2. Торговельна війна

З часів СРСР, як уже зазначалося вище, економіки всіх національних республік були частками єдиного народногосподарського комплексу. Це обумовило велику взаємозалежність економік нових держав, які утворилися на теренах Радянського Союзу. Стосовно України та Росії цілком достатньо зупинитися лише на кількох моментах. Україна була традиційним постачальником продовольства на російський ринок. Дві третини експортованої з України продукції хімічної промисловості надходили також до Росії. Велику вагу мали поставки з України урана, марганцевої і титанової сировини, ртуті, окремих видів транспортного, гірничошахтного, металургійного обладнання, продукції чорної металургії. Всього й не перерахувати. Не випадково Росія на перших початках звільнила від податку на додану вартість 750 товарних позицій імпорту з України.

Проте з середини 1990-х рр. у російській торговельній політиці відбулися значні зміни. Було взято курс на поступове виштовхування української продукції з ринків Росії. Передбачалося, що у перспективі це поставило б українську економіку в скрутне становище та зробило б український уряд більш зговірливим. І перший удар завдали по агропромисловому комплексу, адже за продовольчими товарами на Росію в 1996 році приходилося 60% українського експорту, враховуючи по цукру — 76%, по м'ясопродуктам і рибі — 87%, безалкогольним і алкогольним напоям — 43%. Уже наступного 1997 року ця частина експорту завдяки російським торговельним обмеженням скоротилася вдвічі. А загалом у 1996-1998 рр. ввіз до Росії українського зерна зменшився в 11 раз, борошна і крупи — в 7,7 рази, цукру — в 7,4 рази, безалкогольних і алкогольних напоїв — у 6,5 рази.²¹ Сталося все це зовсім не тому, що в Росії зникла потреба в українських продовольчих товарах. Росія самотужки не забезпечує себе продовольством, тому збільшилися закупівлі у країнах далекого зарубіжжя. Завдання полягало в тому, аби закуповувалося продовольство саме неукраїнського походження. Показова історія з цукром. У квітні 1997 р. російським урядом була введена нова митна ставка на цукор у розмірі 25%, але не менше 0,07 екю за 1 кг. До того діяла ставка 0,012 екю, котрою український цукор взагалі не обкладався. Окрім нової митної ставки для обмеження українського експорту цукру російський уряд запровадив квоту 300 тис. т. замість старої, що складала на вересень 1996р. 1 100 тис. т.

Однак цього виявилося замало, аби відучити російських споживачів купувати український цукор. Влітку 1999 р. уряд Росії запровадив 20%-ве спеціальне мито на український цукор у межах тарифних квот. Згодом після багатьох переговорів її скасували разом із додатковим 3%-им митом на імпорт товарів, проте справу вже було зроблено. Прикриваючись розмовами про захист російського цукровиробника та начебто погану якість українського цукру, уряд примусив споживача завозити цукор до Росії аж із Аргентини, а не купувати його в "братів" з України. Депутат Держдуми Росії від Аграрної партії М.Сухий констатував сумні реалії: "Ми із задоволенням брали б український цукор, але нині створено багато перепон".²²

Щось подібне відбулося з традиційним експортом до Росії спирту і горілки. Їх ввезення в 1995 р. складало відповідно 98% та 70% загального російського імпорту цих товарів з СНД. У січні 1996 р. було запроваджено акцизні збори, що зробили українські товари на російському ринку нерентабельними.

Для чого російський уряд так старанно витісняє з ринку держави українські товари? Його офіційна точка зору: з метою захисту російського виробника від експансії дешевших українських товарів або ж через невисоку якість українських товарів, котрі самі не витримують конкуренції. Приклад з цукром продемонстрував, що російський виробник нічого не виграв від торговельної війни проти українського цукру. Адже на ринок прийшов цукор з далекого зарубіжжя, котрий раніше не міг сперечатися з українським, доки митні збори не зробили його надто дорогим.

Аналогічною виявилася ситуація з українським металом, котрий витісняється з російського ринку ще активніше, ніж цукор. За радянських часів Україна виробляла до 1/3 усього метала. Істотне місце на російському будівельному ринку вона посідала й після розвалу СРСР. У 1999 р. було вироблено 26 994 тис. т. металопродукції (зростання на 12% щодо попереднього року), з яких експортовано до Росії 1 073 тис. т. (зростання на 3,6%). Російський уряд негайно взявся "виправляти" ринок, обмежуючи доступ українському металу до Росії. Все це прикривалося розмовами про "несоответствующее качество" сталі, прокату, іншої металопродукції з України. Брехливість подібних вигадок викривається самими ж росіянами:

"Ломимо международных сертификатов (таких как международный стандарт ИСО-9002, евростандарт ЕМ 10080, для труб — технический свод правил AD-WO/TRD 100), большинство украинских поставщиков металла имеют и российские сертификаты соответствия, что значительно облегчает использование украинской стали на территории России. <...> Один из сотрудников "Росконтракта" (бывший ГОССНАБ СССР) прокомментировал ситуацию следующим образом: "Для меня не существует такого понятия как "украинский продукт". У нас есть металл, который соответствует ГОСТам и имеет сертификацию. С ним мы и работаем". Если украинская сталь имеет российский сертификат, то, получается, нет никаких причин избегать ее использования".²³

Якщо український метал зовсім не поступається за якістю російському, то в чому ж річ? Чим викликаний "хрестовий похід" уряду Росії проти нього? Захистом російського виробника від недобросовісної конкуренції? Зовсім ні.

