.

Вчення В. І. Леніна про державу і право та його суспіль­ний ідеал — соціалістичну, демократичну державу, отри­мали свій подальший розвиток у програмних документах Комуністичної партії більшовиків.

Зокрема, в Програмі побудови соціалізму Російської комуністичної партії (більшовиків), що була схвалена VIII з'їздом РКП (б) 18—23 березня 1919 р., і стала основою всіх подальших рішень, зазначалося, що Радянська влада визнає неминучість класового характеру всякої держави, допоки не зник поділ суспільства на класи і разом з цим — усяка дер­жавна влада. Радянська держава за своєю сутністю спрямо­вана на подавлення спротиву експлуататорів, відбирання в них політичних прав.

Радянська класова держава, зазначалось у більшовиць­кому державно-правовому вченні, викладеному в рішеннях з'їзду, поступово знищуючи класову боротьбу шляхом зни­щення самих класів, у перспективі дедалі більше буде роз­чинятись у керівному апараті виробництва і розподілу та в культурно-адміністративних органах. «Звільнившись від свого класового характеру, держава перестане бути держа­вою і стане органом господ а рсько- культурного самоуправ­ління»².

Завданням радянської влади є знищення негативних сторін буржуазної демократії й парламентаризму, «особли­во розподіл законодавчої та виконавчої влади, відірваність представницьких установ від мас тощо. Радянська держа­ва наближує державний апарат з масами також тим, що ви­борчою одиницею і основною ланкою держави стає не тери­торіальний округ, а виборнича одиниця (завод, фабрика)»³. Пропонувалось продовжувати «експропріацію буржуазії»,

¹ Ленин В. Й. Полное собрание сочинений. — Т. 44. — С. 318.

² Програмна российской коммунистической партии (большевиков) // Хрестоматия по исгории КПСС. — Т. 1. — 1903 — 1924 гг. — М, 1989. — С. 345.

³ Там само. - С. 321-322.

-290-

•переведення засобів виробництва у власність Радянської республіки, тобто в загальну власність всіх трудящих»¹.

Водночас у практику державного будівництва пропо­нувалося запровадити елементи казарменого комунізму, а саме: замінити торгівлю «планомірним, організованим у загальнодержавному масштабі розподілом продуктів», ор­ганізувати все населення в єдину мережу споживчих комун, жорстко централізуючи весь розподільчий апарат.

Резолюція цього з'їзду партії більшовиків «Про судову владу» перевела з площини теоретичної концепції в пло­щину державотворчої практики вчення В. І. Леніна щодо ре­форми правової системи.

Зокрема, була схвалена діяльність щодо відміни «законів повалених урядів», закріплена в декретах Рад воля проле-таріату визнавалася джерелами права; в судовій практиці за­проваджувався принцип «соціалістичної правосвідомості», яким слід було керуватися при розгляді й прийнятті рішень щодо судових справ у разі відсутності нормативно-правових актів. Окрім цього, замість «буржуазної демократії», «вибор­ності суддів народом» пропонувалось запровадити класовий лозунг «виборність суддів з трудящих тільки трудящими»². Пропонувалося для здійснення правосуддя залучати широкі маси пролетаріату і найбіднішого селянства, запровадити участь у ньому робітничих організацій, профспілок тощо.

На думку теоретиків цієї правової доктрини, зазначені заходи спростили будову суду, зробивши його абсолютно доступним для населення, виключивши всіляке затягування при веденні справ.

Задля ефективного запровадження в соціальну практи­ку державно-правового вчення більшовизму пропонувало-І'я створити «контроль соціального характеру», провідна роль в здійсненні якого належала б партійним організаціям і професійним спілкам.

У всіх радянських організаціях пропонувалося створити партійні фракції, які б підпорядковувалися «знизу доверху» за умови жорсткої партійної дисципліни. До них повинні були увійти всі члени комуністичної партії, що працюють у конкретній партійній організації.

Программа российской коммунистической партии (большевиков) // Хрестоматия по исгории КПСС. — Т. 1. — 1903—1924 гг. - М., 1989. -

С. 328.

Там само. — С. 325.

-291-

Державно-правова ідеологія і практика більшовизму за­перечувала можливість існування інститутів громадянсько­го суспільства, таких як спілки виробників, виробничі союзи та об'єднання громадян, обмежувала діяльність і роль про­фесійних спілок у суспільному житті, натомість насаджую­чи диктат однієї партії.

У резолюції X з'їзду Російської комуністичної партії (більшовиків) «Про синдикалістський і анархістський ук-дін в нашій партії» зазначалось, що тільки одна політична партія робочого класу — комуністична партія — «здатна об'єднати, виховати, організувати такий авангард проле­таріату і всієї трудової маси, який здатний протистояти не­минучим дрібнобуржуазним коливанням цієї маси, тради­ціям і рецидивам професійної вузькості або професійним забобонам серед пролетаріату і керувати всіма сторонами пролетарського руху, а отже, і всіма трудовими масами»¹.

Ще одним апологетом державно-правової ідеології ко­муністичного спрямування був Йосип ВІссаріонович Сталін (1879—1953) — генеральний секретар ЦК ВКП (б), який фак­тично одноособове керував Радянським Союзом упродовж ЗО років.

Усі його праці за змістом є догматичним тлумаченням державно-правових поглядів К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Ле­ніна, а їх квінтесенцією — вчення про диктатуру пролетаріа­ту, що було використане Сталіним для реалізації особистих інтересів і утвердження безмежної влади.

Диктатуру пролетаріату «батько народів» розглядав як насильницьку владу, необмежений законом примус сто­совно класу так званої буржуазії та інших соціальних про­шарків суспільства, які співчувають чи можуть йому співчу­вати. Виконавши своє завдання на етапі захоплення влади, диктатура пролетаріату з часом постала як держава з цен­тралізованою ієрархічною системою владних Інституцій на всіх рівнях: як у центрі, так і на місцях. Причому, користу­ючись формаційним підходом своїх попередників у визна­ченні основних етапів розвитку людської цивілізації, Сталін визначав місце диктатури пролетаріату в історико-хроноло-гічному плані між капіталізмом і комунізмом, називаючи

¹ X сьезд РКП (б). 8—16 марта 1921 г. О синдикалисгском й анархист-ском уклоне в иашей партии // Хрестоматия по исгории КПСС. — М., 1989. - С. 406.

-292-

їїперехідним періодом у закономірному розвиткові люд-ства. З огляду на це, він стверджував, що держава є маши­ною в руках панівного класу для подолання опору «класо-вих ворогів». Така держава ігнорувала інтереси суспільства, людини і громадянина. Основними її функціями були подо-лання опору класових опонентів, розширення своїх меж за рахунок інших держав, захист від зовнішньої агресії.

Попри це, диктатура пролетаріату була новою історич­ною формою демократії, що реалізувалася через ради де-пугатів, обирані від робітників і селян у всіх адміністратив­но-територіальних одиницях держави. Викладаючи свою думку з цього приводу, Сталін, як і його попередники, від­кинув передові державно-правові концепції світу, піддавав нищівній критиці «буржуазну демократію» та «буржуазний парламентаризм», не сприймав ідею поділу влади, оскільки радянську владу розглядав як таку, що об'єднує законодавчу її виконавчу владу в одній державній організації. Значне міс­це в його вченні відводилося комуністичній партії, що роз-глядалася як політико-ідеологічний інститут із широкими повноваженнями в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Вона була знаряддям диктатури пролетаріаіу, ядром вла-ди, визначала стратегію і тактику суспільного розвитку, за-безпечувала ідеологічну єдність, боротьбу з дисидентством і -класовими ворогами», «виховувала» населення.

Інтерпретуючи на свій кшталт погляди на право ідео-логІчних попередників, посилаючись на історичні умови, І Сталін і апарат очолюваної ним комуністичної партії за­перечували можливість існування теорії природного пра-ва, закликали відмовитися від старого «буржуазного права» І створювати «нове соціалістичне право», яке базувало­ся б на марксистській методології та відповідало б завдан­ням диктатури пролетаріату. На виконання цієї вказівки у виступі генерального прокурора СРСР і водночас директо­раІнституту права Андрія Януаровича Вишинського(1883 — 1954) на Першій нараді з питань науки радянської держави та права, що відбулась у липні 1938 р., було сформульова­но позицію офіційного «праворозуміння». Право почало визначатись як сукупність норм, законів і настанов, що за­хищаються силою держави. Це позитивістське визначення права стало домінуючим у радянській політико-правовій думці впродовж довгого часу, надзвичайно звузило мож-ливість з'ясування сутності права, примушувало юридичну

-293-

науку безплідне дискутувати в межах дозволеної методоло­гії, а в практичному житті слугувало покріпленню тоталі­тарного всевладдя.

