3. Церковне "возз'єднання"

Поступовому підкоренню Київської митрополії владі Московського Патріархату приділялося чимало уваги Москвою з огляду на великий вплив, який мала ця митрополія на козацьке військо. Без підпорядкування Української церкви московському патріархові була неможливою і ліквідація української державності. Треба зауважити, що українське духовенство це добре розуміло. Ось яку оцінку характерові тих давніх державних і церковних стосунків між Україною та Росією дав знаний український історик Іван Крип'якевич:

"Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання "відрізаної вітки від материнського пня", як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшлося також про визволення православної Церкви: між українською і московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв'язків з Москвою ставилося київське духовенство".⁷³

Під час переяславських подій київський митрополит Сильвестр Косів з вищим духовенством залишилися єдиними, хто неприхильне ставився до присяги союзу з Москвою. Коли Бутурлін закликав митрополита, щоб він прислав своїх слуг-шляхтичів на присягу, Косів прямо заявив, "що хоч Хмельницький з Запорізьким Військом піддався під царську руку, але він, митрополит, з усім собором не посилав бити чолом государеві про те, щоб йому бути під государською високою рукою, і він з духовними людьми живе сам по собі, ні під чиєю владою".⁷⁴ З одного боку, митрополит не бажав накликати репресії на підвладних йому єпископів, що перебували на підконтрольній полякам території. Але з іншого боку, він не хотів появи в Україні російських владних структур. Тому згодом він відмовлявся віддати частину церковних земель у Києві під будівництво російської фортеці, справедливо оберігаючись, що за військовою адміністрацією до України прийдуть і московські церковні структури.

Москва дуже бажала приїзду київської духовної депутації. Проте київська церковна верхівка намагалася уникнути цього, оскільки не ризикувала спровокувати конфлікт. Адже патріарх у Москві поруч з царем вважався другим "великим государем", його церковним двійником. І у Києві цілком розуміли, що московські політики на основі переходу України під протекторат царя домагатимуться визнання також духовної зверхності патріарха. Зрештою, перед очами був приклад Білорусії. Коли влітку 1654 р. туди вступили московські війська, патріарх почав підпорядковувати собі одну за іншою білоруські єпархії, а сам прийняв титул Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Русі.

У той же час київська церковна верхівка зовсім не бажала міняти фактичну автономію під номінальною зверхністю константинопольського патріарха на диктаторську владу московського церковного владики. Не останню роль в цьому відігравала тоді дуже недавня історія появи Московської патріархії. У 1448 р. святитель московський Іона проголосив автокефалію майбутньої РПЦ, котра виділилася із запровадженої ще князем Володимиром Великим єдиної Київської митрополії. Самопроголошений трохи згодом на базі Московської митрополії патріархат у 1654 р. ще ні ким не був визнаний, тому патріарх не міг вважатися канонічним. Враховуючи це, київське духовенство у своїй грамоті до царя висловлювалося дуже обережно:

"Бо хоч і цурається і не противиться митрополит (київський — авт.) разом з нами віддавати послушание патріархові московському і всієї Росії — знаючи певно, що і його престол поставлений від Духа Святого, — але боїться, щоб Бог йому того не порахував за гріх".⁷⁵

Тільки 1686 року царгородський патріарх Діонісій під тиском обставин (політична воля намовленого московськими послами Великого візира Османської імперії, в чиїй владі він перебував, а також спокуса одержати 120 соболів та 200 червінців в дарунок від московських послів) легітимізував самопроголошену московську патріархію. А до того Українська церква чинила всілякий опір намаганням Москви підкорити її своїй волі.

Лише під тиском гетьмана, котрий шукав російської військової допомоги, київська церковна верхівка у 1654 р. відрядила депутацію до Москви. Вона висунула до царя прохання підтвердити права, привілеї та свободи Київської митрополії "згідно з своєю царською обіцянкою, вчиненою через В.В.Бутурліна і через гетьманських посланців".⁷⁶ Ось як визначалися відносини Української церкви з московською патріархією у викладенні архимандрита печерського, затвердженому митрополитом в якості основи чолобитної грамоти до царя:

"1. Просити й. цар. вел., аби зволив потвердити вольності церковні і духовні, також привілеї й строєнія (устави) вел. князів руських і королів польських.

