8.Освіта та педагогічна думка у Стародавньому Римі.

У середині II ст. до н. е. виникають граматичні школи для дітей заможного населення. Сюди вступали хлопчики 12-рiчного віку, які отримали попередню домашню підготовку, i вчились тут до 16 років. У них вивчали мови, теорію словесності, літературу й історію. Важливим досягненням є розвитком жіночої освіти: у I-II cт. виникають жіночі граматичні школи. Риторичні школи були вищим ступенем шкільної римської освіти. Вони готували юнаків із заможних сімей до майбутньої державної діяльності. Тут за високу плату оволодівали ораторським мистецтвом, вивчали у філософію, риторику, правознавство, давалися відомості з математики, астрономії. У римських школах всіх типів з обов’язкового переліку виключене фізичне виховання i відсутня музика.

В останні роки імператорського періоду занепадає римська культура. У школах панує формалізм, риторика вироджується, падає моральність. У кінці Римської імперії, християнство стає панівною релігією. Навчально-виховна робота набуває поступово релігійного характеру.

9.Педагогічні погляди філософів Стародавньої Греції

У Стародавній Греції зародилися перші в історії педагогіки педагогічні теорії. Вони знаходять своє місце у філософських вченнях древніх мислителів.

Демокрiт представляє матеріалістичний напрям філософії. До головних впливів відносив: навчання, позитивний приклад дорослих та вправи.

Сократ стояв на позиціях про неможливість для людського розуму пізнання світу та речей. Людина може пізнати тільки саму себе. Виводив мету виховання, в особистому моральному вдосконаленні. Принципи: відмова від примусу, визнання виховним засобом - переконання.

Платон займався педагогічною діяльністю, при гiмнасiї Академія заснував філософську школу. Першим обґрунтував систему освіти і виховання. Взяв ідею гармонійного розвитку, систему шкіл і досвід фіз виховання.

Арістотель вважав, що у людини від природи є зародки здібностей, які треба розвивати шляхом виховання. Він вперше робить спробу вікової періодизації, яку потрібно враховувати у процесі виховання. Арістотель обґрунтовує велике значення діяльності душі.

10.Лицарство в середні віки. Суспільно-педагогічна характеристика.

Лицарське виховання одержували діти світських феодалів. Його метою було виробити у майбутніх лицарів (“панів землі i селян“) кріпосницьку мораль, навчити вести себе у “вищому товаристві“ i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті озброєні сутички між феодалами. Середньовічне лицарство ставилося з презирством до всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до XII ст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними. Сини феодалів виховувалися в дусі “семи лицарських чеснот“, куди входили: уміння їздити верхи, плавання, володіння списом, мечем i щитом, фехтування, полювання, гра в шахи та вміння складати вірші й грати на музичних інструментах. До 7 років діти виховувалися у сім’ї. А всі згадані вище чесноти старший син феодала здобував при дворі сюзерена (вищестоящого феодала), куди його віддавали у 7-річному віці. Що стосується молодших синів феодала, то вони залишалися вдома i тут вправлялися в лицарських чеснотах.