4. Енергетика

У сценарії інтеграції пострадянських країн під політичною й економічною зверхністю Росії ключову роль відіграє встановлення контролю над енергетикою. Це обумовлено тією визначальною роллю, котру вона відіграє в сучасному економічному житті. Як зазначив нещодавно президент Росії В.Путін, паливно-енергетичний комплекс посів у економіці колишнього Союзу становище несучої конструкції, і ще більше зміцнив це становище за останні роки. Зокрема, сьогодні в російській економіці енергетичний сектор є основним стабілізуючим фактором, забезпечуючи до 30% доходів консолідованого бюджету РФ, майже 45% валютних надходжень і близько 30% обсягу промислового виробництва країни. Аналогічне значення він відіграє і в українській економіці. Особливо це стосується газової галузі, бо частка газу сьогодні становить 45% всіх енергоносіїв у нашій країні, а доля галузі в наповненні державного бюджету перевищує четверту частину.

Тому цілком зрозумілий інтерес Росії до енергетики колишніх радянських республік. Приватизації їх об'єктів дуже сприяє монопольне становище російських компаній на газовому ринку, в першу чергу РАТ "Газпром". На сьогодні 80% паливно-енергетичних ресурсів надходить до України з Росії, тоді як західні країни прагнуть зменшити їх надходження з однієї країни до рівня менш ніж 30%. Адже там добре розуміють, що монопольний контроль над енергопотоками дозволяє встановити контроль над ціноутворенням і над спільним ринком. Сумні наслідки, до котрих призводить такий монопольний контроль, спостерігаємо в Україні останні десять років. Однією з причин катастрофічного стану паливно-енергетичного комплексу України є непомірно висока ціна на імпортований з Росії газ.

Потрібно зазначити, що в спадщину від народногосподарського комплексу СРСР нам дісталося надзвичайно велике споживання енергоносіїв на одиницю внутрішнього валового продукту (в п'ять-шість разів більше, ніж в країнах Західної Європи). Це викликано тим, що наша промисловість будувалася за часів радянського нафтогазового достатку, коли ціни на енергоносії були значно нижчими за світові. З проголошенням державної незалежності Україна одразу посіла шосте місце в світі за обсягом споживання газу і третє місце — за обсягом імпорту газу. Сьогодні ми є найбільшим імпортером російського газу серед країн Європи. 19 її країн споживають 110-120 млрд. куб. м. російського газу на рік, а Україна — 60 млрд. куб. м. (разом з об'ємом газу, який постачає МЕК "Ітера" і заробленим за транзитні послуги). Лише в 2001 р. українська частка в російському газовому експорті істотно зменшилася завдяки укладенню угоди з Туркменістаном на постачання до України протягом року 30 млрд. кубів туркменського "блакитного палива".

Надмірне енергоспоживання є непосильним тягарем для економіки. Україна змушена щорічно витрачати близько $5 млрд. тільки на закупку природного газу. Але віднайти кошти для впровадження енергозберігаючих технологій, щоб полегшити залежність від російського газу, стає неможливим через постійні маніпуляції з цінами на нього. Як монопольний постачальник газу в Україну російська сторона продає його нашій державі за значно вищими цінами (у два рази), ніж країнам Західної Свропи. Так, у жовтні 1999 р. Росія продавала газ до Франції на її кордоні по 75,09 долара за 1000 куб. м. (за даними журналу "Gas Connections"). Але якщо врахувати транспортні послуги за доставку газу від кордону Україна — Росія до кордону Франції (ця відстань дорівнює 2 678,8 км), то фактично Росія продавала газ Франції на кордоні Україна — Росія за ціною 28,22 долара за 1000 куб. м.

Продаючи газ Україні фактично за ціною 80 доларів, Росія має чистий дохід набагато більший, ніж від продажу 120 млрд. куб. м. газу країнам Європи, а отже, Україна переплачує за російський газ щороку більш як $2 млрд. Як наслідок, ми все далі заглиблюємося у боргову яму перед РАТ "Газпром". Якби ціну російського газу встановити на європейському рівні, то з урахуванням власного видобутку і заробленого за транзитні послуги газу ми майже на 85% забезпечили б державу газом без російського імпорту. Можна стверджувати, що економічна криза в Україні значною мірою залежить від непомірне високої ціни на газ із Росії.

