4. Проект "советского народа"

Будівельники більшовицької імперії також не могли обминути проблему створення типу лояльних українців, на яких могла б спиратися їх влада. Адже з самого початку більшовики були змушені вести звичайне завоювання України, оскільки не мали в українському середовищі ніякого впливу. "Поки що серед українців розколу немає і не передбачається, а тому доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невелика купка", — констатував реальність більшовик Затонський на Обласному (Крайовому) з'їзді РСДРП(б) у Києві на початку грудня 1917 р.³⁰ Становище не зазнало змін і через кілька років безперервної війни. Принаймні, більшовики знову і знову переконувалися у неможливості побудови "нового життя" без силового придушення українців. "Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні,-визнавалося на жовтневій 1919 р. конференції ЦК КП(б)У, — стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження".³¹

Зрештою, коли на початку 20-х рр. більшовики закріпилися в Україні, їх влада спиралася на масивний репресивний та партійний апарат, де українців майже не було. Зокрема, в 1921 р. серед мільйонної Червоної Армії в Україні за радянськими статистичними даними було тільки 8% українців.³² Не існувало жодного партійного осередку, українського за своїм національним складом. На 1 квітня 1922 р. серед членів КП(б)У українців було 11 920 (23,3%), зате росіян — 27 490 (53,6%), євреїв — б 981 (13,6%), поляків — 1 241 (2,4%). На одного члена компартії України, котрий постійно користувався українською мовою, припадало семеро тих, хто розмовляв лише російською.³³ М. Бухарін і Г. Зінов'єв взагалі називали КП(б)У "російсько-єврейською партією". До 1953 р., коли на посаду першого секретаря ЦК Компартії України допустили О. Кириченка, серед десятка керівників КПУ не було жодного етнічного українця.

Аналогічне становище склалося в державних органах. Наприклад, у 1923 р. із 3 702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою володіли лише 797.³⁴ У колегіях наркоматів республіки налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і лише 12% українців. Основна частина службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% — з росіян і тільки 14% з українців.³⁵

Без широкої опори на місцеві національні кадри Радянська влада в Україні була приреченою. Тому, як і за часів Речі Посполитої та Російської імперії, знову робилася ставка на залучення на свій бік української еліти. Цього разу серед них опинилися навіть лідер соціалістів, один з керівників Української держави В. Винниченко та перший президент України, видатний науковець М. Грушевський. Окрім, власне, українських комуністів, в різний час на боці більшовиків опинялися ватажки українського збройного опору, сільські отамани, представники різних політичних партій... Їхнім зусиллям ми зобов'язані "українізацією" 1920-х рр. Однак, з іншого боку, саме цими кроками більшовикам вдалося розколоти українство та знищити Українську державу.

Зрештою, влада знищила і "українізаторів", і українських комуністів, і навіть їхніх катів. Адже для будівництва чогось нового соціалістичного проголошувалася необхідність руйнування всього старого, аби потім будувати з "чистого аркушу". Ніхто не мав пам'ятати незручне для Москви минуле України, тому влада фізично винищила українську інтелігенцію, виморила голодом селян.

У 1930 р. по справі "Спілки визволення України" репресували 474 особи, половина з яких працювали в системі Академії наук УРСР. Через рік по справі "Українського національного центру" розгромили українських освітян, а також історичні школи академіків М. Грушевського і М. Яворського. Від звинувачень у диверсіях "на культурному фронті" не рятувало навіть світове наукове визнання.

Московський журналіст Є.Белтов, збираючи матеріали про репресованих в СРСР у 1930-50-ті рр., писав:

"Те, що зробили з українською літературою, погано піддається опису... Є дані про те, що всього репресовано майже 500 українських літераторів, які активно працювали у 20-30-х рр".³⁶

Ціле покоління митців українського слова увійшло до історії свого народу як "Розстріляне відродження". А точну кількість жертв штучного голоду взагалі неможливо підрахувати: 1,3 мільйона померлих на початку 1920-х рр., до 7 мільйонів на початку 1930-х, ще близько мільйона у 1946-1947 рр.

