6. Військове співробітництво та спільна оборона

Якщо хтось думає, що повторення такого сьогодні вже неможливе, то нехай погляне на приклад Білорусії. Протягом всіх 1990-х рр. Росія намагалася створити із нових республіканських армій війська під своїм командуванням. Захищаючи нібито спільні інтереси, вони насправді використовувалися б Москвою на власний розсуд. Враховуючи безперервну участь російських військ у локальних конфліктах і тривалу війну на Кавказі, жодна з республік не побажала дати своїх солдат під спільне російське командування. Зазнали невдачі всі спроби Росії втягнути хоча б когось навіть до миротворчих військ СНД. З огляду на те, що одночасно країни СНД охоче направляють свої контингенти до миротворчих військ ООН, можна констатувати — вони просто не вірять Росії. Досвід підказує, що Москва лише шукає дешеве "гарматне м'ясо", яке покладе на вівтар своїх великодержавних ідей. Тому президент Білорусії О.Лукашенко, повідомляючи в 1999 р. про створення Союзної держави з Росією, додавав, що білоруси будуть проходити військову службу тільки в межах своєї республіки. Адже Росія саме тоді вела нову війну на Кавказі, й існували побоювання білорусів потрапити туди під російські знамена.

Поки що білорусів справді на Кавказ ніхто не мобілізував. Однак вже діє зовсім інший механізм використання білоруського людського та військово-економічного потенціалу в інтересах Росії. Після входження Білорусії до системи колективної безпеки СНД та об'єднаної ППО, а також укладення союзного договору з Росією, навесні 2000 р. було порушено питання про створення об'єднаного білорусо-російського військового угрупування на Західному напрямі з підпорядкуванням Москві. На сьогодні війська ППО і ВПС Білорусії вже знаходяться в оперативному підпорядкуванні російських штабів. При цьому, як свідчить досвід Балканської кризи, своїх військово-політичних кроків на зовнішній арені Москва з Мінськом не погоджує, піддаючи Білорусію загрозі стати заручницею російської політики. Адже у випадку конфлікту Росії із Заходом ракети НАТО спершу впадуть на Білорусію, а не на Москву.

Перший крок зроблений також і в межах Договору про колективну безпеку СНД. На зустрічі голів країн-учасниць цього блоку наприкінці травня 2001 р. у Єревані було укладено угоду про створення сил швидкого реагування СНД. Угруповання в 1500-1700 військовослужбовців підрозділів спецпризначення Росії, Білорусії, Казахстану, Вірменії, Киргизстану і Таджикистану перекидатиметься до небезпечних регіонів. У планах створення "центральноазійського регіонального коаліційного угрупування військ" зі штабом у місті Бішкек. Зрозуміло, домінуючу роль в управлінні спільними з'єднаннями відіграватиме також Росія.

З Україною реалізується аналогічний сценарій. Після невдалих спроб зберегти під своїм керівництвом всю Радянську Армію, Москва активно просуває ідею створення спільних російсько-українських військових формувань. Сподівання на якесь рівноправне військове партнерство при цьому абсолютно марні. Йдеться тільки про легальний доступ Росії до українських військових об'єктів для використання у своїх інтересах. Думку й інтереси самої України при цьому ніхто не збирається враховувати. Погляньмо хоча б на останній приклад — навчання російської морської піхоти в Криму. Вони проводилися з 14 по 16 лютого 2001 р. на території державного ландшафтного заказника "Байдарський" в процесі підготовки "чорних беретів" до відправки на Чеченську війну. Визначення місця проведення навчань обумовлювалося тим, що гори заказника "Байдарський" схожі на ландшафт чеченських гір. При цьому не тільки грубо порушено українське природоохоронне законодавство та угоди про поділ і перебування Чорноморського флоту на нашій території, але й піддано істотній загрозі національну безпеку України. Адже сама лише участь Чорноморського флоту Росії в Чеченській війні може спричинити терористичні акти в місцях базування флоту, тобто на території України. Постраждають від цього, як це було в Росії, здебільшого цивільні громадяни, однак російських військових це не надто турбує. "Это наша территория",— заявив начальник штабу Чорноморського флоту О.Татарінов. Тож про яке рівноправне військове партнерство може йти мова?

