3. Політична дезинтеграція срср

Згідно відомої ленінської формули, політика є найлаконічнішим і найточнішим відбитком економіки. І немає нічого дивного, що економічна криза почала поширюватися й на інші сфери життя СРСР, перетворюючись на загальну системну кризу. Так само й економічні реформи зазнавали невдачі без бодай обмежених політичних реформ. Тому на січневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС до стратегії перебудови окрім суто економічних завдань були додані нове політичне мислення, демократизація суспільного життя. Відповідно вже того ж року почали з'являтися перші неформальні організації. В УРСР це були Український культурологічний клуб (Київ), "Товариство Лева" (Львів), "Народний союз сприяння перебудові" (Одеса) та ін.

Щоправда, горбачовське керівництво, змушене шукати виходу з економічної прірви, не надто зрозуміло перспективи таких кроків. Сутність перебудови під керівництвом КПРС полягала в спробі трансформувати догматичну, бюрократичну, директивну системи. Але як можна "покращити" тоталітарне суспільство? Як можна "покращити" монополію однієї політичної сили? Як можна дати життя директивній економіці, котра себе вже вичерпала? Тим більше, що партія не бажала зачіпати соціалістичний фундамент з пануванням державної власності, "авангардною" роллю КПРС в суспільстві, збереженням комуністичних ідеалів як мети руху... Усе це було в принципі неможливим, бо комуністична система не піддається реформам. Вона або є, або її нема.

Наочним прикладом нездатності КПРС запропонувати що-небудь інше, окрім притаманних їй методів пошуку винуватців та репресій, стала девальвація "основоположних цінностей" марксизму-ленінізму. Зокрема, під час вересневих (1990 р.) демонстрацій у Києві член КПУ депутат Верховної Ради В.Рева запропонував витіснити демонстрантів з центру міста ... танками. У відповідь патріарх української літератури О.Гончар вийшов з КПРС. Того року чисельність КПУ зменшилася внаслідок добровільного виходу на 10%.⁴⁴ Непоодинокими були випадки саморозпуску парторганізацій вузів, закладів. А загалом цей процес розпочався ще у 1988 р., коли з лав КПРС вийшли 18 тис. чол. У 1989 р. таких було вже 136,6 тис., причому більше половини з них — робітники.⁴⁵

"Кризис, поразивший советское общество, в значительной мере был обусловлен кризисом партии, которая в течение многих десятилетий была правящей",— вимушено визнає сучасна Російська компартія.⁴⁶

Тому цілком закономірно, що спроба модернізації політичного і економічного устрою під керівництвом КПРС на тлі системної кризи провалилася, викликавши потужні зрушення у національних республіках. Приборкати їх силою, як раніше, центр не мав змоги, і контроль послаблювався. Регіони один за одним виходили з-під диктату Москви: Прибалтика, Закавказзя, Молдова...

В Україні перші зрушення сталися 1989 року, коли почали формуватися громадсько-політичні національно-демократичні організації. Зокрема, 8-10 вересня відбувся установчий з'їзд Народного руху України за перебудову. А 29-30 квітня 1990 р. у Києві була утворена Українська Республіканська партія — перша некомуністична партія в УРСР. Практично одразу ж національні сили продемонстрували владі свою силу. 17 вересня 1989 р. у демонстрації з приводу 50-річчя введення радянських військ до Західної України згідно пакту Молотова-Ріббентропа у Львові взяли участь 150 тис. чол. А ввечері того ж дня у вікнах затемнених міських будинків з'явилися сотні тисяч свічок у пам'ять про загиблих під час комуністичних репресій. Через кілька місяців з нагоди річниці злуки Української Народної та Західноукраїнської Народної республік 22 січня 1919 р. — справжнього об'єднання українських земель — сотні тисяч людей взяли участь в акції "живий ланцюг", ініційованій Народним Рухом. Формується і набирає силу самостійний робітничий рух: утворено Регіональну Спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну.

