1. Київська Русь у висвітленні російської та радянської історичної науки.

Усі ці політичні заяви базуються на минулих висновках російської історіографії ще царських часів. Дослідники, насамперед М.Карамзін, В. Ключевський, М. Погодін, С. Соловйов, намагались створити "историю государства Российского". Саме так назвав у 1803 р. свою працю М.Карамзін після того, як, за висловом П.Вяземського, "постригся в историки". Результатом цих пошуків стало те, що М.Карамзін фактично створив для росіян Стародавню Русь. Населення Русі він проголосив росіянами, а Київ — "матір'ю городів російських".⁷

Звідси бере свій початок схема, яку остаточно обгрунтував і запровадив у російській історіографії В.Ключевський. Він поділив історію Росії на чотири періоди:

"Периоды нашей истории — этапы, последовательно пройденные нашим народом в занятии и разработке доставшейся ему страны до самой той поры, когда, наконец, он посредством естественного нарождения и поглощения встречных инородцев распространился по всей равнине и даже перешел за ее пределы"⁸

На його думку, перший період Російської імперії — це Русь Дніпровська, городова, торговельна, що виникає у VШ й триває до ХШ ст. Відтак до середини XV ст. існувала Русь Верхньоволзька, удільно-князівська, вільноземлеробська.

Від половини XV до початку XVIII ст.— це Русь Велика, Московська, царсько-боярська, військово-землеробська. Нарешті з XVIII ст. розпочинається всеросійський, імператорсько-дворянський період кріпосницького господарства, землеробського й фабрично-заводського.⁹

Отже, "звичайна схема" (або ж за виразом М.Грушевського "офіційна схема") подавала історію великоросів як безперервний процес. Він брав початок у Русі, з 2-ї половини ХП ст. перетікав у Володимирське княжіння, Московську державу й, нарешті,— Російську імперію. Як зазначав М.Грушевський, в основі цієї схеми лежала "генеалогія московських династій". А згодом, "коли головна вага перенесена була на історію народу, суспільності, культури, і "русская история" стала зближатися до того, щоб стати історією великоруського народу і його культурного життя, задержано ту ж схему в її головних моментах".¹⁰

Щоправда, спроби російських науковців вести історію Російської імперії саме від Києва наштовхувалися на один неприємний факт, котрий ламав усю цю відгалужену схему. А саме, факт існування у Подніпров'ї народу з культурою, мовою, побутом, звичаями, більш схожими із західними слов'янами, ніж з предками росіян. У середині XIX ст. спробував дати цьому пояснення засновник цілої історичної школи М.Погодін. За ним виходило, що територію Середнього Подніпров'я та Києва заселяли етнічні росіяни. Але під час монгольської навали вони або загинули, або втекли на північно-східні землі. Їм на зміну із Прикарпаття прийшли в Подніпров'я "малороси". Академік А.Соболевський додавав, що "великороси" заселяли Київщину аж до кінця XV ст. А малоросійський народ із своїм наріччям утворився на Галичині та Волині й заповнив "етнічний вакуум" у Подніпров'ї після виходу звідти "великоросів" на терени сучасної Росії.

Згодом Погодін і подібні йому "господа"-дослідники забрали в українців не лише історію Київської Русі, але й відмовили їм у самому праві бути народом. Виявляється, малороси — це етнічні росіяни, котрі після монгольської навали були литовсько-польською силою відірвані від свого народу, й внаслідок тривалого спілкування з поляками набули деяких місцевих особливостей.

Щоправда, академік Погодін при житті був відомий "чрезмерной страстью к фантастическим построениям", як характеризував його тогочасний "Словарь Брокгауза и Ефрона".¹¹ Проте слід зауважити, що ідеї Погодіна виникли якщо не на пряме замовлення, то принаймні на догоду російській владі. Адже "погодінці" намагалися пояснити, яким це чином Київ, з котрого офіційно проголошувався початок 1000-річної російської державності, чомусь опинився поза етнічними російськими землями.

