VII Проблеми україно-російських відносин на сучасному етапі

1. Інтеграція Співдружності в нову Російську імперію. 2. Торговельна війна. 3. "Стратегічний контроль" над економікою. 4. Енергетика. 5. "Бананова республіка". 6. Військове співробітництво та спільна оборона. 7. Проблема боргів: хто кому і що винен?

1. Інтеграція Співдружності в нову Російську імперію

Як уже зазначалося, серпнева 1991 року ейфорія перемоги нових російських демократів на чолі з Б.Єльциним над старим союзним центром швидко переросла в експансію переможців. Річ у тім, що після усунення комуністичної диктатури російські лідери посіли місця радянського керівництва й проголосили наміри забезпечити Росії "гідне місце у світі". В ідеалі під цим розумівся перехід владних впливів союзного центру до керівництва Росії. Щоправда, процес розвалу СРСР вже набув необоротного характеру, проте Москва не втрачала надії. Зрештою, вона мала досвід швидкого відновлення держави 1918-1922 рр., коли в набагато гірших умовах війни вдалося утримати майже всі території Російської імперії (дивися додаток №5). Остаточно втраченими виявилися лише Польща, Фінляндія та деякі території Закавказзя.

У 1990-х рр. Москва повторила чимало з цього інтеграційного досвіду. Були укладені Договір про економічний союз. Угода про митний і платіжний союзи, сотні угод про співробітництво у виробничій, соціальній, гуманітарній сферах. В межах СНД були сформовані Виконавчий комітет і Економічна рада. У зв'язку з тим, що країни — члени Співдружності виявили різну ступінь готовності погоджуватися з намірами Москви, запровадили концепцію "різношвидкісної інтеграції". Так постало об'єднання чотирьох держав — Росії, Білорусії, Казахстану, Киргизії (з Міждержавною радою та Інтеграційним комітетом), а згодом ще Євразійська економічна співдружність, де до цієї четвірки додався Таджикистан. Сформовано понад 60 різних галузевих рад, міждержавних комісій, комітетів із співробітництва.

Поступово від економічної інтеграції, об'єднання господарських суб'єктів, Росія порушила питання про формування нової політичної структури. Так постала Союзна держава Росії та Білорусії, де вже вишикувався інтеграційний ланцюг: енергосистема, транспорт, кордони, митниця, податки й на останньому етапі — грошовий обіг. У квітні 2001 р. з'явилися повідомлення про початок розробки Конституційного акту Союзної держави.

Одночасно не припинялися розмови про створення на базі країн — членів СНД нового політично-правового об'єднання, котре керувалося б розташованими у Москві наднаціональними органами влади. Перші кроки у цьому напрямі вже зроблені. У Митному союзі діє Виконком, рішення котрого в галузі митної політики обов'язкові для учасників союзу. Однак проголошені наміри йшли значно далі. В Москві часто посилаються на приклад Євросоюзу. Підкреслюється, що вирішення економічних проблем неможливе без політичного об'єднання, створення парламенту, уряду, органів юстиції тощо. Прообраз парламенту вже існує у вигляді Міжпарламентської асамблеї країн СНД. Перелік основних інтеграційних заходів, до яких залучена й Україна, наведено в додатку №6.

Однак чомусь ніколи не згадують, що у Євросоюзі всі країни-учасники користуються рівними правами попри їх різний економічний потенціал. Бельгія чи Люксембург не змушені поступатися своїми інтересами перед більш могутніми сусідами. Навпаки, Франція та Німеччина самі шукають компроміс з ними.

В інтеграції на пострадянському просторі слабкіші країни змушені постійно враховувати у своїй внутрішній політиці думку Москви. Сама ж Москва завжди прикривається "спільними інтересами Співдружності", котрі ніколи й ніде точно не визначалися. Це відкриває перед Росією широкі можливості по нав'язуванню своєї точки зору іншим під виглядом спільних інтересів народів-братів. (Тут же знаходять собі місце різноманітні спекуляції на тему спільного минулого та дружби народів. Належну оцінку цьому явищу дав ще в XIX ст. російський генерал М.Скобелев — визволитель Болгарії з-під османського ярма і насаджувач царського колоніального ярма в Туркменістані:

"Я в союзы и дружбу между народами не верю... Этот род дружбы далекий от равенства... В подобных союзах и в такой дружбе один всем пользуется, а другой за все платит, один ест каштаны, а другой вытаскивает их из огня голыми руками. Один льет свою кровь и тратит деньги, а другой честно маклерствует, будучи не прочь ободрать друга в решительную минуту.. ."¹

У 1960-1980-ті рр. подібна союзна дружба під московський диктат переросла в специфічну радянську політику щодо інших учасників Варшавського Договору, яку на Заході охрестили "доктриною обмеженого суверенітету". Тепер цю доктрину Москва намагалася застосувати до країн СНД, весь сценарій розвитку котрого розраховувався так, щоб забезпечити перехід єдиного радянського геополітичного центру до рук Росії.² Мер Москви Ю.Лужков з цього приводу був змушений констатувати:

"Несмотря на постоянно декларируемую необходимость равноправия всех учасников СНГ, в российских государственных структурах до сих пор сохраняется старое мышление, которое пользуется понятиями "младших" и "старших" братьев. Часто не хватает ни такта, ни политической дальновидности для того, чтобы придерживаться хотя бы формального равенства всех членов Совета глав государств Содружества во время принятия решений, относящихся к их коллективной компетенции".³

Фактично Росія намагалася перетворити країни СНД на своїх сателітів, як колись Польща чи Болгарія в межах Варшавського договору. Природно, що колишні радянські республіки не бажали з цим погоджуватися, і тоді Москвою застосовувався цілий спектр різноманітних "спеціальних операцій", аби "зламати" опір. За останні роки найкраще відчула на собі таку політику Грузія. Щоб повернути сателіта, Росія не обмежилася енергетичною блокадою, а вдалася до провокування сепаратизму згідно принципу "розділяй і владарюй". Це призвело до кількох війн на території Грузії, де Москва прямо допомагала противникам Тбілісі.

Особливо яскраво це проявилося під час грузино-абхазької війни. Безпосереднім приводом до неї стало рішення абхазького парламенту від 23 липня 1993 р. про відновлення дії конституції 1925 р., що фактично означало незалежність Абхазії. Того ж дня Державна Рада Грузії визнала це рішення недійсним, а згодом направила до Абхазії грузинські війська для охорони порядку і нейтралізації сепаратистів. Це викликало у Москві вкрай негативну реакцію, й Абхазія отримала широку російську "допомогу" для війни проти Грузії. Міністерство оборони Росії сьогодні офіційно визнає свою протизаконну участь в тих подіях:

"Российские офицеры и генералы разработали план штурма Сухуми. С воздуха самолеты ВВС России атаковали грузинские позиции. Российская армия предоставила абхазской стороне необходимое количество оружия и военной техники".⁴

Чимала кількість громадян Росії, зокрема, донських і кубанських козаків, брали безпосередню участь у боях за Сухумі. Свої дії вони пояснювали необхідністю розширення чорноморського узбережжя Росії після втрати нею України та Криму. Грузинським силам навіть вдалося збити над Сухумі один російський штурмовий літак Су-25, котрий бомбардував їх позиції. Пілот загинув, але при ньому знайшли його особистий військовий квиток офіцера військово-повітряних сил Росії,

Поза всякими сумнівами, абхазький народ загальною чисельністю менше 100 тис. чол. ніколи не зміг би самотужки завдати воєнної поразки грузинській армії. Серед абхазців просто ніколи не було стільки кваліфікованих танкістів, артилеристів та представників інших військових спеціальностей. Зате у достатній кількості їх надала Росія. Цинізм ситуації в тому, що після всіх цих подій Москва ще й виступила в якості миротворця, примусивши офіційний Тбілісі визнати результати війни. Конфлікт заморозили так, щоб у майбутньому розпалити його знову, якщо Тбілісі буде виявляти надмірну політичну самостійність.

Врешті-решт, Грузія здалася й повернулася до сфери російського впливу: вступила до СНД і Ташкентського пакту про колективну безпеку, уклала угоду про розташування на своїй території російських військових баз. Старе грузинське керівництво було усунуте від влади, президент З.Гамсахурдіа фізично знищений. Новій владі на чолі з Е.Шеварднадзе за лояльність Москві надали всебічну підтримку. Російська морська піхота взяла активну участь у боротьбі з останніми прибічниками З.Гамсахурдіа у Західній Грузії. Одночасно припинилася підтримка абхазьких і осетинських сепаратистів, в послугах котрих у Росії тепер зникла потреба. Навпаки, для посилення позицій Тбілісі на мирних переговорах з Абхазією, Росія оголосила формальну блокаду бунтівливої автономії, обмеживши постачання енергоресурсів. Щоправда, це не допомогло мирному врегулюванню конфлікту, оскільки розгорнути війну значно легше, ніж її приборкати.

