4. "Битва за історію"

Як бачимо, історія Росії та її народу не вписується в шовіністичну концепцію 1000-літньої російської держави. Не мають під собою підстав балачки про єдиний давньоруський народ, з якого під впливом польсько-литовської влади начебто відокремилися українці. Навпаки, росіяни та українці з самого початку формувалися як окремі східнослов'янські народи. Про це свідчить відображена вище специфіка їх етногенезу.

Неможливо говорити про якесь продовження Володимиро-Суздальською землею і пізніше Москвою традицій Київської Русі. Виявляється, що з самого свого початку російська державна машина будувалася на зовсім інших засадах. Її наріжним каменем була жорстка одноосібна влада монарха і схильність до постійної територіальної експансії під різноманітними гаслами. І першою самостійною акцією, котра вивела нову російську державу на політичну арену, стали військові походи на Київ. Можна стверджувати, що Росію взагалі поєднувала з Київською Руссю тільки спільна назва — Русь.

Враховуючи все це, виявляється, що російський народ залишається без початку своєї історії. Від новгородської спадщини відмовилися самі, а довести приналежність Києва до історії Росії так і не спромоглися. Тому безпеку офіційної схеми російської історії влада забезпечувала іншими методами, далекими від науки. Зокрема, влада здійснювала "чистку" історичних джерел від небажаних відомостей. 1718 року агенти Петра І влаштували пожежу в сховищі давньоруських літописів Києво-Печерської лаври.¹²⁸ Впродовж 200 років у Росії був заборонений будь-який переклад чи передрук стародавніх книг. А негласна заборона на допуск українських фахівців до архіву Запорізького кошу існує і до тепер. Мовляв, вони тільки того й шукають, що підриває "братские узы".

За радянських часів боротьба велася не лише проти небажаних історичних джерел, але і проти наукових здобутків українських фахівців, якщо в них містилися "крамольные" думки, котрі суперечили офіційним поглядам на "колиску братніх народів". У довоєнний період в Києві Політбюро ЦК КП(б)У мало не щотижня спускало по інстанціях з наказом знищити величезні списки забороненої літератури. Після закінчення П-ї світової війни розпочалася чистка бібліотек і архівів у Західній Україні. Заступник голови Комітету в справах мистецтв УРСР О.Пащенко відрядив до Львова групу колишніх армійських офіцерів, котрі мали відповідну освіту, із завданням вилучення і знищення документів і мистецьких творів "націоналістичного" змісту. Тоді лише у Львові знайшли і знищили понад дві тисячі таких "небажаних" творів, в тому числі старовинні грамоти.¹²⁹ У 1964 р. агент КДБ Погружальський влаштував пожежу у відділі україністики бібліотеки Академії наук УРСР, розклавши між книжками фосфор. Від вогню і води загинули 414 тисяч одиниць зберігання. Начебто Погружальський страждав на психічні вади, проте журналіст А.Шевчук отримав п'ять років ув'язнення за намагання написати правду про цей випадок.¹³⁰

Тривалий час ніхто не наважувався висловлювати думки, які б розходилися з офіційним поглядом на стародавні історичні події. Коли ж на світанку української незалежності в 1991 р. наші науковці, нарешті, отримали можливість говорити про Україну-Русь, представники російської інтелігенції зчинили ґвалт. Хоча на перший погляд він не дуже зрозумілий неупередженому спостерігачеві:

"Нам показалось бы нелепым, если бы американцы, достигнув промышленного и военного могущества, внезапно стали бы считать англичан, от которых они когда-то "ушли", чем-то вроде карикатурного отпочкования от своего национального тела. Разумеется, и англичане, видя достигнутое американцами могущество, не спешат объявлять их своими блудными сыновьями. Но при этом нам смешны попытки украинцев зажить собственной историей,.. которую мы считаем безоговорочно своей, лишить нас права исторического владения Киевской Русью (которая, однако, территориально располагается именно там, где и поныне живут люди, считающие себя украинцами".¹³¹