* * *

Добру уяву про російське розуміння такого партнерства дає досвід військово-технічного співробітництва між нашими країнами за останнє десятиріччя. Найбільш показовою є історія з налагодженням в Україні самостійного виробництва танків Т-80УД і Т-84. Більше того, в умовах господарчих негараздів українцям вдалося досягти великого комерційного успіху на іноземних ринках озброєння, що одразу викликало значне незадоволення в Москві.

Як відомо, перспективне танкобудування СРСР було зосереджено в кількох головних центрах — Харкові, Ленінграді, Омську та Нижньому Тагілі. Найбільшим вважався Харків, де колись створили легендарний Т-34 — кращий танк II-ї світової війни. У наступному тут втілювалися в життя самі сміливі конструкторські ідеї й будувалися самі сучасні радянські танки.

Після розпаду СРСР наявність в Україні такої сильної конструкторської школи з серійним танковим виробництвом і документацією на різні системи озброєння газета російського міністерства оборони "Красная звезда" оголосила загрозою національним інтересам Росії. Москва взяла курс на ліквідацію харківського танкового заводу, згорнувши будь-які контакти з ним. Весь світ мав знати, що радянське озброєння є виключно російською монополією, тому купувати його потрібно лише в Росії.

Як наслідок, харківський центр танкобудування зупинився. Один лише серійний завод, що виробив у 1991 р. 800 танків, 1992 року зробив тільки 43 бойові машини і став. ЗО тисяч його робітників втратили роботу. Дослідне виробництво обмежилося в 1994 р. створенням трьох танків, ледве трималося "на плаву" конструкторське бюро.⁵⁸ Відповідно згорнулися роботи на харківських КБ та заводі дизельних двигунів, котрі забезпечували танковий завод. Після цього "Красная звезда", демонструючи офіційну позицію російських військових, повідомила про смерть харківської танкової школи й акцентувала увагу на продовженні робіт на танкових заводах Росії.

Однак у 1996 р. світовий ринок озброєння облетіла сенсація: Україна уклала контракт з Пакистаном на поставку 320 харківських танків Т-80УД. $650 млн. від цієї угоди не лише збагатили українську скарбницю, але й врятували від остаточної загибелі цілу галузь нашого військово-промислового комплексу. Десятки тисяч людей знову отримали роботу. Російська реакція на цей комерційний успіх України була вкрай негативною:

"Москву контракт украинцев с Пакистаном очень обидел... И судя по настроениям в Минобороны России, а также на танкостроительных предприятиях,.. мириться с предательством харьковского завода им. Малышева там не намерены. Поэтому в настоящее время россияне вырабатывают стратегию и тактику борьбы с украинскими конкурентами".⁵⁹

Логіка досить дивна: зрада українського заводу полягає в тому, що він зробив усе можливе, аби його надсучасне виробництво не померло, як це планували росіяни. Звідки взялася така озлобленість російських зброярів на своїх "братів" і "стратегічних партнерів"? Адже Україна не відбирала їх хліб, оскільки Пакистан ніколи не був покупцем російської зброї. Тим не менше, Москва зробила все можливе, щоб зірвати виконання Україною укладеного контракту й дискредитувати її на світовому ринку зброї.

Зокрема, в Росії на урядовому рівні було вирішено відмовити харківському заводу в постачанні російських комплектуючих, в першу чергу артилерійських гармат і електроніки. Щоб виконати зобов'язання перед Пакистаном, харківські танкобудівники швидко переорієнтувалися на інших постачальників. Тоді окремі російські підприємства й інститути висунули Україні вимогу про сплату $55 млн. за використання в харківських танках їх конструкторських рішень та ідей. Подібна одностороння приватизація авторства на винаходи радянських часів, коли все робили під "спільним дахом", незрозуміла. Адже Росія з свого боку нічого не сплачувала українським підприємствам за авторство технічних розробок, використаних в експортованих нею до третіх країн озброєннях. Мета російських дій зовсім не у захисті авторства, а, знову таки, в намаганнях знищити військове виробництво в Україні:

"Массовые финансовые претензии к производителям Т-84 сделают производство танка нерентабельным или, по меньшей мере, значительно увеличат его цену".⁶⁰

Після такого досвіду українські експерти дійшли висновку: Росія згідна підтримувати військово-технічне співробітництво з Україною тільки якщо питання фінансової вигоди й керівництво будуть під цілковитим контролем Москви. В такому разі рівноправна взаємодія між партнерами принципово неможлива. Росія просто одержить керівний доступ до тих українських військових виробництв, без яких поки що не може обійтися. А в решті випадків вона, починаючи з уряду Т.Гайдара, проводить послідовну політику створення вдома замкненого циклу промислового виробництва, відмовляючись від старої кооперації радянських часів.

Яскравим прикладом такої російської політики можуть бути складні україно-російські стосунки в аерокосмічній галузі. Намагаючись поховати ракетнокосмічний потенціал України, росіяни відмовилися від послуг ВО "Южмаш" та КБ "Південне" в Дніпропетровську. На заміну дніпропетровському ракетоносію "Зеніт" Росія створює власний "Ангара". А спроби українців самостійно виходити з своєю продукцією на світовий ринок розцінюються як зрада. Подібне становище й у авіації. Від СРСР Україні дісталась потужна авіаційна промисловість у вигляді, насамперед, науково-технічного комплексу імені О.Антонова, КБ "Прогрес" і товариства "Мотор Січ". Українські літаки марки "Ан" добре відомі в усьому світі. Чимала їх кількість літає в Росії, а їх київський розробник АНТК ім. О.Антонова здійснює авторське супроводження експлуатації цих літаків. І ось щоб позбавитися залежності від України в питаннях підтримки льотної придатності найбільшого у світі серійного транспортного літака Ан-124-100 "Руслан", російська компанія "Волга-Днепр" за підтримкою Федеральної служби Повітряного транспорту Росії (ФСВТ) спробували, в порушення всіх міжнародних норм і правил безпеки польотів, організувати самостійне супроводження літаків Ан-124-100 в експлуатації без участі українських розробників. Українська сторона з великими труднощами зупинила цей процес, що міг спричинити негативні наслідки й дискредитацію АН-124-100 на світовому ринку вантажних перевезень.

Однак на цьому не зупинилися. Подібно до історії з пакистанським танковим контрактом, у 1999 р. в пресі Російської Федерації неодноразово з'являлись "замовлені" статті, де Україна визначалася як "ворожа" сторона, що нібито намагається "зруйнувати" авіаційну промисловість і авіацію Росії. Далі ФСВТ заборонила російським літакам марки "Ан" здійснювати переліт до України. Таким чином російським ремонтним заводам вдалося усунути свого головного конкурента Київський авіаремонтний завод 410ЦА, бо власники "Анів" при проведенні капітальних ремонтів своїх літаків надавали перевагу послугам саме їх українських розробників.

Про суто політичний підтекст російських намагань створити замкнений цикл виробництва у себе дома свідчить також історія з перспективним військово-транспортним літаком Ан-70. Він почав розроблятися у Києві ще за радянських часів для заміни застарілого Ан-24 і потребував таких колосальних зусиль, які виявилися під силу тільки СРСР. Коли Радянський Союз розпався, проблемами нового літака перейнялася Україна. В умовах економічної кризи приймалися дуже зважені рішення українських військових і цивільних інстанцій, а також героїчні зусилля працівників АНТК ім. О.Антонова. Як наслідок, з'явився літак, котрий здивував світ. Авторитетне військове видання "Jane's Defence Weekly" зазначало: "З усіх сучасних розробок... Ан-70 здатний найбільше вплинути на стан світового авіаційного ринку".⁶¹

