64.Альтернативність оцінок педології. Постанова «Про педологічні перекручення у системі Наркомосів» у рецепції дослідників кінця хх ст.

Ще на початку XX ст. на основі досліджень В.М.Бехтерева, Дж.Болдуїна, Е.Меймана, А.П.Нечаева, В.Прейєра, Г.С.Холла та ін. сформувалась особлива наука про дітей - педологія (від гр. paidos - дитина), яка пов'язувала розвиток дитини насамперед із спадковістю. Абсолютизуючи роль спадковості в долі людини, педологія ігнорувала власну діяльність учнів, провідну роль виховання і навчання в розвитку дитини. Помилковим виявився її дуалістичний підхід до розуміння природи людини як біосоціальної істоти. Людина, вважали педагоги, має біологічний "фундамент" і соціальну "надбудову", що пізніше викликало заперечення. Наприклад, на думку С.Л.Рубінштейна, розвиток людини - не надбудова соціального начала над природним, а процес "становлення природи людиною". Педологія як наука була заборонена в тодішньому СРСР постановою ЦК ВКП(б) від 4 липня 1936 року "Про педологічні перекручення у системі наркомосів". її розгром звів проблему спадковості до ламаркських уявлень про монопольний вплив середовища і цілеспрямованого виховання.

Педологія (від грецьк. наука про дитину) предметом вивчення вважала дитину й охоплювала своїм змістом анатомію, фізіологію, біологію, психологію та соціологію дитини.

Основою педології стали ідеї вільного виховання дитини, що дістали назву педоцентризму, в основі якого лежить концепція про те, що зміст, організація й методи навчання визначаються головним чином інтересами й потребами дитини, що вона - центр навчально-виховного процесу. Ці ідеї дістали значну підтримку й поширення ще наприкінці XIX - поч. XX ст. в течії "нового виховання", репрезентованій А.Фер´єром, О.Декролі, Дж.Дьюї, М.Монтессорі, В.Лаєм та ін. Вони відстоювали ідею розумового розвитку дитини за "центрами інтересу" і вважали, що її виховання має бути спрямоване на формування цілісної людської особистості.

В Україні питання вільного виховання, педоцентризму поширювались у творчості Я.Чепіги, С.Русової, які втілювали їх у життя в період визвольних змагань українського народу в 1917-1920 рр. Саме на основі цієї концепції, де дитина вважалася центром усього навчально-виховного процесу, розвивалася педологія. Педологія виділила дитинство як окремий специфічний період життєдіяльності людини, розглядала, вивчала його з усіх боків — у філогенезі й онтогенезі. Саме життєдіяльність дитини у всіх її виявах стала об´єктом і предметом педології.

У 1924 р. був здійснений перехід від ідейних пошуків, наукових дискусій до нав´язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження "соціально-класового" середовища. Особливу увагу українські педологи приділяли вивченню дитячого колективу, довкілля, в якому проживають діти, щоб вплинути на життя, змінити навколишнє середовище так, щоб воно давало дітям все необхідне для їхнього розвитку.

Україна посідала провідне місце в Радянському Союзі у вивченні проблем розвитку колективу. У 1924 р. тут сформувались біогенетичний і соціогенетичний як окремі напрями в педології.

Педологічна служба в школі вела облік шкільної успішності за методом тестів, вивчала інтереси і ідеали дітей, коло їх уявлень, визначала їх фізичний та розумовий розвиток, здійснювала педологічний аналіз середовища.

Треба відзначити, що перенесення центру уваги з дитини на дитячий колектив, який почали досліджувати тими ж методами, що і дитину, не могло не відбитися негативно на педологічній науці й стало початком розмивання її предмета й об´єкта. Після того, як педологія почала втрачати свій предмет і об´єкт дослідження і перед нею було поставлено цілком конкретне завдання обслуговування педагогічного процесу, вона починає розглядатися як допоміжна дисципліна, а після постанови 1936 р. "Про педологічні перекручення в системі Наркомосу" взагалі зникає як наука.