* * *

Аналогічна схема "русской истории" застосовувалася і в радянський час. Для її обгрунтування використовувалася марксистсько-ленінська методологія. Як правило, радянські історики відштовхувались від ленінської (точніше сталінсько-ленінської) концепції нації. Наслідком інтелектуальних вправ Н. Державіна, А. Насонова, Д. Лихачова, Б. Грекова, В. Мавродіна стала поява цілком політичної концепції "колиски трьох братніх народів", "єдиної давньоруської народності", а початок формування української "народності" відсувався на кілька століть пізніше.

Останні кілька десятиліть існування СРСР тривав період насаджування цієї концепції. Кожна радянська людина мала усвідомити, що російський, білоруський, український народи походять з єдиного кореня — давньоруської народності, яка створила Київську Русь.

Отже, від погодінської версії відмовилися. Проте замовлення влади не змінилося. Тому почали доводити, нібито перенесення центру Київської Русі з берегів Дніпра на північ — до Володимира-на-Клязьмі — відбулося не після монгольської навали, а ще раніше, у ХП ст. за Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського. Політичний підтекст тут очевидний. Сучасний російський дослідник І. Данилевський у своїй роботі "Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХП вв.)" наводить вельми цікаві згадки історика В. Кобріна про те, як закладалися ці концепції в підвалини радянської науки:

"Один историк, работавший в довоенные годы под руководством Б.Д. Грекова (відомого радянського історика, спеціаліста з проблем Київської Русі — авт.), однажды рассказал мне, как Б. Д. спрашивал его наедине:

— Вы же партийный, посоветуйте, вы должны знать, какая концепция понравится Ему. И показывал на портрет Сталина, висевший на стене кабинета".

На початку 50-х рр. в Інституті історії Академії наук СРСР відбулася нарада, яка підвела остаточну риску під формуванням політичне вивіреної концепції існування "давньоруського народу". Й першопочатковий нарис, зроблений В.Мавродіним, розкритикували інші авторитетні дослідники. Надто вже помітними були багаточисельні суперечності в політичному, культурному, мовному житті Русі.

Але через те, що концепція "давньоруського народу" дуже добре вписувалася в процес формування "нової історичної спільноти радянського народу", влада жорстко припинила будь-які наукові дискусії з цього приводу. У "Тезисах о 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.)" Центральний комітет КПРС урочисто проголосив, що "російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з єдиного кореня — давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь". Однією цією фразою влада "вирішила" питання, і наукова розробка складних проблем історії Київської Русі була фактично закрита на десятиріччя.

Пануюча точка зору була викладена у восьмитомній "Історії Української РСР". Зокрема, стверджувалося, що в кінці IX ст. "з утворенням і розвитком держави (Київської Русі — авт.) відбулось і складання давньоруської народності, яка стала новою, вищою формою етнічної спільності порівняно до роду і племені".¹² Що ж стосується власне історії українського народу, то наука тепер доводила, начебто і після розвалу Київської Русі давньоруська етнічна єдність зміцнювалася. Більше того, виявили, буцімто й у ХVІ-ХVП ст. українці та росіяни вважали себе єдиним народом, тому в 1654 р. з радістю "возз'єдналися".¹³

Про "возз'єднання" 1654 р. мова ще піде нижче. Ця тема також належить до улюблених пропагандистських штампів російської політики. А от від створеної на замовлення партії концепції "давньоруського народу" російська наука не відмовилася і досі:

"Во времена феодальной раздробленности, междоусобиц и монголо-татарского ига по-разному стала складываться судьба различных частей Русской земли. Постепенно на основе прежней древнерусской народности оформилось три новых народа: русский (или великорусский), украинский и белорусской — при всей своей близости все-таки со своими особыми типами культур. Междуречье Оки и Волги и Новгородско-Псковская земля явились центром развития великорусской народности и русской культуры".¹⁴