Враховуючи велике комерційне майбутнє Ан-70 та старі коопераційні зв'язки з його виробництва, 24 червня 1993 р. головами урядів України та Росії Л.Кучмою і В.Черномирдіним була укладена угода про спільне будівництво нового літака. 80% загального фінансування проекту мала взяти на себе Росія, 20% — Україна. Однак на практиці його фінансувала тільки українська сторона, переважно сам АНТК ім. О.Антонова. Спеціальних заходів на допомогу АНТК вжила і наша влада.⁶² Тим часом у російських колах одразу запанувала думка, що підтримка програми Ан-70 не відповідає стратегічним інтересам Росії, оскільки сприяє виживанню української авіаційної промисловості в умовах економічної кризи. І ось 23 квітня 1994 р. за підписом того ж Черномирдіна з'явилася Постанова уряду РФ "Про створення середнього транспортного літака Ту-330".⁶³ Передбачалося створення літака, аналогічного до Ан-70, проте без участі України. Тобто знову ігнорувалася економічна доцільність на догоду антиукраїнській політиці, адже Росія збиралася замість уже готового літака самотужки зробити новий проект. На майбутньому ж Ан-70 ставився хрест. "Inter national Defence review" зазначав з цього приводу:

"Саме з причини збоїв у поставках агрегатів від російських виробників, Ан-70, поза сумнівами, втратить шанси на відомий успіх на ринках Західної Європи".⁶⁴

Проте нестача фінансів не дозволила Росії створити без української участі літак, аналогічний "семидесятці". Тому, врешті-решт, російська сторона вимушено погодилася на кооперацію з Україною в межах спільного консорціуму "Середній транспортний літак" по виробництву Ан-70. Щоправда, весь світ знає цей літак як український, а з Росії надходять лише комплектуючі. Бажаючі здобути права на літак (фактично відібрати його в України), Росія обумовила свою участь в консорціумі згодою України поділитися з нею авторськими правами. Із спеціальним проханням про це В.Путін звертався до президента України, бо українські літакобудівники відмовлялися подарувати "старшому братові" результати своєї нелегкої праці.

А поки що російська сторона на кожній авіаційній виставці підкреслює, що Ан-70 є російсько-українським літаком, зважаючи на велику кількість агрегатів російського виробництва в ньому. Ігнорується той факт, що на першому місці завжди має бути ім'я автора, в даному випадку України. Крім того, неетично забувати ім'я третього учасника консорціуму — Узбекистану. Його прапор поряд з українським і російським Ан-70 ніс на своєму борті під час виставок та оглядин. До того ж українська авіаційна промисловість бере активну участь в будівництві надсучасних гелікоптерів Мі-28, Ка-50, Ка-52, однак попри це Росія ніколи не називала їх російсько-українськими. Навпаки, всіляко підкреслюється суто російське походження цієї техніки, а українська участь штучно обмежується, щоб не ділити прибуток від експорту. Така ось кооперація по-російськи.

Взагалі-то російсько-українська кооперація — річ добра. Звичайно, якщо вона додає успіхів на ринку, а не перетворюється на чергові "вудила" для України. Росія вже неодноразово демонструвала, що припиняє розмови про дружбу, як тільки справа доходить до розподілу реальних коштів. Останній приклад: московське КБ ім. Климова створило спільне підприємство із запорізьким товариством "Мотор Січ" лише для того, щоб нав'язати Аргентині авіаційні двигуни "Пермских моторов". Фактично під виглядом співробітництва росіяни намагалися усунути українців, бо Аргентина традиційно купляє тільки запорізьку продукцію.

Іншим негативним результатом військово-технічної кооперації з Росією є невідворотне гальмування темпів інтеграції України до європейської системи безпеки і НАТО. Адже розрив у стандартах озброєнь завжди був перешкодою для військово-технічного співробітництва України із західними партнерами. Крім того, зброя — фактор політичний. Спільне військове виробництво остаточно закріплює перебування нашої держави у сфері військово-політичного впливу Росії.⁶⁵ Так само під російським контролем виявиться й оборона України, оскільки українське військо не буде мати змоги озброюватися чимось іншим, окрім зібраного в Росії за участю українських комплектуючих. І чи не стане тоді сумною реальністю ситуація, коли наші солдати, захищаючи державну незалежність України, опиняться лише з автоматом Калашникова та національною свідомістю в руках, бо Росія перекрила поставки запасних частин "бандерівцям"? Про можливість такої сумної перспективи ще торік попереджав міністр оборони України О.Кузьмук. Одного разу — в 1917 р. під Крутами — українські патріоти вже намагалися захистити батьківщину майже беззбройними. Це стало прикладом великої самопожертви, проте не зупинило "північні дружини" Муравйова, що вчинили погром України.