Проте зчинивших гвалт російських патріотів-інтелігентів негайно підтримали широкі політичні кола від комуністів до російської церкви. Ще б пак. Адже руйнувалася напрацьована століттями офіційна схема російської історії. Вичерпавши всі аргументи в намаганнях її відстояти, світоч російської науки й інтелігенції академік Д.Лихачев щодо справжньої приналежності традицій і спадщини Київської Русі заявляв: "Нельзя никому ничего возвращать, даже если Украина права". І тут же пояснював небезпеку: "Они же потом будут отслаивать всю культуру".¹³²

Іншими словами, атака на українську історію, спотворення її, ведеться не лише задля дискредитації нашої державності й обгрунтування чергового "возз'єднання". Ні, Росія відчуває реальну небезпеку для власної ідеології та історії. Для неї це боротьба за самозбереження. Тому президент Б.Єльцин у виступі в Ярославлі на відкритті пам'ятника князеві Ярославу Мудрому називав його "першим російським реформатором". А в минулому році до масштабної роботи "Полководы России", яка вийшла у московському видавництві "Вече", був включений галицько-волинський король Данило Романович (Галицький). Отже, не тільки Київська Русь, але й Галицько-волинська держава записується до російської історії.

Більше того, останнім часом окремі російські дослідники стали включати до російської історії навіть Запорізьку Січ:

"Вольные русские люди — казаки, появились почти одновременно на Днепре и на Дону. Сейчас украинские националисты пытаются отделить запорожских казаков от донских и считают их представителями украинского народа. Но в ХV-ХVI веках еще не было украинского народа, как не было и белорусского. Запорожские казаки сами считали себя русскими, говорили и писали по-русски с небольшими вкраплениями местных выражений, то есть можно говорить не об украинском языке, а только о местном говоре запорожцев ("слэнге")".¹³³

До такого не додумалися ні в Російській імперії, ні за радянських часів. Повністю відмовляти українському народу в праві на власну історію почали тільки зараз, у "демократичній" Російській Федерації.

Подібні шовіністичні випади мають одержувати рішучу відповідь. І дещо в цьому напрямі сьогодні робиться, адже інакше ризикуємо втратити не тільки Київську Русь, але й взагалі всю свою історію. Підкреслювати спадкоємність української державності від Київської Русі призваний сам український герб тризуб — стародавній герб князя Володимира Великого. Серед сучасних державних нагород маємо ордени на честь Ярослава Мудрого та княгині Ольги. Це дозволяє зберегти наші стародавні символи.

28 травня 1997 р. у Києві біля Золотої брами відкрили пам'ятник Ярославу Мудрому, створений по ескізу І. Кавалерідзе. Виступаючи на його відкритті, Президент України Л. Кучма підкреслював, що доба Ярослава і сьогодні дає нам важливі орієнтири в процесах державного будівництва. Тому Україна продовжує добрі традиції минулого.

Не залишаються осторонь цього процесу й історики. Восени 1993 р. у Києві відбувся семінар славістів, на який приїхали науковці з двох десятків країн. Центральною подією цієї наукової конференції стала дуель двох опонентів — віце-президента НАН України, академіка П. Толочка, і московського письменника-історика В. Кожинова. Останній намагався відстояти стару тезу про те, що напередодні монгольської навали відбувся "уход" Русі на північ з перенесенням столиці з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Спираючись на історичні факти, П.Толочко спростував аргументи свого опонента:

"Приходится признать, что никакого перетекания или перемещения центра Руси с берегов Днепра на берега Клязьмы не произошло. Реальная история Владимиро-Суздальской земли ХII-ХIII веков с ее мощной переселенческой подпиткой из Южной Руси, строительством городов с южнорусскими названиями, возведением храмов по киевскому образцу, вожделенным стремлением князей к "причастию" в старой Русской земле (тобто в Київській землі — авт.), убедительно свидетельствуют о сохранении Киевом своего непререкаемого авторитета центрального средоточия Руси.. ."¹³⁴

На жаль, багато з цих фактів відомі лише спеціалістам, тоді як сьогодні їх повинен знати кожен школяр. Адже хіба не від незнання власної історії в багатьох з нас живе комплекс провінційного хуторянства?

