III Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації

1. В боротьбі за українську державність. 2. Руїна та поступове поглинання України Московським царством. 3. Церковне "возз'єднання".

Наступила чорна хмара, настала ще й сива, Була Польща, була Польща, та стала Росія. Т.Шевченко.

Ймовірно, немає в російській історії питання, висвітленого більш тенденційно і брехливо, ніж питання входження України до складу Росії. Протягом 300 років велике поле для різних фальсифікацій з цього приводу створювала дивна відсутність тексту україно-російського договору. У царській Росії панувала точка зору, що в 1654 р. Москва, пам'ятаючи про завдання "збирання руських земель", розповсюдила свою владу на окрему територію, котра повстала проти Польщі. Зокрема, професор Імператорського Св. Володимира університету в Києві П.Богаєвський підкреслював:

Московское государство, не признавая державности за восставшей частью Польши и рассматривая борьбу Козаков как "междоусобие", принимало новую территорию с ее населением в свой состав как часть своего государства, распространяя на нее свою московскую государственную власть".¹

Тобто Росія, керуючись святою ідеєю "восстановления политического и национального единства всей русской земли", просто включила до свого складу частину цих територій, де внаслідок поразки Польщі від козаків начебто існував владний вакуум.

Після створення СРСР деякий час панувала негативна думка про події 1654 р., оскільки через них царський феодально-кріпосницький режим розповсюдився на Україну, де до того зусиллями козацтва кріпосництво було знищене. Але ця точка зору існувала лише у 20-х рр., поки Сталін не закріпився при владі на партійному олімпі. На потребу відновленню російсько-радянської експансії знову запанувала думка про збирання земель. А в 1954 р. рішенням КПРС для оцінки тих давніх подій вводився в обіг термін "возз'єднання". Тепер виходило, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців і росіян до возз'єднання і що саме це возз'єднання було основною метою розпочатої у 1648 р. Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Ось що говорилося з цього приводу в "Тезах до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954)", схвалених в ЦК КПУ:

"Рішення Переяславської ради було завершенням загальнонародної боротьби за возз'єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу і знаменувало поворотний етап в його житті".²

Відповідно діяльність Богдана Хмельницького підносилася за розуміння того, що порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом:

"Он сумел понять прогрессивные задачи времени, коренные национальные интересы украинского народа, его извечное стремление к воссоединению с Россией и последовательно боролся за осуществление чаяний украинского народа".³

Насправді возз'єднання частин може мати місце, якщо раніше такі частини були єдиним цілим. А про яке "возз'єднання" може йтися, якщо Росія утворилася значно пізніше, ніж розпалася Київська Русь? Єдиною відмінністю радянського погляду на події 1654 р. від царського російського було те, що комуністична партія і радянські історики вже не вбачали для себе небезпеки в тому, щоб обережно визнати факт наявності в 1654 р. української державності. Також уже не відкидався факт наявності окремого українського народу.

Чи треба говорити, що такі зміни прямо відбивалися в поглядах на історичну постать гетьмана Богдана Хмельницького? Він перетворювався з героя на антигероя та навпаки. І зміни відбувалися не тільки у поглядах владної Москви. Не бракувало оцінок подіям 1654 р. та діяльності Богдана Хмельницького і серед українців. Зокрема, Тарас Шевченко писав про це так:

О, Богдане Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну, Що колишучи співала Про свою недолю, Що співала чи ридала Виглядала волю... Ой, Богдане, Богданочку, Як би була знала - У колисці б придушила, Під серцем приспала! Степи мої запродані, Жидові, Німоті,— Сини мої на чужині, На чужій роботі.

Думається, Великий Кобзар, оцінюючи наслідки українських визвольних змагань XVII ст., не зовсім справедливий до самого Богдана Хмельницького. Так, боротьба закінчилася російським кріпацтвом, але дії гетьмана завжди спрямовувалися на здобуття Україною свободи. І це досить легко зрозуміти, якщо прослідкувати обставини, в яких вона опинилася під час Визвольної війни, а також рішення, котрі приймалися під їх впливом.