Отже, українське військо має озброюватися вітчизняною технікою. Якщо хтось зауважить, що Україна нездатна повністю забезпечити свою армію всім необхідним, то нагадаємо: до середини 1990-х рр. Україна не мала повного циклу танкового виробництва, але після відмови Росії поставляти комплектуючі, таке виробництво було налагоджено самотужки. Особливо складною вважалася проблема створення гармат, оскільки в світі таку технологію створили лише 8 держав. Однак Україна спромоглася розробити власну технологію створення гарматних стволів і посісти місце дев'ятої країни в цьому "артилерійському клубі". За свідченням фахівців київського конструкторського бюро артилерії, інші держави при розробці своїх гармат спиралися на величезний багаторічний досвід. Україна ж пройшла "з нуля" весь їх шлях буквально за півтора роки завдяки своєму науковому потенціалу і наявності коштів. На жаль, у нас деякі відповідальні особи розписуються в нездатності України вирішувати складні технічні проблеми без російської участі раніше, ніж взагалі спробують що-небудь для цього зробити.

Інша річ, що сьогодні невигідно самотужки виробляти абсолютно весь спектр озброєнь. Багато що дійсно дешевше будувати в кооперації з іншими країнами. Однак при цьому небезпечно обмежуватися військово-технічним співробітництвом виключно з Росією. Для таких випадків європейськими країнами, як-от нейтральною Фінляндією, вже давно винайдена оптимальна формула: в армії третина озброєнь національного виробництва, третина західного і третина російського. За таких умов ніхто не може будь-що диктувати Фінляндії, й вона завжди мала простір для політичного маневру, навіть перебуваючи на кордоні жорсткого протистояння між НАТО і СРСР. Варто скористатися цим досвідом, якщо вже Україна проголошує себе нейтральною позаблоковою державою.

* * *

Поглиблення однобічної залежності України від Росії під виглядом військово-технічного співробітництва з часом невідворотно призведе до втягнення української армії у спільні військові структури під російським командуванням. Саме так сьогодні відбувається з білоруським військом, так раніше було з українським. Починалося з того, що Петро І призначав командувати українськими козацькими полками росіян та німців. Згодом окреме українське військо поступово інкорпорували до складу імператорської армії. Так, 1784 року 10 козацьких полків перетворили на регулярні карабінерні, по 6 ескадронів у кожному. З них складався окремий корпус російської армії — "Малоросійська кіннота". Проте вони ще зберігали український характер і свій командний склад. У російській армії карабінерні полки являли собою майже автономну організацію. Тоді в 1788 р. полки реорганізували вдруге, поділивши на "важкокінні" та "легкокінні". Так поступово вони набули загальноросійських рис, і про їх стару козацьку історію нагадували тільки назви: Ахтирський, Сумський гусарські...

Славетне Військо Запорізьке було відновлено на російській службі в 1784 р. під іменем Бугського Козацького Війська. За активну участь в турецьких війнах козаків перейменували у "Військо вірних чорноморських козаків" й переселили на Кубань. Але тут їх старі козацькі традиції швидко обмежили. Вже в 1800 р. поруч з виборним козацьким отаманом для управління військом почали ставити російського генерала. А в 1802 р. чорноморські козаки дістали такий самий устрій, як інший козацькі війська Росії — Донське, Уральське, Забайкальське... Стара запорізька автономія і самоуправа, козацька рада, клейноди перетворилися на декорацію. А замість виборного отамана козакам почали призначати наказного отамана з російських генералів. У 1864 р. до чорноморців прилучили російські лінійні козацькі полки, перетворивши Чорноморське військо на Кубанське Козацьке Військо — складову частину російської армії. Деякий час нащадкам запорожців вдавалося зберігати українські етнографічні риси, проте за радянських часів їх силоміць переписали росіянами. Так українське військо поступово розчинилося в російській армії, а, врешті-решт, й остаточно асимілювалося.

