5. "Бананова республіка"

Аналізуючи все наведене вище, напрошується висновок: цілком можливо, що юридичний механізм конвертації наших старих і майбутніх боргів в акції українських стратегічних підприємств для Росії вже не знадобиться. І прокинувшись одного ранку ми раптом з'ясуємо, що вже не є господарями на власній землі. Та й сама Україна вже нічим не відрізнятиметься від багатьох інших "бананових республік", тільки розташована в центрі Європи, а не посеред океанів чи десь у Африці. Зрештою, згадаємо багаточисельні факти грубого втручання Росії до внутрішніх справ України, котрі не те що не отримали належної відсічі, але й навіть належного розголосу. Ті ж з українських урядовців, хто відстоював інтереси України, стикаються з російськими інтригами проти них. Наприклад, Росія виявилася головним противником обрання Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин екс-голови МЗС України Б.Тарасюка.⁴¹

Однак навіть у колоній є ресурси, котрі іноземцям важко контролювати. Найперший серед них — людина. У світі є чимало країн, запорукою багатства котрих стали не родовища нафти, не поклади золота, не суперсучасні технології, а їх народ. Згадаймо приклад Німеччини та Японії, економіка котрих була вщент зруйнована ІІ-ю світовою війною. Усе вціліле демонтували переможці. Стара ідеологія збанкрутіла, а нову потребувалося створювати "з чистого аркушу". Німецький і японський народи в ці скрутні часи звернулися до своїх віковічних духовних цінностей, і це дало їм сил не зламатися. Перший повоєнний канцлер Німеччини згадував, що бажання змінити сумну дійсність було настільки великим, що він відчував свою моральну смерть, коли за кілька місяців нічого не зробить. Розбудовчий потяг німців дався взнаки. На початку 1950-х рр. у Великій Британії, котра, як відомо, належала до переможців у II-й світовій війні, окремі види продовольства ще розповсюджувалися за картковою системою. А розгромлена і відбудована Німеччина, на подив переможців, уже не тільки скасувала картки, але й експортувала продовольство до тієї ж Великої Британії.

Справжнє багатство країни не в її корисних копалинах, а в духовній силі її народу. Розгромлена у 1945 р. Японія взагалі не мала ніяких родовищ, однак сьогодні разом з Німеччиною і США входить до трійки держав з найпотужнішою у світі економікою. Можна також навести приклад Південної Кореї. Колишнє володіння феодального Китаю, потім колонія Японії, на світанку своєї незалежності вона була вщент зруйнована кривавою війною 1950-1953 рр. Однак у 1980-ті роки Південна Корея входила лідером серед нових економічно розвинутих держав — "азійських тигрів". Корейські заводи в Європі, корейські товари в магазинах по всьому світу, — все це стало можливим завдяки духовному потенціалу корейського народу.

Поступово приходить розуміння, що у новому тисячолітті вигравати у темпах економічного зростання буде та держава, яка зможе створити найбільш сприятливі умови для розвитку якісних характеристик свого основного ресурсу — громадян. Змагатися у видобутку корисних копалин, виробництві комбайнів або ще в чомусь штучно-кількісному немає сенсу. З огляду на це українці мають добрі перспективи. Адже за кілька століть їх не змогли повністю русифікувати, полонізувати, румунізувати, мадяризувати... Це свідчення духовної сили нашого народу. Врахуємо і його розумовий потенціал. Українська наука (нехай і під ім'ям радянської) завжди була серед передових у світі. Те ж саме можна сказати й про інженерні, робітничі кадри тощо. Навіть сьогодні в умовах економічної кризи в Україні працює 5,5% фахівців світової авіакосмічної галузі, котра в найближче десятиліття поряд з енергетикою визнається ринкоутворювальним елементом.⁴²

