5. "Російськомовне населення"

Під дією "радянізації" та "соціалістичного перевиховання" українці з послабленим національним і релігійним самовідчуттям, передусім малороси, поступово зросійщувалися, перетворюючись на щось середнє — так зване російськомовне населення. Не нація, не народ, а "воно" — населення, зовсім не пов'язане з українською землею. Його формування відбувалося під великим впливом росіян — головної етнічної бази Радянської імперії. Прикметне, що більшість "російськомовників" України мешкають у великих індустріальних центрах Півдня і Сходу. Там же проживають 9 з кожних 10 росіян України, котрими Радянська влада намагалася "розмити" етнічну єдність українства, привнести до нього російськомовне середовище. Так, у 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. А в 1989 р. ця пропорція (тепер вже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:1.⁵⁰

Про ефективність перетворення українців на "радянських людей"-"російськомовників" можна робити висновки, виходячи з динаміки змін у переписі населення за мовною ознакою. Так, за даними перепису 1959 р. в Україні більше 2 із 32 мільйонів українців (тобто приблизно 6,5%) вважали російську мову своєю рідною, а в 1979 р. таких було вже майже 4 мільйони з 36,5 (тобто понад 10%).⁵¹

Тільки тому, що цей процес був штучним, розвивався занадто швидко і з розвалом системи, що його породила, припинився, він не зміг призвести до глобальної кризи українства. Зараз цей штучний "радянський" етнос гине. Він або зникає, або починає самоіндентифікуватися. "Російськомовники" є як раз таким реліктом. Це добре помітно в політичній та духовній площині, бо в них ще помітна орієнтація на радянську систему, яка вже загинула. Зокрема, сучасна компартія України — традиційна філія СКП-КПРС та російської компартії в Україні — надалі повністю копіює стару КП(б)У-КПУ і за зовнішньою формою, перейнявши символіку, і особливо за змістом. Вона й надалі активно бореться за відновлення СРСР. Зокрема, у Верховній Раді України в складі фракції КПУ є відповідна група "За відродження СРСР", котра трансформується в партію, а деякі її депутати навіть під час засідань Верховної Ради демонстративно носилися з прапорцями СРСР.

На території України діє ціла мережа "русских обществ" і "славянских союзов" — політичних та громадських організацій. Проголошуючи головним завданням збереження та захист панівного становища російської мови, на практиці у них все неодмінно зводиться до вимог про відновлення СРСР. Як бачимо, вже радянської системи давно немає, але штучно створений етнос рабів-безбатченків, тобто "радянських людей", ще бореться за повернення звичного їхній шиї ярма.

При цьому справа не обмежується вимогами, вдаються і до відвертих погроз. Найбільш радикальним тут є "Союз советских офицеров" України, котрий входить до відверто терористичного Союзу офіцерів СРСР і брав участь в кривавій боротьбі за владу восени 1993 р. у Москві. "Радянські офіцери" знайшли з КПУ точку дотику в ідеях відродження СРСР, оскільки нова "стара" КПУ тягне Україну до різних інтеграційних структур на кшталт МПА, спільних економічного, оборонного просторів, митного союзу і бере участь у роботі СКП-КПРС. На цьому шляху вони знаходять підтримку й інших ліворадикальних екстремістських організацій, як Всеросійської компартії більшовиків Н. Андреєвої. Прикметне, що як справжні "радянські люди", ці більшовики у національних аспектах своєї програми взагалі відкидають існування українців чи росіян — тільки "советский народ".

Після кривавих подій у Москві "радянські офіцери" організували два пропагандистські автопробіги країнами СНД — "Дружба" і "Союз-Перемога", під час яких поклялися "об'єднати братні слов'янські народи й воскресити минулу міць СРСР". ⁵² Слід врахувати, що вони вважають можливим досягнення своєї мети силовим шляхом.

Головним завданням декларується "установление власти трудящихся в форме Советов, возрождение социализма, восстановление СССР и его Вооруженных Сил". При цьому вони "оставляют за собой право организовать народное сопротивление и выбирать любые формы борьбы за спасение народа и устранение от власти преступной группировки".⁵³

Організація спеціально створена під виконання цих завдань. Вона має систему управління військового зразку, її керівники — колишні військові, тому важко припускати, що їх спільне об'єднання не буде мати наслідків для національної безпеки України. "Радянські офіцери" вже встигли відзначитися у кровопролитті в Придністров'ї, Абхазії, Москві, тому правоохоронні органи України не залишили без своєї уваги їх діяльність. Врешті-решт, щодо одного з керівників "Союза советских офицеров", "председателя постоянно действующего Президиума Верховного Совета СССР" колишнього радянського генерала Козлобаєва було розпочато кримінальну справу про спробу антиконституційного перевороту в Україні. До України заборонили в'їзд його російським "колегам" С. Терехову, В. Ачалову та А. Макашову.