Терором, депортаціями і моральним цькуванням влада в черговий раз культивувала малоросійство, намагаючись створити зручний та безпечний для себе тип українця. Його влучну характеристику дав нарком освіти О. Шумський, коли говорив про цих перевертнів у лавах компартії:

"У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючись на шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципно лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдо-інтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяковим ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду".³⁷

Яскравим прикладом такого малороса може бути "генерал" української радянської літератури О. Корнійчук, якому належить наступний вислів:

"Украинский народ знает так называемую "культуру" зоологических националистов — Грушевских, петлюр, ефремовых, винниченок, Шаповалов, — наймитов иноземных".³⁸

Це говорить малорос про тих, хто і перед смертю не відмовився від українства. Або ж виходець з Житомирщини генерал КДБ В. Федорчук, з приходом котрого на керівництво КДБ УРСР в 1970 р. по всій Україні покотилася хвиля репресій і арештів української інтелігенції, котра не припинялася до середини 1980-х рр. Ще яскравішим типом сучасного "малороса" увійшов до історії голова КПУ В. Щербицький. Призначений "виправляти" "націонал-ухильництво" свого попередника П. Шелеста, Щербицький своїм безмежно слухняним виконанням вказівок Москви, готовністю жертвувати інтересами України, потуранням русифікації намагався дістати підвищення на партійний олімп, але свого не досяг. Також його "соратник" В. Маланчук — "очі й вуха" головного партійного ідеолога М. Суслова в Україні. У своїй боротьбі з "українським буржуазним націоналізмом" він добрався навіть до творів Шевченка, котрі нещадно "коригувала" цензура.

Аби не діяльність малоросів, для України могли б бути значно меншими наслідки Чорнобильської трагеді. Голова Ради Міністрів УРСР О.Ляшко пояснював, що 'питания роботи ЧАЕС знаходилися в підпорядкуванні Москви, а український уряд нічого не контролював.

Будь-які спроби якось змінити це становище спричиняли до небезпеки репресій з Москви. Відомий український поет Дмитро Павличко згадує:

"Я сам когда-то встречался с Петром Шелестом (першим секретарем ЦК КПУ в 1960-ті рр.— авт.), который едва-едва умел говорить по-украински. Но мы с ним вели речь о том, что пора производить машинки для украинских писателей с буквой "Ї". И он удивлялся, что их до этого времени не было. Шелест мне еще тогда признался, что в Украине все контролирует Москва!"³⁹

Цього виявилося достатнім, аби Шелеста звинуватили в українському націоналізмі й звільнили з роботи. Тому надалі партійні та радянські бонзи УРСР намагалися догодити Москві, щоб при нагоді перебратися вище на партійний олімп. Про це переконливо свідчать матеріали кримінальної справи 1992 року по розслідуванню причин катастрофи на ЧАЕС проти О. Ляшка, а також колишніх першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко, міністра охорони здоров'я А. Романенка:

"Щербицкий В.В., Ляшко А.П. и Шевченко В.С. ночью и утром 26 апреля (1986 р.— авт.) получили достоверную информацию из различных источников... Однако... не приняли срочных мер по защите населения, а Ляшко А.П. в этот же день информировал Совет Министров СССР, что якобы уровень радиации снижается, обстановка на атомной станции и в городе Припять спокойная ".⁴⁰

Як завжди, малороси діяли в інтересах імперії, а не свого народу, пильно слідкуючи за "сохранением стереотипа видимого благополучия, подчиняясь системе государственного замалчивания, секретности, дезинформации, келейности принятых решений верхушкой тогдашнего СССР".⁴¹

Міністерство охорони здоров'я взагалі наказувало лікарям не визнавати діагнозів про радіаційні захворювання. Ніхто не знає, скільки життів коштувала Україні ця слухняність малоросів. Але для Москви саме такі малороси були й залишаються еталоном "братнього" українця. Таким Москва бажала бачити весь наш народ. Щоправда, українство словами Великого Кобзаря виніс зовсім іншу оцінку малоросійству:

А тим часом перевертні Нехай підростають, Та поможуть москалеві Господарювати, Та з матері полатану Сорочку знімати. Помогайте, недолюдки, Матір катувати.

* * *

Слід зазначити, що на відміну від царської Росії культивування малоросійства в СРСР було тільки перехідним етапом. Комуністична влада вирішила піти значно далі царату, розробивши проект "радянського народу". В його казані мали денаціоналізуватися всі народи, перетворившись на зручний "людський матеріал" для великих справ імперії.

"Улюбленець партії" М. Бухарін запевняв, що "та частина населення, яка вціліє й виживе після "соціалістичного перевиховання" — це вже будуть зовсім інші люди". Це мали бути люди нового типу, "будівники комунізму", котрим "кодекс моралі будівника комунізму" заміняє совість, вождь — батька, партійні настанови — власний розум, а партійні ідоли на кшталт Леніна — самого Бога.