Щоправда, виникало чимало суперечностей, котрі було непросто пояснити. Наприклад, питання різниці в мовах: "До XIV в. был единый восточнославянский язык, называемый древнерусским. Будучи единым по происхождению и характеру, он получал на разных территориях местную окраску, выступая в диалектных разновидностях".¹⁵

Отже, він був різний, але єдиний. Це типовий приклад підходу до історії з позицій ленінської діалектики. З часом науковці на догоду владі стали уникати навіть самої назви Київська Русь, заміняючи її нейтральною "Древняя Русь". У Росії і сьогодні продовжують оперувати цим терміном, уникаючи незручного "Київська". Також аби нівелювати назву "Київська Русь" в російській історіографії з'явився термін "Новгородсько-київська Русь". Академік НАН України П.Толочко в одному з своїх інтерв'ю зауважував з цього приводу: "Небезопасным было само название "Киевская Русь". Парадокс — придумано где — в Петербурге, в Москве, а у нас считалось сродни украинскому национализму. Вот и говоришь эзоповым языком, стараешься обойти. "Древняя Русь" скажем".¹⁶

Або ще один характерний момент. Як відомо, на перших монетах Київської Русі, що карбувалися за князювання Володимира Великого, містилося зображення тризуба. Через це за радянських часів вигляд монет Володимира намагалися не публікувати. Член-кореспондент НАН України, історик, спеціаліст з нумізматики М.Котляр нещодавно згадував, чому так робилося:

"Ну естественно, чтобы в идеологическом отделе ЦК не заметили тризуба. За это, как за проявление буржуазного национализма, полагался, как минимум, партийный выговор. И если в Киеве подобные монеты можно было попробовать выставить в музее, то во Львове это совершенно исключалось. В тамошнем музее их выставляли только лицевой стороной, на которой изображен князь. Помню, студенты удивлялись: монеты же все одного типа! А они отличались обратной стороной, где тризуб".¹⁷

Як бачимо, один факт наявності тризуба на старовинній монеті сприймався як загроза концепції "Стародавня Русь — Московське князівство — Російська імперія — СРСР". Адже, по-перше, ставив під сумнів російську приналежність історичної спадщини Київської Русі, а по-друге, нагадував українцям про їх державність. Так виникли політично неблагонадійні зображення князівських монет.

На такому тлі дуже важливим є те, що навіть за радянських часів поодинокими науковцями робились спроби заперечити існування давньоруського народу. У 1968 р. М. Брайчевський у своїй праці "Походження Русі" заговорив про роль антів в українському етногенезі, про Русь як період розвитку трьох окремих народів. А К. Гуслистий наважився прямо стверджувати, що давньоруська народність не була стійкою спільністю й у період феодальної роздробленості почала розпадатися.

Це сприймалося як опозиція. Науковців, котрі не погоджувалися з офіційним поглядом на історію Київської Русі, таврували як "буржуазних націоналістів". Про серйозну наукову дискусію не йшлося. Чому так?

А пов'язано це з тим, що при відмові від офіційних штампів при дослідженні історії Київської Русі, настає невідворотний висновок: росіянам доведеться відмовитися від традиційних поглядів на Київську Русь як "колиску трьох братніх народів" (чи навіть лише самих росіян) і шукати іншої "колиски" свого народу. Недарма ж бо великий російський поет О. Пушкін писав, що "древняя Россия найдена Карамзиным, как Америка Колумбом".¹⁸

Інтуїтивно такого висновку доходять деякі російські історики й політики, зокрема, прихильники "євразійства". Остання монографія Л. Гумільова "От Руси к России", що описує етногенез східноєвропейських народів, закінчується на XVII ст. На думку дослідника саме тоді відбулося об'єднання російського і українського народів у єдиний "русский", або ж євразійський суперетнос. Ніяких давньоруських народів не згадується, оскільки об'єднавчі процеси на Русі були надто слабкими, щоб призвести до утворення якоїсь єдиної народності. Що ж тоді представляла собою Київська Русь?