Дещо подібне відбулося з Молдовою. Доки у Кишиневі були наближені до влади прорумунські кола, Москва таємно підтримувала Придністровську республіку. Загони придністровської гвардії створювалися на базі частин радянської (тепер російської) армії, озброюючись їх технікою й продовжуючи їх бойові традиції. Найбільшим бажанням воювати відрізнялися російські козаки, котрі звідусіль стягувалися під придністровські прапори. Один з них згадує:

"Мы были де-юре одним из подразделений республиканской гвардии, комплектовавшейся на профессиональной основе. Все мы подписали контракты, предусматривавшие денежное и продовольственное содержание, компенсации за ранения и пособие семье в случае гибели. <...> Наше соединение состояло из казаков Войска Донского, приехавших из различных станиц и городов, а также некоторого количества сибирских, екатеринодарских и терских казаков. <...> Так, из Волгодонска приехала группа под командованием есаула П., из Воронежа — группа есаула Ф., из Москвы — группа войскового старшины С. и т.д."⁵

Цікаво, що такі добровольці не просто складали основу придністровської гвардії, а офіційно вважалися військовою організацією Росії. За півроку до початку придністровської війни — 20 серпня 1991 р.— в. о. міністра оборони Російської Федерації генерал-полковник К.Кобец підписав наказ №3, де зазначалося:

"Российское казачество — до законодательного решения этого вопроса — признается в качестве боевой единицы Государственного комитета РСФСР по оборонным вопросам".⁶

Складається враження, що ця "бойова одиниця" не випадково з'являлася практично в усіх війнах на теренах СРСР, діючи на боці саме тих сил, котрі на той момент були вигідні Москві.

Сепаратисти в сумі з російською армією на берегах Дністра слугували надійною противагою поширенню румунських впливів у Молдові. Але взимку 2001 р. до влади в Кишинові прийшли місцеві комуністи, котрі виступають за приєднання Молдови до Союзної держави Росії та Білорусії. Придністровські лідери одразу відчули охолодження в ставленні Москви до них, оскільки тепер Придністровська республіка вже не цікавила російських політиків. Адже Кремлю значно цікавіше мати у своїй сфері впливу всю Молдову, а не лише окрему її частину.⁷

Ще одним регіоном, де знайшлася робота московським "спеціалістам" з розширення політичного впливу Росії, стало Закавказзя. Взимку 1991-1992 рр. енергетичний колапс уразив Вірменію. До цього спричинило припинення постачання російського газу до воюючих Грузії та Азербайджану, через території котрих газ отримувала і Вірменія. Посеред зими це призвело до відключення опалення житлових будинків навіть у столиці республіки Єревані. Після цього Вірменія перетворилася на послідовного союзника Російської Федерації. Вона першою в СНД уклала з Росією договір про розташування на своїй території російської військової бази і активно підтримувала всі ініціативи Москви щодо інтеграції. В обмін на це Росія вжила заходів для полегшення енергетичної кризи у Вірменії. Крім того, вона надала вірменам широку військову допомогу у війні проти Азербайджану, хоча формально Росія проголошувала нейтралітет у цьому конфлікті.