Окрім комуністів у світовій історії тільки одна партія взялася за подібну справу, підміняючи собою природу. І це була НСДАП — Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини. "Хто вбачає в націонал-соціалізмі лише політичний рух, — твердив Гітлер, — той нічого в ньому не розуміє. Це навіть більше, ніж релігія, це воля до нової творчості людини. Без біологічної основи і без біологічної цілі політика зовсім сліпа".⁴² Комунізм в розумінні РКП(б)— ВКП(б)— КПРС теж був "більше, ніж релігія" і "воля до нової творчості людини". З приводу схожості нацизму й комунізму сам Гітлер висловлювався вельми недвозначно:

"Взагалі-то між нами і більшовиками більше об'єднуючого, ніж роз'єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи профспілкового бонзи ніколи не вийде націонал-соціаліста, а з комуніста — завжди".⁴³

Наче на підтвердження цього, наприкінці 1933 р. у Берліні цілі бойові загони комуністичного Ротфронту в повному складі перейшли до нацистських штурмовиків СА. Берлінці називали таких перевертнів "біфштексами" — червоними з середини й коричневими ззовні.⁴⁴

Дуже схожими були і методи "творчості" німецької "надлюдини" та "радянської людини". Генерал НКВС П. Судоплатов згадував, що, перебуваючи в колі гостей секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора і високопоставленого партійного функціонера Хатаєвича, він чув їхні думки про необхідність виховання нового покоління, абсолютно відданого справі комунізму і вільного від будь-яких обов'язків перед старою мораллю.⁴⁵ Саме тим займався і Гітлер, коли, виховуючи майбутню "расу панів", говорив:

"Я звільняю людей від обтяжуючих обмежень розуму, від брудних та принижуючих самоотруєнь химерами, котрим найменування совість і моральність, та від вимог свободи й особистої незалежності, що доступні небагатьом".⁴⁶

Першим наслідком такої "творчості" стало створення. суспільства, котре саме себе контролює. На XX з'їзді КПРС (1956 р.) М.Хрущов констатував, що в СРСР кожен п'ятий громадянин співпрацював з НКВС-МДБ. А спеціаліст у цьому питанні Л. Берія ще раніше стверджував, що донощиком був кожен третій. Аналогічне становище склалося і в Німеччині. Весь центральний апарат гестапо нараховував лише 1 500 співробітників, але тримав під контролем думки цілої окупованої Європи. Наприклад, на мільйонний Гамбург приходилося кілька десятків гестапівців. Всю роботу за них виконували пильні німецькі бюргери.

Однак найбільш повне своє втілення партійна "творчість людини" знайшла у системі виховання громадян. У Третьому Рейху цим займалося відомство Г. Гімлера. Діти спеціально відібраних за всіма арійськими ознаками есесівців потрапляли до рук нацистської держави й виховувалися у закритих школах. Теоретично вони мали скласти перше покоління "чистих" арійців. На 1945 р. в таких "джерелах життя" ("лебенсборн") вже було 50 тис. дітей.

У СРСР подібними речами завідував "колега" Гімлера — Л. Берія. В таборах ГУЛАГу відбирали у "зеків" новонароджених дітей, направляючи їх до спецінтернатів НКВС. Туди ж віддавали дітей "ворогів народу", котрих через малий вік не могли засудити як "членів сім'ї".

Нелюдськість двох споріднених режимів проявилася і у ставленні до калік, що залишилися від розв'язаних ними же війн. Гітлерівські концепції нової людини передбачали знищення інвалідів та людей із спадковими хворобами. Так само й комуністична влада вилучила із суспільства всіх військових інвалідів. У 1948 р. напередодні 30-річчя Радянської Армії згідно постанови Президії Верховної Ради СРСР їх виселили із міст до концтаборів ГУЛАГ, перетворених на своєрідні резервації. За одну ніч 21 лютого 1948 р. лише із Києва до них відправили 5-6 ешелонів — не менше трьох тисяч чоловік.47 Ці резервації існували ще за часів правління Брежнєва. Каліки були наявним свідченням про помилки, поразки і злочини комуністичної влади. Тому їх присутність в суспільстві визнавалася небажаною, оскільки дискредитувала "самий гуманний і справедливий" у світі лад.

Наслідком всіх цих потуг Радянської держави для України було створення абсолютно нового типу "радянського українця". Замість національної гордості йому прищеплювалася гордість за перебування у складі "великої та сильної" російсько-радянської імперії. З одного боку він мав щиро визнавати, що розквіт імперії (підкорення Сибіру, будівництво Санкт-Петербургу, війни з Туреччиною, Францією, Японією, перемога в громадянській війні над "білими", Ленін і Сталін тощо) — це також "його" історія, котру треба пам'ятати та шанувати. А з іншого боку, він мав використовувати постать гетьмана Мазепи як доказ самому собі "шкідливості", "злочинності" й "безперспективності" ідеї української державності, тобто "українського сепаратизму". Так вбивалася національна гідність, віра в свою державоспроможність.

Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідомість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар'єрні перспективи. Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто "людьми двох націй", але й змінював в паспортах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політичне благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетворювалася на "українського буржуазного націоналіста". Прикметне, що ніхто нікого не звинувачував в "російському буржуазному націоналізму", не кидав до мордовських таборів представників російської культури за те, що ті привселюдно називали СРСР Росією.

Для того, щоб "допомогти" українцям зробити "правильний" крок до відмови від українства, держава реалізовувала цілий комплекс заходів. Так, у 1958 р. в ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту було закріплено положення про вільний вибір мови навчання; вивчення усіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів. На практиці це перетворилося у свободу відмови від національних мов, але не російської. З 1970 р. почав діяти наказ про захист дисертацій тїльки російською мовою, закриваючи українцям шлях до вищої освіти й науки, якщо вони не бажали перетворюватися на зрусифіковану "радянську людину".

На додаток до цього Москва спрямовувала всі національні кадри до віддалених куточків безмежної імперії, де відірвані від батьківщини, вони порівняно легше сприймали русифікацію. Для українців звичайно це були Тюмень, Башкирія, Сибір, Ханти-Мансійський край. Далекий Схід... Як писав свого часу Тарас Шевченко, "сини мої на чужині, на чужій роботі".

У 1974 р. ЦК КПРС у своїй постанові "Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік" проголосив створення "нової історичної спільноти — радянського народу". На закріплення цього досягнення ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видавали все нові й нові постанови: "Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках" (1978 р.), "Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" (1983 р.), "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи" (1989 р.)... З 1984 р. в Україні розпочали виплати підвищеної на 15% зарплати шкільним вчителям російської мови дюрівняно з вчителями мови української.. Що може краще ілюструвати "другий сорт" українства в СРСР? Академік НАН України П.Толочко зазначає з цього приводу:

"В советский период считалось само собой разумеющимся, что хотя русские, украинцы и белорусы происходят из одного корня, но первые — старшие братья. А они, как известно, и умнее, и опытнее младших. Иными словами, с позиций официальной советской идеологии выходило, что народы мы родственные, однако не равноценные".⁴⁸

У 1979 р. секретар ЦК КПРС з питань ідеології М.Суслов запропонував проект ліквідації "національних республік" і переходу до суто обласного поділу СРСР. Тоді політбюро визнало це передчасним, хоча і не відкинуло остаточно. Нарешті, в 1990 р., незадовго до розвалу радянської імперії, Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної. Лише кінець самого СРСР не дозволив довести справу до логічного фіналу.

* * *

Скептики можуть зауважити, що все це були методи виховання пролетарського інтернаціоналізму радянської людини, а не витончене продовження старої політики царату щодо знищення українства заради остаточного закріплення російської влади над Україною. Проте якщо українцям втовкмачували, що "наша Родина — СССР", то нагадаємо, що російські комуністи вбачали в СРСР спадкоємця Російської імперії. Тільки в 1917 р. "Декларація прав народів Росії" Раднаркому (РНК) закріплювала право народів на вільне самовизначення аж до відокремлення. Начебто це має свідчити про інтернаціоналізм та демократизм Радянської влади. Але насправді цим лише внесли розкол до антибільшовицьких сил, аби знищити їх поодинці. Серед усіх українських лідерів тільки С. Петлюра незмінно стояв на антибільшовицьких позиціях. Решта, як Н. Махно, Українська Галицька Армія тощо, своїм тимчасовим переходом на бік "червоних" полегшували завоювання України. Так само поляки та фіни отримали від Раднаркому визнання їх державності в обмін на відмову від співробітництва з "білими". Однак як тільки потреба в тимчасових союзниках відпала, більшовики відкинули право народів на самовизначення. Зокрема, на ІІ з'їзді КП(б)У голова московського партійного керівництва Л.Каменев прямо заявив, що в Україні, Польщі та Фінляндії "гасло самовизначення націй перетворилося на зброю контрреволюції".⁴⁹

То про який інтернаціоналізм "радянської людини" може йти мова, якщо СРСР фактично був наступником Російської імперії? Насправді СРСР мав стати країною стерильних комуністів, до свідомості котрих закладалися російська мова та культура. Саме це стояло на меті грандіозного експерименту, який, на щастя, не досяг свого остаточного результату.