Після березневих виборів 1990 р. до Верховної Ради УРСР, національно-демократичні сили утворили парламентську опозицію. Вона з перших днів відігравала помітну роль у політичному житті України. При цьому в своєму протистоянні з офіційною владою опозиція активно піднімала страйкову хвилю. Наприклад, 28 вересня 1990 р. на заклик опозиції у Києві пройшла маніфестація, в якій взяло участь більш як 100 тис. чол. У результаті голодування студентів наступного місяця пішов у відставку голова уряду республіки В.Масол. Усе це свідчило про те, що Україна — колись оплот СРСР — тепер "прокидається" від радянського сну.

Однак найсильнішим ударом по політичній єдності СРСР виявилося не розгортання національно-демократичного руху в республіках, а політична боротьба в центрі. М.Горбачов пробував удосконалити роботу партапарату. У 1985-1989 рр. він включив у Політбюро ЦК КПРС 12 нових діячів, на 85% оновив склад ЦК. Для порівняння: під час сталінських чисток 1934-1939 рр. склад ЦК оновився тільки на 77%. Але однопартійна система реформам не піддавалася. Тоді Горбачов зорієнтував політичну реформу в країні на поступовий перехід влади від партапарату до державних органів. Істотною рисою цього процесу стало запровадження генсеком "під себе" посади президента СРСР.

Аби при цьому не виникло загрози розпаду Радянського Союзу, Верховна Рада СРСР прийняла цинічний закон про вихід окремих республік із складу Радянського Союзу. В республіках його назвали "законом про невихід". Проте оскільки в умовах зростаючого економічного розвалу зберегти повноту влади за центром не вдалося (зростав тиск з боку республік), Горбачев запропонував влітку 1990 р. новий проект. Йшлося про утворення на основі СРСР Союзу суверенних держав, щоб утримати під контролем республіканський "парад суверенітетів". Горбачев та ВР СРСР наполягали, щоб союзний договір було підписано в липні 1991 р., заручившись результатами березневого референдуму "За збереження СРСР".

Складається враження, що автори цього проекту не розуміли, що СРСР був лише формою існування комуністичного тоталітаризму. Він існував завдяки тому, що в кожній союзній республіці всі важелі влади тримала в руках єдина організована політична структура — комуністична партія. Знищення монополії комуністів на владу автоматично вело до розпаду СРСР, так само як збереження цієї монополії теж не могло зупинити процес саморозкладу держави.

Хтось може заперечити, що саме завдяки участі комуністів Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 р. ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах тощо. Однак, по-перше, українські парламентарії вже мали перед собою кілька прикладів. У авангарді виявилася Верховна Рада Естонської РСР, котра прийняла таку декларацію ще у листопаді 1988 р. Аналогічні кроки зробили потім парламенти інших Прибалтійських республік, при цьому ЦК місцевих компартій їх підтримали. Натомість ВР УРСР з подачі комуністів засудила рішення прибалтів. Та 12 червня 1990 р. декларацію про державний суверенітет з ініціативи Б.Єльцина прийняла Верховна Рада РРФСР. Там фігурувала теза про верховенство російських законів над союзними, чим фактично розвалювався Радянський Союз. Тут вже українським комуністам не було причин відмовлятися.

ЇІо-друге, комуністи погодилися на прийняття декларації 16 липня під великим тиском опозиції. Коли ж виникла потреба переходити від декларативних заяв до діла, КПУ як складова і невід'ємна частина КПРС робилася дисциплінованим провідником волі всесильних союзних структур влади. Яскравий приклад — події 19-21 серпня 1991 р.

* * *

19 серпня могло стати черговим чорним днем в історії України. Табір комуністичних консерваторів на чолі з віце-президентом СРСР Г.Янаєвим, посилаючись на "неможливість М.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обов'язки президента СРСР", оголосив про створення ГКЧП і заявив про безумовне верховенство на всій території Союзу Конституції і законів СРСР. О 6-й ранку в країні було оголошено надзвичайний стан та заборонено вихід деяких газет. О 9-й ранку ультиматум було пред'явлено Голові Верховної Ради України Л.Кравчуку.

Це зробив спеціально прибулий із Москви Головнокомандуючий сухопутними військами СРСР генерал армії Варенников у супроводі місцевих генералів. Він також попередив Кравчука, що в разі неспокою і незлагоди, акцій протесту, страйку, непідтримки рішень ГКЧП, війська, які перебувають у бойовій готовності, вийдуть на площі міст.