Але поки що цей могутній потенціал нашого майбутнього не може розкритися. На заваді стоять постійні спроби "розмити" українські духовні цінності, замінити ідеєю євразійства наш стратегічний курс до України як сильної європейської держави. Для цього вважаються прийнятними всі засоби: звинувачення української державності в злиднях повсякденного життя країни, нав'язування російської політичної свідомості під виглядом глузування з української національної ідеї, культивування зневаги до неї, внесення внутрішнього розбрату серед українців протиставленням православних греко-католикам... Під дією багатьох економічних важелів, русифікації, агресивного інформаційного наступу, впливу УПЦ Московського Патріархату Україна поступово розчиняється в "єдиному російсько-українському духовному просторі". Звідки ж тоді взятися "українському диву" на кшталт німецького, японського чи південноко-рейського, якщо чимало наших громадян пов'язують Україну в одне ціле з Росією? Відповідно, наші сили розпорошуються для досягнення цілей, які часто зовсім далекі від справжніх інтересів України. Зокрема, українські трудові ресурси "перетікають" до Росії вершити "грандіозні справи, котрі матимуть визначальну роль у подальшій долі і Росії, і України". За експертними оцінками, в Російській Федерації на початок 2001 р. працює понад 300 тис. українських громадян, з яких тільки 63 тис. легально.

Зацікавленість Росії в трудовій міграції з України має об'єктивну природу. Країна з величезною малозаселеною територією і стабільною тенденцією до скорочення населення вже наприкінці 2000 р. відчувала потребу в 750,9 тис. робітників. Протягом найближчих 2-5 років провідні галузі російської економіки потребуватимуть додаткового залучення біля двох мільйонів кваліфікованих спеціалістів. Де їх узяти? Адже з 1992 р. у Росії розпочалося зменшення чисельності населення, темпи котрого уполовину скорочуються лише завдяки імміграції з країн СНД. Проте дефіцит людських ресурсів у Росії так швидко набув гострого характеру, що 3 квітня цього року президент В.Путін у посланні до Федеральних Зборів Російської Федерації назвав вирішення демографічної проблеми найважливішим завданням сучасності.

Демографічна політика країни має прислужитися справі збереження та укріплення позицій Росії як великої держави: геополітичних (зростання заселеності країни), економічних (освоєння природно-ресурсного потенціалу країни, оздоровлення ситуації на ринку праці), військових (покращання комплектування збройних сил та інших силових структур) тощо. Найлегше цього досягнути через використання людських ресурсів з колишніх радянських республік, оскільки там багато етнічних росіян та російськомовного населення. Найперше йдеться про Україну, яка посідає перше місце серед країн-постачальників робочої сили. Культурні відмінності її населення незначні, полегшуючи русифікацію. Імміграція ж із Китаю чи інших азійських країн, де наявний надлишок трудових ресурсів, для Росії вкрай небезпечна. До того ж досвід довів, що мігранти з України, мають вищий, ніж місцеве населення, рівень освіти та кваліфікації. Їх значення для економіки в окремих російських регіонах неможливо перебільшити. Особливо це стосується Сибіру і Далекого Сходу, де з радянських часів зосереджена основна сировинна база, передусім видобуток енергоносіїв. Наприклад, українські фахівці зробили великий внесок у розвиток Уренгойського газового родовища і нафтових родовищ Сургутського регіону. Напередодні перших виборів у Росії на початку 1990-х рр. Одна з американських газет надрукувала статтю, де говорилося: якщо українці Тюменської області не прийдуть на вибори, то вони просто не відбудуться, бо на вибори прийде менше половини виборців.

Таке широке залучення українців до освоєння російських просторів має довгу історію. Найперше використовували звичайне насильство, заганяючи населення до місць, де Росія мала б з нього якусь користь. Зокрема, в боротьбі з гетьманами Правобережної України у XVII ст. під час Руїни за наказом з Москви було силою вчинено згін правобережного населення на лівий берег Дніпра й далі до російських земель. Згодом за царювання Катерини П російські війська зруйнували Запорізьку Січ. Колишнє запорізьке козацтво, силою зігнане зі своїх земель, кочувало на південь разом із російським державним кордоном, доки остаточно не осіло на Кубані.