Знову окремі українські частини з'явилися в російській армії в 1812 р. Тоді з селян Київської та Подільської губерній сформували 4 козацькі полки, що воювали в складі армії Барклая-де-Толлі. А в Лівобережній Україні імператор Олександр І наказав малоросійському губернаторові Я.Лобанову-Ростовському відновити постійне козацьке військо. Швидко було зібрано 15 полків: б у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. Однак спроби Лобанова-Ростовського надати їм загальноросійський характер викликали конфлікт. Впливові дворяни, колишні державні діячі Росії Д.Трощинський і В.Капніст відстояли український характер полків. Тому в 1816р. — після зникнення потреби в козаках -українське військо розформували, а чотири правобережні полки перетворили на регулярні уланські.

Таким чином, історичний досвід свідчить, що українське військо, потрапивши під російське командування, рано чи пізно розчинялося в російській армії. Така ж доля спіткала й українські червоні війська. Відомий Таращанський полк стане просто 392-м стрілецьким полком Червоної Армії Радянської Росії, а Богунський полк — 389-м. Червоне козацтво перетвориться на звичайну кавалерійську дивізію. Тим часом українські командири, аби замінити їх росіянами, будуть знищені. Так, в 1919 р. протягом трьох тижнів підуть з життя М.Щорс, В.Боженко, Т.Черняк. Не слід вважати, що сьогодні українську армію очікуватиме інший фінал, коли ми знову піддамося тиску Росії. Починається з спільної військово-технічної політики і об'єднаного командування з російським домінуванням, а в результаті знову доведеться воювати за інтереси Росії. І вони найчастіше не матимуть нічого спільного з інтересами України. Нагадаємо історію.

Великомасштабні політичні проекти Петра І диктували Україні обов'язок бути в постійній бойовій готовності. Лише за перші 12 років свого гетьманування Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових походів. Однак таке значне напруження сил зовсім не гарантувало Україні безпеки. У 1700 р. з початком Північної війни 17 тис. козаків направилися до Прибалтики. Далі таки контингенти відряджалися постійно. Втрати досягали 50-70% складу. В той же час, коли над самою Україною нависла загроза вторгнення польського короля С.Лещинського, Петро І відмовив українському гетьману у військовій допомозі. Навпаки, для своїх великих задумів він вимагав нових і нових контингентів "гарматного м'яса" з України. Так, у 1721 р. козаків відрядили під Дербент — на війну з Персією. Більшість з них загинула, а особливо померла від хвороб. За офіційними відомостями, в 1725 р. з 6 800 козаків, які рушили в Гилянський похід, додому живими повернулися тільки 646.⁶⁶ Навіщо Україні це було потрібно?

Активна участь українців у російсько-турецьких війнах, хоча все це й робилося "на славу Росії та її величі", все ж таки відповідала нашим інтересам. Україна весь час свого історичного існування, починаючи з походів князівських дружин і закінчуючи проектами гетьмана Мазепи, пробивала собі вихід до Чорного моря. Але куди частіше російське керівництво втягувало Україну до війн, котрі ніяк не торкалися її інтересів. Так, у 1732 р., коли наші землі ще потерпали від татарських нападів, російське керівництво спрямовує український корпус (11 тис. козаків під командуванням генерального обозного Якова Лизогуба) до Польщі. Росія брала активну участь у внутрішній польській боротьбі за владу, і козаки мали підтримати її союзника — сина Августа ІІ — на противагу С.Лещинському. Згодом Україну, яка ще не оговталася від втрат у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., втягують до Семирічної війни. У 1757 р. до російської армії в Прусії відряджаються 8 тис. погоничів-селян, з яких більшість загинула. Тисяча "компанійців" брала участь в битві під Егерсдорфом. У 1760 р. до діючої російської армії в Прусію знову відряджаються 2 тис. козаків та кілька тисяч волів. І мова ще не йде про українських рекрутів, котрих було чимало в російських полках. Питання: що Україна отримала від цих і багатьох аналогічних російських війн? Тільки втрати.