* * *

Твердження про Київську Русь як "колиску трьох братніх народів" не витримує елементарної критики. Усі європейські середньовічні письмові джерела говорили про Русь виключно як про Київську землю, "Land zu Kieven" за етнонімом з німецької "Пісні про Нібелунгів". Змушена це визнавати і сучасна російська історична наука:

"Киевское княжество и Русская земля (узкое значение этого понятия, обозначающего территорию в Среднем Поднепровье вокруг Киева.. .)"¹⁹

Ще б пак. Адже стародавні пам'ятки, як-от перший Новгородський літопис, дуже часто говорили про поїздки новгородців "на Русь" в розумінні поїздок до Києва, Чернігова, Переяслава. Так само "їздили на Русь" з Суздалі, Володимира та інших міст майбутньої Росії, приєднаних до Київської держави лише завдяки завойовницькій політиці її князів.²⁰ Їх експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід (тобто у землі сучасних Білорусії та Росії), де у лісових, порівняно безпечніших місцевостях, проживали менш розвинуті племена.

Між іншим, вплив місцевості проживання на рівень розвитку населення був визначальним. Постійна воєнна загроза стимулювала державотворчий процес у слов'ян на півночі (район Новгороду) і півдні (район Києва). Перші відчували постійну загрозу з боку войовничих варягів, а другі — від кочового степу. Це була безперервна жорстока боротьба за виживання, яка загартовувала прикордонні племена. Інакше б вони просто зникли.

За легендою, коли кочовики-хозари зажадали від полян — засновників Києва — данину, ті замість данини дали хозарам "від дому по мечу". Степовики правильно розцінили подібну "данину" як символ непокори. "Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку,— сказав хан за переказом літописця,— а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!" Пророцтво збулося, коли київський князь Святослав вщент погромив Хозарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави у Середньому Подніпров'ї.

На півночі ж Новгород програв боротьбу з варягами, й ті закріпилися при владі. У подальшому доленосне значення для створення та існування Київської Русі відіграв торговельний шлях "із варяг у греки" по Дніпру. В 882 р. варяги з Новгороду спустилися Дніпром до Києва і захопили тут владу. Так постала ключова структура, що становила фундамент Київської Русі: два великих міста на північному й південному прикордонні, пов'язані між собою торговельним шляхом міжнародного значення. І важко сказати, що ж тут відігравало більшу роль — вигоди торгівлі чи поєднання Києва і Новгорода під владою однієї династії?

Зважаючи на порівняно вищий розвиток Києва та його потенційні можливості для майбутніх походів на Візантію, варяги обрали центром нової держави саме Київ. Звідси князівські дружини спрямовувалися на приєднання до Київської Русі нових територій по обидва боки Дніпра. Співробітник російського генерального штабу, військовий історик, професор А. Байов зазначав з цього приводу в 1909 р.:

"Кто владел Киевом, тот держал в своих руках ключ от главных ворот русской торговли и ключ обороны всей страны от внешних покушений. Отсюда... будучи важен в экономическом и военном отношениях для всех восточных славян, Киев неминуемо должен был стать и центром политического объединения этих народов".²¹

Щоправда, це об'єднання більше походило на збройну експансію та супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами, яка закінчилася загибеллю київського князя та спаленням древлянської столиці Іскоростеня (сучасний Коростень неподалік столиці України) княгинею Ольгою. Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників "єдиного давньоруського народу".

