2. Проект "большой русской нации"

Асиміляційна політика царату мала значне ідеологічне підґрунтя. І так сталося, що біля її витоків, на жаль, стояли саме малороси — політичні росіяни українського походження.

В 1674 р. у Києві був уперше надрукований "Синопсис", складений одним з українських православних ієрархів, як припускають, архимандритом Києво-Печерської лаври Інокентієм Гізелем. У книжці говорилося про єдність державної традиції Київської Русі, про спільну династію Рюриковичів і навіть про єдиний "православнороссийский" народ. Цим твором переслідувалася цілком конкретна політична ціль. Гізель був сучасником гетьмана Богдана Хмельницького. Тому він цілком в дусі гетьманової політики намагався підштовхнути Московське царство до продовження війни з поляками за остаточне звільнення православних українців з-під їх влади (нагадаємо, що за кілька років до цього Москва уклала з поляками Андрусівське перемир'я, розділивши українські землі). Крім того, "Синопсис" мав допомогти козацькій старшині та українському духовенству залишитися правлячим станом в Україні. А це у ХVII ст. було вельми сумнівним, оскільки в Московському царстві з великою пересторогою ставилися до української еліти. Досить згадати, що московська церковна влада вимагала повторного хрещення навіть від православних духовних осіб, які їхали з України до Москви. "Синопсис" мав зменшити упереджене ставлення російської влади до українців.

Проте "Синопсис" отримав у Росії зовсім інше відлуння. Аж до 1760-х рр. він залишався єдиною в імперії навчальною книжкою з історії, зберігав популярність до середини XIX ст., витримавши біля 30 перевидань. І хоча з часом відношення до "Синопсису" як до історичного твору ставало все більш критичним, однак ідею єдності Великої та Малої Русі з нього запозичили всі історики Росії — від М.Карамзіна до С.Соловйова та В.Ключевського. Саме звідси бере свої корені ідеологія "большой русской нации", котра слугувала підґрунтям для політики русифікації східних слов'ян. Розроблена за вирішальної участі російських вчених-істориків, ця ідеологія співпадала з старою мрією найвеличнішого російського поета О.Пушкіна про часи, коли "все славянские реки сольются в русском море".

Найкоротше сутність цієї концепції сформулював відомий російський письменник Ф.Достоєвський:

"Хозяин земли русской — есть русский (великорусе, малорусс, белорусс — это все одно) — и так будет всегда".⁹

Розробка і оформлення цієї концепції стали останнім акордом у становленні російського націоналізму та великодержавного шовінізму. Велика нація мала стерти самобутність українського народу й піднести його на вищу щабель в етнічній ієрархії Російської імперії. Щоправда для цього потрібно було відповідати деяким умовам.

"Украинцам и белорусам, официально считавшимся русскими, — зазначає сучасний дослідник Андреас Каппелер, — в принципе была открыта любая дорога — при условии, что они владели русским языком".¹⁰

Від себе додамо, що окрім визнання себе росіянином потрібно було ще бути православним, звичайно, з пастви московського патріарха.

Діючи в межах цієї ідеології, імперія не звертала уваги на культурну й історичну відмінність України від Росії, пояснюючи це регіональною специфікою місцевих росіян. Однак коли у XIX ст. під час українського відродження з'явилися спроби трактувати "малорусское наречие" як окрему українську мову, вся імперська ідеологія захиталася: "одним украинцем больше — значит одним русским меньше!" Тому робилися спроби "наукового" пояснення, звідки взялися такі нелогічні та шкідливі для російської справи українці. Нехай читач пробачить авторові великі розміри цитати, але наступні слова вельми яскраво свідчать, до якої печерної ненависті скотилися російські шовіністи у своїх намаганнях оббрехати й знищити українство:

"Как же понять такой парадокс, что русские ненавидят свою "русскость" как что-то им чуждое и отвратительное (себто українці не бажають асимілюватися — авт.)? Мы полагаем, что это странное явление может быть объяснено только из учения о расах. Население Южной России в расовом отношении представляется смешанным. <...> Наблюдения над смешением рас показывают, что в последующих поколениях, когда скрещивание происходит уже только в пределах одного народа, тем не менее могут рождаться особи, воспроизводящие в чистом виде предка чужой крови. Знакомясь с деятелями украинского движения начиная с 1875 года не по книгам, а в живых образах, мы вынесли впечатление, что "украинцы" — это именно особи, уклонившиеся от общерусского типа в сторону воспроизведения предков чужой тюркской крови, стоявших в культурном отношении значительно ниже русской расы. <...> Известно, что в низших расах воплощаются духи тоже низших качеств, то понятно, почему "украинцы" отличаются обыкновенно тупостью ума, узостью кругозора, глупым упрямством, крайней нетерпимостью, гайдамацким зверством и нравственной распущенностью. Такие свойства низшего духа в полной мере присущи были самому украинскому святому и пророку Тарасу Шевченко. Поэзия его... огрубляет, развращает, озверивает".¹¹

Хоча автор цього опусу вирішив сховатися за псевдонімом, однак його виданню активно сприяв князь О. Волконський — досить освічена людина. Щоправда, за царської влади ніхто не наважився відкрито назвати всіх українців етнічним збоченням, оскільки довелося б пояснювати вплив тривалих зв'язків з татарами на сам російський народ. Тому в Росії офіційно змальовувалося українство як результат ворожої польської чи австрійської "інтриги".

Це дуже добре усвідомлював наш земляк, помічник попечителя Київського учбового округу, голова Археографічної комісії М. Юзефович — найяскравіший представник генерації малоросів. Щиро вважаючи себе "русским человеком", а Російську імперію "своєю" державою, він поряд з імперськими шовіністами доклав чималих зусиль у боротьбі проти українського відродження, розсилаючи доноси жандармам:

"М.В. Юзефович и по семейным традициям, и по служебному воспоминанию в духе императора Николая Павловича бережно охранял русское государство от возможных опасностей. В деле Кирилло-Мефодиевского братства он, по преданию, пожертвовал своими симпатиями к Н.И.Костомарову, чтобы исполнить свой долг. <...> М.В. Юзефович пристально следил за общественной жизнью Киева и с ужасом замечал то противогосударственное направление, которое начало проявлять украинское движение в лице М.П. Драгоманова и его последователей".¹²

Схильність "русских людей" робити доноси владі на близьких помітили іноземці ще в Московському царстві. Так що Юзефович був зразковим "русским человеком". Імперія помітила свого пильного та благонадійного громадянина. За особистою протекцією шефа жандармів генерала Потапова імператор Олександр II ввів Юзефовича (попри його порівняно невисоку посаду) до складу державної спеціальної наради з питань протидії українофільству. Крім Юзефовича й самого Потапова до наради входили також міністри внутрішніх справ Тимашев, освіти Толстой, а також обер-прокурор Святішого Синоду, котрий перетворив російську православну церкву на забороло найчорнішої реакції, Победоносцев.

На нараді Юзефович подав для урядового розгляду доповідну записку. Там він наголошував на великій загрозі "триединой русской нации" з боку українофільства — "измышлений австрийско-польской интриги" з метою "подорвать у Малороссии сочувствие к Русскому государству":

"Между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы — все у них общее... Их этнографические цвета сливаются как радужные, неделимые между собой полосы... Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила".¹³

Продовжуючи грати на побоюваннях імперської влади, Юзефович вказував на "замаскований соціалізм" українофільства і "приховане зазіхання на державну єдність Росії". Пасквіль Юзефовича, посилений матеріалами Головного управління у справах друку, становив підвалини цензурного акту 1876 р. про заборону української мови, названого істориками Емським указом. Крім того, він ще відомий під назвою "закону Юзефовича". Декілька пунктів імператорського указу, сформульованих нарадою, мали припинити українофільську пропаганду, поширення україномовної друкованої літератури та ввезення її з-за кордону.

Загалом Юзефович — це не просто окрема особа. Це ціле явище в історії нашого народу, продукт тривалої асиміляційної політики. Саме з таких благонадійних малоросів мала складатися українська частина "триединой русской нации". І лише жертовність українства стала на заваді переродженню нашого народу на мільйони юзефовичів.