Чому російський газ продається в Західній Європі по 60-70 доларів за 1000 куб. м. (в січні 1999 р. $55,2 для Словаччини, $65 для Литви, $64,53 для Польщі), тоді як для України — "стратегічного партнера" Росії — він коштує всі 80 доларів уже при перетинанні україно-російського кордону? Тому що механізми формування ціни на газ не мають жодного відношення до ринкових. При їх застосуванні панують не економічні обгрунтування, а політичні вподобання російського керівництва. В цьому сенсі стає добре зрозумілим, чому російський газ такий дешевий для Білорусії на чолі з О.Лукашенком.

У той же час ціни за транзит російського газу територією України нижче, ніж у середньому по Європі. А ціна за зберігання російського газу в українських газосховищах понад удвічі менша, ніж для країн Західної Європи. Так, середня вартість зберігання газу в США дорівнює $23,3 за 1000 кубометрів. Угорщина та Польща сплачують за зберігання 1000 кубометрів свого газу в українських сховищах $17,5-18. І тільки для російського газу під тиском "Газпрому" встановлено тариф $8,5, чого зовсім не вистачає на його закачування, зберігання та відбір із підземних сховищ. Але і цей мізерний тариф "Газпром" не сплачує, тому НАК "Нафтогаз України" змушена робити цю послугу Росії за власний рахунок, зазнаючи збитків на суму понад $100 млн. Якби Російська Федерація повністю розраховувалася коштами за всі послуги зберігання газу, то Україна могла б зі свого боку розрахуватися за борги за поставлений природний газ.

Завищені ціни на газ в сумі з суто українськими недоліками (такими як безвідповідальне ставлення до енергозбереження, безоплатне використання газу, зловживання окремих працівників відомств і підприємств)³⁷ призвели до формування значного боргу держави перед Росією за спожитий газ. Сам факт його наявності дуже вигідний російській стороні, бо дає підстави збільшувати тиск на Україну з цілком визначеною метою: прибрати до своїх рук об'єкти української енергетики і металургійної промисловості. Саме тому Росія послідовно відмовляється від будь-яких інших можливостей урегулювання проблеми боргу. Зокрема, провести взаємозалік за російські борги українським машинобудівним підприємствам. Про свої борги Україні вони взагалі не люблять говорити (далі ми на цьому зупинимося докладніше). Зазнали невдачі спроби Києва ліквідувати газовий борг шляхом його перетворення в державні цінні папери з погашенням до 2005 р.

Так відбувається через намагання російської сторони реалізувати в Україні схему прихованої експансії, "обкатану" в Молдові. Там в обмін на списання молдавських боргів було створено підконтрольне РАТ "Газпром" акціонерне товариство "Молдова-газ", до якого увійшли всі об'єкти газової галузі цієї країни (в першу чергу магістральні трубопроводи). Що стало далі, ми всі зараз спостерігаємо. Після переходу молдавської економіки до російських рук, на чергових парламентських виборах перемогли проросійські політичні сили. Більшість з них складають комуністи, лідер котрих одержав посаду президента Молдови. Після цього Молдова проголосила свої наміри приєднатися до Союзної держави Білорусії та Росії. А починалося все із створення боргу через завищення цін на газ, начебто, суто економічної проблеми.

За умов монопольного контролю над енергопотоками російська сторона легко впливає на конкурентоспроможність української продукції. Адже її собівартість збільшується через завищену ціну енергоносіїв. Наприклад, якщо за радянських часів питома вага енергетики в ціні цукру складала 6%, то тепер сягнула 60%. Додамо сюди, що оплата російських енергоносіїв здійснюється в доларах, тому ціна залишається стійкою, не зважаючи на девальвацію рубля. На цьому тлі український експорт до Росії дорожчає й ускладнюється, бо російська сторона погоджується на взаєморозрахунки тільки в рублях і гривнях.

* * *

Маючи такі вагомі важелі впливу на українську ситуацію, Росія активно користується ними, проштовхуючи вигідний для неї сценарій: перехід української власності до її рук за борги. Аби Україна зрозуміла, що іншого виходу в неї немає, російська сторона всіляко намагається зберегти свою газову монополію. Взимку 2001 р. МЕК "Ітера" погрожувала припинити постачання туркменського природного газу до України. Цим Києву демонструвалася марність його надій на диверсифікацію джерел постачання енергоресурсів. І навпаки, їх постачання буде надійним, якщо в російську власність перейдуть деякі заводи, підземні газосховища, транзитні трубопроводи, розташовані на українській території.

