IV Які "братні українці" потрібні Росії?

1. Малоросійство 2. Проект "большой русской нации" 3. Москвофільство 4. Проект "советского народа" 5. "Російськомовне населення"

Людськії шашелі. Няньки,   Дядьки отечества чужого! Т.Шевченко. Соромтесь нас, бо ми раби, Встидайтесь нас, онуки,      Бо ми жили не з боротьби,  А з підлої принуки.              Д.Павличко.

Традиційно існують дві точки зору щодо причин загибелі української державності. По-перше, це поразка у збройній боротьбі, як у випадках з Київською державою, Галицько-волинським королівством, виступом гетьмана Мазепи та УНР в 1917-1920 рр. По-друге, це невдала дипломатія, як у випадках з Переяславською угодою 1654 р. та цілою низкою інших договорів козацтва з Москвою.

Однак насправді обидві точки зору є занадто поверховими. Щоразу в історії остаточна загибель державності будь-якого з народів відбувалася в той момент, коли від боротьби за неї відмовлялася еліта цих народів, залучаючись до служби чужинцям й асимілюючись. З свого боку загарбники намагалися створити такі умови, аби еліта завойованих народів зробила подібний вибір.

Саме таким шляхом відбувалася інкорпорація українських земель до складу її більш могутніх сусідів: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії... У нових імперіях еліта українства отримувала широкі можливості в різних сферах, а особливо в станових привілеях і на державній службі. Проте необхідною умовою була відмова від ідеї окремої української державності, асиміляція, а іноді й перехід до іншої віри.

Так, наприклад, у ХIV-ХVI ст. велика кількість представників давніх князівських і боярських родів України пішла на державну службу до великого литовського князя, забезпечуючи його владу в українських землях. При цьому вплив їх поряд з білорусами у князівстві був таким значним, що державу небезпідставно називають литовсько-руською. Найзначніша руська аристократія — пани — була впливовішою, ніж польська, складала урядову раду, котра дуже обмежувала владу самого великого литовського князя. А з середини XV ст. подібні привілеї отримала й дрібніша українська шляхта. Досить навести хоча б декілька імен українців, котрі посідали тоді значне становище:

Федір Сангушко — староста вінницький і брацлавський, маршалок волинський, активний учасник боротьби з татарськими нападами.

Остафій Дашкевич — черкаський намісник, "правдивий пострах для татар".

Бернард Претвич — барський староста, про якого навіть склали приповідку: "За пана Претвича вільна від татар гряниця".¹

Але, поза сумнівами, найвидатнішим українцем тих часів став князь Костянтин Іванович Острозький — меценат, захисник православної церкви, оборонець України від татарських нападів... А одночасно найбагатший магнат, власник 91 маєтку, подвірь у Вільно, Луцьку, Мінську, який мав право проводити ярмарки без мита в Луцьку та інших містах... А ще староста брацлавський і луцький, маршалок волинський, каштелян віденський, воєвода троцький, великий гетьман литовський — друга людина в державі після самого великого князя.

Маючи від Литовсько-Руської держави такі значні посади, привілеї та багатство, українська еліта спрямовувала свої зусилля на задоволення насамперед її інтересів, а не України. Коли ж внаслідок Люблінської унії 1569 р. ця держава увійшла до складу Речі Посполитої, еліта українства опинилася перед вибором: або полонізація й покатоличення, або втрата привілеїв і багатств. Таким сумним завжди був вибір у бездержавних народів.

Багато обрали легкий шлях, піддавшись на диктат нових поневолювачів України, ніж виборювати її державну незалежність. Видатний український історик Володимир Антонович наприкінці ХIХ ст. досліджував стародавні акти і знайшов 700 прізвищ українських шляхетських родів, які перейшли до католицтва та полонізувалися. Ось як "переконував" спольщений і покатоличений молодий князь Острозький представників львівського православного братства на початку XVII ст.: "Українці — то осколок польського племені, в давнину відірваний ворожими силами від рідного польського кореня та обплутаний схизмою (тобто православною вірою — авт.). В ній (в схизмі — авт.) вони і досі скніють, хоч ойчизна (себто Польща — авт.) і намагається повернути їх у своє лоно. Русчизна затьмарила наш розум, кинула в серця наші заздрощі і злобу до єдинокровних братів-поляків" ²

Ті, хто сприймав подібну позицію, часто досягали значних висот у Речі Посполитій:

Юрій Язловецький — каштелян кам'янецький, воєвода, польський коронний гетьман, активний учасник походів проти татар у XVI ст.

Адам Кисіль — із старого волинського шляхетського роду, магнат, воєвода брацлавський, згодом київський, дипломат, сенатор Речі Посполитої.

Володислав Домінік Острозький-Заславський — син князя Олександра Острозького, воєвода сандомирський і краківський, один з комісарів (регіментарів) польського війська.

Петро Верещага — особистий камергер короля Речі Посполитої Яна Казиміра.

Полонізовані українці переважали в колах найбагатшої магнатерії Речі Посполитої. Найвідомішими з них стали Вишневецькі, котрі поряд з князівськими гілками Збаразьких, Воронецьких та Порицьких походили від волинського князя Федора (Федька) Несвицького, нащадка турово-пінських Рюриковичів. Різні представники цього роду завжди займали значні посади. Зокрема, Михайло Вишневецький у XVI ст. був черкаським і канівським старостою, а Дмитро (Байда) — першим відомим в історії козацьким гетьманом. Але у XVII ст. рід спольщився, і після цього в Речі Посполитій йому відкрилися грандіозні перспективи. Князь Ієремія (Ярема) Михайло Вишневецький-Корибут, з 1646 р. воєвода руський, навіть міг претендувати на корону Речі Посполитої, але сейм відкинув його кандидатуру через його українське походження. І при цьому польське шляхетство не звернуло ані найменшої уваги на те, що полонізовані українці намагалися бути більшими поляками, ніж самі поляки. Саме вони виявилися найлютішими ворогами православ'я та були опорою влади Речі Посполитої в українських землях. Зрештою, у другій половині XVII ст. полонізована українська шляхта стала настільки впливовою, що Вишневецькі таки отримали корону Речі Посполитої.

Однак поряд з ними завжди залишався ще один чисельний прошарок української шляхти, котрий не піддався на польський диктат, не полонізувався і не зрікся мови та віри своїх батьків. Ця дрібна й збідніла шляхта жила військовою службою, за своїм реальним станом все більше наближаючись до козацтва. Зрештою, саме ці дві сили й очолили Визвольну війну українського народу, в битвах котрої була виборена козацька держава. Проте у майбутньому нові поневолювачі України зробили з цього належні висновки. Для закріплення своєї влади вони намагалися ліквідувати цю еліту, аби не було кому очолити боротьбу українського народу й уникнути небезпеки нових повстань.