Що це не порожні погрози, свідчила інформація про стан військ навколо столиці УРСР. Під Київ були перекинуті повітряно-десантні частини з Кременчука і Кіровабада (загальною чисельністю 1 200 чол.) й переведена у стан підвищеної бойової готовності 169-а танкова дивізія в Острі (10 тис. чол.). Крім того, на півдні розташувався полк 72-ї мотострілецької дивізії з Білої Церкви (до 1 500 чол.), а в межах самого міста перебували війська чисельністю 2-3 тис.

На головних міських магістралях поруч із постами міліції знаходилися військові для регулювання можливим рухом армійських колон. Над центром Києва і безпосередньо над будинком ВР УРСР час від часу з'являлися військові гелікоптери. Сьогодні вже не секрет, що перед цими подіями влада замовила виготовлення 100 тис. наручників.

Під час зачитування ультиматуму керівництву Верховної Ради був присутній і перший секретар ЦК КПУ С.Гуренко. Саме він повідомив голову ВР Кравчука — найвищу посадову особу в Україні — про приїзд Варенникова. Схоже, КПУ знала наперед про наміри ГКЧП. Згодом в приміщенні Львівського обкому КПУ вдалося виявити листа ЦК КПРС про запровадження в країні надзвичайного стану, зареєстрованого ще 18 серпня. Крім того, знайшли листа від секретаріату ЦК КПУ "першим секретарям Кримського рескому, обкомів, Київського міськкому КПУ", в якому зазначалося, що "у зв'язку із запровадженням в країні надзвичайного стану найважливішим завданням парткомітетів є сприяння ГКЧП", що "не можна допустити всіляких демонстрацій, мітингів, маніфестацій, страйків" та що "ключовим питанням є збереження СРСР".⁴⁷

Додамо також, що контрольовані КПУ облвиконкоми (Дніпропетровський, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали ГКЧП, й не під тиском, а за ідейними переконаннями. "Заходи, що вживаються керівництвом країни (тобто ГКЧП — авт.) по стабілізації становища і виходу із кризи,— вказувалося у шифрограмі першого секретаря ЦК до обкомів КПУ,— відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України".⁴⁸

Погрози ГКЧП далися взнаки. 19 серпня Президія ВР УРСР не спромоглася прийняти жодного рішення. Керівництво України зайняло вичікувальну позицію. Певно, нам ще довго після цього довелося б боротися за державність, якби у Москві Борис Єльцин не виявив рішучості у боротьбі за особисту владу в Росії і не звернувся до громадян із закликом дати відсіч путчистам. Він закликав до загального безстрокового страйку та заявив, що 19 серпня вчинено державний переворот.

Протистояння у Москві двох центрів влади — союзного і російського (безкомпромісний суперник Горбачева Б.Єльцин очолював російську Верховну Раду) — сягнуло свого апогею в ніч на 21 серпня. Так і не захопивши будинок російського парламенту, війська відступили. Хунта провалилася. 24 серпня позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт про державну незалежність України (дивися додаток №9). Як зазначав Л.Кравчук, побудова суверенної Української держави є єдиним надійним гарантом убезпечення народу України від переворотів, котрі відбуваються в Москві.

Через кілька днів було прийнято закон "Про заборону діяльності Компартії України". Коли приймалося це рішення, навіть самі комуністи у Верховній Раді не наважилися стати на захист своєї партії. За свідченням члена ЦК КПУ, народного депутата Ю.Соломатіна, після 19 серпня 1991 р. в Україні з 3,5 млн. членів КПУ залишалися в лавах партії лише 140 тис. 26 жовтня 1991 р. частина з них організувала на установчому з'їзді у Києві Соціалістичну партію України (СПУ).

1 грудня 1991 р. громадяни України мали відповісти на одне запитання: "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?" І Україна підтвердила. У Вінницькій області сказали "Так" 95,43 відсотка. Волинській — 96,32, Дніпропетровській — 90,36, Донецькій — 83,90, Житомирській — 95,06, Закарпатській — 92,59, Запорізькій — 90,66, Івано-Франківській — 98,42 відсотка... Загалом в Україні за незалежність було віддано 93,32 відсотка голосів. Причому за незалежність голосували не тільки українці, але й представники інших народів, для яких батьківщиною є українська земля. Президенти СРСР і Росії М.Горбачов і Б.Єльцин відчули справжній шок. "И Донбас тоже проголосовал?" — здивовано питав Горбачев у телефонній розмові з Кравчуком.