Особливо значною є зацікавленість в захопленні газотранспортної системи України. Не важко помітити, що Україна географічне розташована між найбільшими газовидобувними районами і основними споживачами газу. Тому не випадково наша держава стала найбільшою транзитною країною світу, адже газотранспортна система (ГТС) є однією з найпотужніших на Європейському континенті. Загальна довжина — 35,6 тис. км., з них магістральні газопроводи — 12,6 тис. км. А ще 122 компресорні цехи загальною потужністю близько 5,6 млн. кВт і 1 380 газорозподільчих станцій, 13 підземних газосховищ. Щорічна пропускна спроможність ГТС становить 290 млрд. куб. м. природного газу на вході й 170 на виході. Реально через Україну щороку передається 120-140 млрд. куб. м. газу, в тому числі до країн Центральної та Західної Європи і Туреччини — 110-120 млрд. куб. м., а 15 млрд. кубометрів складає російський транзит до Молдови і південних областей самої Росії. Якщо ж врахувати, що третина наших потреб у природному газі забезпечується російськими поставками в оплату послуг української ГТС, то стає цілком зрозуміло, чому Україна вперто не бажає віддати надзвичайно цінну частину своєї економіки до російських рук.

Проте російський тиск із стратегічною метою заволодіти українською ГТС не тільки не послаблюється, але й набуває нових різновидів. Чергова атака РАТ "Газпром" відбувається під гаслом диверсифікації маршрутів транзиту російського газу. З одного боку це не видається чимось надзвичайним. На українську ГТС припадає понад 90% загального обсягу експорту російського газу до європейських країн і Туреччини. Однак російські економічні обгрунтування цього гасла викликають істотні сумніви щодо справжніх завдань такої диверсифікації. Проаналізуємо їх докладно.

Останніми роками від представників РАТ "Газпром" усе частіше можна почути твердження, нібито Україна не здатна забезпечити транзитні поставки російського газу. Мовляв, частина трубопроводу вже випрацювала свій технічний ресурс, і загалом вся ГТС стара й істотно зношена. Подібні страхіття орієнтовані переважно на європейських споживачів газу, аби посіяти в них сумніви щодо надійності української ГТС.

Насправді система магістральних газопроводів України, застарілість котрої начебто може завдати шкоди інтересам європейських споживачів газу, навпаки, відносно нова: 90% її газопроводів експлуатуються до 25 років, а майже половина з них — навіть до 15 років. У той же час транзитній системі газопроводів, що подає газ з Нідерландів через Німеччину і Швейцарію до Італії виповнилось 27 років. І чомусь ніхто не говорить, що вона стара, непрацездатна або ненадійна.

Більше того, з метою підвищення ефективності та надійності газотранспортної системи України постійно проводяться профілактичні роботи, застосовуються сучасні технології діагностики та ремонту газопроводів без порушення технологічного режиму транспортування газу, реалізується програма реконструкції компресорних станцій. Згідно зі звітом спільної технічної групи АТ "Укргазпром" і компанії "Шелл інтернешнл газ ЛТД" від 20.11.1998 р. "Про надійність міжнародної газотранспортної системи" спільна технічна група зробила висновок, що система цілком працездатна, а інвестиції в розмірі від 0,5 до 1 млрд. доларів протягом перших п'яти років дозволять здійснити її реконструкцію з доведенням до світового рівня. Така система буде надійною та здатною функціонувати протягом 20 років.

А тим часом власні українські інвестиції в ГТС становлять до $250 млн. на рік. Ще в 1993 р. український уряд взяв на себе зобов'язання наростити потужність газотранспортної системи до 140 млрд. куб. м. для транзитних поставок російського газу в Західну Європу. Цю програму Україна виконує.

На такому тлі критика представниками "Газпрому" технічного стану української ГТС виглядає досить дивно. Адже весь 57-річний період експорту газу з України та його транзиту не було випадку зривів поставок газу. Цей факт краще за будь-які слова свідчить про надійність нашої ГТС. Особливо якщо при цьому зробити неупереджений аналіз стану російської ГТС, котрий значно гірший за український. Але "Газпром" скромно мовчить про це. Зате Росія використовує світові та європейські форуми, двосторонні та багатосторонні переговори, фахові російські та зарубіжні журнали, щоб представити Україну як "ненадійного партнера, як державу-банкрута, державу-злодія", котра краде газ, призначений для 19 європейських країн, тоді як несанкціоновані відбори газу припинено.

То навіщо ж Росії знадобилося дискредитувати ГТС України? Для того, аби переконати західних інвесторів вкладати кошти в будівництво газопроводів в обхід України.

