3. "Стратегічний контроль" над економікою

Як відомо, після 1945 р. відбулася криза і розпад світових колоніальних імперій, що складалися протягом багатьох століть — Британської, Голландської, Португальської, Бельгійської, Французької. Від колишніх грандіозних володінь, які іноді в десятки разів перевищували площу своїх метрополій, до 1990-х рр. збереглися жалюгідні рештки. Але й ті (як-от Гонконг і Макао) поступово уходять від своїх минулих володарів.

Отже, колоніалізм помер. Чи це справді так? Подивіться уважно на економіки нових країн, котрі в недалекому минулому належали до чиїхось імперій, і знайдете цікаву закономірність: цілковите панування там капіталу з колишніх метрополій. Не будуть становити виключення й ті з них, що раніше належали до "друзів" СРСР. Зокрема, за останні десять років португальський капітал повернувся до Анголи та Мозамбік — своїх багатовікових африканських колоній. Дійшло до того, що прем'єр-міністр Бельгії нещодавно навіть офіційно вибачився перед Конго й Руандою, бо своєчасно не припинив міжетнічну різанину в цих африканських країнах. Виявляється, маленька Бельгія, розташована за тисячі кілометрів від зони конфлікту в Африці, мала реальні важелі впливу на тамтешню ситуацію. Ще б пак, адже це її колишні колонії.

Якщо метрополії насправді не залишили своїх колоній, а й надалі мають вирішальний вплив на життя нових країн, то як це називається? Неоколоніалізм. Тобто нове видання старої політики. Вимушений перехід до них відбувся через неможливість зберігати багатовіковий устрій відносин "метрополія-колонія". Найпоширенішою формою неоколоніалізму є скуповування за безцінь у колишній колонії підприємств стратегічного значення, зокрема в сировинному, енергетичному секторах, важкій промисловості, сільському господарстві, а також землі. Сьогодні ми бачимо, що саме до таких дій щодо України вдається Росія.

Як уже зазначалося вище, в першій половині 1990-х рр. Москва робила головну ставку на нове поглинання пострадянських країн під виглядом "інтеграції". Врешті-решт, ці спроби закінчилися невдало, тому політика вимагала змін. Це визнавали навіть ортодоксальні російські імперіалісти, як "геополітик" О.Дугін:

"Учитывая то, что простая интеграция Москвы с Києвом невозможна и не даст устойчивой геополитической системы... Москва должна активно включаться в переустройство украинского пространства по единственно логичной и естественной геополитической модели".³²

Це "включення" Москви полягало в тому, що, не маючи змоги зламати опір республіки тиском ззовні, ставка переноситься на встановлення стратегічного контролю над нею зсередини:

"Стратегически Украина должна быть строго проекцией Москвы на юге и западе... Абсолютным императивом русской геополитики на черноморском побережье является тотальный и ничем не ограниченный контроль Москвы на всем его протяжении — от украинских до абхазских территорий".³³

Подібна перспектива забезпечується через встановлення контролю над ключовими галузями економіки України. Російський капітал уже почав проникати на стратегічні українські підприємства і ставати повноправним суб'єктом відносин власності. Закриття для продукції цих українських підприємств традиційних російських ринків, під забезпечення котрих їх будували, має здешевіти російським компаніям їх купівлю. Саме так відбувалося в країнах Азії та Африки, тільки там це називалося неоколоніалізм. А як це називається у нас? Співробітництво на двосторонній основі?

Основні сфери росїйських інтересів — це нафтопереробна, хімічна, металургійна промисловість. Особливо це стосується першої, де практичні потреби російських компаній співпадають з політичними інтересами Росії. Цілком достатню уяву про стан справ дає хоча б звичайний перелік нових хазяїв наших підприємств-гігантів.