Радянська влада поставила масовий примусовий вивіз українців на Північ, Далекій Схід, до Сибіру і Казахстану на конвеєр. Внаслідок роботи по ліквідації куркулів як класу було вивезено з України сотні тисяч селян. Рішення про точну кількість куркулів і місця їх виселення приймалися в Москві й розходилися відповідним структурам. Ось приклад з листа-вказівки ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У від 29 травня 1931 р: "Дорогі товариші! Згідно постанови ЦК від 20 травня по Вашій республіці має бути проведене виселення 30 000 куркульських родин до Уральської області"⁴³

Згодом були нові й нові рішення. Лише на одній з нарад в ОГПУ 3 травня 1933 р. Сталін особисто накреслив завдання додатково виселити з України ще 145 тис. селян.⁴⁴ За неповними даними, в Україні постраждало від такого розкуркулення близько 1 млн. чоловік.⁴⁵ А ще були насильницькі "чистки" прикордонної смуги, коли до глибинних регіонів СРСР виселялися представники ворожих класів. Зокрема, лише у 1930 р. з прилеглих до західного кордону СРСР українських територій "вилучили" майже 5 тис. чол.⁴⁶ Грандіозні депортації впали на Західну Україну. За неповними даними, з осені 1939 р. по осінь 1940 р. з території Західної України та Західної Білорусії було депортовано 312 тис. сімей, або 1 173 170 чол.⁴⁷ За 1944-1952 рр. із семи тодішніх західноукраїнських областей були депортовані ще 203 662 особи.⁴⁸

Слід зазначити, що велика кількість цих спецпереселенців з України так і не повернулася додому. Спершу різними державними рішеннями передбачалося їх виселення з України довічно (дивися додаток №8). Проте навіть після смерті Сталіна і послаблення режиму Радянська влада намагалася будь-що затримати їх десь у Сибіру. Наприклад, Президія Верховної Ради СРСР видала окремий указ від 9 листопада 1956 р. про заборону колишнім активістам оунівського підпілля повертатися в західні області України. На його виконання постановою ЦК КПУ створювалася комісія, котра розглядала справи репресованих осіб, персонально вирішуючи питання про дозвіл на повернення з місць ув'язнення чи заслання. Багатьом пропонувалося їхати не додому, а в інші місця СРСР, мотивуючи це економічною необхідністю, перенаселеністю західноукраїнських областей тощо. Так, із 170 тис. "західняків", котрі тоді поверталися із заслання, отримали дозвіл повернутися до України тільки 60 тис. вигнанців. З них 6 тис. потім добровільно(!) поїхали назад до місць заслання, ще 6 тис.— до інших регіонів СРСР. Майже 400 чоловік засудили повторно.

Окрім насильницького згону та депортацій ще одним засобом використання людських ресурсів України Москвою став добровільно-примусовий вивіз населення. Відкрите насильство при цьому не застосовувалося, однак вважати такі переселення добровільними можна лише формально. Адже українці ніколи не покинули б своїх земель, якби вдома для них не створювалися нестерпні умови життя. Це спонукало їх до міграції, а імперському керівництву залишалося тільки спрямувати ці потоки в потрібному напрямі.

Першим значним досвідом в цьому плані стала так звана столипінська аграрна реформа. Оскільки влада активно захищала поміщицьке землеволодіння в Україні, наше селянство, відчуваючи гострий брак землі, аби вижити було змушене їхати освоювати нові території на окраїнах імперії. Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн. українців. Після 1906 р. цей рух помітно збільшився: ⁴⁹

Роки	Рух переселенців і ходоків обох статей (у тис. душ)	3 того числа повернулося обох статей (у тис. душ)	Оселилося переселенців чоловічої статі (у тис. душ)
1900	219,3	33,8	39,6
1905	44	3,8	27
1906	216,7	6,1	44,8
1907	577	27,2	207,9
1908	758,8	37,9	245,2
1909	707,5	82,3	245,3
1910	353	114,9	232,5
1911	326,1	117	181,5
1912	259,6	57,3	156,5
1913	327,9	42,9	?
1914	241,8	27,6	?