2. Аби нас не віддалено від послушенства святійшому патріархові царгородському, до котрого належали ми правом божим, через хрещення і за правилами св. отець.

3. Аби преосв. Митрополит київський нинішній і його наступники, так само єпископи, архімандрити й ігумени зіставали при своїх духовних урядах до смерті. А по смерті наступники щоб наступали через вільний вибір духовного і світського стану. А московських духовних на ревізію і на всякі начальства щоб й. цар. вел. до Малої Росії не присилав.

4. Суди духовні щоб самі духовні справляли, і щоб всякі духовні справи кінчалися позивами до митрополита і його митрополичого суду, щоб винне духовенство каралося через преосв. митрополита і його духовий суд тут-таки, а не відсилалися до Вел. Росії а ні де інде. <...>

7. Щоб нікого з духовних нашої Малої Росії силоміць не забирали до Великої Росії, а коли їм коли-небудь трапиться побувати в Великій Росії в яких небудь наших духовних справах, аби їх цар. вел. не затримував".⁷⁷

Делегація киян зробила все можливе, аби уникнути зустрічі з московським патріархом і одразу направилася під Смоленськ, де у таборі українських та російських військ розташувалася царська квартира. Цар підтвердив частину привілеїв, а питання перепідпорядкування митрополії московській патріархії залишив невирішеним. Фактично на той момент Україна втримала свій церковний імунітет.

Новий наступ на Українську церкву відбувся з приходом на гетьманство Івана Брюховецького. З восьми статей укладеного ним договору з Москвою церковного питання стосувалася одна, четверта, про призначення митрополита в Київ.

На догоду Москві Брюховецький просив, аби цар, з огляду на великий вплив, який має київський митрополит на козацьке військо, і з огляду на велику непевність козаків щодо відданості цареві, прислав до Києва російського святителя. І хоча цар відповідав про необхідність порадитися з царгородським патріархом, справа була вирішена наперед.

Поступки Москві й поведінка її урядників викликали обурення в Україні. Ігумени київських монастирів навіть заявили воєводі Шереметеву, що вони, якщо Москва дійсно пришле митрополита, "замкнуться в своїх монастирях", мовляв, "краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові".⁷⁸ До ворогів Брюховецького перейшли навіть його колишні друзі, як єпископ мстиславський Мефодій, незадоволений гетьмановим запрошенням до Києва московського духовенства. Перебуваючи в Москві у справі Никона протягом 1666 й на початку 1667 р., Мефодій був незадоволений виявленим йому в Москві прийомом і виїхав звідти з щирою ненавистю до всього московського. Але як тільки Мефодій довідався, що після Андрусівського перемир'я Брюховецький розірвав стосунки з Москвою і пішов на зближення з правобережним гетьманом Дорошенком, він негайно підтримав Брюховецького в цьому рішенні.

Однак антимосковський спалах швидко згас, частина України внаслідок тривалих війн перетворилася на пустелю, а козацька старшина поступово відсторонилася від державницької справи, зосередившись на облаштуванні власного життя. Українська церква ще намагалася утримати свою автономію, однак вирішальним ударом по її намаганнях стало визнання царгородським патріархом Діонісієм канонічності Московського Патріархату. Але при цьому він усе одно відмовився визнавати самочинне приєднання Російською церквою Київської митрополії. Проте Москва поступово замінила частину вищого українського духовенства своїми представниками. Натомість українці переводилися до російських єпархій.

Зважаючи на їхній значно вищий культурно-освітній рівень, ніж у росіян, сотні представників Української церкви залишили значний слід в історії Росії ХVII-ХVIII ст.: Ф.Прокопович, С.Яворський, Д.Туптало, С.Полоцький... У 1700-1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росіяни — лише 47.⁷⁹ Вони засновували і очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові переклади. Був час, коли Синод на три чверті складався з українців, а всі єпископи Росії, з Сибіром включно, також були українцями, переважно вихованцями Київської Академії.⁸⁰

Однак попри ці успіхи окремих українських духівників, загалом ситуація виявилася невтішною: Українська церква була поступово інкорпорована до складу РПЦ. Згубні наслідки цього явища для козацької державності далися взнаки майже одразу, коли нова послужлива церква в Україні піддала анафемі гетьмана Мазепу за спробу звільнити країну від московського поневолення.