* * *

То що ж виходить, чи є Київська Русь прабатьківщиною Росії? Враховуючи особливості російського історичного шляху, можна говорити — ні. Русь і Росія такі самі родичі, як Римська імперія й держава Карла Великого або ж середньовічна Німеччина. Прямого зв'язку між ними зовсім немає, хоча король франків Карл Великий наприкінці 800 р. і володар Німеччини Оттон І на початку 962 р. коронувалися як "імператори римлян". Відповідно, двічі проголошувалося "відновлення Римської імперії". Німеччина навіть офіційно називалася "Священною Римською імперією". Або інший приклад — Румунія. В самій назві своєї країни (Romania) румуни намагаються підкреслити, що вони є прямими нащадками і спадкоємцями стародавньої Римської імперії. При цьому вони не звертають уваги, що Рим завжди знаходився поза межами Румунії (як у випадку з Руссю "матір городів руських" Київ знаходиться за межами Росії), тому румунські претензії на римську спадщину несправедливі.

Але і Румунія, і Німеччина, і країни Середземномор'я в давнину входили до складу Римської імперії. Свого часу для них існував спеціальний термін — римський світ (pax Romania). Перебування в складі цього "світу" є невід'ємною сторінкою історії багатьох країн, проте це не дає підстав вести їх родовід від античного Риму.

Аналогічно має розв'язуватися і питання про Київську Русь. Поза сумнівами, перебування у складі цієї середньовічної імперії наклало значний відбиток на подальшу історію Росії та білоруських земель. Однак наявність в історії Росії такої важливої і впливової сторінки ще не дає права російським історикам обкрадати історію українців, залучаючи Київську державу (а заодно й Галицько-Волинську, Запорізьку Січ, тощо) виключно до історії російської державності. Так само, це не дає права російським політикам використовувати в пропаганді тему Київської Русі з метою знищення сучасної української державності.

1 Історія СРСР.— К., 1986.— С.ЗЗ.

2 Зюганов Г. Россия — Родина моя: идеология государственного патриотизма. — М., 1996.— С.50.

3 Див.: Железный А. Происхождение русско-украинского двуязычия в Украине,— К., 1998.—107 С.

4 Цит. за: Корнилов Д. А наш караван идет // Донецкий кряж.— 2000.—16 ноября.

5 Цит. за: Любовью и единением спасемся // Армия. — 2000. — №3. — С.5. 8

6 Россия станет новой Русью // Русь державная.—1998.— №6 (50).

7 Карамзіна М. Етногенез українського народу // Україна на зламі тисячоліть.— К., 2000.— С.51.

8 Ключевский В. Сочинения в 9 томах.— М., 1987.— Т. 1.— С.51.

9 Див.: там само.— С.51-52.

10 Грушевський М. Звичайна схема "русской" історії й справа укладу історії східного слов'янства // Вивід прав України.— Львів, 1991.— С.7-8.

11 Див.: Энциклопедический словарь.— СПб., 1898.— Т.24.— С.32.

12 Докладніше див.: Історія Української РСР.— К., 1978.— Т.1.— Кн.1.— С.281.

13 Докладніше див.: Залізняк Л. Де, як і коли виникла давньоруська народність // Пам'ять століть.— 1998.— С.7-8.

14 История русской культуры.— М., 1999.— С.56.

15 Там само

16 Див.: Киевские ведомости.—1994.— 26 мая.

17 Див.: Факты.— 2000.— 21 октября.

18 Див.: Исаев И., Золотухина Н. История политических и правовых учений России ХІ-ХХ вв.— М., 1995.— С.207.

19 История русской культуры.— С.48.

20 Див.: Наливайко Д. Этноистория Украины в отображении западных источников раннего нового времени // День.— 1999.— 26 июня.

21 Цит. за: История военной стратегии России. — М., 2000. — С. 18.

22 Гумилев Л. От Руси к России.— М., 1995.— С. 102.

23 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1.— С.290.

24 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1.— С.289.

25 Там само.— С.299.

26 Синицын Е. Резидент свидетельствует.— М., 1996.— С.89-90.

27 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1.— С.296-297.

28 Шахматов А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем.— Петроград, 1916.— С.671.