Цікаво, що Україна виявилася мало не єдиною із колишніх радянських республік, котра провела подібне опитування. Результати виявилися настільки переконливими, що вже наступного дня країни світу почали визнавати державну незалежність України. За грудень їх набралося 68. Тому виявилися невдалими будь-які спроби різноманітних шовіністських кіл представити українську державність як авантюру українських націоналістів. Слово нашого народу виявилося настільки вагомим, що ці кола змушені рахуватися з ним і сьогодні, через 10 років після тих подій.

* * *

То чим же були ті дні для України? Чи була українська державність нелогічною випадковістю, "подарунком з небес", авантюрою? Ні та ще раз ні. Україна століттями страждала і боролася за неї, зазнавала неймовірних жертв. Однак чомусь завжди на шляху її потуг з'являлися якісь нездоланні перешкоди: недостатня військова міць, вороже оточення, внутрішній розбрат, несприятливі історичні умови...

Цього разу все було зовсім інакше. По-перше, історичні умови виявилися більше ніж сприятливими. СРСР конав, захлинаючись у власній комуністичній ідеології. Через комплексну кризу одночасно загострилися наслідки всіх помилок, прорахунків, перекручень, злочинів і трагедій, допущених при будівництві радянської економіки і суспільства за десятиліття панування компартії. Суперцентралізована, суперпланова система виявилася неефективною, збанкрутіла, програла нескінченну війну за світове панування комуністичної ідеології й поставила народи СРСР на межу голоду.

По-друге, виявилося небажання армії, а також військ КДБ і МВС брати участь у розв'язуваній путчистами громадянській війні. Саме тому ГКЧП визнав свою поразку вже на третій день. А коли в січні 1992 р. розпочнеться процес приведення розташованих в Україні військ до присяги на вірність українському народові, то лише за кілька місяців присягу складуть понад 400 тис. чол. Так будуть враховані помилки Центральної Ради і особисто М.Грушевського, котрі в 1917 р. відмовилися від створення української армії, перетворивши державу на більшовицьку здобич.

По-третє, цього разу в Україні не було внутрішнього розбрату. Протягом 1991 р. наші громадяни двічі висловлювали підтримку державницьким устремлінням. Перший раз, коли 17 березня під час загальносоюзного референдуму "За збереження СРСР" відповідали на додаткове питання внутрішньоукраїнського опитування "Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" ЦК КПУ виступав рішуче проти введення до загальносоюзного референдуму такого додаткового питання, оскільки тоді для політики союзного центру втрачався сенс референдуму. Перший секретар ЦК виступав по телебаченню з критикою республіканського опитування, бо передбачав його результати. Декларацію про державний суверенітет підтримали 80,2%. Так, без будь-якої конфронтації, керівництво УРСР заручилося підтримкою народу. І коли президент і ВР СРСР вимагатимуть негайного підписання нового Союзного договору, то дістануть відмову. Україна буде вивчати договір на предмет його відповідності принципам Декларації. Передбачаючи результати цього вивчення, ГКЧП спробує "вирішити питання" силою. Відповіддю стане другий референдум 1 грудня.

Під впливом поступового розкладу радянської системи, на підтримку української державності висловлювалися навіть найзатятіші прибічники СРСР. Щоправда, дехто робив це під тиском опозиції, а дехто лише для збереження влади. Проте значним стимулом виявилася шовіністична позиція Москви. Якщо з настроями старого союзного центру все було більш-менш зрозуміло, то дії нових російських демократів викликали подив. Президент Росії Б.Єльцин під час серпневих подій взяв на себе функції президента СРСР і так швидко "ввійшов у роль", що намагався зберегти домінуюче становище Росії на радянському просторі й після путчу. Спалах незадоволення викликали заяви з оточення Єльцина про перегляд українських кордонів, якщо Київ не відмовиться від Акту про проголошення державної незалежності України. Серпнева (1991 р.) ейфорія перемоги в Росії швидко переросла в експансію переможців.

