§ 3. Основні напрями розвитку державно-правової думки в арабських країнах

Упродовж багатьох століть державно-правова думка в арабських країнах залишалася практично незмінною. Лише починаючи з XIX ст. сутність політичних і правових вчень зазнала деяких змін. Це мало місце в творчості Джемаль ад-

-79-

Дін аль-Афгані, Мухаммеда Абдо, а пізніше в концепціях Мухаммеда Рашид Ріда та Алі Абдель Разека.

Джемаль ад-Дін аль-Афгані (1838 — 1897) мусульмансь­кий релігійний і політичний діяч — виборював ідею відро­дження ісламу, закликав звільнити його від усіляких нова­цій, які викривили його зміст і стримували прогресивний розвиток арабських народів.

Головною в його вченні була ідея надкласової, наднаціо­нальної спільності мусульман, яка стала основою течії паніс­ламізму.

Аль-Афгані робив спроби узгодити вчення ісламу з демок­ратичною практикою державотворення в країнах Заходу. Він відкидав абсолютизм і вів пошук гнучкіших форм правління в Корані, стверджуючи, що раціональне тлумачення Корану дає можливість зрозуміти сутність суспільного ідеалу. Він був противником політичного об'єднання «правовірних» і вва­жав за необхідне намагатися досягти єдності на основі ісламу, відновивши в кожній країні основні його інститути. Влада в них, стверджував з цього приводу мислитель, повинна нале­жати Корану, а умовою єдності має бути релігія.

Систематизуючи демократичні принципи державотво­рення в інших країнах і звіряючи їх з вимогами Корану, аль-Афгані вів мову про суспільний переустрій за допомогою сильного і справедливого правителя, якого кожній мусуль­манській державі подарує Аллах.

Влада такого правителя повинна бути врівноваже­на конституцією і законодавчим органом, через який на­род буде здійснювати участь в управлінні справами сус­пільства. Парламент, на його думку, має приймати загальнообов'язкові рішення, закони, в яких втілюється воля народу і які обов'язкові для виконання всіма піддани­ми і правителями.

Саме така форма правління, яка до того ж наслідує нор­ми шаріату, на його думку, відповідала б ісламському прин­ципу дорадчості в організації влади.

Реформаційними були погляди мислителя щодо ро­зуміння сутності мусульманського права. Він не погоджу­вався з практикою використання результатів середньовічно­го тлумачення Корану, пропонував відкинути їх і відновити тлумачення з урахуванням сучасної йому соціальної дійс­ності. З притаманними йому обережністю і поміркованіс­тю з приводу реформування інститутів держави і права

-80-

аль-Афгані з цього приводу зазначав, що його попередни-ки-вчені здійснили значну роботу щодо тлумачення Корану, але водночас їх роботу в цьому плані не можна вважати за­вершеною, вони не оволоділи всіма його таємницями і не ві­добразили цього в своїх книгах.

Ідею суспільного переустрою на основі повернення до основ мусульманської релігії сповідував також учень аль-Афгані Мухаммед Абдо (1849 — 1905). Свою державно-пра­вову концепцію він будував, виходячи з беззаперечного на­слідування приписам Корану. Мислитель стверджував, що для мусульманина єдиним авторитетом є Аллах і тільки його волі слід підкорятися повністю.

Ніхто не може претендувати па роль посередника між Аллахом і конкретною людиною чи їх спільністю.

Найбільш авторитетними і беззаперечними до виконання є норми, в яких втілена воля Аллаха. Тому законодавство, що приймається людьми, не може бути прирівняне до нього.

Як і його попередник, Мухаммед Абдо використовував у своєму вченні деякі ідеї європейських мислителів. Перш за все, він обґрунтовував тезу про те, що халіфат є нетеокра-тичною державою, оскільки іслам не знає релігійної влади, а халіф є світським правителем.

Влада в державі, на думку вченого, повинна будуватися на трьох основних принципах: свободі, дорадчості, право­вому законі.