Як уже зазначалося вище, доведення стану української ГТС до світових стандартів потребує максимум $1 млрд. А будівництво двох газопроводів "Ямал-Свропа", які пролягають через Білорусію і Польщу в обхід України, а також "Ямал-Скандинавія-Західна Європа" через Фінляндію та Швецію до ФРН, згідно проекту "тягнуть" на $40 млрд. Ще $3 млрд. коштує газопровід "Блакитний потік", яким газ постачатиметься до Туреччини через Чорне море, а не українською територією, як зараз.

Навіть побіжного погляду достатньо, щоб виникли істотні сумніви в економічній доцільності будівництва обхідних газопроводів. Звичайно, ніхто нікому не може заборонити закопувати гроші в землю. Але навіщо будувати, наприклад, "Блакитний потік" за $3 млрд. для подачі 16 млрд. кубометрів газу, коли є варіант подачі цієї самої кількості газу через діючу систему газопроводів України? Варто вкласти лише $0,7 млрд. на її розширення, а поки що Україна робить це самотужки. До того ж з листопаду 1997 р. діє спільне україно-російсько-турецьке підприємство — закрите акціонерне товариство "Газтранзит". Головною метою його створення є реалізація програми з фінансування, будівництва та експлуатації нових газотранспортних систем, які збільшать транзитні можливості України в напрямку Туреччини та країн Ватіканського регіону. Цей проект не потребує великих капіталовкладень і цілком реальний, тоді як "Блакитний потік" в обхід України через Чорне море пов'язаний з великим ризиком і вимагає значних матеріальних витрат.

Може скластися враження, що РАТ "Газпром" просто немає куди витрачати кошти, окрім як вкладати їх у такі надмірно вартісні проекти альтернативних газопроводів. Але насправді все навпаки. Як відомо, видобуток газу в Росії за останні роки зменшився більш як на 50 млрд. кубометрів. Зокрема, у 1999 р. видобуток "Газпрому" становив 545,5 млрд. кубометрів газу порівняно з 553,7 млрд. у 1998-му. Минулого року очікувалося падіння видобутку на 20-27 млрд., а в 2001-2002 рр., за неофіційними оцінками, він може скоротитися ще на 45-50 млрд. кубометрів. Немає жодних підстав вважати, що Росія збільшить найближчим часом видобуток власного газу.³⁸

Поки що РАТ "Газпром" живе за рахунок інвестицій, зроблених у 1980-х рр., тобто ще радянських інвестицій. Минулого року 85% усього російського газу було видобуто на великих родовищах Західного Сибіру, освоєних в останні два десятиріччя існування СРСР. Але, згідно заяви заступника міністра енергетики Росії А.Яновського, тепер вони виснажені на 50%-60%. Зокрема, добре відоме Уренгойське родовище виснажене на 67%, Медвеже — навіть на 75%, Ямбург — на 46%. Нові розвідані запаси газу протягом п'яти останніх років скоротилися на 2 трлн. кубометрів. Деякі фахівці, і серед них колишній міністр енергетики РФ Віктор Калюжний, прогнозують, що через 5 років Росія сама може відчувати дефіцит у 50-80 млрд. кубометрів газу на рік. А з урахуванням темпів економічного зростання в цій країні 5-6% на рік, ця проблема може ще більше загостритись, оскільки внутрішнє споживання газу сягає близько 370 млрд. кубометрів на рік.

Тим часом об'єми експортних поставок газу до європейських країн зростають. Уже сьогодні Росія задовольняє їх тільки за рахунок зменшення споживання газу у себе вдома та на 43 млрд. кубів в Україні. Також Росія дозволила транзит туркменського газу до України через свою територію в обмін на газ. В умовах відсутності коштів на розробку нових родовищ, важко переоцінити будь-які додаткові джерела надходження "блакитного палива".

Крім того, "Газпром" повинен повернути іноземним позичальникам $12 млрд. У 1990-х рр. компанія отримала великі позики, які, не маючи міцної ресурсної бази, витратила на експортні проекти. Тепер "Газпром" змушений поступово піднімати ціну за газ на внутрішньому ринку до світового рівня. Це ставить російську промисловість у скрутне становище, адже вона не менш енергозатратна, ніж українська.