"Почему так происходит — вопрос сложный, ибо он затрагивает политическую расстановку сил. По мнению специалистов, вопрос о плохом качестве украинской стали вообще является "надуманным и искусственно созданным". Россия, естественно, заинтересована в наращивании собстаєнного производства стали и поддержке отечественных производителей. Но при этом нарушаются элементарные принципы международного распределения труда и тем самым наносится экономический вред как украинским, так и российским производителям стали — псевдозащита рынка ведет к тому, что российское производство продолжает организационно и технологически стагнировать из-за отсутствия здоровой конкуренции. Но больше всего страдает рядовой строитель, преследующий прежде всего собственные интересы, а в итоге, как всегда, — потребитель".²⁴

Останнім акордом торговельної війни на ринку металопродукції стала нещодавня історія з витісненням українських сталевих труб із Росії. Урядова комісія з захисних заходів у зовнішній торгівлі і митно-тарифної політики РФ ухвалила рішення про введення мита на українські труби великого діаметра в розмірі 20%, а на всі інші вітчизняні труби — 40%, якщо Україна відмовиться обмежити їх ввезення на російську територію на рівні 480 тис. т. на рік.

Пояснюючи ситуацію зауважимо, що українські трубні підприємства розвивалися в часи СРСР у розрахунку на російський ринок. З 1,6 млн. т. труб, вироблених Україною в 2000 р., найбільша частина (0,8 млн. т.) була експортована до Росії. На внутрішньому українському ринку знайшли собі застосування тільки 0,3 млн. т., решта була поставлена третім країнам. Запровадження мита одразу робить ціну українських труб у Росії надто високою, а квота в 480 тис. т. нікого не задовольнить. Навіть квота в 620 тис. т. (з них 135 тис. для труб великого діаметру), встановлена після міжурядових україно-російських переговорів, за оцінками російських експертів, рівноцінна запровадженню 40%-го мита.²⁵ Як зазначає генеральний директор об'єднання "Укртрубопром" Л.Ксаверчук, "у нас один завод ім. Карла Лібкнехта виробив у минулому році 614 тис. тонн труб, а 80% його продукції йде на експорт".²⁶ Як наслідок, ціла галузь економіки України муситиме знижувати обсяги виробництва, почнуться простої підприємств, люди втратять роботу й засоби для існування.

Розмови, що подібним чином російський уряд допомагає своєму виробникові, як уже зазначалося вище, цілком брехливі. Українські труби, по-перше, ані трохи не поступаються російським за якістю, а по-друге, ані трохи не загрожують російським трубовиробникам. Аналогічно до Росії, спеціальне розслідування щодо постачання труб з України проводила Угорщина. Врешті-решт, міжвідомча комісія Угорщини з міжнародної торгівлі ухвалила рішення не вживати заходів з захисту свого ринку від української металопродукції.²⁷ Тобто маленькій Угорщині українська металопродукція не загрожує, а великій Росії загрожує?

Насправді причини трубних обмежень полягають в іншому. Дивовижним чином збіглися інтереси російського уряду з інтересами Фонду трубної промисловості Росії. Саме після звернення його учасників до голови уряду РФ М.Касьянова українські трубовиробники зазнали обмежень. В чому інтерес учасників згаданого Фонду? Адміністративне усунення українських труб з ринку автоматично зробить цей Фонд монополістом і дозволить безпідставно збільшити ціни. Саме це прогнозує Л.Ксаверчук, коли пояснює причини витіснення українських трубних підприємств з російського ринку: "Це робиться для підвищення ціни російських труб на ринку РФ. Як тільки ми обмежимо постачання труб, там відразу зростуть ціни".²⁸ В умовах будівництва трубопроводів в обхід України (про що мова піде далі) це гарантуватиме росіянам надприбутки.

