§ 4. Становлення християнських державно-правових ідей

У І ст. н.е. в одній з найвіддаленіших провінцій Римської імперії - - Іудеї виникло і почало швидко поширюватися християнство. Воно стало могутнім потенціалом перебо­рення духовного занепаду імперії, ідеології сили, обмежен­ня індивідуальної свободи.

Поява Ісуса Христа, «сина людського» і «сина Божого» в одній особі, а також сформованої ним системи цінностей, викликали кардинальні зміни в суспільній свідомості рабо­власницького суспільства, прискорили заперечення прита­манних йому стереотипів мислення і поведінки і стали ос­новою розвитку нового типу цивілізації і культури.

Вчення Христа викладене в Новому Заповіті, до якого увійшли чотири Євангелія, Книга діянь святих апостолів, 21 Послання апостолів та Книга пророцька — Об'явлення свя­того Іоанна Богослова.

Новий Заповіт являє собою нову, відмінну від Старого Заповіту, систему норм і цінностей, новітнє розуміння сут­ності справедливості і права, закону і обов'язку.

Закликаючи виконувати вимоги Старого Заповіту, Хрис-тос ставить перед людьми завдання продовжувати своє мо-

-50-

ральне вдосконалення, основою якого повинна бути любов до оточуючих.

Викладені в Новому Заповіті християнські ідеї прони­зані месіанськими поглядами. Згідно з ними, краще впо­рядкування на землі можливе в майбутньому після друго-го пришестя Ісуса Христа, зло, насилля та беззаконня буде виключено з життя, а наявний суспільний устрій заступить царство Боже», себто ідеальна держава, де пануватимуть мир, порядок і справедливість.

В одній з самих ранніх християнських пам'яток Апокаліпсісі (Об'явленні) Іоанна Богослова, написаній в 69-у році, засуджуються земні порядки, несправедливість І політична влада, викладаються думки щодо майбутнього державного устрою.

У ній Рим називається автором «великим розпусником», розпусту чинили земні царі, й вином розпусти впива-лися мешканці землі»¹. «Став він оселею демонів і схови­щем усякому духові нечистому... бо лютим вином розпусти своєї він напоїв всі народи»². Тому Господь «засудив ту ве-ніку розпусницю, що землю зіпсувала своєю розпустою, і помстив за кров Своїх рабів з її рук»³.

Іоанн Богослов пророкує, що Вавилон остаточно заги-не, а йому на зміну прийде небо нове й нова земля «Новий Єрусалим», який зійде «із неба від Бога». Це буде «оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом його, і Сам Бог буде з ними»⁴.

Згодом почали пропагуватися ідеї про божественне по­ходження влади та беззаперечне їй підкорення. Це мало місце в посланнях святих апостолів, які були написані пізні­ше і відобразили соціальні зміни, що відбулись у тогочасно­му суспільстві, характер його відносин з державою, а також особливості відносин держави і особи.

Зокрема, святий апостол Павло в Посланні до римлян се-ред основних принципів християнства називає наслідуван­ня Божим заповідям, підвищення духовності, нелицемірну любов до інших, терпіння, ненависть до зла, примирення з усіма та підкорення своїй владі.

Новий Заповіт. Об'явлення Іоанна Богослова. — Гл. 17. — В. 1,2,4. Там само. - Гл. 18. - В. 2,3. Там само. - Гл. 19. — В. 2. Там само. — Гл. 21. — В. 2,3.

-51-

Нехай кожна людина, зазначає він, кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. Павло закликає робити добро, щоб мати похвалу від влади, бо володар — Божий слуга, даний людині для добра. Причому коритися владі треба не через страх кари, а через сумління. Шанувати всіх, братство любити, коритися чи то цареві, як найвищому, чи то володарям, як від нього посла­ним для покарання злочинців та для похвали доброчинців. Бо така Божа воля, писав у Першому соборному посланні святий апостол Петро.

В основі права християнство того періоду вбачало прав­ду, справедливість, які йдуть від Бога. Правда відкривається людині у вигляді досконалого закону, закону свободи. Воля людини обмежується Божим Законом і має служити йому.

Але недостатньо знати закон, необхідно виконувати всі його приписи. «Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть»¹. Причому підкорення закону має базуватися на його усвідомленні, а не під страхом покарання.

Протягом І—II століть християнські общини виникли по всій Римській імперії, змінився їх соціальний склад і сфор­мувався церковний апарат. Керівництво общинами почали здійснювати єпископи, пресвітери, диякони, які утворили відокремлену від мирян суспільну верству — духовенство.