Проте і після цього все одно багато територій входили до складу Київської Русі тільки номінальне. Князям доводилося вести нескінченну боротьбу з сепаратизмом. Наприклад, у 981 р. Володимир Великий здійснює повторне завоювання в'ятичів, котрі відмовилися сплачувати Києву данину. Князь накладає її на в'ятичів знову, а через три роки здійснює черговий похід на радимичів. Дуже впертою була боротьба Києва з уличами:

"В 885 г. жители южного региона воевали против киевских князей на стороне хазар. В 940 г. киевские князья вновь попытались подчинить Побужье, населенное славянами-уличами. После серии кровопролитных войн, продолжавшихся с переменным успехом, земли уличей оказались под влиянием пришедших из Средней Азии печенегов, а затем и половцев".²²

Навіть після перемог князя Володимира Мономаха над половцями, влада Києва так і не затвердилася у верхів'ях Бугу. Регіоном керували нащадки давніх слов'янських вождів — Волховські князі. На відміну від решти слов'ян вони згодом уклали тісний союз з монголами і постачали війська хана Батия під час їх вторгнення в Київську Русь і Центральну Європу.

Загалом у державі нараховувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних, подекуди зовсім протилежних за змістом, культур. Адже країна охоплювала три географічні зони: лісову, лісостепову й степову. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони практично не мали сталих зв'язків між собою. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення. Це знайшло своє відображення у географічних назвах:

"Город Брянск на Десне в самом своем имени сохранил память об этом тогда лесистом и глухом крае: Брянск — собственно Дебрянск (от дебрей). Вот почему Суздальская земля называлась в старину Залесской: это название дано ей Киевской Русью, от которой она была отделена дремучими лесами вятичей".²³

Лише взимку на санях по річковій кризі або іноді влітку ріками на човнах-лодьях київські дружинники здійснювали походи безмежними територіями за даниною, полюддям. Більш-менш постійним був тільки зв'язок Дніпром між Києвом і Новгородом.

Щоб придушити місцевий сепаратизм князь Володимир Великий почав ставити на княжіння в найважливіших містах бояр, дружинників, своїх синів, оскільки не було підстав довіряти місцевій еліті. Зокрема, старший син Вишеслав князював у Новгороді, а після його смерті туди відрядили Ярослава. Ізяслав отримав Полоцьк, Святослав — Туров, Гліб — Муром, Всеволод — Володимир тощо. Однак в цьому ж крилося і джерело майбутнього розвалу держави. З часом місцевий сепаратизм злився із боротьбою між численними Рюриковичами за владу. У ХII-ХШ ст. за Київ сперечалися 293 князя. Держава перетворилася на конгломерат безперервно ворогуючих "уділів". Той же М. Погодін налічував протягом цих двох віків 64 князівства, що існували більш-менш тривалий проміжок часу, і 83 міжусобні війни.

Враховуючи все це, російські історики В. Сергеевич, М. Володимирський-Буданов та інші говорили про Київську Русь як про досить умовне об'єднання окремих держав і державок, що називалися князівствами, землями, уділами, "отчинами" князів... Дехто, як М.  Покровський, пішли ще далі, стверджуючи, що "єдиної" держави в сучасному розумінні тоді не існувало.

То чим же була Київська Русь? Думається, К. Маркс не даремно порівнював її з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політичне, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні імперії. Чи могла за таких умов сформуватися якась єдина давньоруська народність? Однозначно ні. І розуміння цього ми знаходимо в окремих сучасних російських дослідників, котрі вільні від старих ідеологічних штампів. Уже згадуваний І.Данилевський у своїй праці "Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХІІ вв.)" так висловлюється щодо цього:

"Называть государством Киевскую Русь можно только при одном условии, если принять "мягкое" определение государства, не настаивающее для необходимости признания его существования наличия четкой классовой структуры общества, единых границ, языка, культуры, этноса, экономического и правового пространства".

Але якщо так, то руйнується і твердження про походження українського та російського народів від спільного кореня. Постає питання, звідки ж вони взялися? При детальному розгляді справи з'ясовується, що історики вже давали відповідь на це питання. Інша річ, що висновки при цьому будувалися під побажання влади.