* * *

Ці 10% "російськомовних" малоросів разом з етнічними росіянами складають головний важіль політичного впливу Росії на Україну. Про це нещодавно прямо заявила дружина президента Росії Л.Путіна, котра нещодавно головувала на конференції з проблем російської мови у Петербурзі:

"Утверждение границ русского мира — это и отстаивание, и укрепление национальных интересов России. <...> Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка".⁵⁴

Тому Москва послідовно вимагає від України зберегти той панівний статус, який росіяни мали за СРСР, тобто статус носіїв російської культури та політики. Так робив цар, згодом більшовики, а тепер цього прагнуть політики Російської Федерації. Зокрема, "Ленін сучасності" Г. Зюганов досить відверто заявляє, що "русский вопрос" для компартії є дуже гострим:

"Мы — самый крупный в мире разделенный народ. Никакое национальное сознание не сможет с этим смириться. Это просто неестественно".⁵⁵

Коли про "неестественность" кордонів росії говорять комуністи і фашисти (недаремно останнім часом з'явився термін "червоно-коричневі"), це ще зрозуміло. Однак навіть "великий письменник і гуманіст" О. Солженіцин кинув гасло "Украина — не союзник", наводячи більше ніж сумнівні аргументи:

"На Украине растаптывают русскую культуру, запрещают ее, как враждебную. Притесняют русский язык в школах, в институтах он вообще запрещен (??? — авт.). Украина уже отобрала у нас Черное море, теперь перегораживает Азовское".⁵⁶

Цей "гуманіст" вимагає у російської влади бути жорсткими до України, називає 10 років шовіністичної політики Єльцина безперервними капітуляціями перед українськими президентами. І це знаходить свій відгук. Аби Україна була більш зговірливою, російська влада підключила сюди проблему заборгованості за спожитий природний газ, демонструючи можливість пробачити Україні частину боргів в обмін на поступки у мовному питанні.⁵⁷

Якщо статус російської мови в Україні буде підвищений до державного, то складуться умови для обмеження і остаточного зникнення української мови. "Вакантне місце" в культурі нашого народу посяде виключно російська, остаточно довершуючи вікову справу по перетворенню українства на малоросів-"російськомовників". Українська державність стане суто формальною, і Україна перетвориться на таку собі країну-сателіт Росії, васала Москви. Ну, а згодом, як тільки Росія впорається із своїми внутрішніми проблемами, настане черга нового "збирання земель" Москвою, В цьому разі знищення української державності не викличе опору з боку народу. Адже він буде вважати себе часткою єдиного російськомовного культурного простору, і в поглинанні України Росією не вбачатиме нічого протиприродного.

Це майбутнє сьогодні часто називають новою "союзною державою". Неодноразово давалися запевнення, що ця держава буде добровільним об'єднанням суверенних республік. Проте лідер КПРФ (і треба думати СКП-КПРС) Г. Зюганов уже зазначав, що кордони сучасної Росії "неестественны", а найлогічнішою формою розвитку Російської держави є імперія.⁵⁸ Він також повідомляє, що "Росія здавна усвідомлювала себе наступницею й охоронцем імперського спадку. "Москва — третій Рим" — так гранично стисло визначив багатовікову спадкоємність російської державної ідеї інок Філофей ще на межі ХV-ХVІ віків".⁵⁹ І це точка зору не шовіністичних російських кіл, а лідера КПРФ — найінтернаціональнішої та найвпливовішої серед купи рухів, партій, організацій, груп політичного життя сучасної Росії.

І цілком в дусі інтересів цієї незмінної імперії виглядає бажання інтернаціоналістів з КПРФ поряд із великоросійськими шовіністичними колами бачити в українцях все тих же зручних для владарювання над Україною малоросів: "З точки зору національної, Росія є складною економічною спільнотою, в основі життєздатності якої покладено міцне національне ядро великоросів, малоросів та білорусів".⁶⁰ Знову українцям відмовляється в праві бути українським народом. Вони ж тільки "частица єдиного мононационального ядра".⁶¹

* * *

Отже, протягом 300 років Росія та СРСР задля закріплення своєї влади над Україною намагалися (і не без успіху) розчинити українство в "русском море" або ж вивести новий, денаціоналізований "советский народ". Все це робилося під галас про історичну спільність, православну єдність, національну спорідненість, слов'янське братерство... Однак на практиці своєрідним критерієм "братності" для українця була його готовність перетворитися на малороса. Будь-який вихід за ці межі, прагнення розвивати свою мову, літературу, мати свою церкву — це з точки зору Росії вже були ознаки української ворожості до неї, "малоросійського сепаратизму" та "буржуазного націоналізму", Юзефович — ось бажаний для Росії за всіх часів та всіх ідеологій тип українця. І ця проблема, на жаль, поки що не відійшла у минуле, продовжуючи тяжіти над україно-російськими відносинами.

