§ 2. Державно-правові ідеї Реформації

У XVI ст. у країнах Західної та Центральної Європи поши­рились ідеї Реформації (від лат. геїогтапо — перетворення, іміна), зачинателем якої був доктор богослов'я, професор Віттенберзького університету Мартін Лютер (1483—1546).

Реформаційні ідеї Мартіна Лютера були викладеш в творах «Книга згоди», «Аугсбурзьке сповідання», «Про світську владу» тощо. Восени 1517 р. у своєму виступі він висунув 95 тез проти індульгенцій (від лат. іпс!и1§;еппа -милість) — відпущення гріхів католицькою церквою за гроші. Мислитель та його послідовники (лютеранці) під­давали критиці практику функціонування церкви. Згодом від закликів до вдосконалення її діяльності вони перейшли до заперечення цього соціального інституту взагалі, оскіль­ки він, на їх думку, невиправдано перебрав на себе роль по­середника між Богом і людьми, а церковний клір постійно намагався внормувати всі сторони життя християн шля­хом довільного тлумачення Священного писання. Мартін Лютер стверджував, що спасіння душі людини може відбу­ватися через особисту віру без будь-якого посередництва духівництва.

Правління священиків і єпископів не є владою і силою. Це їх служба, зайняття. Вони нічим не відрізняються від інших християн і не можуть встановлювати для них ніяких законів І заборон без їх волі й дозволу. Правління духівництва — це лише поширення слова Божого і боротьба з єретиками.

Опираючись на біблійні тексти, лютеранці вимагали се­куляризації майна церкви (передачі його у власність світ-ч.кої влади), відмови від ушанування ікон, культу святих. Разом із тим, вони поширювали ідеї рівності всіх перед

-89-

Богом, «загального священства», можливості здійснювати богослужіння кожним віруючим. Вони вважали, що склад­на ієрархічна будова церкви не передбачена Священним писанням, тому її повинна заступити церковна громада, ор­ганізаційне керівництво якою повинні здійснювати церков­на рада і пастор.

Виходячи з беззаперечного визнання тексту Біблії як ос­нови духовного жиїтя суспільства, представники цього про­тестантського напряму вважали, що людина одночасно живе в двох сферах: євангелія та закону.

Причому перша — це сфера віри, належність людини до царства небесного, друга — її належність до земного царства, до церкви. Окрім духовної сфери лютеранці закликали здійс­нити переустрій земного царства — держави та її інститутів.

У своїй праці «Про світську владу. В якій мірі їй необ­хідно підкорятися» (1523) М. Лютер зазначав, що у зв'язку з тим, що багато людей живе не за християнськими наста­новами, Бог установив два види правління: духовне і світсь­ке. Духовне правління — для людей, які щиро вірять у Бога та виконують християнські приписи, та світське — для того щоб утримувати іншу частину суспільства, людей злих, які не вірять у Бога, у спокої і мирі. Тому світська влада є необ­хідною, і кожен християнин повинен їй підкорятися, водно­час боятися Бога і царя поважати.

Тому, зазначив М. Лютер, необхідно всебічно обґрунто­вувати необхідність світського права і меча, щоб ні у кого не було сумніву, що вони застосовуються з Божої волі. Посилаючись на Святого апостола Павла, мислитель пере­конував своїх сучасників, що світський закон виник для того, щоб утримувати нехристиян від злих справ. Ніхто не буває від природи християнином чи доброчесною людиною, нав­паки всі є грішниками та злими. Бог за допомогою закону чинить усім перешкоди, щоб обмежити їх свавілля.

Що стосується влади, то вона вчить розпізнавати гріх, на­правляє людину до милосердя і християнської віри. Влада страшна не для християн, а для злих людей, вона створена для покарання злочинців.

У зазначеному творі М. Лютер робив також спробу ви­значити межі дії світської влади та запобігти її втручанню в «царство Господнє, в його правління». Причому шкода може бути завдана як за надмірних повноважень світської влади у суспільстві, так і у випадку її надмірного обмеження.

-90-

Краще, зазначав він, залишити в живих одного злодія, ніж умертвити одну доброчесну людину.

У світі, за концепцією мислителя, існують закони двох видів: закони царства Божого, де править Христос, і земного царства, в якому править світська влада.

Жодне правління без закону неможливе взагалі. Світське правління має закони, дія яких поширюється не далі тіла, майна і того, що є зовнішнім на Землі. Водночас Бог не до­зволяє нікому панувати над душею, тому якщо світська вла­да починає диктувати закони душам, вона грубо втручаєть­ся в правління Господа, псує душі. Тому дворяни, князі та єпископи повинні визнати, що вони не мають ніякої влади над душами.

До того ж, князі, які вважають себе християнами, повинні відмовитися від застосування сили при здійсненні влади.