Один з найбільших українських нафтопереробних заводів — ВАТ "Лисичанськнафтооргсинтез" (ЛиНОС) — минулого року потрапив до рук Тюменської нафтової компанії, котра є учасником російського консорціуму "Альфа-груп". Інша дочірня компанія цього консорціуму — "Альфа-НАФТА" — володіє частиною нафтопереробного заводу "Нафтохімік Прикарпаття" й керує контрольними пакетами акцій ряду українських обласних підприємств з постачання нафтопродуктів. З квітня 1999 р. дочірня компанія російського "ЛУКойлу" "ЛУК-Синтез Ойл Лімітед" володіє 52% акцій нафтопереробного заводу (НПЗ) в Одесі. Кременчуцький НПЗ уже давно працює на нафті з російського Татарстану за особливою угодою. Ще точиться боротьба за Дрогобицький НПЗ "Галичина", де поруч з російськими намагаються боротися українські та західні компанії. Але найвірогідніше, що він дістанеться саме росіянам. Фактично лише Херсонський НПЗ — єдиний з усіх в Україні — не вдалося прибрати до рук російським нафтовим компаніям, оскільки він рано потрапив до поля інтересів "Казахойлу". Від імені цієї нафтової компанії Казахстану підприємством керує "Група Альянс".

Отже, починаючи з 1999 р. український ринок нафти й нафтопродуктів перетворився на виключно російську сферу роботи. Аналогічна ситуація складається й у нафтохімії. Зокрема, на базі нафтохімічного концерну "Оріана" (м. Калуш Івано-Франківської обл.) створено ТОВ "Лукойл-Нафтохім" — дочірня київська фірма однойменної російської компанії. Капітуляцію перед експансією російських нафтових компаній часто пояснюють тим, що можливості української переробки значно перевищують потреби країни в бензині, дизпаливі й мазуті. Тому, мовляв, існує реальна потреба включити українські НПЗ до загальної системи російського експорту нафти.

Капітулянтам, які віддали росіянам стратегічну галузь вітчизняного виробництва, хотілося б навести приклад іншого ставлення до державної справи. Чеські заводи, як відомо, з часів існування Ради Економічної Взаємодопомоги "соціалістичного табору" орієнтувалися на радянську нафту. Проте з початку 1990-х рр. Чехія, як жодна інша країна Східної Європи, доклала значних зусиль для диверсифікації поставок нафти на свої НПЗ. До цього спонукали спроби російських дипломатів примусити Прагу відмовитися від вступу до НАТО, спираючись на нафтову залежність Чехії від Росії. Спалахнув політичний скандал. І хоча Москва вибачилася перед Прагою та відкликала винних дипломатів, чеські нафтовики однозначно перейшли на нафту з Середземноморського регіону. Не зупинило навіть те, що чеські НПЗ традиційно орієнтувалися на Ромашкинський сорт нафти, котрий видобувають у Татарстані. На заводах провели необхідні технічні роботи, аби одержувати нафтопродукти з легших, малосірчастих сортів нафти Середземномор'я. А росіяни на всі спроби приватизувати що-небудь з нафтової галузі Чехії постійно діставали відмову. У 1999 р. "ЛУКойл" запропонував вигідні умови приватизації зовсім невеликого НПЗ у місті Парамо (потужністю 1 млн. т. на рік). Однак чехи не погодилися саме через російську приналежність компанії.

Польські покупці, як і чехи на південній гілці нафтопроводу "Дружба", також швидко зрозуміли: тільки рішуча диверсифікація джерел поставок нафти убезпечить їх від цінового диктату російської сторони. Тоді вони перейшли на нафту з Північного моря, аби протистояти ціновим атакам російської компанії "Сіданко", що була координатором цього напряму "Дружби".

У нас же російський капітал забирає цілі галузі економіки одна за одною. Вслід за нафтопереробкою і забезпеченням країни нафтопродуктами до росіян перейшли Миколаївський глиноземний завод і Запорізький алюмінієвий комбінат — левова частка алюмінієвої промисловості України. Російські компанії активно цікавляться й скуповують пакети акцій цементних і металургійних підприємств Донецької та Дніпропетровської областей. Для підтримки нових приватизаційних проектів Альфа-банк із уже згаданого консорціуму "Альфа-груп" викупив у 2000 р. "Київінвест-банк", перейменований після цього на "Альфа-банк Україна". Таким чином, слідом за великим російським промисловим капіталом до української економіки рушили й банки.

Скептики зауважать, що в цьому не варто шукати небезпеки. Адже весь світ зацікавлений у залученні до національних економік якнайбільших іноземних інвестицій. Взагалі це так, але той же світ вивів універсальну формулу: іноземцям має належати не більше 30% виробництва, інакше їх диктат складатиме загрозу національним інтересам країни. У нас же російські компанії не просто захоплюють цілі стратегічні галузі економіки, але й під час їх приватизації конкурують між собою (а не з українськими чи західними компаніями, як це мало б бути). Наприклад, за контроль над Миколаївським глиноземним заводом змагалися російські "Сибірський алюміній" (А.Чубайс-О.Дерипаска) і TWG (Б.Березовський-Л.Чорний).