То навіщо ж вкладати кошти в амбітні проекти газопроводів в обхід України, коли і без того коштів обмаль? Фінансувати розвиток видобутку газу на нових родовищах Ямальського півостріва та будівництво газопроводу від них до діючої ГТС України були б логічними і з економічної точки зору зрозумілими. Не треба бути великим спеціалістом, щоб зрозуміти: в питанні будівництва обхідних газопроводів йдеться не про економіку, а про політику. Саме тому РАТ "Газпром" знадобилося дискредитувати ГТС України, щоб у європейських споживачів газу не залишилося альтернативи російським обхідним проектам.

* * *

Політика наскрізь пронизує відносини РАТ "Газпром" з Україною. "Блакитна мрія" РАТ "Газпром" полягає в тому, аби будь-що обійти Україну й усунути її від транзиту російського газу до Західної Європи і Туреччини. 14 квітня 2000 р. Р.Вяхірев перед поїздкою в Україну заявив, що газової труби через українську територію більше не буде. Досить поглянути на карту, щоб це зрозуміти (дивися карту №4).

Так, у даний час "Газпром" проробляє проект з польською та словацькою сторонами щодо будівництва міжсистемного газопроводу — перемички за маршрутом Кобрин (Білорусія) — Страдех — Люблин — Жешув (Польща) — Великі Капушани (Словаччина). Цей проект цілком дублює існуючу українську систему газопроводів Іванцевичі — Долина і Торжок — Долина. Між іншим, остання вже зараз здатна забезпечити транзитні поставки російського газу з території Білорусі до західного кордону України і далі через Словаччину до Західної Європи 60 млрд. куб. м., що забезпечує потреби в транзиті газу в цьому напрямку, по крайній мірі, до 2015 року. Але Росія не хоче використовувати наявну ГТС України. Сьогодні зупинено газопровід Торжок — Долина. Торік по ньому подавалося лише 1,176 млрд. кубометрів газу (менше 3% від можливого). А система газопроводів Івацевичі — Долина у 2000 р. була завантажена тільки на 6%. Будівництво російського обхідного газопроводу зменшить також транзит газу газопроводами Долина — Ужгород, "Союз", "Прогрес" і Уренгой — Помари — Ужгород. За неофіційними даними, у 2001 р. очікується зниження транзиту газу через Ужгород на 10%.

Слід зазначити, що реалізація російських програм будівництва обхідних трубопроводів уже до середини десятиліття може призвести до зменшення транзиту газу через Україну до 60-70 млрд. кубометрів на рік, тобто практично вдвічі. Це величезні економічні втрати для України — майже 15 млрд. кубометрів газу, або $1,2 млрд. Це порушує "Угоду між урядом України та урядом Російської Федерації щодо експорту російського природного газу в Україну і його транзиту через територію України в європейські країни", підписану в 1994 році. В угоді вказано обсяги транспортування газу на 2000 р. — 139,4 і на 2005-й — 143,8 млрд. кубометрів. На цю програму Україною було витрачено значні кошти.

Отже, простежується глобальна політика Росії — обійти Україну, позбавити її прибутку від транзитних послуг і тим самим здійснювати на неї додатковий економічний тиск. Це супроводжується пропагандиським шоу навколо будівництва газопроводів в обхід України. Західних покупців газу, всупереч реальним фактам, залякують ненадійністю української ГТС, обґрунтовують доцільність обхідних газопроводів необхідністю збільшення обсягів поставок газу до Європи з нових родовищ Ямалу. Хоча насправді в обхід України поставлятиметься уренгойський газ, який сьогодні транспортується українською територією.

Не слід вважати, що після введення до експлуатації обхідних газопроводів Росія відмовиться від перебирання під свій контроль ГТС України. Адже наша держава має найбільші в Європі газосховища природного утворення. Будівництво нових газових "комор" біля західних кордонів обійдеться Росії надто дорого, тому малореальне. Зате український уряд, придушений цінами на газ російського монополіста й відсутністю надходжень від газового транзиту, врешті-решт, погодиться з диктатом Росії. Тоді найпривабливіші об'єкти української енергетики та промислові підприємства перейдуть до російських рук, і вже Москва буде повністю формувати внутрішнє життя України.

* * *

У значному ступені аналогічні явища і тенденції відбуваються в нафтотранспортній галузі. Як зазначалося вище, майже всі нафтопереробні заводи України вже перебувають під російським контролем. Зараз точиться боротьба за останню частину нашої нафтової галузі, котра ще залишається українською. Це система магістральних нафтопроводів.