Цей лідер «теоретико-правових досліджень» своєю діяль­ністю сприяв утвердженню в юридичній науці і практиці особливого явища — фактичного визнання джерелом пра­ва рішень органів комуністичної партії (постанов ЇЇ політич­ного бюро, пленумів, з'їздів) і надання їм вищої юридичної сили порівняно з іншими джерелами (формами) права.

Чисельні праці і «наукові» доповіді А. Я. Вишинського по суті е концепцією обгрунтування особливої надзаконної форми державності, панування в суспільстві неправового за­кону, переведення права з системи норм соціального регу­лювання до розряду засобів забезпечення комуністичного режиму та його ідеології, насильницьких заходів обмежен­ня прав людини і громадянина.

«Революційне насилля, зазначав він, виправдовуєть­ся принципами, на яких базується новий суспільний уст­рій, що прокладає дорогу до соціалістичного суспільства. Б цьому виправдання репресій і ударів нашого закону, які ми здійснюємо гцодо наших ворогів і недисциплінованих, непокірних пролетарській державі, тих, що чинять спротив ЇЇ вимогам, примушуючи їх до дисципліни, підкорення де­ржаві Рад»¹.

Обґрунтовуючи «досконалість» комуністично-радянської державності, А. Я. Вишинський піддавав критиці ідею пра­вової держави, а практику її формування в західних країнах називав «втіленням кулачного права», але тільки більш ви­тонченим, більш рафінованим, більш «цивілізованим», ніж кулачне право варварського середньовіччя.

«Правове підґрунтя» цієї ідеї, за його твердженням, за­вжди використовувалось експлуататорськими класами ка­піталістичних держав для маніпулювання суспільною свідо­містю і підкорення народу.

Водночас А. Я. Вишинський обстоював ідею про зміну функцій юридичних установ та організацій задля забезпе­чення «соціалістичної законності». Головним напрямом їх діяльності визначав захист інтересів держави. Причому такі

¹ Вшшпіский А. Я. Революционная законносте, й задачи советской защи-тьі. - М., 1934. - С. 27.

² Там само. — С. 28.

-294-

Ідеї-вимоги ставились не лише перед державними установа­ми. Зокрема, адвокатуру, один з основних інститутів правової держави, він називав буржуазним інститутом, який очолює антирадянський рух, а головним недоліком її діяльності — Захист інтересів клієнтів, а не пролетарської держави.

Необхідно, зазначав А. Я. Вишинський, викоренити в се­редовищі радянських захисників стару адвокатську психо­логію з усіма її особливостями, які є наслідком старого бур­жуазного суспільства. Необхідно якнайшвидше добитись організації дійсно радянського захисту, який би відпові­дав новому соціалістичному суспільству. Принципами «ра­дянського захисту» повинні бути принципи радянського будівництва.

Водночас А. Я. Вишинський висунув ряд ідей стосов­но проблем доказування в кримінальному процесі і здій­снював заходи щодо "їх запровадження в практику слідчих і судових органів, перекресливши таким чином презумп­цію невинуватості — важливий принцип правозастосовної діяльності правової держави. Серед таких ідей твердження: «признання обвинуваченого — цариця доказів»; «доказуван­ня обставин, які підтверджують обвинувачення — обов'язок обвинувача, а доказування обставин, що спростовують обви­нувачення — обов'язок обвинуваченого» та інші.

Окрім цього, А. Я. Вишинський виклав ідею щодо шляхів вирішення проблеми з'ясування істини в судовому розгляді справ, під якою розумів високу вірогідність скоєння обвину-вачуваним злочину. Він відкидав позицію, яка заперечувала доцільність і можливість надати суду вимоги встановлення абсолютної істини, тому що «умови судової діяльності зму­шують суддю вирішувати питання не з точки зору абсолют­ної істини, а з точки зору максимальної вірогідності тих чи інших фактів, які підлягають оцінці судом¹.

Причому призначаючи покарання, суд повинен був ке­руватися тільки своїми внутрішніми переконаннями, «тідь-ки своєю соціалістичною правосвідомістю».

Вишинський А. Я. Теория судебньїх доказатедьст — М., 1950. — С. 201.

-295-

РОЗДІЛ XIV

ПОЛІТИЧНІ І ПРАВОВІ ВЧЕННЯ В УКРАЇНІ КІНЦЯ ХІХ-ХХ СТОЛІТЬ