Навіть російські історики сучасності вказують, що поява Акту про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були викликані проімперськими діями лідерів Росії. Відкрито проголошені російські претензії на всі ключові посади у новому Союзі, перехід у власність та під юрисдикцію Росії Всесоюзної телерадіокомпанії, ТАРС і промислових підприємств союзного підпорядкування, а також чимало іншого — все це абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера у новому Союзі.⁴⁹ Така позиція Москви згуртувала українців навколо своєї державності. Між іншим, московські претензії на верховенство ще й сьогодні не пішли до минулого, але про це трохи згодом.

На підставі всього наведеного, сьогодні можна однозначно стверджувати: українська державність не була випадковістю. Просто в 1991 р. склалися такі умови (саморозклад СРСР, боротьба за владу в Москві), що ніхто — ані союзний центр, ані російський, — не наважилися стати на дорозі українського самовизначення. Вся наша багатостраждальна історія виявилася платою за ці сприятливі історичні обставини. А слово народу виявилося потужною зброєю. Тож хіба ця державність не є вибореною?

* * *

Наостанок хотілося б дещо зауважити з приводу остаточної загибелі СРСР. Чомусь прийнято вважати, що причинами його загибелі були не внутрішні хвороби, а саме проголошення Україною своєї державної незалежності. 23 жовтня 1991 р. у своєму листі-зверненні до Верховної Ради України М.Горбачов, Б.Єльцин, С.Шушкевич, Н.Назарбаев, І.Карімов, А.Муталібов, А.Акаев, С.Ніязов, А.Іскандеров закликали, що не уявляють собі союзу без України. Візьмемо на себе сміливість стверджувати: вони не мали уяви про шляхи рятування СРСР не тільки без України, але і разом з нею!

Це підтверджується звичайною ходою дальших подій. Проголошення Україною незалежності та референдум не скасовували СРСР, бо торкалися долі лише самої України. СРСР продовжував існувати без УРСР, як до цього існував без Прибалтійських республік (Литва ще 14 січня 1991 р. надала своєму представництву в Москві статус посольства). Коли 8 грудня 1991 р. у резиденції Віскулі неподалік Бресту Єльцин, Шушкевич і Кравчук підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, вони також не скасовували СРСР. Вони лише констатували, що Радянський Союз "припиняє (а не припинив) своє існування".

Проте й після цього СРСР продовжував існувати ще 18 днів. Однак смертельним ударом для нього виявилося не складення Горбачовим 25 грудня повноважень Верховного Головнокомандуючого Збройними Силами СРСР. І навіть не останнє засідання Верховної Ради СРСР 26 грудня. Тоді депутати п'яти азійських радянських республік, котрі до самого кінця залишалися у складі Союзу, прийняли Декларацію про припинення існування СРСР як держави і суб'єкта міжнародного права. Цим юридичне засвідчувалася смерть імперії.

Ні, долю СРСР вирішила Росія, коли 12 грудня 1991 р. о 13 годині 28 хвилин вийшла зі складу Союзу, рішенням свого парламенту денонсувавши Союзний договір 1922 р.⁵⁰ Саме позиція Росії, її боротьба за владу з союзним центром на тлі прогресуючої кризи в СРСР, створили унікальні історичні умови для виборення Україною своєї державної незалежності. Хоча, зрозуміло, сама Москва — як союзний, так і російський владний центр — цього не бажала.

1 Програма Комуністичної партії України. Статут Комуністичної партії України.— К., 1996.— С.6.

2 Идти дальше путем перестройки. Доклад Генерального секретаря ЦК КПСС М.С.Горбачева "Политический отчет Центрального комитета КПСС XXVIII съезду КПСС и задачи партии" // Правда. — 1990. — 3 июля.

3 Мельниченко В. Государство в роли энергопаразита // День. — 1999. — 29 сентября.

4 Правда. — 1990. — 3 июля.

5 Великий Октябрь и обновление советского общества. Доклад В.А.Крючкова на торжественном заседании, посвященном 72-й годовщине Великой Октябрьской социалистической революции, в Кремлевском Дворце съездов 4 ноября 1989 года // Правда. — 1989. — 5 ноября.