У 1914 р. на Далекому Сході проживало вже близько 2 млн. українців. Цілий край, названий "Зеленим клином", ще й сьогодні нагадує про себе нетиповими для Східної Азії назвами населених пунктів: "Украинка", "Черниговка", "Ромны", "Новокиевский Увал"... Справу столипінського переселення підхопить і ЦК КПРС, на виконання директив і постанов котрого жителів Прикарпаття масово переселяли до Амурської області. У хід йшли пропагандистські обіцянки пільг, грошових виплат і довготермінових позик для облаштування на новому місці, купівлю корови тощо. Заохочували до переїзду грошові виплати за сам вияв бажання переселитися з України — по 150 руб. на члена родини. Місцеві ради приймали заяви бажаючих і організовували перевезення, а преса агітувала за переселення:

"Шановні прикарпатці! Усіх, хто виявить бажання переселитися на родючі землі Амурської області, чекає тепла, гостинна зустріч, відповідне господарське влаштування і робота по душі".⁵⁰

Для організації грандіозних переселень у 1920-х рр. при ЦВК СРСР навіть існував спеціальний орган — Всесоюзний Переселенський Комітет. За проектом постанови ВУЦВК від 1925 р. Наркомзем УРСР подав до нього план на 1925/1926 рр., згідно якого підлягали переселенню "12 000 дворів, або 60 000 їдців" з України до наступних регіонів:

"1. Надволжжя................ 1 400 дворів або 7000 їдців

2. Сибір..........................З 000 " " 15000 "

3. Далекий Схід ............3 000 " " 15000 "

4. Уральський край....... 600 " " 3 000 "

5. Північний Кавказ .....4 000 " " 20000 " " ⁵¹

А у квітні 1941 р. на виконання постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від №572 "Про переселення господарств колгоспників у багатоземельні райони Союзу РСР в 1940 р." РНК УРСР і ЦК КП(б)У затвердили план переселення з України вже 31 600 господарств згідно із "заявками переселенських органів":⁵²

Назва областей виходу	Всього господар-в	В тому числі по областях і краях вселення
		Новосибірська обл.	Алтайський край	Омська обл.	Красноярський край	Челябінська обл.	Казахська РСР
Київська	4287	1082	1610	800	300	-	495
Чернігівська	3580	1305	500	950	-		825
Житомирська	2600	400	1120	559	-	-	530
Вінницька	3827	687	410	500	-	1605	625
Кам'янець-Подільська	3389	-	1449	900	-	500	540
Сумська	2556	641	680	550	-	-	685
Полтавська	4156	615	1471	900	-	550	620
Харківська	2545	1020	690	550	-	-	285
Кіровоградська	2200	-	610	550	-	345	695
Дніпропетровська	500	-	250	250	-	-	-
Запорізька	250	-	250	-	-	-	-
Ворошиловградська	510	-	260	250	-	-	-
Сталінська	250	-	250	-	-	-	-
Миколаївська	500	-	250	250	-	-	-
Одеська	250	250	-	-	-	-	-
Молдавська АРСР	200	-	200	-	-	-	-
Всього по Україні	31600	6000	10000	7000	300	3000	5300

Після війни широко застосовуватиметься вивіз робітників з України на освоєння Півночі, Цілини, на "будови віку". Наприклад, в Казахстані УРСР укомплектувала понад 70 радгоспів. Протягом 1954-1956 рр. з України за путівками ЦК ЛКСМУ на цілинні землі виїхало більше 80 тис. Молодих людей, переважно механізаторів та спеціалістів сільського господарства. В окремо взятому 1971 р. за комсомольськими путівками виїхало на ударні будови за межі республіки понад 3 тис. юнаків і дівчат.⁵³ Значна частина випускників українських вузів одержувала розподіл на працю поза межами України, поки на українські будови прибували спеціалісти з інших республік. Так, у 1953 р. серед 75 випускників нафтового факультету Львівського політехнічного інституту тільки 6 мали залишитися працювати в Україні, до того ж переважно росіяни. Інші, враховуючи всіх випускників-українців, одержали розподіл по безмежному СРСР. Автор цих строк мав тоді їхати працювати до Уфи, в Башкирію. Ось дані про кількість спеціалістів-випускників Івано-Франківського інституту нафти й газу, направлених по закінченню навчання працювати за межі України:

	Росія	Біл\Молд	Каз.\Азер.	Узб.\Турк	Груз\Вір.	Разом	% випуску
1985	255	6\7	11\3	14\3	1\3	303	45,6
1984	191	17\4	9\7	3\11	1\0	236	35
1983	202	20\8	9\6	6\11	-	262	37,7

Як писав свого часу Тарас Шевченко, "сини мої на чужині, на чужій роботі". Чимала кількість з тих, хто за розподілом після завершення навчання або за комсомольською путівкою поїхали з України, так і осідали на далеких землях.

* * *

Сьогодні ситуація змінилася. Україна є незалежною державою, тому знову примушувати її громадян їхати працювати саме на об'єктах Сибіру, Крайньої Півночі, або ж воювати за чужі їм інтереси, Росія тепер не може. Прозорість кордонів дає українцям можливість обирати: праця на викуплених росіянами підприємствах в Україні, безпосередньо в Росії або ж в Європі. Але і щодо цього Росією знайдені обхідні шляхи.

Через закриття російських ринків для продукції українських підприємств чимало наших громадян втрачають роботу. Нові російські господарі викуплених підприємств також не схильні вкладати кошти в розширення виробництва саме в Україні. Штучно створюється економічна ситуація, котра "виштовхує" населення з України до малозаселених російських регіонів. Свого часу керівництво СРСР проводило подібну політику на теренах Західної України, де відсутність роботи через брак капіталовкладень спонукала населення їхати до віддалених куточків безмежної імперії: Тюмень, Сибір, Ханти-Мансійський край... Перелік можна продовжувати. Відірвані від України, вони порівняно легше сприймали русифікацію, перетворюючись на "радянських людей". У підсвідомості кордони батьківщини розширювалися на всю радянську імперію (Росію), неодмінною складовою котрої тепер вважалася й Україна. А надалі поставала перспектива повного перетворення на етнічних росіян:

"Повышенный прирост общей численности русских частично может быть объяснен слиянием с ними отдельных групп других народов, в частности довольно многочисленных групп украинского населения на Кубани и Северном Кавказе".⁵⁴

Дехто, стаючи "паспортними" росіянами, навіть змінював прізвище.

Як бачимо, формула асиміляції проста і продовжує діяти. Неможливо жити з двома батьківщинами у свідомості. Рано чи пізно більша поглине меншу завдяки функціонуванню "єдиного україно-російського духовного простору", й тоді існування окремої Української держави буде сприйматися протиприродне. Такий підсвідомий зв'язок громадян закріплює колоніальний статус України куди міцніше, ніж будівництво різних мостів, на кшталт гігантського переходу через Керченську протоку. ⁵⁵

Міграційний відплив наших громадян до Росії здатний поховати майбутнє нашої держави. До еміграції вдаються, як правило, особи найбільш активні, ініціативні, освічені. Вони складають якісну частину людських ресурсів, тому їх втрата негативно позначається не лише на демографічному, але й на економічному розвиткові України. До того ж і самій Росії потрібне не просто населення, серед якого багато пенсіонерів та дітей — це посилює тиск на російський бюджет додатковими виплатами. Росії потрібні кваліфіковані робітники, талановиті вчені, грамотні управлінці, котрі вже зараз можуть примножувати її багатства. Лідер Російського Руху України — найпотужнішої з таких організацій — О.Свистунов в інтерв'ю російському виданню "Независимая газета" заявляє: "Ми ж не пропонуємо організувати переїзд у Росію дебілів та божевільних. Мова йде про прекрасних спеціалістів, еліту суспільства". І знову вказує напрямок переселення: "Силами діаспори можна підняти малонаселен! Сибір і Далекий Схід, що страждають від браку кадрів та низької народжуваності".⁵⁶

А якщо ці найкращі під тиском обставин перестають пов'язувати себе з Україною, то втрачаються останні перспективи нашої держави. І навпаки, розвиток Росії отримує додатковий стимул через залучення ініціативних працівників.