З таких же позицій М. Лютер вирішує питання про з'ясування сутності права, його місця в системі норм со­ціального регулювання. Всі закони, зазначав він, мають один недолік: їх не можна поширити на всі без винятку випадки. Тому князь повинен весь час зіставляти їх зі своїм розумом; «де і коли необхідно пом'якшити його, щоб розум постійно був вище всяких законів і залишався вищим законом і най­кращим законодавцем».

Князь не повинен зважати на «мертві книги та живих радників», а шукати мудрість правління народом у Бога. Основними принципами його правління повинно бути ви­конання приписів Священного писання, служіння підда­ним, вимогливість до вельмож і радників. «Щоб він нікого не ображав недовірою, але нікому й не довіряв би настільки, щоб допускати безконтрольне ведення всіх справ».

Ідеї протестантизму надихнули значну частину селянства Німеччини до спротиву феодалам і духівництву. Протестами потенціал тогочасного суспільства реалізувався в збройно­му повстанні 1524—1526 років, одним із натхненників якого був Томас Мюнцер (бл. 1490 — 1525).

У трактаті «Празьке звернення» (1521) він також піддавав критиці церкву, стверджував, що «після смерті глави апос­толів чиста церква зробилася блудницею у зв'язку з духов­ним перелюбством, через вчених, які завжди хотять сидіти наверху», в результаті чого ні в одному приході не вдається віднайти істинної відповідності правдивому слову Божому.

-91-

Тому не можна допускати, щоб попи репрезентували хрис­тиянську церкву¹.

У «Проповіді перед князем» (1524) Томас Мюнцер зро­бив спробу ретроспективного аналізу розвитку держави в історії цивілізації. Вавилонське царство в його уяві на пер­ших етапах розвитку поставало більш досконалим, ніж у пізніші часи. Писав, зокрема, що його символізує золота го­лова. Символом царства, що заступило Вавилон, були срібні груди і рука. Наступне царство — Греція — мідне, яке про­славилося своєю мудрістю. Четвертим, залізним царством, мислитель називав римське царство, яке було створене си­лою меча і стало царством примусу.

Залізною Томас Мюнцер називає також сучасну йому де­ржаву, яка також застосовує силу в процесі свого функціо­нування. Для такої держави характерні неправда і лицемір­ство, яке йде від світської влади й духівництва².

Мислитель пропагував ідеї виборності та ротації духо­венства общиною, відміни кріпосного права, зменшення кількості та розміру податків, удосконалення судової сис­теми. Важливими аспектами вдосконалення суспільного устрою Томас Мюнцер вважав об'єднання християнських общин у «християнський союз і братство», реформування політичної та економічної сфер, визнання народу джерелом влади. Здійснення цих заходів вважав можливим за допомо­гою сили.

У1555 р. протестантизм виборов собі рівноправність у бо­ротьбі з католицизмом, результатом чого став Аугсбурзький релігійний мир. Згодом протестантизм заступив католи­цизм у ряді міст і князівств Німеччини, а також у сканди­навських країнах та став ідейною основою виникнення ра-дикальніших релігійно-політичних концепцій і напрямів політико-правової думки.

Автором однієї з таких концепцій був Жан Кальвіи (1509—1564), представник французької Реформації, заснов­ник протестантського напряму кальвінізму, який був інтер­претований в течії гугенотів (у Франції) та пуритан (в Англії, Шотландії та Нідерландах).

Кальвінізм став ідеологією ранніх буржуазних револю­цій в деяких країнах Західної Європи (Нідерланди — XVI ст.; Англія - XVII ст.).

Анто/іогия мировой фи/іософии: В 4 т. — М., 1969. — Т. 2. — С. 114. Там само. — С 115—116.

-92-

У своїй праці «Настанова в християнській вірі» (1536) Жан Кальвін стверджував, що все, включаючи життя кожної лю­дини, визначено Богом наперед. Змінити щось у встановле­ному перебігу подій людина не може. Бог допомагає всякій людині, яка навертається до нього, чесно трудиться і свідомо кориться владі. Тому кожен повинен удосконалювати свою майстерність, бути ощадливим, заповзятливим, обмежува­ти себе в задоволеннях і веселощах, дбати про власне бла­гополуччя. Згідно з християнськими морально-правовими приписами кожна людина має бути чесною щодо інших, дотримуватись слова і виконувати взяті зобов'язання.

Найдосконалішою організацією влади Жан Кальвін вва­жав олігархію, а найгіршою — демократію. За народом він залишав право пасивного спротиву владі, якщо вона при­тискала його, обмежувала права.

Досліджуючи реформаційні процеси в Європі, німець­кий юрист і соціолог Макс Вебер (1864 — 1920) у своїй ро­боті «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904 — 1905) кальвіністський протестантизм назвав основою, ідейним підґрунтям західного капіталізму.