Вона складається з двох не з'єднаних між собою частин завдовжки 3 850 км, які експлуатують ДАТ "Придніпровські магістральні нафтопроводи" (2 310 км) і ДАТ "Магістральні нафтопроводи "Дружба" (1 540 км). На нафтопроводах — 31 нафтоперекачувальна станція загальною потужністю 355 тис. кВт. Загальна ємність резервуарного парку становить майже 800 тис. куб. м. Фактична пропускна спроможність нафтопроводів ДАТ "МН "Дружба" і ДАТ "Придніпровські МН" на вході в Україну на даний момент становить до 100 млн. т. на рік, і на виході з України — 67,2 млн. т. на рік.

Інтерес Росії до нашої нафтопровідної системи стане цілком зрозумілим, якщо врахувати її значення в російському експорті нафти. З середніх 64-66 млн. т. нафти, котрі щорічно транспортуються українськими нафтопроводами, 53-55 млн. є експортним транзитом. Без контролю над цією "грубою" для російських компаній залишається ненадійним володіння українськими НПЗ. Проте Україна вперто захищається, не бажаючи віддати свою нафтотранспортну систему до російських рук. Аби примусити її поступитися, росіянами застосовується той самий ряд засобів, що й при спробах захопити українську газову галузь.

По-перше, це дискредитація українських нафтопроводів звинуваченнями в технічній надійності. При цьому свідомо ігнорується той факт, що в 1992-2000 рр. щорічний експортний транзит нафти через Україну збільшився на 37% — з 41,1 до 56,3 млн. т. Що може бути кращим свідченням справжньої технічної здатності наших нафтопроводів?

По-друге, російська сторона будує нафтопроводи в обхід України, прикриваючись розмовами про неспроможність української нафтотранспортної системи самотужки впоратися із зростаючими потоками експортної нафти. Так, рішенням російського уряду № 1686-р від 29 листопада 2000 р. у цьому році розпочато будівництво на території Ростовської області ділянки нафтопроводу Суходольна — Родіонівська в обхід трубопровідної системи українського ДАТ "Придніпровські магістральні нафтопроводи". Розробляється проект будівництва Балтійської Трубопровідної Системи, котра взагалі обійде Україну на шляху середньоазійської нафти до Європи.

Насправді ніякої проблеми зростаючих експортних потоків нафти, які б перевищували можливості українського нафтотранспорту, просто не існує. Навпаки, вже на початку 1998 р. Росія досягла верхньої межі своїх експортних можливостей — 43% видобутку сирої нафти й 34% нафтопродуктів. Збільшувати експорт далі, не завдаючи шкоди внутрішньому споживанню, можна тільки за умови збільшення видобутку нафти. Але очікується як раз істотне скорочення видобутку, оскільки російські компанії останнім часом зменшили розвідку нових нафтових родовищ. Причина досить банальна — нестача коштів. За окремими даними, для повноцінного розвитку видобутку нафти Росія протягом кількох наступних років потребуватиме $12-15 млрд. прямих інвестицій. Але їх поки що немає.

Нестача коштів у нафтовій галузі дійшла до того, що Росія деякий час не могла сформувати фінансову базу для будівництва нафтопроводу в обхід воюючої Чечні. Життєва необхідність такого будівництва визнавалася російським урядом ще в 1997 р., оскільки неможливо убезпечити транзит каспійської нафти через район бойових дій. Зате на амбітні й загалом економічно недоцільні проекти нафтопроводів в обхід України кошти асигнуються чималі.

Навіщо це робиться? Для чого будувати нові транзитні маршрути, коли існуючі українські цілком задовольняють потребі? Якщо ж потреби дійсно зростуть, то значно дешевше буде модернізувати систему нафтотранспорту України. Вона має технічні можливості збільшити експортний транзит нафтопроводом "Дружба" на 5-7 млн. і українською ділянкою нафтопроводу Лисичанськ — Тихорецьк — Новоросійськ — на 4-6 млн. на рік. І це не вимагатиме надмірних витрат, як будівництво нової "груби", а зекономленим коштам росіяни могли б знайти краще застосування.

Однак Росія йде на такі витрати, в односторонньому порядку порушує досягнуті між нашими державами домовленості, щоб залишити Україну без прибутків від транзиту. Наприклад, введення до експлуатації ростовської ділянки нафтопроводу Суходольна — Родіонівська залишить без роботи український транзитний маршрут Великоцьк — Лисичанськ — Луганськ. Втрати ДАТ "Придніпровські магістральні нафтопроводи" від цього складуть близько $85 млн. на рік з урахуванням зменшення обсягів транспортування на 26 млн. т./рік Та необхідністю проведення робіт з консервації.

