II Історичні особливості становлення України та Росії.

1. Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки. 2. Становлення російського народу та держави. 3. Історичні особливості становлення України. 4. "Битва за історію".

Історична спадщина Київської Русі є однією з тих проблем, котра, особливо останнім часом, раз-у-раз опиняється в центрі уваги російської політики. Пов'язано це головним чином з тим, що історія Київської Русі при "ідейно правильному" її висвітленні російськими істориками перетворюється на небезпечну ідеологічну зброю в руках пропаганди.

Традиційна російська історіографія завжди обстоювала думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до 1000-річної російської державності. Відомий російський філософ М.Бердяєв буквально на першій же сторінці своєї праці "Истоки и смысл русского коммунизма" так визначав цю позицію:

"В истории мы видим пять разных Россий: Россию Киевскую, Россию татарского периода, Россию Московскую, Россию Петровскую, императорскую, и, наконец, новую советскую Россию".

Радянська наука повністю поділяла цю тезу:"Від Київської Русі йде безперервна тисячолітня лінія історичного розвитку до Московської Русі ХV-ХVII ст., до Російської імперії ХVIII-початку XX ст. і через Велику Жовтневу соціалістичну революцію до нашого Союзу Радянських Соціалістичних Республік, у якому найбільша його частина — Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка, а також Білорусія зберегли найдавніше ймення Русі".¹

Це продовжується і сьогодні, навіть переходить на політику, особливо на "ліві", ура-патріотичні й шовіністичні російські кола. Зокрема, лідер Комуністичної партії Російської Федерації Г.Зюганов проголошує, що "з точки зору історичної Росія є особливий тип цивілізації, котрий наслідує й продовжує тисячолітню традицію Київської Русі, Московського царства. Російської імперії та Союзу РСР".²

Тобто до історії північно-східного сусіда записується цілий шар історії України, тоді як самі українці опиняться в становищі народу бездержавного і без власного минулого. Як буде показано нижче, окремі російські вчені на цій підставі навіть робитимуть висновки про цілковиту відсутність українців як окремого етносу. Виходячи з цього, також і створення українським та білоруським народами своєї державності на сучасному етапі проголошуватиметься протиприродним роз'єднанням "єдиної східнослов'янської цивілізації".

Відновлення цієї "єдності", що начебто бере свій початок від Київської Русі, використовується в якості аргументу на користь створення нової союзної держави під керівництвом Москви. Співробітник російського Інституту країн СНД К.Фролов у своїй роботі "Общерусское сознание — фундамент воссоединения" так обґрунтовував цю тему стосовно Білорусії:

"Когда говорят о пользе российско-белорусского союза, то справедливо отмечают его взаимные экономические и геополитические выгоды. Это, конечно, важно и правильно. Но следует знать и помнить, что самое главное в нашем Союзе — это воссоединение единого Русского народа".

Оскільки в Москві Україну також вважають "частью восточнославянской (русской) цивилизации", то самостійність її політики оцінюється як ознака ворожості до Росії. Московський історико-політологічний центр, критикуючи в своїх експертних висновках "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною" 1997 року, вимагав "юридически закрепить единство русских и украинцев как различных ветвей одной нации". Як зазначається в інформаційному бюлетені агенства "Славянский мир" (№14, квітень 1998 р.), для цього слід прийняти декларацію "О праве русского народа на воссоединение", де, зокрема, зауважувалося б:

"В связи с тем, что Украина (как и Белоруссия) является исторической частью единой восточнославянской цивилизации, в декларации должно быть отмечено стремление России к воссоединению с Украиной и Белоруссией".