6 Там само.

7 Нефть России. — 1999. — Сентябрь.

8 Спандарьян В. Куда уходит валюта? // Аргументы и Факты. — 1989. — №29.

9 Волкогонов Д. Семь вождей. — М., 1998. — Кн.2. — С.267.

10 Цит. за: Нефть России. — 1999. — Сентябрь.

11 Правда. — 1990. — 3 июля.

12 Бондарчук Р., Шеховцов В. Оборонний промисловий комплекс України: стан і перспектива розвитку // Народна армія. — 1999. — 7 травня.

13 Див.: Бондарчук Р. Щоб росла військова міць // Політика і час. — 1998. — №7 — С.36-42.

14 Підраховано за: Дроговоз И. Танковый меч СССР. 1945-1991. — М., 1999.— 80 С.

15 История военной стратегии России. — С.414.

16 Там само. — С.416-417.

17 Майоров А. Вторжение. Чехословакия, 1968 год. — М., 1998. — С.277. 151-190

18 Цит. за: Волкогонов Д. Ленин. — Кн.2. — С.404. 226

19 Див.: Нефть России. — 1999. — сентябрь.

20 Там само.

21 Волкогонов Д. Семь вождей. — Кн.2. — С.325-326.

22 Громов Б. Ограниченный контингент. — М., 1994. — С.217.

23 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины XX века. — С.211.

24 Там само. — С.211.

25 Там само. — С9З.

26 Кузнецов В. Вьетнамские впечатления // Авиация и время. — 1996. — №4. — С.40

27 Россия (СССР) в локальных войнах и военных конфликтах второй половины XX века. — С.93.

28 Костин А. Банкротство России уже не грозит, но в должниках нам ходить еще четверть века // Известия. — 1997. — 5 июня.

29 Цит. за: Громов Б. Вказана праця.— С.27.

30 Алексеев Ю., Кульчицький С., Слюсаренко А. Україна на зламі історичних епох. Державотворчий процес 1985-1999 рр. — К., 2000. — С.25.

31 Правда. — 1990. — 3 июля.

32 Лацис О. В 92-м Россию ожидал голод // Известия. — 1995. — 4 ноября.

33 Там само.

34 Там само.

35 Алексеев Ю. та інші. Вказана праця. — С.22.

36 У Москві не люблять визнавати, але конструкція реакторів РБМК з ЧАЕС дозволяла виробляти плутоній для ядерної зброї. Незрозуміле, чим мотивувалося будівництво такого об'єкта біля Києва, адже в Росії військовий атом зосереджувався в "закритих містечках" подалі від великих центрів країни. Технологія РБМК, яка забезпечувала оборонну міць СРСР, була застосована в енергетиці після появи надскладного завдання партії: різке збільшення чисельності атомних енергоблоків.

37 Див.: Чорнобиль: час подолання.— К., 2001.— 191 С.

38 15 років Чорнобильської катастрофи. Досвід подолання.— К., 2001.— С.97.

39 Див.: Гусєв О. Атомний синдром Чорнобиля.— К., 2001.— С.25.

40 Там само.— С.71.

41 Див.: 15 років Чорнобильської катастрофи. Досвід подолання.— С.105-107.

42 Гусєв О. Вказана праця.— С.136.

43 Цит. за: Королюк В. Поступ незалежності: 1990 рік. Пролог // Голос України.— 2001.— №15.

44 Алексеев Ю. та інші. Вказана праця. — С.55

45 Волкогонов Д. Семь вождей. — Кн.2. — С.330.

46 КПРФ в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1992-1999). — М., 1999. — С.235.

47 Цит. за: Лавренюк С., Клименко О. Поступ незалежності: 1991 рік. Не підтримати незалежність означає підтримати залежність // Голос України. — 2001. — №46.

48 Цит. за: Алексеев Ю. та інші. Вказана праця. — С.77.

49 Див.: Путч. Хроника тревожных дней. — М., 1991. — С.272.

50 Див.: Девять лет назад Россия вышла из состава СССР // Факты. — 2000. — 12 декабря.