У підсумку цієї складної схеми українська система магістральних нафтопроводів, стиснута штучно створеними технічними й фінансовими проблемами, за безцінь перейде до російських рук. Саме тому російська сторона не бажає брати участь в переговорах з Україною по вирішенню проблем у сфері транзиту нафти. НАК "Нафтогаз України" ініціювала створення спільної робочої групи за участю експертів від усіх зацікавлених сторін, але марно. Міністерство палива та енергетики України в березні цього року спеціальним листом до першого заступника міністра енергетики Росії І.Матлашова пропонувало взяти участь в переговорах з цього приводу. На жаль, російська сторона знову відмовилася. Що ж, ця послідовність добре зрозуміла.

* * *

Слідом за російськими нафтовими компаніями і РАТ "Газпром" до України рушило РАТ "Єдині енергосистеми Росії" на чолі з А.Чубайсом. Україна є великим споживачем електроенергії, тому "ЄЕС Росії" прагне встановити свій монопольний контроль над перспективним українським енергоринком. Крім того, наші потужні електромережі цікавлять росіян через їх сполученість з європейською системою. Адже саме Україною завжди здійснювався транзит російської "електрики", експортованої до Європи.

Перші відомості про російські наміри приватизувати об'єкти енергосистеми України відносяться до 1995 р. Тоді московський Національний Резервний Банк прораховував можливості своєї участі в приватизації компанії "Київенерго", намагаючись при цьому не афішувати свій інтерес. Минулого року А.Чубайс відкрито заявив про наміри "ЄЕС Росії" викупити українські обласні енергогенеруючі компанії (обленерго), як тільки їх виключили з переліку стратегічних підприємств, що не підлягають приватизації. Проте Фонд державного майна України відмовив "ЄЕС Росії", оскільки всі добре розуміли небезпеку монопольного становища однієї іноземної компанії на вітчизняному енергоринку. Наочних прикладів з нафтою і природним газом було цілком достатньо. І тоді росіянами був задіяний цілий комплекс уже відомих нам методів.

По-перше, РАТ "ЄЕС Росії" розпочало переговори з білоруською компанією "Белэнерго" про транзит російської електроенергії на Захід в обхід України. Між Польщею та Словаччиною споруджена високовольтна лінія електропередач (ЛЕП), яка відмежовує від України потужні системоутворюючі ЛЕП, що йдуть від Уралу до Берліну. В планах продовження будівництва цієї ЛЕП далі по зовнішньому периметру України до Румунії, Болгарії, Туреччини й Південної Європи. Однак поки що це не розв'язує проблеми для Росії, бо потужність білоруських електромереж недостатня, а на будівництво розширених потужностей потрібні час і кошти. Тому, по-друге, вжили заходів по створенню українського електроборгу (за аналогією з газовим боргом), який примусив би Україну погодитися на приватизацію обленерго росіянами.

Істотним полегшенням для реалізації російських планів стала "електрична Переяславська угода". Йдеться про Меморандум "Про співпрацю в області енергетики РФ та України", укладений між РАТ "ЄЕС Росії" та українським урядом під час лютневої 2001 року зустрічі Л.Кучми та В.Путіна в Дніпропетровську. Як відомо з офіційних коментарів. Меморандум передбачає з'єднання енергосистем Росії та України, а також подальший експорт електроенергії на Захід. Для підготовки деталізуючих його документів передбачалося створення спільної робочої групи.

На перший погляд нічого небезпечного для української енергетики тут немає. Адже за останні сім років енергосистеми РФ та України "запаралелювалися" й автоматично роз'єднувалися кілька разів. Проте цього разу є істотні особливості, синхронізовані з російською політикою в нафтогазовій сфері.

Стрімке подорожчання російських енергоносіїв спричинило зростання собівартості української електроенергії до такого рівня, коли вона перестала бути конкурентоспроможною на зовнішньому ринку. А після появи на вітчизняному ринку дешевої російської "електрики" завдяки об'єднанню енергосистем, українська електроенергія перестане бути конкурентоспроможною навіть вдома. Адже для російських електростанцій енергоносії відпускаються за внутрішніми цінами, значно нижчими, ніж для України. За визнанням Чубайса, рівень цін на українську "електрику" в 1,5-2 рази вищий за російську.