* * *

Аналізуючи події 1654 р. з висоти сьогодення можна однозначно стверджувати: це був своєчасний і необхідний для України дипломатичний крок гетьмана Богдана Хмельницького, продиктований тодішньою воєнно-стратегічною обстановкою. Але потрібно зняти усі пізніші політичні нашарування з цієї угоди. Йшлося про типовий військовий союз двох окремих держав і не більше того, а взаємні зобов'язання чітко визначалися договором. Ось як говорять про це сучасні неупереджені російські дослідники:

"Следовало бы признать, что Богдан Хмельницкий... искал не столько союза со "старшим братом" и общности исторических судеб, сколько союзника для Украины в той кровопролитной борьбе, которую она вела. <...> Народ, почти все время своего существования принужденный вести войну то с одним, то с другим захватчиком, не спешит безоглядно кидаться в объятия другого народа".⁸¹

Проте хід війни швидко виявив значні протиріччя української та московської політики. Постійні порушення договору 1654 р. з боку Москви ще за життя Б.Хмельницкого вирішили майбутній розрив України цього союзу. Спираючись на Швецію, гетьман хотів створити таку політичну комбінацію, котра забезпечила б Україні незалежне становище. На жаль, цей план був надто невміло реалізований наступником Хмельницького гетьманом Виговським, невдача якого поховала надії Української держави. І сумним фіналом усім тодішнім потугам України виглядають наповнені розпачем поетичні рядки з поеми Великого Кобзаря "Чигирине, Чигирине":

За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами Московські ребра?

Тож чи мала тоді Україна історичний шлях, альтернативний поступовому поглинанню Росією? Хоча взагалі-то історія не допускає подібних питань, але думається, що Україна такий шанс мала. Як правило, дослідники пов'язували його з політичною переорієнтацією України від союзу з Росії на союз зі Швецію. Однак на нашу думку зовнішньополітичні орієнтири є питанням вторинним, оскільки Україна завжди спиралася головне на власні сили. Значно важливішим було подолання внутрішнього розбрату і згуртування народу. Вирішення завдання такої велетенської ваги під силу тільки авторитетному лідеру, яким був Богдан Хмельницький. Недаремно ж ім'я гетьмана означає "Богом даний". Богом даний для всього народу, для всієї України. Якби доля відпустила йому ще хоча б десять років життя, історія України була б іншою. Не існувало б Полтавської битви Виговського з Пушкарем, "Чорної ради", гетьманування Брюховецького, розділу українських земель між Росією та Польщею, принизливих угод на обмеження прав України, зруйнування Батурина та Запорізької Січі.

Проте великий гетьман передчасно помер, а іншого подібного авторитетного лідера Україна не мала. Надалі козацька старшина, примушена повернутися під владу Москви, ще намагалася створити для України прийнятний статус на умовах того ж договору 1654 р. Але Москва грала на внутрішньоукраїнських протиріччях, все більше обмежуючи обіцяні Україні права аж до їх повної ліквідації.

"Хмельницкий не из любви к Москве, — писав Герцен, — а из нелюбви к Польше отдался царю... Москва, или, лучше, Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей".⁸²

За це ігнорування українських устремлінь Росія була покарана роками війн та тривог, тривалою втратою Правобережної України, постійною небезпекою нових українських виступів. "Росія, — стверджував голова російського уряду П.Столипін у 1911 р. — вже від ХVII століття постійно поборює український рух, буде його і надалі поборювати, бо він постійно загрожує цілості й неподільності держави".⁸³ Врешті-решт, привід українського сепаратизму, котрий століттями тяжів над імперією, відіграв не останню роль у її розпаді в 1917 р.

Сьогодні часто чуємо з боку російських політиків заклики України до відмови від суверенітету на користь інтеграції з Росією. При цьому вони посилаються на приклад гетьмана Богдана Хмельницького, а особливо на міфи про ті події, створені під час Російської імперії та СРСР. І пропонують Україні керуватися цими міфами при творенні нею свого життя. Тому вельми важливо відділити ці міфи від нашої історії, щоб покласти край використанню великодержавними російськими шовіністами спотвореної історії України в справі знищення української державності.

1 Богаевский П. Присоединение Малороссии к Московскому царству // Украинский сепаратизм в России. — М., 1998. — С. 127.

2 Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954).— К., 1954. —С.10.