29 Ключевский В. Вказана праця.— Т. 1.— С.302.

30 Там само.

31 Там само — С.292.

32 Там само.— С.291.

33 Бердяев Н. Евразийцы // Путь — 1925 — 4.1.— С.103

34 Гумилев Л. От Руси к России.— С.245.

35 История русской культуры.— С.48.

36 Соловьев С. Сочинения.— М., 1988.— Кн.1.— С.514.

37 Карамзин Н. Предания веков.— М., 1988.— С.219.

38 Соловьев С. Вказана праця.— С.500.

39 Карамзин Н. Вказана праця.— С.220.

40 Гумилев Л. От Руси к России.— С.87

41 Ключевский В. Вказана праця.—Т.1.— С.321.

42 Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. — К.,1989.— С.81.

43 Ключевский В. Вказана праця.— Т. 1.— С.320.

44 Соловьев С. Вказана праця. — С.526.

45 Костомаров Н. Вказана праця.— С.81.

46 Карамзин Н. Вказана праця.— С.207.

47 Там само.— С.208.

48 Карамзин Н. Вказана праця.— С.226.

49 История русской культуры.— С.57.

50 Там само — С.58.

51 Там само — С.57—58.

52 Показова різниця між українськими і московськими землями щодо статусу селян. Коли в 1701 р. універсалом гетьмана Мазепи було введено дводенну панщину на тиждень, селяни порівнювали це з найгіршими часами панування польських магнатів, що спровокувало спалах Визвольної війни у 1648 р. Тим часом у московських землях указами царя від 1675, 1682, 1688 рр. юридичне санкціонувався продаж селян без землі, визначалася їх ціна. З 1760 р. дозволили ще й розлучати дітей з батьками під час продажу. Сам продаж рабів на ярмарках в Росії тривав до 1808 р

53 Под скипетром Романовых. Исторические очерки, 1613-1913 гг.— СПб., 1912.— С.403.

54 История русской культуры.— С.59.

55

56 Там само.

57 Див.: Волкогонов Д. Ленин.— М., 1994.— Кн.2.— С.224.

58 Цит. за: Ґудзик К. Початок — кияни в Москві // День.— 1999.— 30 липня.

59 Там само.

60 Цит. за: Шпиталь І. Малоросійське неохуторянство // Вечірній Київ.— 1999.—27 лютого.

61 Под скипетром Романовых. Исторические очерки, 1613—1913.— С.446.

62 Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России.— М., 1997.— С. 196—197.

63 Флоренский Г. Евразийский узел // Новый мир.— 1991.— 4.1.— С.207.

64 Бердяев Н. Евразийцы.— С. 103.

65 Цит. за: Голос православ'я.— 1999.— Вересень.

66 Цит. за: Махун С. "Гарячий Куліш" // День.— 2000.— 27 січня.

67 Докладніше див.: Волкогонов Д. Ленін.— М., 1994.— Кн.2.— С.225.

68 Цит. за: История русской литературы ХІ-ХVІІ веков.— М., 1985.— С.255.

69 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Історія України.— К., 1992.— С.445.

70 История русской культуры.— С.59.

71 Концептуальные положения стратегии противодействия основным внешним угрозам национальной безопасности Российской Федерации.— М,1995 — С.11.

72 Ключевский В. Вказана праця.— Т.2.— С.18.

73 Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.— Т.22.— С.23.

74 Субтельний О. Україна: історія.— К., 1992.— С. 159.

75 Цит. за: История русской культуры.— С.309.

76 КПРФ в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1992—1999).— М., 1999.— С.234.

77 Цит. за: Білас І. Минуле — не сон, а страшна дійсність // Голос України.—1996.—18 квітня.

78 У.Черчилль. Вторая мировая война. — М., 1991.— С.673.

79 Там само.— С.526.

80 Цит. за: Науменко К. Як Сталін і Гітлер "життєвий простір" ділили // Високий замок.— 1999.— 27 серпня.

81 Дугин А. Вказана праця.— С.213.

82 Зюганов Г. Вказана праця.— С.223.

83 Там само.