Тема спадщини Київської Русі є незмінною для обгрунтування цього "возз'єднання". Вона використовується як провідна різноманітними політичними організаціями як в Росії, так і в самій Україні. Досить подивитися хоча б на їхні назви: партія "Единая Киевская Русь", "Российское Товарищество Русь", "Киевское городское общество русской культуры "Киевская Русь", "Украинское общество русской культуры "Русь", "Русский культурный центр "Ярослав"... I нехай читача не вводять в оману їхні "культурницькі" назви, оскільки попри це ними висуваються політичні заяви та вимоги. Починаючи від того, що повноцінний розвиток російської культури в Україні можливий лише за умови входження України до складу російсько-білоруської союзної держави, і закінчуючи тим, що українського народу взагалі не існує, а є лише сполячені росіяни.³

Зусиллями діячів "лівого" політичного спектру ця тема зазвучала й на вищих політичних щаблях. Слов'янські країни мають крокувати до майбутньої спільноти, констатувалося на конференції у Києві за участю голів парламентських структур Росії, Білорусії, Югославії, Міжпарламентської асамблеї країн СНД і Парламентських зборів Союзу Білорусії та Росії. "Ибо у нас одна мать, одна родина — Киевская Русь!" — проголошував при цьому лідер Селянської партії України О.Ткаченко.⁴

Але найбільш активно експлуатують тему Київської Русі в політичних цілях представники Російської Православної Церкви (РПЦ). У 1999 р. під час Хресної ходи "по місцях, де колись проживало єдине населення Давньої Русі" "з метою духовного пробудження та єднання слов'янського світу" патріарх московський Олексій П був досить обережним у своїх висловлюваннях. Однак 3 травня 2000 р. на "переможному самміті" президентів СНД (на честь 55-річчя перемоги над Гітлером) Олексій П при освяченні дзвона "Единение" заявляв:

"Да, сегодня мы живем в независимых государствах. Но это не должно мешать нам быть одной духовной общностью, святой Русью, вышедшей из киевской купели..."⁵

Інші духовні особи конкретизують думки свого владики. "Киевская Русь, колыбель трех славянских народов, должна выжить, должна сохранить лицо. — Стверджує митрополит Одеський та Ізмаїльський РПЦ Агафангел і тут же пояснює, яким буде це обличчя нової Київської Русі. — Преподобный Серафим Саровский говорил о том, что Россия воскреснет. Я думаю, она воскреснет не той Россией, которой была, а станет новой Русью. И когда мы видим возрождающиеся по всей Руси храмы и обители, мы мысленно возвращаемся к той России, которой она была до 1917 года..."⁶

А деякі радикальні православні організації Росії навіть вказують на український уряд як найбільшу перешкоду цьому процесу:

"Единоверная и єдинокровная Киевская Русь стала главной жертвой мазепинского режима иуд-христопродавцев.. ." (дивись додаток №1).

Отже, нова Київська Русь після "возз'єднання східнослов'янської цивілізації" вбачається у вигляді Російської імперії до 1917 р., в чому, взагалі-то, немає нічого дивного. Адже в Росії, як уже зазначалося вище, і наука, і політика, і пропаганда, і навіть церква завжди обстоювали думку про виключну приналежність спадщини Київської Русі до історії Росії.

Однак з кінця XIX ст. завдяки зусиллям українських істориків, і в першу чергу М. Грушевського, ця російська концепція захиталася. Рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. І саме з тих часів політичними символами українства є забуті раніше символи Київської Русі, починаючи з тризуба — князівського знаку Володимира Великого і його нащадків. Однак політичні спекуляції не обминули і цього. Наприклад, 1993 року під час теледебатів відомий своїми великодержавними шовіністичними поглядами депутат російської Думи С. Бабурін разом із "ліберальними демократами" В. Жириновського доводив, що незалежність України є абсурдом. Мовляв, ніде у світі колишня метрополія ще не відокремлювалася від своїх колишніх колоній. При цьому обігравалися старі грецькі назви Мала Русь і Велика Русь.

Зважаючи на таке активне використання проблем давньої історії в сучасній політиці, варто було б докладніше розглянути витоки української та російської державності. Адже в цьому питанні часто користуються старими стереотипами, створеними наукою на замовлення влади й пропаганди. Це дуже небезпечно, якщо врахувати, що політичні висновки при цьому робляться на майбутнє.