3 Советская военная энциклопедия. — М., 1980. — Т.8. — С.381.

4 Говард М. Війна в європейській історії. — К., 2000. — С.41.

5 Див.: Стороженко І. У союзі з кримсько-татарським військом // Військо України — 1993. — №12. — С.57.

6 Ключевский В. Вказана праця. — Т.З. —С.110

7 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С.149.

8 Ключевский В. Вказана праця. —Т.З. — С. 111.

9 Там само. — С.110

10 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.227.

11 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1991.— Т.2. — С.164.

12 Там само. — С.165.

13 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.288.

14 Там само.

15 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.— К., 1996.— Т.9.— Кн.1 — С.739.

16 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.307.

17 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Вказана праця.— С.27.

18 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.258

19 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.— Т.9.— Кн.1.— С.739.

20 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.306.

21 Там само — С.307.

22 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.— Т.9.— Кн. 1 .— С.862

23 Там само.

24 Див.: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С.166.

25 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.27.

26 Там само — С.28-29.

27 Див.: Грушевський М. Історія України. — К., 1990. — С.318.

28 Цит. за: Субтельний О. Вказана праця. — С.126.

29 Див.: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. — С.334.

30 Цит. за: Ключевський В. Вказана праця. — Т.З. — С.113

31 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— С.207

32 Ключевський В. Вказана праця. — Т.З. — С.111-112

33 Там само. — С. 192.

34 Історія українського війська. — Львів, 1992. — С.218.

35 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С.176.

36 Соколов Б. Сто великих войн. — М., 2001. — С.209-210.

37 Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С. 181.

38 Цит. за: Рященко Д. Переяславсько-московська угода // Військо України. —1996. — № 1 -2. — С.31 .

39 Соколов Б. Вказана праця. — С.208.

40 Мицик Ю. Конотопська битва // Військо України.— 1996.— №5-6.— С.32.

41 Соловьев С. Вказана праця. — Кн.6. — С.50.

42 Соколов Б. Вказана праця. — С.209.

43 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.9. — Кн.1 — С.760.

44 Ключевский В. Вказана праця. — Т.З. — С. 111.

45 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т.9. — Кн.1 — С.866.

46 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.309.

47 Соколов Б. Вказана праця. — С.210 — 211.

48 Цит. за: Соловьев С. Вказана праця. — Кн.6. — С.59.

49 Там само.

50 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С.234.

51 Ключевский В. Вказана праця. — Т.З. — С.115.

52 Цит. за: Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — С.251-252.

53 Яворницький Д. Іван Дмитрович Сірко, славний отаман війська запорозьких низових козаків. — К., 1992. — С.29-30.

54 Там само. — С.47-48.

55 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— С.229.

56 Там само. — С.233.

57 Широкорад А. Вказана праця. — С.74.

58 Костомаров Н. Мазепа. — К., 1992. — С. 179-180.

59 Широкорад А. Вказана праця. — С.74.

60 Цит. за: Грушевский М. Очерк истории украинского народа.— С.232.

61 Гоголь Н. Полное собрание сочинений. — М., 1952. — Т.9. — С.83-84.

62 Мазепа І. Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями // Вивід прав України. — Львів, 1991. — С.44.

63 Цит. за: Широкорад А. Вказана праця. — С.76.

64 Там само. — С.77.

65 Там само

66 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.73.

67 Цит. за: Широкорад А. Вказана праця. — С.78.

68 Там само. — С.106.

69 Цит. за: Полонська-Василенко Н. Вказана праця.— С.135.

70 Кудрявцев Л. "Наш завзятий Головатий не вмре, не загине..." // Независимость. — 1999. — 9 июня.

71 Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К., 1998.— С.81.

72 Копыстянский В. Возможно ли отделение Украины от России // Украина — это Русь. — С.89.

73 Цит. за: Гринів О. Вказана праця. — С.29.

74 Цит. за: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.— С.297.

75 Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси.— Т.9.— Кн.1.— С.862.

76 Там само — С.859.

77 Там само — С.860.

78 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.42.

79 Субтельний О. Вказана праця. — С. 179.

80 Полонська-Василенко Н. Вказана праця. — С.386.

81 Новое время — 1991 — №24 — С.ЗЗ.

82 Цит. за: Дзюба І. Вказана праця. — С.80.

83 Цит. за: Гринів О. Вказана праця. — С.27.