Подібне можна сказати й про радянські часи. На "Зимову війну" 1939-1940 рр. — невдалу спробу Москви повернути під свою владу Фінляндію — лише Київський особливий військовий округ відрядив кілька стрілецьких дивізій, авіаційних ескадрилій, 3 танкових полки, 3 артилерійських полки резерву головнокомандування, 2 зенітних дивізіони і 9 батарей, десантну бригаду, 24 лижних батальйони та інші підрозділи.⁶⁷ Після цього сотні тисяч поранених і обморожених переповнили військові шпиталі європейської частини СРСР. Практично в кожній українській родині був далекий чи близький родич, друг, знайомий, односелець, який загинув чи був поранений "на фінській". З війни в Афганістані не повернулося майже 3 тис. громадян з України. Десятки тисяч одержали поранення чи підірвали своє здоров'я через місцеві хвороби. Які інтереси мала там Україна, щоб там гинули її військовики? Зате тепер Україна змушена утримувати військових пенсіонерів та інвалідів, хоча взагалі-то це мала б робити Росія, за геополітичні інтереси котрої вони воювали і гинули.

Реквіємом усім загиблим на російських колоніальних війнах українцям можуть служити слова Тараса Шевченка, присвячені загиблому на ганебній Кавказькій війні другу:

І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну.

І ця смерть за російські інтереси пропагувалася як зразок військової доблесті та братерства. У той же час боротьба українців за справжні інтереси свого народу, за державну незалежність, національне відродження завжди іменувалася "націоналізмом". Додаток "буржуазний" винайшли вже у СРСР. Також в широкому вжитку були різноманітні ярлики. Щодо борців за українську державність 1917-1920 рр. вживався ярлик "петлюрівці". Щодо партизан ОУН-УПА, котрі вели боротьбу в Західній Україні і проти німецьких окупантів, і проти радянських каральних органів, застосовувався ярлик "бандерівці", "бандити" й тому подібне. А ще "наймити" (фашистів, світового імперіалізму, західного капіталу) і, нарешті, "зрадники батьківщини".

Звинувачення в "зраді" взагалі звучить дивно. Свого часу Росія звинувачувала українських гетьманів у зраді, хоча сама ніколи не дотримувалася угод 1654 р. Більше того, "зрадник" Мазепа опинився в складному становищі через дійсно зрадницьку відмову Петра І у військовій допомозі проти наступу на Україну польського союзника Карла ХІІ С.Лещинського. Якби перемогу одержав Карл ХІІ і С.Лещинський, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі. Якби переміг Петро І і його польський протеже Август ІІ, то українські землі чекав би поділ між Росією і Польщею. В усіх випадках Україна втрачала навіть автономію, відповідні плани були в Петра І ще в 1703 р. То хто ж кого зрадив? Угода Мазепи зі шведами 1709 року передбачала відновлення козацької державності. І це вважається в Росії зрадою, бо українці не схотіли терпіти царської сваволі до себе. А "бандерівці" винні у зраді, бо не схотіли мовчки терпіти сталінських репресій і колективізації, котра в перспективі призвела б до штучного голоду і в Західній Україні. Цією "зрадою" ще й сьогодні полюбляють дорікати українцям деякі російські кола. Щоправда, при цьому вони не хочуть зайвий раз згадувати про "власівців" — своїх справжніх зрадників. Адже вони виступили проти батьківщини на боці окупантів.

Тим не менше, Росія таврує "зрадниками" всіх українців, які воювали за державні інтереси України чи не бажають вмирати за російські вигоди. Сьогодні цього немає, бо завдяки нашій державній незалежності ми залишаємося осторонь від безперервних російських війн. Чи не пора, нарешті, зробити висновки з власного досвіду?