А в чому ж тоді інтерес російського уряду? З одного боку, ще уряд Т.Гайдара розпочав шлях до створення в Росії замкненого циклу виробництва усього необхідного незалежно від ціни, аби тільки позбутися кооперації з країнами СНД. Для заміщення української трубної продукції вже розгортаються додаткові потужності на російських підприємствах, як Новолипецький і Магнитогорский металургійні комбінати, ВАТ "Северсталь", Волзький трубний завод... З іншого боку, закриття російського ринку збуту для українських виробників внесе додаткову дестабілізацію до нашого суспільства. Адже робітники трубних підприємств пов'язуватимуть втрату роботи з державною незалежністю України, ідея котрої дискредитується, Натомість привабливішим стане приклад Білорусії, чиїй продукції не створюють перепон в доступі на російський ринок, а навпаки — відкривають "зелену вулицю". Минулого року Росія взяла в Білорусії 80 тис. тракторів МТЗ і 70% продукції промислового гіганту МАЗ. Ще б пак, адже Білорусія — дружня країна. Критерієм дружності для Росії є повне піддакування їй на міжнародній арені й одностороння гіпертрофована зовнішньополітична орієнтація на Москву. Все, що виходить за ці рамки, — вже ознака ворожості, з точки зору Росії.

Зауважимо, що така політика для Москви не нова. Свого часу авторові цих рядків довелося побувати на закритій нараді для керівників підприємств, під час котрої представник ЦК КПРС пояснював причини розташування виробництва автобусів "Ікарус" саме в Угорщині. Протягом усіх повоєнних років зберігалася постійна небезпека виходу цієї країни зі складу Варшавського Договору і взагалі з радянської сфери впливу. Але якби угорський уряд виявив надмірну самостійність, СРСР і країни "соціалістичного табору" негайно закрили б свій ринок для угорської продукції. Власні потреби Угорщини в автобусах були незначними, на Заході "Ікаруси" ніхто не купував, тому сто тисяч робітників і сотні тисяч членів їх сімей втратили б засоби до існування. Спалах їх незадоволення був вельми небезпечним для угорського уряду, забезпечуючи Москві контроль над Угорщиною надійніший, ніж вся 70-тисячна Південна група радянських військ. Тільки тоді ця політика Москви називалася "доктриною обмеженого суверенітету", а тепер західні експерти говорять про російські наміри "обмежити незалежність України". Що ж, спадковість політики цілком зрозуміла: винайдені ідеологами з ЦК КПРС методи тепер застосовуються російськими геополітиками.

Саме таким політичним розрахунком керується російський уряд, коли свідомо йде на економічні збитки від торговельної війни з українськими товарами. Росія якось подолає ці збитки, зате Україна стане більш зговірливою. І сиплються з-під пера російських урядовців торговельні обмеження одне за одним. Зокрема, нові ставки експортного мита на вивіз до країн, які не беруть участі в диктованому з Москви Митному союзі, енергоносіїв, коксу, деревини, хімічних елементів, паперу, кольорових металів... Спеціальні мита на ввіз до Росії української крохмальної патоки, карамелі, сезонні мита на цукор... Останньою в цій черзі виявилася українська сіль.²⁹

Жорстке проведення зовнішньоторговельної та митної політики має ще один негативний ефект. Воно суперечить курсу російського уряду М.Касьянова та перспективній програмі економічного розвитку Г.Грефа. Одним із першочергових завдань уряду РФ проголошувалася інтеграція Росії в міжнародну торговельну систему, насамперед, у ВТО. В програмі Г.Грефа передумовлено спрощення митних правил та зниження ввізного мита. У цій ситуації введення різних обмежень і дискримінаційних квот на українську продукцію шкодить іміджу Росії, котрій необхідно завоювати позиції ліберальної ринкової держави. Однак на які жертви не підеш заради великодержавної величі.

Цей диктат політики над економікою в поєднанні з рештками імперської психології вищих державних чиновників Росії відіграє провідну роль в торговельній політиці нашого північного сусіда щодо республік колишнього СРСР.³⁰ Це змушено визнають неупереджені російські дослідники:

"В известной степени такие упреки справедливы. Политика не должна быть диктатором по отношению к экономике, внутриполитические веяния, колебания и перемены, столь частые, хоть и не коренные в современной России, не должны разлаживать, а тем более подрывать сложившиеся экономические межгосударственные отношения".³¹

Зменшення зацікавленості Росії в українській продукції за умов збереження залежності України від поставок з Росії (в яких левову частку складають енергоносії) відкриває перед Москвою широкі перспективи по перетворенню економічної залежності України на залежність політичну. Адже зупинка українських виробництв через закриття російського ринку для їх продукції супроводжується намаганням російського капіталу приватизувати ці виробництва за безцінь. Показовий факт: під час міжурядових переговорів у Москві щодо "грубного питання" 11 квітня цього року російська сторона погоджувалася зберегти бажану для українських виробників квоту в 750 тис. т., якщо Київ погодиться на об'єднання енергетичних, систем двох країн. Це у свою чергу відкрило б шлях до приватизації української енергетики російською компанією "Єдині енергосистеми" на чолі з А.Чубайсом. Подібні намагання складають другий напрям нової експансії Росії щодо України.