Російське керівництво добре це розуміє, тому намагається полегшити собі доступ до українських людських ресурсів. У 1994 р. представники МЗС Російської Федерації в Севастополі самочинно роздавали місцевому населенню російські паспорти. Тоді ця недружня акція була припинена після наполегливих вимог України. Наприкінці 2000 р. російська сторона вийшла з пропозицією до України про укладення двостороннього договору "Про правовий статус громадян Російської Федерації, які постійно проживають на території України, та громадян України, які постійно проживають на території Російської Федерації". Пропонувалися такі речі, котрі повністю скасовували різницю у громадянстві. Результати правової експертизи цього проекту Міністерством юстиції України показали, що його положення суперечать Конституції України, Законам України "Про правовий статус іноземців", "Про державну службу", "Про загальний військовий обов'язок". Земельному кодексу України тощо. Однак слід очікувати на нові російські спроби приватизувати наших громадян. Адже логічним наступним кроком стане чергове "возз'єднання" України.

Хтось може зауважити: до чого тут розмови про неоколоніалізм? Росія намагається урівняти в правах громадян наших країн, аби полегшити їм можливість заробити на життя, поки Україна не вибереться з економічної кризи. Адже була б робота вдома, то до Росії не їхали б. Однак не все так просто, як видається на перший погляд. Не слід забувати, що повні права отримають і російські громадяни в Україні, що значно полегшить їм викупити наших підприємств. А про небезпеку російської приватизації нашої економіки вже йшлося вище. Поки українці будуть їхати заробляти кошти до Сибіру, росіяни зі своїми грошима приїдуть сюди. Історичних прецедентів багато. До кінця XVII ст. росіян в Україні практично не було. Згодом основну їх масу складали військовики, тому за законами від 21 листопада 1869 р. та 13 червня 1886 р. російським переселенцям до десяти південно-західних губерній надавалися спеціальні доплати. Коли столипінський уряд масово вивозив українських селян на Далекий Схід, російські селяни мігрували до міст, де ставали пролетарями та їхали працювати на підприємства України. На Схід їх переселилося вдвічі менше, ніж українців, а до степових губерній України і Північного Кавказу переїхало понад 8 млн. чол. За радянських часів інтенсивність міграційних процесів порівняно з Російською імперією взагалі зросла аж у 30 разів.57 Наприклад, заохочуваний урядом масовий переїзд російських промислових робітників, партійних функціонерів і чиновників до Західної України призвів до того, що чисельність росіян там за 1945-1959 рр. зросла з 0 до 330 тис. чол. (а це 5% тамтешнього населення, зосереджених переважно в містах).

З іншого боку, не слід вважати, що російський уряд справді надасть українським громадянам на території Російської Федерації права, яких вимагає для росіян в Україні. Вже сьогодні російська сторона в односторонньому порядку вводить обмеження для перебуваючих у Росії громадян України, порушуючи досягнуті раніше угоди з цього приводу. А умови перебування всіх категорій мігрантів з України у м. Москві взагалі не відповідають ніяким нормам, аби вони їхали далі на Схід. Московська мерія проводить відверто дискримінаційну політику, через що українці отримують нижчу заробітну платню, не отримують ніяких надбавок, мають чималі проблеми з медичним обслуговуванням, їм відмовляють у безкоштовному медичному страхуванні. Апофеозом стало рішення московської мерії про обов'язковість для працівників-мігрантів постійно носити на одязі особливі відзнаки, котрі за свій рахунок купувати під час реєстрації в місцевих органах МВС. До аналогічних кроків у XX ст. додумалися лише нацисти, коли в 1930-х рр. зобов'язали всіх євреїв Німеччини носити на одязі відзнаку — зірку Давида.

Тож, як бачимо, Росія знайшла можливості використати у своїх інтересах працю українських громадян. І їх статус при цьому не покращився від колоніального. На черзі останній крок: сформувати таку ситуацію, щоб українці ще й воювали за російські інтереси, як це було протягом 300 років.