52.Просвітницька культурно-освітня і духовно-моральна діяльність і. Огієнка (після 1917 р.).

Написав ряд підручників для українських шкіл: "Рідна мова" (1917), "Рідне писання" (1918), "Українська граматика" (1918), "Українські шкільні мотиви" (1921). Працював вчителем середньої школи та комерційного училища в м.Києві, приват-доцентом і професором в університетах Києва, Кам'янець-Подільського, Варшави, Брно, Монітобі, деканом Колегії Святого Андрія Первозванного у Вінніпезі. Однією з найвідоміших сучасному читачеві наукових праць І.Огієнка є "Українська культура" (1918), де він постає як дослідник історії освіти та культури України. Звертаючись до епохи українського Відродження (XVII-XVIIICT.), вчений зробив висновок про культурно-освітнє посередництво України між Заходом і Сходом та про регенерацію української наукової думки у Московській державі. Головним у розвитку духовності української молоді І.Огієнко вважав християнську доброчесність, справедливість і працьовитість. Ці риси можливо виховати, на думку вченого, лише на основі рідномовного виховання і тільки в родині. Таким чином, принциповими рисами педагогічних поглядів І.Огієнка можна вважати: різномовність, родинність, залучення християнських ідеалів.

53.Університетська освіта в Україні (ХІХ – початок ХХ ст.). Відкриття університетів та їх вплив на загальноосвітній стан і національно-освітній процес в Україні. Педагогічна думка (В. Капніст, В. Каразін, М. Максимович. П. Куліш, П. Редкін, П. Юркевич).

Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільний. На початку XX ст. усі вищі навчальні заклади зосереджувалися лише в Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі. У 1921-1926 роках розвиток освіти в Україні характеризувався проявом двох протилежних тенденцій: залучення до української системи освіти загальних радянських педагогічних ідей, що було продиктовано створенням СРСР; формування в освіті Української РСР специфічних рис в організаційному та змістовому аспектах. Отже, перші десятиліття ХХ ст. в українській освіті можна визначити як період культурно-освітньої нестабільності.Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У задумі організації університетів в Україні малася на увазі поширення "общерусской" культури. Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією. У 1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного та громадського діяча В. Каразіна було відкрито Харківський університет, який зараз носить ім'я свого засновника. Каразін займався народними школами, жіночою освітою, державними архівами, науковими дослідженнями. Неодноразово Каразін активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на засадах конституційної монархії.

Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін, І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. Навчання тут проходило російською мовою, однак університет став перетворюватися на центр саме української культури та національного відродження. Його ректором був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет. Звідси вийшло багато видатних діячів української культури. У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений — М. Максимович, який, у сфері педагогіки, проявив себе і як талановитий педагог-практик, і як педагог-вчений. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, О. Потебня, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького.

Ім’я В.В. Капніста повязують з вагомим внеском у розвиток української культури. Засуджує дурість, марнотратство, хабарництво суддів, злодійство знаті – усі суспільні пороки. Показує лицемірство суспільства, за зовнішньою благопристойністю якого ховається порок, безчестя. У своїй сатирі він виступає в ролі борця за передові ідеї, суспільного діяча і просвітителя. Він показує лицемірство суспільства, за зовнішньою благопристойністю якого ховається порок, безчестя. Капніст – громадський поет, поет–викривач суспільних пороків і зла, що діється "власть и деньги имущими". Капнист говорить, що людина повинна вдовольнятися тим, що в неї є, турбуватися про духовні багатства, а не про матеріальні. Огієнко називає В.В. Капніста "завзятим українським патріотом". Поєт прагнув до створення образу людини як ідеалу, як вищої сутності. У своїй творчості в плині усього свого життя він був вірний своєму культу незалежної і благородної людської особистості.

Пантелеймон Куліш був не тільки відомим українським письменником, а й просвітителем. спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, його історії і культури. Для досягнення цієї мети П.Куліш підібрав змістовні дидактичні тексти: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору.Наприкінці свого життя П.Куліш багато працював, дбаючи про поширення освіти на Україні.

Редькін також займався розвитком педагогічної науки. Відомо, що його лекції справили великий вплив на подальший вибір студента К. Д. Ушинського, котрий слухав його лекції, зайнятися педагогікою.