84 Цит. за: Згурець С. Полковник і його генерали // День.— 2000.— 1 квітня.

85 Железный А. Вказана праця.— С.10

86 Там само.— С.18.

87 Копыстянский В. Возможно ли отделение Украины от России? // Украина — это Русь.— Санкт-Петербург, 2000.— С.86.

88 Грушевський М. Історія України-Русі .— К., 1991.— Т.1. — 180-181.

89 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1.— С.124.

90 Етнічна історія давньої України.— К., 2000.— С.273.

91 Цит. за: Історія народів Росії. Курс лекцій. — К., 1992.— Ч.1.— С.47

92 Там само.— С.220.

93 Цит. за: Січинський В. Чужинці про Україну.— К., 1992.— С.26

94 Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— К., 1991.— С.25.

95 Див.: Войтенко В. Десять років самотності, або Про національну гордість малоросів // День. — 2001. — 21 березня.

96 Цит. за: Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація.— Дрогобич, 1994.—С. 189.

97 Цит. за: Погрібний А. Нахабна брехня в "українській" газеті "Комсомольская правда" // Вечірній Київ.— 1999.— 20 жовтня.

98 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1 — С.300.

99 Там само.— С.301-302.

100 Див.: Гороховський Є. Слово...// Демократичне слово.— 2000.— 13 грудня.

101 История русской литературы ХІ-ХУІІ веков.— С. 104.

102 История русской культуры.— С.60.

103 Дорошенко Д. Нарис історії України.— Львів, 1991.— С.97-98.

104 Гумилев Л. Древняя Русь и Великая Степь.— М., 1992.

105 Див.: Січинський В. Вказана праця.— С.35.

106 Дорошенко Д. Вказана праця.— С.108.

107 Крип'якевич І. Історія України.— Львів, 1990.— С.114.

108 Чемерицкий В. Работа автора Белорусско—литовского свода над русскими источниками // Летописи и хроники.— М., 1980.— С. 183.

109 Волконский А. Историческая правда и украинофильская пропаганда // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола.— М., 1998.— С.62.

110 Там само.— С.103.

111 Ключевский В. Вказана праця.— Т.1.— С.123.

112 Етнічна історія давньої України.— С.222.

113 Цит. за: Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? — Львів, 1997.—С.31.

114 Цит. за: Січинський В. Вказана праця.— С.46.

115 Там само.— С.64.

116 Історія СРСР.— К., 1986.— С.36.

117 Миллер А. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург, 2000.— С.37.

118 Цит. за: Кушнір Б. Ми і Росія // Молодь України.—— 1995 — 9 червня.

119 Новое время — 1991. — .№24. — С.ЗЗ.

120 Летопись по Ипатиевскому списку.— СПб., 1871.— С.439.

121 Там само.— С.447.

122 Там само — С.490.

123 Див.: Сосса Р. Історія картографування території України.— К., 2000.— С.52-54.

124 Солженицын А. Малое собрание сочинений.— М., 1991.— Т.7.— С.43.

125 Солженицын А. Как нам обустроить Россию.— Л., 1990.— С.11.

126 Цит. за: Іванченко Р. "Українське питання" в розрахунках російських політиків // Літературна Україна.— 1996.— 21 листопада.

127 Цит. за: Гринів О. Вказана праця.— С.32. 84

128 Докладніше див.: Василевский П. Царь Петр I и Киево-Печерская лавра // День.— 2000.— 16 июня.

129 Найхолодніше недержавним народам. У добу "холодних" війн // Голос України.— 2000.— 29 січня.

130 Докладніше див.: Гузенко О. Серія загадкових пожеж в архівних фондах україністики: історія і сучасність // Політика і культура.— 2001.— №21.— С.49.

131 Новое время.— 1991.— №24.— С.34.

132 Цит. за: Симкович В. Захватчики // Киевские ведомости.— 2000.— 7 марта.

133 Широкорад А. Русско-турецкие войны.— М., 2000.— С.45-46.

134 Цит. за: Гончаренко Н. Киев начал культурную колонизацию России, когда и России еще не было — в XI веке // Киевские ведомости.— 1993.— 3 ноября.