Об'єднавшись, ці керівники общини створили вселенсь­ку церкву, запровадили церковні ритуали і перебрали на себе повноваження проповідувати і тлумачити Священне писання.

Зазначені заходи духовенства сприймалися не всіма хрис­тиянськими общинами, а інколи викликали спротив, що й спричинило формування опозиційних (єретичних) течій.

Зокрема з середини П ст. була відома перша єретична течія монтаністів, яка діяла в Малій Азії і продовжувала де­мократичні традиції раннього християнства. Приблизно у той самий час виникли секти гностиків, які поєднували по­ложення християнства з ученням про «логос» неоплатоніз­му і стоїцизму, сповідували ідею, що соціальна нерівність не відповідає божественному закону справедливості. Вважали, що людський закон так само не відповідає Божому закону, закріплює нерівність у суспільстві.

¹ Новий Заповіт. Послання Св. апостола Павла до римлян. — Гл. 2. — В. 13.

-52-

Пізніше, в IV ст. на Півночі Африки виникла течія агоніс-тиків, вільних селян і рабів, які, керуючись окремими по­ложеннями Священного писання, чинили насильницькі дії проти багатих. Ідеї відокремлення від держави, повернення до демократичних ідей раннього християнства проповіду­вали представники північноафриканського єретичного руху х ристиян-донатисгів.

Проте церква, здійснюючи активну протидію єретичим течіям, постійно стверджувала свою позицію і намагалася поширити вплив на загальносуспільні справи і особливо на політичну сферу.

Ці намагання обґрунтовувались «отцями церкви» в те­ологічних державно-правових вченнях. Одним з них був Іоанн Златоуст (345—407). Він робив спробу визначити межі впливу світської влади, підпорядкувати її церкві.

Виходячи з Новозаповітного принципу про те, що вся­ка влада — від Бога, він розмірковував, що Богом визначені лише загальні засади світської влади, а це не означає, що ко­жен князь призначається самим Богом. Князь не повинен втручатися в справи церкви, він повинен залишатись у ме­жах свого земного царства. Йому ввірені земні справи, тіла, а священику -- душі, небесне князівство вище ніж земне, тому цар повинен нахиляти голову під руку священика.

Однією з перших системних християнських державно-правових концепцій було вчення гіппонського єпископа Аврелія Августина (354—430).

Він проголошував, що всі соціальні й державні інститути, а також правові норми є наслідком гріховності людей. Бог наділив людину незалежною волею, і якщо вона користуєть­ся нею не за приписами Святого Письма, а відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби спонукає людину до скоєння гріха. З цього Августин робив висновок, що можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише окремі, обрані люди. Всі інші повинні страждати.

Гріховність земного життя, державно-правових порядків виявляється в пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення.

Тим часом земний порядок Августин називав «природ­ним», оскільки він є наслідком гріха і покарання Божого. Далі він зазначив, що цей порядок є тимчасовим і має існу-вати до другого пришестя Ісуса Христа, завдяки чому утвер-

-53-

диться «Царство Небесне». Але доки це відбудеться, люди повинні коритися природному порядку, усвідомити необ­хідність сумлінного виконання своїх обов'язків.

Більше того — навіть раби можуть зробити своє служін­ня вільним, виконуючи покладені на них обов'язки не під страхом покарання, а щиро, усвідомлено, чекаючи настання на землі Божого порядку і встановлення справедливості.

Загалом Августин у своєму вченні робив спробу: по-пер­ше, обстоювати ідею про те, що пізнати сутність держави й права, свободи і справедливості, закону й порядку можна тільки з допомогою Святого Письма; по-друге, наголосити, що держава з її законами не відповідає та не сприяє істин­ній справедливості, їй відповідають тільки приписи Закону Божого.

Згодом зміст учень про державу і право зазнав деяких змін. Цьому сприяло те, що в суспільному житті на проти­вагу державі з'явився й посів чільне місце ще один соціаль­ний інститут — церква з її жорсткою централізацією. Між ними почалася боротьба за вплив на суспільство, з'ясування питання: яка влада є головною — світська чи духовна?

Упродовж багатьох сголіть служителі церкви знову об­стоюють відому з давніших часів ідею про те, що влада дається Богом, а могутності правителів сприяє церква, авто­ритет якої встановлено Богом.

-54-

РОЗДІЛ III

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ

СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