1 Див.: Історія українського війська.— С.169-170.

2 Цит. за: Незалежний П. Держава, нація, еліта // Народна газета.— 1999.— №27.

3 Цит. за: Шаров І. 100 видатних імен України.— К., 1999.— С.55.

4 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця.— С.189.

5 Там само.— С.254.

6 Див.: Соколов О. Великая армия Наполеона. — Санкт-Петербург, 1999. — С.396.

7 Див.: Волков С. Русский офицерский корпус. — М., 1993. — С.276.

8 Полонська-Василенко Н. Вказана праця.— С.445.

9 Цит. за: Украина — это Русь.— С.1.

10 Див.: Каппелер А. Мазепинцы, малороссы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия — Украина: история взаимоотношений.— М., 1997. — С.134-135.

11 Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола.— С.251-252.

12 Там само.— С. 162.

13 Цит. за: Миллер А. Вказана праця.— С.175.

14 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.329.

15 Див.: Миллер А. Вказана праця. — С.198.

16 Див.: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— С.327.

17 Там само.

18 Цит. за: Українцеві знайти роботу було найважче // Голос України.— 1999.— 28 серпня.

19 Цит. за: Миллер А. Вказана праця. — С.201.

20 Там само. — С.202.

21 Цит. за: Гринів О. Вказана праця.— С.28.

22 Копыстянкий В. Возможно ли отделение Украины от России? // Украина — это Русь.— С.82.

23 Яворский В. Украина — русская земля // Украина — это Русь.— С.44-45.

24 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця.— С.299.

25 Терех И. Украинизация Галичини // Украина — это Русь.— С. 130.

26 Там само.

27 Шульгин В. Украинствующие и мы // Украина — это Русь.— С.73.

28 Чорна книга України.— К., 1998.— С.61.

29 Туряница М. За православие и национальное единство // Украина — это Русь — С.5.

30 Цит. за: Романчук О. Ультиматум.— К., 1990.— С.31.

31 Цит. за: Білас І. Передумови червоного терору // Військо України.— 1993.— №12.— С.85.

32 Бойко Ю. Шлях нації — К., 1992.— С.73.

33 Лизанчук В. Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо // Народна газета.— 1999.— №10.

34 Діброва С., Панчук М. Вогонь і попіл // Про минуле заради майбутнього.— К., 1989.— С.76.

35 Лизанчук В. Вказана стаття.

36 Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання — К.,1994 — С.37.

37 Цит. за: Радевич-Винницький Я. Україна: від мови до нації. —

38

39 Див.: Сегодня.— 2000.— 1 сентября.

40 Чернобыльская четверка // Киевские ведомости.— 2000.— 12 сентября.

41 Там само.

42 Цит. за: Деларю Ж. История гестапо.— Смоленск, 1993.— С. 108.

43 Цит. за: Крупський К., Манченко І. Привід бродить по сторінках // День.— 1999.— 19 серпня.

44 Див.: Деларю Ж. Вказана праця.— С.64.

45 Див.: Рицарі чорних плащів і кинджалів // Голос України.— 1999.— 23 липня.

46 Цит. за: Деларю Ж. Вказана праця.— С.108.

47 Тинченко Я. Ветераны и инвалиды — в сталинских резервациях // Киевские ведомости.— 2000.— 13 ноября.

48 Зеркало недели.— 2000.— 22 января.

49 Цит. за: Білас І. Передумови червоного терору // Військо України. — 1993.— №12.— С.81.

50 Іванишин В., Радевич-Винницысий Я. Мова і нація.— С.50.

51 Підраховано за: Національні процеси в Україні. Історія і сучасність. — К., 1997 — 4.2.— С.446, 508.

52 Ковальський В. "Советские офицеры" идут в войска, чтобы вернуть армию в прошлое? // Сегодня.— 1999.— 8 июля.

53 Цит. за: Деятели Союза советских офицеров не один год усиленно привлекают к себе внимание // Киевские ведомости.— 2000.— 27 октября.

54 Цит. за: Население — 288 миллионов // Известия на Украине.— 2000.— 2 октября.

55 Зюганов Г. Битва за доверие народа продолжается // Коммунист Кривбасса.— 2001.— 5 июля.

56 Соженицын А. Наш дух сильнее гнетущего бытия // Аргументы и факты в Украине. — 2001. — №4.

57 Див.: "Жорстке погашення". Боргове послаблення в обмін на російську мову та газопроводи // День.— 2000.— 20 липня.

58 Див.: Зюганов Г. Россия — Родина моя: идеология государственного патриотизма.— С.223.

59 Там само.

60 Там само.— С.50.

61 Современная Русская Идея и Государство.— М., 1995.— С.26.