Цілком логічно, що за умов постійних перебоїв у постачанні російського природного газу для наших теплоелектростанцій (ТЕС) та привабливішої ціни на російську "електрику", оптовий ринок електроенергії України саме їй надаватиме перевагу. Наявність дешевої електроенергії з Росії усуне необхідність піклуватися про розвиток українських генеруючих компаній, про диверсифікацію постачання газу, про підйом вугільної галузі. А це спричиняє подальше зростання безробіття і невиплати зарплат.³⁹

Крім того, врахуємо, що вітчизняний оптовий ринок жорстоко потерпає від нестачі грошей. Тому він буде нездатен вчасно розраховуватися за перетік російської електроенергії до нашої енергосистеми. Зрештою, саме з цих причин роз'єднували енергосистеми двох країн в 1998 р.

Однак цього разу паралельна робота двох енергосистем зберігатиметься, формуючи заборгованість України за спожиту російську "електрику". Дешева електроенергія виконуватиме ту саму функцію, що й дорогий газ, — штовхатиме українську енергетику до боргової ями.⁴⁰ І рано чи пізно постане питання про приватизацію наших енергогенеруючих станцій кредитором — компанією "ЄЕС Росії". Цього, зрештою, Росія і прагне. На це вказує навіть сам текст меморандуму, котрий відтворює зміст відомого документа про стратегію розвитку енергетики Російської Федерації до 2020 р. Врешті-решт, наочним прикладом може бути "паралельна" робота енергосистем Росії та Казахстану в 1992-1994 рр., у результаті котрої в центральноазійської держави виник борг в $379 млн. Сьогодні росіяни порушили питання передачі до їх власності 50% Екібастузької ГРЕС-2 в обмін на списання $170 млн. боргів. Зазначимо, що будівництво ГРЕС-2 обійшлося Казахстану в $500 млн.

На перший погляд цю схему руйнує нещодавній продаж Фондом держмайна України пакетів акцій семи обленерго. Адже радником з їх приватизації виступав авторитетний банк "Credit Suiesse First Boston", тому передбачалося, що конкурс пройде в інтересах західних компаній. Але це видається тільки на перший погляд. Хазяїном чотирьох обленерго стала маловідома словацька компанія Vychodo-slovenske Energeticke Zavodi S.P. Практично одразу ряд експертів почали сумніватися, що словаки працювали не на свої гроші. Адже уряд Словаччини, на відміну від Польщі та Чехії, не чинив перепон наступові "Газпрома" та "ЄЕС Росії" в середині 1990-х рр. на словацький енергоринок.

Як бачимо, Москва знаходить різноманітні обхідні шляхи для реалізації своїх інтересів. Примітне в цій ситуації, що поклавши на плечі українському народу чорнобильський хрест, вона не бажає допомагати в подоланні наслідків цієї катастрофи. Росія не брала участі у самміті донорів з проблем модернізації саркофага ЧАЕС, котрий відбувся в липні 2000 р. у Німеччині. Якщо в Біловезькій угоді трьох слов'янських держав про створення СНД проблема Чорнобиля була відображена у статті 8, то зі статуту Співдружності це положення вже вилучили. З іншого боку, Москва не приховує свого бажання кредитувати спорудження енергоблоків на Рівненській і Хмельницькій АЕС. Адже коштів для повернення кредитів, як завжди, вчасно не знайдеться, тому контроль над станціями (як колись над ЧАЕС) буде в російських руках, зате з проблемами від них український народ знову залишиться наодинці.

Можна стверджувати, що російський інтерес до паралельної роботи і об'єднання двох енергосистем має переважно політичний підтекст. Про близьке майбутнє в наслідок реалізації російських планів дають уяву кілька наступних прикладів. Політичним та економічним інтеграційним процесам країн Центральної Європи (Польща, Угорщина, Чехія) передувала саме інтеграція їх енергетичних систем з енергетичними об'єднаннями Західної Європи. З іншого боку, саме наявність єдиної енергосистеми у вигляді РАТ "ЄЕС Росії" стала одним з вагомих чинників на заваді дезинтеграції Російської Федерації на початку 1990-х рр.

Більше того, формування єдиної енергетичної системи Росії та Білорусії передувало створенню ними союзної держави. Лише країнам Балтії вдалося виключити політичні чинники із співпраці між РАТ "ЄЕС Росії" та їх національними енергосистемами, врівноваживши вплив російського електрогіганта продажем своїх енергооб'єктів великим західним компаніям. Виходячи з цього досвіду, російська сторона намагається не втратити контроль над енергетикою України.