Свободу він розглядав як можливість дій людини доги, поки це не шкодить іншим людям і суспільним інтересам. Крім того, в умовах держави свобода — це право кожного мати права і обов'язки.

Принцип мусульманської дорадчості Мухаммед Абдо ототожнював з принципом демократизму, скоригованим системою дозволів і заборон шаріату.

Реалізація цього принципу в державі можлива за умо­ви створення спеціального органу з дорадчими функціями, який би певним чином обмежував владу правителя і впли­вав би на його владні рішення.

Щодо третього принципу — правового закону, то його І право як втілення загального інтересу мислитель вважав умовою і гарантією справедливої влади, а також прав і сво­бод людей.

У цьому плані шаріат є правом універсальним і вічним, яке може регулювати відносини людей незалежно від часу.

6 — 4-1115

-81-

Вимоги Корану є незмінними, зміні шляхом тлумачення підлягають лише раніше зроблені висновки відповідно до нових вимог і відносин у суспільстві.

Продовжувачем теоретичного обгрунтування ідеї відро­дження халіфату на межі XIX—XX століть був Мухаммед Рашид Ріда (1865—1935). У своїй роботі «Халіфат, або Великий імамат» мислитель на основі протиставлення му­сульманського принципу дорадчості і західноєвропейської демократії обґрунтовував переваги халіфату порівняно з ін­шими формами правління.

Розмірковуючи про сутність цієї державності, він ствер­джував, що халіф є владною особою, уповноваженою на здійснення управління державою, влада якого обмеже­на общиною. Халіф не може приймати самостійні рішен­ня без попереднього узгодження з консультативною радою. До того ж, консультативна рада може висловити недовіру Халіфу, переобравши на цю посаду іншу особу, у випадку, якщо він порушує вимоги шаріату, не враховує думки до­радчого органу і приймає самостійні рішення, які шкодять народу, тощо.

Тезу про обмеження повноважень халіфа Мухаммед Рашид Ріда обґрунтовував також тим, що його влада не поширюється на сферу релігії. В цьому плані він лише зобов'язаний захищати віру, створювати умови для її утвер­дження в суспільстві і всебічно забезпечувати функціонуван­ня норм шаріату.

Проте ідея відродження халіфату не була одностай­но сприйнята в політико-правовій думці арабського світу. Зокрема, на думку Алі Абдель Разека (1888—1966), вченого з єгипетського мусульманського університету, халіфат е полі­тичною формою організації суспільства, яка не передбаче­на безпосередньо мусульманським правом і сформувалася протягом тривалого часу в результаті насилля і мовчазного підкорення народу.

Разом із цим, він піддавав критиці твердження своїх по­передників щодо прогресивності мусульманського принци­пу дорадчості в державному будівництві, який, на його дум­ку, взагалі не може визнаватися політичним принципом і правовим підґрунтям якої-небудь форми правління.

Водночас у своїй роботі «Іслам і основи влади» Алі Абдель Разек зазначав, що ніхто не може вважати себе спадкоємцем

-82-

справи пророка Мухаммеда і претендувати на лідерство в релігії.

Після смерті пророка Мухаммеда духовне лідерство змі­нилося політичним лідерством, сферою якого може бути лише світське життя.

Халіфат взагалі не є обов'язковою формою правління для мусульманських країн. У них може бути запроваджена будь-яка з відомих і наявних форм правління, головне щоб вона забезпечувала реалізацію принципів добра і вільне функ­ціонування релігії в суспільстві. За умови виконання цих ви­мог всяка держава може вважитися мусульманською.

Зазначені полярні державно-правові концепції залиша­ються провідними в суспільно-політичній думці в країнах Арабського Сходу.

83

РОЗДІЛ V

ПОЛІТИЧНІ ТА ПРАВОВІ ВЧЕННЯ

В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ XV —

ПОЧАТКУ XVIII СТОЛІТЬ