Вірмено-азербайджанська війна за Нагірний Карабах (вірменська назва "Арцах") розпочалася у 1991 р. після тривалих міжнаціональних сутичок у районах спільного проживання. Загалом азербайджанці складали 10-25% населення Нагірно-Карабахської автономної області, котра волею радянської історії та міжнародної політики опинилася у складі Азербайджану. Поворотним моментом війни стало здобуття вірменськими загонами у травні 1992 р. суто азербайджанського міста Шуша. Етнічні чистки спонукали азербайджанське населення залишити Карабах. Активну допомогу карабаським вірменам на перших початках війни надавав російський 366-й мотострілецький полк з Степанакерту, поки азербайджанці не домоглися його виводу в Росію. Але широкі поставки озброєння з Росії не припинялися, хоча добре відомо, що подібні поставки лише розпалюють багаття війни. За свідченням голови Комітету по обороні Державної Думи Л.Рохліна, Росія, наслідуючи радянську практику підтримки союзників, у 1994-1996 рр. безоплатно надала Вірменії озброєння на суму до $1 млрд.⁸ Для їх швидкої доставки вірменам російські транспортні літаки здійснили 139 рейсів до Єревану. Найбільшого розголосу набуло надання Вірменії оперативно-тактичних ракет Р-17 ("Скад"). За оцінкою Л.Рохліна, наданих Росією ракет цілком вистачило б для зруйнування азербайджанської столиці Баку.⁹ Немає жодних підстав сумніватися в цих оцінках, оскільки Рохлін був професійним військовим з великим бойовим досвідом.¹⁰ Показово, що Росія таємно поставляла до зони конфлікту такі надпотужні системи озброєння, формально намагаючись бути головним миротворцем і посередником проміж ворогуючих сторін.

Московський Інститут оборонних досліджень у 1995 р. пропонував використати вірменські можливості для повернення Азербайджану до російської сфери впливу:

"Оказание давления на режим в Баку... путем создания угроз фрагментации Азербайджана и армянского военного наступления на Гянджу и Евлах".¹¹

Ось як це втілювалося в життя. Завдяки прямій військовій допомозі Росії невелика Вірменія розгорнула найбільшу армію у Закавказзі (понад 50 тис. чол.) і здійснила агресію проти етнічних азербайджанських територій, захопивши Агдамський, Джебраїльський, Зангеланський, Кельбаджарський, Кубатлінський, Лачинський, Фізулінський райони. Хоча до Гянджі та Євлаха не прорвалися, проте й захоплене вже складало 20% Азербайджану. Чверть усього населення країни стали біженцями. Поки вірмени розгортали на окупованих територіях так звані "зони безпеки", Москва поспішала скористатися змінами в азербайджанському політичному керівництві. Народний фронт та інші політичні рухи, що стояли біля витоків державної незалежності Азербайджану, виявилися дискредитованими через військові поразки й втратили владу. Країна пережила серію переворотів, після чого ситуацію з великим трудом опанував новий президент Г.Алієв.

Аби врятувати країну від громадського безладдя, керівництво Азербайджану було змушено поступитися вимогам Москви. По-перше, Баку припинив розмови про майбутнє приєднання до НАТО й дозволив Росії надалі утримувати на азербайджанській території радіолокаційну станцію попередження про ракетний напад. Раніше Азербайджан послідовно вимагав повного виведення російських військових об'єктів із країни.

По-друге, Азербайджану довелося підписати Бішкекський протокол, за яким війна з Вірменією припинялася, але вірмени залишали за собою захоплені азербайджанські землі. Це стало для Москви істотним важелем впливу на Азербайджан у майбутньому.

По-третє, Баку довелося поступитися російським бажанням взяти участь у розробці каспійських нафтових родовищ. Оскільки відповідний консорціум із західними компаніями вже був створений, Азербайджан віддав російській компанії "ЛУКойл" половину своєї частки в консорціумі. Також Росії вдалося "продавити" варіант транспортування каспійської нафти через свою територію.

З свого боку Москва видала азербайджанській владі активних учасників минулих переворотів, котрі після поразки переховувалися в Росії. Показово, що надалі заколотів у Азербайджані вже не було.

Отже, перші роки пострадянського життя дали чимало прикладів застосування Москвою імперської політики. Її методи залежали від конкретних умов: згортання нормальних економічних стосунків із незавгодною державою, провокування внутрішньої нестабільності, переворотів, заколотів, підтримка сепаратистів аж до прямої участі росіян у бойових діях... В кінцевому підсумку завжди була заміна місцевих урядів на більш лояльні до Москви, бажано маріонеткові, а також заміна державної політики в інтересах Росії.