Поки розгорталася приватизація українських об'єктів, російські компанії дійсно везли до України кошти. І кошти чималі, аби ніхто не міг їм протистояти. Однак незабаром розпочнеться "збір урожаю" та його вивезення за межі нашої держави. Зрозуміло, ніхто відшкодовувати нічого Україні не буде. Адже, по-перше, не для того вони сюди приходили, щоб вкладати кошти. Вони й у себе вдома, в Росії, не надто активно вкладають кошти в розвиток економіки. Чого тоді сподіватися Україні? Нагадаємо хоча б історію з Одеським НПЗ. Вона вельми показова. Російська компанія "ЛУКойл" одержала в 1999 р. контрольний пакет його акцій з умовою щорічної поставки на завод 2,4 млн. т. нафти для переробки. Але менеджмент "ЛУКойлу" був стурбований не так переробкою й продажем нафтопродуктів в Україні як транзитом їх до Європи. Цілий рік "ЛУКойл" дозволяв собі ігнорувати вимоги українських урядовців виконувати взяті на себе зобов'язання, не відповідав на запити Фонду державного майна з цього приводу. Довелося президенту України Л.Кучмі особисто втрутитися до справи й погрожувати реприватизацією Одеського НПЗ. Після цього "ЛУКойл" підтвердив обіцянку завантажити завод нафтою, проте його обладнання вже прийшло до неробочого стану.

А по-друге, якщо російський уряд має якісь важелі впливу на ці компанії, в українського уряду таких важелів немає. Навпаки, російські власники стратегічних підприємств України мають можливість за місцеві ж кошти формувати проросійську політику в Україні. Саме з огляду на таку перспективу російська влада свого часу й відмовилася від СНД, надавши посильну підтримку промислово-фінансовим компаніям. Високі прибутки цих господарів українських підприємств дають змогу "купувати" деяких українських аналітиків, політичних і громадських діячів, засоби масової інформації. За їх допомогою формується потужна проросійська база в Україні, завдання якої — захищати євразійську модель подальшого розвитку. Це "завдання" вже виконують мало не 90% наших засобів масової інформації. Подивимося, хто володіє українським телебаченням:

• російський холдінг "Медіа-мост" (власник "НТВ") володіє акціями українського каналу "1+1";

• телеканал "Інтер" створений за участю російського "ОРТ";

• "Новий канал" підконтрольний "Альфа-групп";

• компанія "ЛУКойл" бере посильну участь в українському політичному житті за допомогою дециметрового телеканалу СТБ...

Не краще й на ринку друкованих засобів масової інформації. За даними Міністерства інформації тираж україномовних видань за 1992-1994 рр. зменшився від 63 млн. 700 тис. до 14 млн. 700 тис. примірників — у 4,3 рази. З 400 газетних видань в Україні лише 103 (25%) були україномовними.³⁴ Згодом дисбаланс на користь російськомовних видань зріс ще більше. Нині в Україні видаються 1,3 тис. російськомовних та близько 100 газет іншими мовами.³⁵ І в результаті маємо ситуацію, коли в 1997-1998 рр. на 100 тисяч громадян України припадало 54 російських і лише 7 українських періодичних видань.³⁶ При цьому всі старі центральні російські видання аби одержати ліцензію на друкування й поширення в нашій державі, додали до своїх назв індекс "в Украине" ("Аргументы и факты" в Украине", "Известия" в Украине", "Московский комсомолец" в Украине" та інші), від чого українськими за змістом зовсім не стали. Крім того, від їхнього поширення наша держава зазнає цілком реальних фінансових збитків за рахунок пільгової вартості реклами неукраїнських рекламодавців у цих виданнях (дивися додаток №7).

За таких умов формується суперзалежність України від Росії. Захопивши Україну економічно, скупивши її стратегічні підприємства, дислокувавши російські війська в Криму, контролюючи значну кількість українських російськомовних засобів масової інформації та православну церкву, Росія закладає підвалини для перетворення України на свій неоколоніальний додаток. Внаслідок цього ми будемо позбавлені можливості самостійно ухвалювати рішення як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики.