2. Економічна суверенізація

Перш ніж приступити до розгляду політичних обставин здобуття Україною незалежності, варто окремо зупинитися на економічному аспекті цього питання. Адже саме економіка, як правило, складає основу політичних подій.

Україна, маючи 2,7% земельної території, 18% населення, 15,5% основних виробничих фондів СРСР, виробляла близько 17,4% промисловості і 22% сільськогосподарської продукції. У 1988 р. питома вага України в загальносоюзному видобутку залізної руди досягла 46,4%, виплавці чавуну — 41,1%, випуску сталі, готового прокату, сталевих труб — 35%. В Україні вироблялося понад чверть багатьох видів машин і устаткування, 35,5% телевізорів, більш як половина цукру, більш як третина олії.³⁵ Однак попри ці досить сприятливі (у порівнянні з іншими республіками СРСР) умови, фінансово-економічне становище УРСР залишалося складним.

Причина полягала насамперед у тому, що Україна не була господарем у власному домі. Вона зовсім не мала прав управління промисловістю: 95% продукції вироблялося на підприємствах, що належали до союзного підпорядкування, Наприклад, підприємство "Укргазпром" лише на словах називалося "українським", а на практиці було Всесоюзним промисловим об'єднанням. Виробничі плани для УРСР складалися у Москві, а структура української економіки була зорієнтована центром в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. Виробленою продукцією також розпоряджалися союзні органи. Народу України вони залишали тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми.

У цьому сенсі найяскравішим прикладом може бути непродумане будівництво Чорнобильської АЕС неподалік Києва — міста з тримільйонним населенням. Якби таке рішення приймалося в Україні або ж хоча б з урахуванням її думки, то ЧАЕС не з'явилася б на карті. Але повідомити про відібране місце для побудови станції в січні 1970 р. прилетів особисто міністр електрифікації СРСР П.Непорожній в супроводі працівників апарату ЦК КПРС. До того ж ніхто в Україні за своєю ініціативою не став би проводити на ЧАЕС ризиковані експерименти, на що не наважилися на Ленінградській, Курській та Смоленській АЕС в Росії. Проте ядерна енергетика завжди була надмірно засекреченою від громадськості й жорстко керованою виключно з Москви.³⁶ Непродумані експерименти в поєднанні з серйозними недоліками конструкції реактора, його системи керування призвели до небаченої досі катастрофи. Вибух четвертого енергоблоку ЧАЕС 26 квітня 1986 р. за своїми радіаційними наслідками був еквівалентним 500 ядерним бомбам, скинутим на Хіросіму. Радіація забруднила 2 294 населених пункти, протягом чотирьох місяців довелося переселити 90 тис. чол. Зона відчуження ще й сьогодні займає 2 600 кв. км.³⁷ (Дивися карти №2 і №3). Постраждали (станом на 1 липня 2000 р.) З 331 176 громадян України, з яких інвалідами 1 категорії стали 88 931 чол.³⁸

Але й тепер Москва не відмовилася від одноосібних рішень, залишаючи республіці тільки їх виконання. Офіцерів та рядових запасу, мобілізованих союзним урядом, кинули на боротьбу з наслідками катастрофи без будь-якого елементарного захисного спорядження. Загалом у ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи взяли участь 600 тис. чол.

Уся інформація про існуючу небезпеку була секретною. Розпорядження віддавалися тільки усно. Навіть вище керівництво УРСР протягом першої доби катастрофи не могло дізнатися, що ж сталося на ЧАЕС.³⁹ Справжні масштаби подій ретельно приховувалися, продукувалися фальсифіковані дані про радіаційну обстановку. Тим часом розроблявся надсекретний план евакуації Києва. Міське населення мало залишати українську столицю пішки.⁴⁰ Згодом у закритому режимі розглядалася кримінальна справа над звинуваченими в катастрофі на станції. Її матеріали й сьогодні залишаються в Москві засекреченими, оскільки їй вигідно вважати винним персонал ЧАЕС. Українським фізикам при спробах самостійно, без огляду на московські настанови працювати над аналізом причин і наслідків катастрофи, довелося долати значний моральний пресинг союзної Академії наук. Можливо, в центрі пам'ятали, що саме українські вчені були єдиними, хто свого часу не підтримав ідею будівництва ЧАЕС. Підпис академіка Б.Патона під відповідними рішеннями так і не з'явився.

Сьогодні Україна змушена самотужки нести чорнобильський хрест, колись покладений на її плечі завдяки вольовим і секретним рішенням Москви. Прямі збитки тільки в зоні відчуження на території України склали $1 385 003 тис.⁴¹ А ще є непрямі втрати, як, наприклад, обмеження використання внаслідок радіаційного забруднення 3,1 млн. га пахітних земель, 1,5 млн. га пасовищ, 4,4 млн. га лісів (а це 40% всієї площі лісів України!). Повністю виведено з господарського обороту 180 тис. га сільськогосподарських угідь і 157 тис. га лісу. Неможливе використання значної кількості водних ресурсів тощо.⁴² На будівництво об'єкту "Укриття" і консервацію четвертого енергоблоку затрачено ще $6 млрд. Загалом на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС у 1986-1997 рр. було витрачено близько $23 128 086, з них $4 020 млн. з українського державного бюджету (починаючи з 1991 р. фінансування здійснюється лише Україною). На соціальний захист постраждалих тільки в 1999 р. з державного бюджету України було витрачено 1 млрд. 208 млн. гривень.

УРСР традиційно належала до донорів радянського бюджету, тобто союзні вкладення в її економіку були меншими, ніж український внесок до "общего котла". При цьому центр ні про що Україну не питав, а користувався союзним підпорядкуванням більшості її підприємств. Союзні міністерства та відомства щорічно вилучали з УРСР близько 100 млрд. руб., що було втричі більше, ніж республіканський річний бюджет. У той же час республіки Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії перебували в СРСР на особливому рахунку: весь податок з обороту до союзного бюджету залишався в цих республіках. Додамо сюди й нееквівалентний товарообмін між республіками під керівництвом Москви. Україна вивозила продукції на 40 млрд. руб., а ввозила на 36 млрд. руб.

За таких умов не існувало жодної економічної бази навіть для проектів національного суверенітету. Союзні пріоритети повністю затьмарили місцеві проблеми. Гранична централізація практично позбавляла самостійності економічні органи, мала характер прямого пригнічення національної свідомості та ініціативи українського народу.

Однак провал економічної реформи різко посилив настрої в союзних республіках добиватися більш самостійного господарювання. Популярності набувало гасло республіканського госпрозрахунку. Біля його витоків стояли литовські вчені, котрі в жовтні 1988 р. запропонували концепцію регіонального госпрозрахунку. Її основні принципи були викладені у чотирьох "С" — самостійність, самоврядування, самоокупність, самофінансування. Пропонувалася відмова від директивних методів управління радянською економікою на користь розширення повноважень республік. Зокрема, пропонувалося передати їм питання розробки економічної політики, формування республіканського і місцевого бюджетів, право самостійного визначення експортної політики.

На перший погляд ця концепція дотримувалася положень економічної реформи, проголошених у червні 1987 р. пленумом ЦК КПРС. Однак на пленумі йшлося про подібну самостійність тільки для окремих підприємств у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу. Литовці ж пропонували це застосувати до республіканської економіки в цілому. При ближчому розгляді стає зрозумілим, що концепція регіонального госпрозрахунку підривала загальносоюзну командну економіку. Але стверджувати на цій підставі, що саме прибалти зруйнували СРСР, завдавши удару по його основі — єдиному народногосподарському комплексу — було б невірним. Цей комплекс, а разом із ним вся держава, і без госпрозрахунку прямували до загибелі. Керівництво КПРС це зрозуміло й хапалося за будь-які можливості зупинити цей процес. Але спроби реформ провалювалися, тому центр наважився на більш суттєві зміни в управлінні економікою. На XIX Всесоюзній партконференції в резолюції "Про міжнаціональні відносини" ідея переходу республік і регіонів на принципи госпрозрахунку була визнана доцільною.

Однак надії керівництва партії та уряду утримати ситуацію під своїм контролем були зламані швидким розвитком економічної кризи. Її наочним свідченням стала інфляція, що вийшла на поверхню й перетворила на дефіцит абсолютно все. З осені 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами.

Провал спроб центру якось покращити економічні справи стимулював республіки самотужки шукати вихід із скрутного становища. Розпад командної економіки й неспроможність союзного керівництва щось змінити стали настільки очевидними, що пленум ЦК КПУ в лютому 1990 р. ухвалив постанову про розробку проекту закону "Про економічну самостійність України" та про розгляд його у Верховній Раді УРСР. Ще через місяць була ухвалена резолюція "Про політичний і економічний суверенітет України".

Проте ані ці кроки, ані прийнятий 3 серпня 1990 р. Верховною Радою УРСР закон "Про економічну самостійність" не були ініціаторами розвалу радянської економіки й дезинтеграції СРСР. Скоріше вони були тільки відбитком цього процесу, оскільки навіть закон від 3 серпня залишався більше декларацією намірів. Зокрема, декларувалася самостійність України у визначенні економічного статусу і стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання та управління суспільним виробництвом. Положення про самостійне здійснення фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, цінової, інвестиційної, науково-технічної і зовнішньоекономічної політики були тільки словами, бо більшість українських підприємств залишалися у союзному підпорядкуванні. Їх принципова важливість для України з'ясується пізніше — приблизно через рік.

Процес повернення української економіки під контроль України розпочався 1 лютого 1991 р. Саме цього дня Верховна Рада України на виконання положень Декларації про державний суверенітет ухвалила постанову, якою передала підприємства вугільної і металургійної промисловості СРСР, що розташовані на території УРСР, у власність республіки.

Цей крок також не був частиною якоїсь програми, на меті котрої було б досягнення Україною економічної незалежності. Навпаки, він був вимушеним, а сам голова Ради міністрів УРСР В.Фокін назвав його "відчайдушним". Просто центр уже втрачав можливість впливати на економічні процеси в країні й вдавався до таких заходів, що викликали незадоволення навіть у цілком лояльних республіканських керівників. Зокрема, за тиждень до цієї постанови Верховної Ради УРСР центральний уряд провів "грошову реформу", протягом трьох днів вилучивши з обігу банкноти вартістю 50 і 100 рублів. Зняття грошей з рахунків було жорстко обмежене. Такий крок союзного уряду розцінювався не інакше, як грабунок громадян. Крім того, В.Фокін пояснював, що "за останні 15 років на оновлення шахтного фонду центр недодав понад 4 мільярди карбованців і зношення основних виробничих фондів досягло 43 відсотки".⁴³

Політика центру лише викачувати з української промисловості кошти для капіталовкладень в будівництво нових підприємств вугільної і металургійної галузей на території Росії не залишала можливостей оновлювати виробництво. Намаганням зламати цю практику і була постанова від 1 лютого, тим більше що галузеві союзні міністерства вже не могли ані допомогти в чомусь українським підприємствам, ані стати на заваді їх перепідпорядкуванню.

Практично одразу в такому перепідпорядкуванні побачили шлях до можливого вирішення економічних проблем. Адже центр, завантажений глобальними справами, практично не звертав уваги на місцеві інтереси. Нові можливості щодо їх задоволення відкривалися лише завдяки розширенню економічної бази республіки. 16 червня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову про перехід у юрисдикцію УРСР держпідприємств і організацій союзного підпорядкування.

Щоправда, економічна ситуація залишалася вкрай напруженою. На полицях магазинів не затримувався жоден товар. Кабінет Міністрів 24 липня навіть прийняв постанову про порядок вивозу товарів народного споживання за межі УРСР. Заборонялося вивозити геть усе за винятком 1 кг. хлібобулочних виробів, 0,5 кг. ковбасних, 0,5 кг. масла, 1 пачки маргарину, 1 десятка яєць, двох банок рибних консервів, 1 пачки чаю, 1 пляшки спиртного, 4 пачок сигарет, 1 кг. цукру та однієї банки кави на одну особу. А через тиждень було заборонено вивозити ще й чай, каву та алкоголь. У цій ситуації більшість населення схилялася до виходу України зі складу СРСР, сподіваючись на заможніше самостійне життя.

Вирішальним моментом стало прийняття республіканським парламентом 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України. На його виконання указом Президії ВР у власність держави було передано всі підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України.

Так поступово усувався контроль над економікою республіки з боку центральних відомств, починали формуватися власна грошова система, податкові та митні служби тощо. І відбувалося це в тісному зв'язку з таким же поступовим послабленням контролю з боку Москви. Саме тому здобуття Україною економічного суверенітету було цілком закономірною подією, яка стала одним з переконливих свідчень краху радянської економіки та всіх спроб її реформувати. Проте слід особливо підкреслити — свідченням, а не причиною цього краху.