Найгірше те, що при цьому московські геополітики фактично сприяли етнічним чисткам, закриваючи очі на злочини своїх тимчасових союзників. Наприклад, до початку грузино-абхазького конфлікту 47% населення Абхазії складали грузини. Рятуючись від терору переможців усі вони були змушені залишити домівки. У жовтні 1993 р. уряд Російської Федерації поклав на абхазьку владу відповідальність за терор щодо неабхазького населення, проте російська підтримка їй не припинилася. "Звільнення" Нагірного Карабаху та прилеглих територій від азербайджанського населення також не стало достатнім приводом для згортання російської військової підтримки вірменам. Хоча Москва мала реальні важелі впливу на вірмен, аби примусити їх припинити етнічні чистки. Політичні інтереси стоять вище моралі.

Більше того, в окремих випадках Москва відкрито ставала на бік однієї з ворогуючих сторін. Зокрема, влітку 1992 р. тисячі вигнанців (інгушських із Чечні й осетинських із Грузії) зіткнулися в конфлікті за право жити в Пригородному районі Північної Осетії. Верховна Рада Російської Федерації ввела надзвичайний стан у зоні конфлікту та зобов'язала уряд вжити заходів для забезпечення там громадського порядку. На виконання постанови до Північної Осетії прибуло 12-тисячне угруповання російських військ, проте "забезпечували порядок" вони досить дивним чином:

"...Во многих районах Северной Осетии при явном содействии Москвы начали формироваться подразделения национальной гвардии и народного ополчения (осетинського — авт.). Российское руководство передало в их распоряжение громадное количество оружия и военной техники... Фактически, давалась официальная санкция Владикавказу на проведение масштабных этнических чисток в республике. Москва стала на сторону православных осетин в пику мусульманам-ингушцам, относящимся, как и чеченцы, к единому вайнахскому народу. 2 ноября 1992 г. была осуществлена массированная акция под прикрытием российской армии против ингушских поселков, которые защищали местные жители. В течение нескольких дней происходили убийства, захват заложников, поджоги и разграбление домов, изгнание ингушей с Пригородного района и из Владикавказа. В результате конфликта пострадало более 8 тыс. человек, в том числе 583 погибло..."¹²

* * *

Подібна модель застосовувалася і проти України. Зокрема, підтримка сепаратистів знайшла своє широке втілення в Криму в середині 1990-х рр. Дійшло до того, що обраний за активного сприяння російських структур президент Криму Ю.Мєшков під час свого виступу в Державній Думі Росії закликав до втручання в українські справи й включення Криму до складу Росії. Недаремно великий "друг" Української держави московський мер Ю.Лужков потім подарує Мєшкову престижне житло у російській столиці. На півострові вже починалося створення незаконних збройних формувань, з'явилися російські козаки, етнополітичні організації на кшталт "Русского движения Крыма", тобто відбувалося все як у Придністров'ї чи Абхазії. І це на тлі загострення україно-російського міждержавного конфлікту навколо Чорноморського флоту. До речі, російський міністр оборони П.Грачов незабаром після створення Збройних Сил Російської Федерації ще влітку 1992 р. об'явив країни СНД зоною російських виключних інтересів і намір вводити війська до будь-якої республіки з метою "захисту російськомовного населення". На черзі стояла операція з подібного "захисту" Криму від "українських націоналістів".

Зокрема, бригада російської морської піхоти у Севастополі (та сама, що брала участь в боях у Західній Грузії) розгорнулася до штатів воєнного часу, збільшивши свою чисельність з 800 до 2,5 тис. чол. Крім того, готуючись до майбутньої боротьби проти "українських націоналістів", морська піхота отримала танки Т-64. А перше застосування 126-ї російської дивізії берегової оборони в Криму проти українських моряків відноситься ще до 1992 р. Тоді танки з'явилися на вулицях військових містечок, де мешкали сім'ї чорноморських моряків, котрі склали українську присягу. Ймовірно, броньовані бойові машини на квітниках перед житловими будинками повинні були скріпити "братерство народів" і нагадати про справжню приналежність Криму.¹³

Однак реалізувати проти України модель, відпрацьовану в Молдові й на Кавказі, Москва не змогла. Провал новорічного (1995 р.) штурму Грозного російськими військами і весь подальший хід Чеченської війни примусили Москву відмовитися від такої політики. З'ясувалося, що підтримка сепаратистів у пострадянських країнах аби зробити їх офіційні уряди більш зговірливими, вельми небезпечна для самої Росії. Як каже народна мудрість, не копай яму іншому, бо ризикуєш сам в неї впасти. Саме так і сталося з кремлівськими геополітиками. Допомагаючи абхазьким сепаратистам проти Грузії, Москва сприяла участі у війні на їх боці чеченських добровольців:

"В боевых действиях (до 1994 г.) активное участие принимал чеченский добровольческий батальон во главе с Шамилем Басаевым. Его готовили российские инструкторы. По их рекомендациям каждые три недели в батальоне проходила плановая замена уже набравшихся опыта боевиков прибывшими из Чечни "новичками". Очень скоро батальон стал ударной силой — грузины боялись его как огня. Сам же Ш.Басаев нередко в российских сводках и донесениях характеризовался как "талантливый полевой командир". Через два года свой "талант" он уже успешно демонстрировал против федеральных сил в Чечне".¹⁴ Отже, Росія власноруч виростила, підготовила та озброїла терористів, від котрих потім чимало постраждали її власні громадяни. Це безпрецедентне визнання зробив не хто-небудь, а Інститут військової історії того ж таки російського міністерства оборони!

В цьому світлі видаються небезпідставними звинувачення російських засобів масової інформації щодо колишнього прем'єр-міністра Росії С.Примакова в підготовці та проведенні замаху на життя президента Грузії Е.Шеварднадзе. Попри надії Кремля, Шеварднадзе так і не став маріонетковим політиком, тому в Москві пригадали досвід знищення попереднього грузинського президента. Як відомо, автомобіль Шеварднадзе посеред Тбілісі був обстріляний групою невідомих терористів. Президента поранили, загинули його охоронці. Терористи начебто були чеченцями, але навіть якщо це і так, врахуємо, хто їх навчав, озброював, у чиїх інтересах вони діяли... І згадаємо, хто керував російською розвідкою в роки найширших "спеціальних операцій" на Кавказі — це був академік Є.Примаков.

Довготривала і загалом безрезультатна війна в Чечні раптом виявила та наочно продемонструвала всьому світові слабкість Росії. Невдачі у Чечні призвели до падіння російського впливу на пострадянських теренах. У Москві також припинили ототожнювати СРСР і Росію, нарешті усвідомивши, що можливості країни не відповідають запитам її владної еліти.

Чеченські партизани знайшли велику моральну і подекуди матеріальну підтримку в Азербайджані та Грузії. Ці країни, достатньо відчувши на собі російську політику подвійних стандартів, тепер "віддячували" Москві тим же самим. Крім того, чимало колишніх радянських республік скористалися нагодою позбутися "братніх" обіймів північного союзника. Грузія навесні 1999 р. припинила членство у системі колективної безпеки СНД і висунула вимогу до російських миротворчих військ залишити зону грузиноабхазького конфлікту, оскільки Росія упереджено ставиться до грузинської сторони. Одночасно Тбілісі підтвердив свій стратегічний зовнішньополітичний орієнтир — Об'єднана Європа і НАТО. З вимогами виведення з своєї території російських військ тоді ж звернувся до Москви Туркменістан. У квітні 1999 р. на самміті НАТО Узбекистан проголосив свій намір долучитися до ГУАМ — альтернативного СНД об'єднання пострадянських республік. Не вбачаючи для себе реальної користі в системі колективної безпеки СНД під верховенством Росії, Узбекистан натякнув на можливість свого виходу з цієї структури. Хоча, як відомо, народилася вона в 1992 р. саме в Ташкенті.

Ще однією ознакою провалу спроб Москви перетворити пострадянські терени на "російський світ" стала поява нових міждержавних об'єднань, альтернативних інтеграційним структурам під керівництвом Москви. Це, по-перше, ГУАМ (ГУУАМ), а по-друге, — Центральноазійське економічне співтовариство.

Найбільшу небезпеку для Росії становить ГУАМ. У жовтні 1997 р. у Страсбурзі було задекларовано створення консультативного форуму Грузії, України, Азербайджану і Молдови. На перших початках російські політологи не надавали ГУАМ значення, вважаючи його "союзом скривджених" (всі держави-члени ГУАМ сповна відчули на собі російські політичні "спецоперації"). Ситуація змінилася, коли до ГУАМ долучився Узбекистан, змінивши назву об'єднання на ГУУАМ. В Москві добре усвідомили, що на теренах колишнього СРСР з'явилася альтернатива російському диктатові. Адже відносини в новому об'єднанні будувалися на засадах взаємної поваги, а не підкорення слабших "спільним інтересам Співдружності" (тобто інтересам Москви). З'явилася можливість перетворення України на регіонального лідера. Крім того, серед економічних завдань на першому місці у країн-учасниць ГУУАМ було забезпечення транзиту кавказької та каспійської нафти в обхід Росії. Це нівелювало б залежність країн СНД від постачання російського палива.

До речі, Москва вважала взагалі всі інтеграційні проекти, ініційовані не нею, такими, що суперечать російським державним інтересам. Свого часу на цьому наголошувалося у доповіді начальника Служби зовнішньої розвідки С.Примакова, після чого президент Єльцин призначив його на пост міністра закордонних справ. Тому Росія робила все можливе, аби розвалити ГУУАМ. Досить зазначити, що тільки через чотири роки після проголошення створення цієї організації, лідери держав-учасниць спромоглися подолати опір та підписати елементарні установчі документи ГУУАМ. До червня 2001 р. самміти президентів з цього приводу постійно зривалися.¹⁵ Тим не менше, ГУУАМ виявився показовим сигналом про невдачу російських спроб перетворити СНД на зону російських виключних інтересів. Співдружність взагалі перетворилася на "президентський клуб". Навіть мер Москви Ю.Лужков був змушений визнати:

"Надо прежде всего признать, что, действуя на протяжении шести лет — с 1992 по 1997 год — по алгоритму "никуда они не денутся", мы перегнули палку... Уровень антироссийской интоксикации в некоторых странах СНГ достиг опасных размеров, а понятие интеграции оказалось дискредитированным".¹⁶

Саме тому Росія втратила інтерес до старих інтеграційних проектів, визнавши їх банкрутство. Заступник керівника адміністрації президента РФ С.Приходько заявив агенству "Інтерфакс", що перед виконавчою владою Росії немає завдань про створення нових союзних структур між Росією, Білорусією і Україною. Так він прокоментував наміри учасників конференції "Україна, Білорусь, Росія — союз неминучий" закликати президентів трьох слов'янських держав утворити тристоронній міждержавний союз.¹⁷ Більш того, виступаючи на 37-й Міжнародній конференції з питань безпеки в Мюнхені в січні 2001 р., секретар Ради безпеки РФ С.Іванов заявив: у керівництві Росії відбулося "певне переосмислення основних напрямів російської політики в СНД". Кремль дійшов висновку, що "перетворення Співдружності на повноцінне інтегроване об'єднання у найближчій перспективі неможливе", тому пріоритет надоватиметься "розвитку двосторонніх відносин з країнами СНД".¹⁸

Така несподівана "прагматичність" Москви і різка перестановка зовнішньополітичних орієнтирів не повинна вводити в оману. Зміна "форм" співробітництва з країнами СНД не передбачала революції в поглядах Москви щодо найближчих сусідів, враховуючи й Україну. Докорінних змін зазнала лише тактика, на яку вплинув "прорив на білоруському фронті".

Єдиним реальним досягненням інтеграційних зусиль за московськими схемами виявилося створення Союзної держави з Білорусією. Щоправда, і тут також не все надійно, оскільки інтеграційні успіхи тримаються виключно завдяки поступливій позиції президента О.Лукашенка і придушенні ним будь-якої опозиції в країні. Тому зміна влади в Білорусії означала б для Москви великі політичні ускладнення. Проте російське керівництво позитивно оцінило досвід поглинання Білорусії (особливо в порівнянні з провалом інтеграційних проектів у межах СНД) й вирішило перенести його на двосторонні відносини з іншими пострадянськими республіками. Адже для того, щоб тримати в постійній напрузі окремі держави, у Росії цілком вистачає важелів тиску. Щодо України, то спікер російської Думи Г.Селезньов охрестив нову політику так:, "Я завжди кажу, що треба не займатися політиканством, а треба Росії економічно входити в Україну".¹⁹

Аналізуючи зміни в російській політиці, відомий американський політолог З.Бжезинський зазначає, що з боку Кремля і надалі простежується намагання обмежити незалежність України. Серед засобів — придбання частини промислових і енергетичних підприємств в Україні, тиск у сфері енергетики, будівництво газопроводів в обхід України та інше.²⁰ Проаналізуємо їх докладніше.