85.Історичний досвід освіти, педагогічного пошуку. Його переосмислення і втілення у концепції сучасної національної освіти.

Інтенсивні процеси реформування освіти в Україні зумовлюють наполегливі пошуки шляхів трансформування освітнього процесу на гуманістичних засадах. Одним із проявів такого трансформування є інновації, що передбачають якісно нові перетворення як цілісного педагогічного процесу, так і його складових, що призводять до істотного підвищення його результативності. Разом із цим розробляється технологія застосування педагогічної експертизи в системі післядипломної освіти.

Педагогічні інновації – це результат творчого пошуку оригінальних, нестандартних рішень різноманітних педагогічних проблем. Педагогічним продуктом інновацій як процесу творчої діяльності є зростання педагогічної майстерності вчителя і керівника, рівня його культури, мислення, світогляду.

У Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI cт") визначено "стратегію розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу на XXIст., створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації. Ці ж стратегічні завдання конкретизуються у " Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІстолітті".

Оновлення змісту освіти є визначальною складовою реформування освіти в Україні і передбачає приведення його у відповідність з сучасними потребами особи і суспільства.

Стратегічні завдання реформування змісту освіти:

-вироблення державних стандартів і відповідне формування системи й обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх та кваліфікаційних рівнях;

-відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції, забезпечення альтернативних можливостей для одержання освіти відповідно до індивідуальних потреб та здібностей;

-органічне поєднання у змісті освіти його загальноосвітньої та фахової складових відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;

-вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як основної мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;

-орієнтація на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу тощо.

78.Представники українського просвітництва в діаспорі (20-21ст.)Провідні педагогічні ідеї Епохи Просвітництва

-         ставлення до освіти як до основи процвітання держави, засобу  закріплення демократичних основ її існування,

-         критика станового, конфесійного характеру освіти, невідповідності потребам суспільства та дитини,

-         побудова нової школи у відповідності з потребами нового часу: світської, демократичної, гуманної,

-         виховання вільної, освіченої, самодіяльної особистості,

-         врахування у вихованні дитини особливостей Ії природи,

-         ідея громадянського виховання,

-         ідея трудового виховання як важливого чинника розумового, морального та фізичного розвитку,

-         побудова навчального процесу на основі принципів природовідповідності,

-         свідомості, активності, послідовності та систематичності, зв’язку з життям,

-         збагачення змісту освіти предметами, необхідними для розвитку мануфактури і торгівлі,

-         рідна мова навчання як засіб демократизації школи, звільнення Ії від впливу церкви,

-         існування національних особливостей педагогічних ідей епохи Просвітництва у європейських країнах та США, зумовлених конкретним етапом їх соціально–економічного розвитку. 

Просвітництво в Україні. В українському просвітництві вирізняють два періоди: раннє (кінець XVII – початок XVIII століття) і зріле (високе, друга половина XVIII століття). Важливу роль у поширенні просвітницьких ідей на теренах України відігравала Києво-Могилянська академія, що служила до середини XVIII століття одним із головних постачальників кадрів освічених людей не тільки для України, а й Росії та південних слов’ян.

Представники українського раннього просвітництва боролися за секуляризацію церкви і підпорядкування її державі, виступали за розвиток науки, культури та прогресивні реформи в суспільному житті, за широку світську освіту. Найвидатніші представники – Феофан Прокопович (1681-1736), Яків Андрійович Маркович (1696-1770), Степан Прибилович (р. н. невідомий – п. бл. 1726), Гавриїл Бужинський (1680-1731), Теофіл Кролик (р. н. невідомий – п. 1732), Сильвестр Кулябка (1704-1761), Василь Стефанович (1697-1773), Станіслав Кохановський (перша половина XVIII століття), Давид Скалуба (перша половина XVIII століття).

Просвітництво в Україні другої половини XVIII століття – це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології просвітництва:

1) ідеології дворянського просвітництва, що виражала інтереси міщан, та сил, зацікавлених в розвитку освіти і науки, техніки. Це – науково-освітній напрям;

2) етико-гуманістичного напряму як виразу протесту широких мас проти феодально-кріпосницького гноблення.

Своєрідність українського просвітництва полягає в тому, що тут ще не було середнього класу – носія ідей просвітництва в Європі, а тому українські просвітники – це ліберально-різночинна інтелігенція, об’єднана вірою в перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом’якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки вчених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Члени «Попівської академії» (на хуторі Попівка; нині село Залізняк Сумського району Сумської області) в маєтку Олександра Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, який здійснив 1805 році член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Серед гуртківців глибоким інтересом до природничих наук виділявся, осібно, В. Каразін, який дбав про впровадження їхніх досягнень у життя. Серед просвітників-випускників Києво-Могилянської академії – були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема Микола Мотоніс (р. н. невідомий – п. 1787), Василь Рубан (1742 – 1795), Г. Политика (1723 або 1725 -1784), Яків Козелеський.

Вершиною розвитку української просвітницької думки XVIII століття є творчість видатного українського просвітника, філософа, педагога, поета Григорія Сковороди (1722-1794), який вчився в Києво-Могилянській академії упродовж 1738-1741 і 1744-1750 років, слухав університетські курси в Угорщині, Австрії, Польщі, Німеччині, Італії, володів латиною, грецькою, німецькою, гебрайською мовами. Сучасник Жан-Жак Руссо і Дені Дідро, Готхольда-Ефраїма Лессінга і Йогана-Готфріда Гердера, він глибоко сприйняв дух тогочасного просвітництва, світлу віру у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди й справедливості. Прикметним моментом філософської антропології Григорія Сковороди є перенесення центру уваги зі сфери споживання і споживацьких інтересів у сферу продуктивної діяльності, праці, настійне проведення думки, що головним у людському житті є не споживання, а праця, висунення й обґрунтування ідей, що справді людським способом життя є «сродна» праця, яка є водночас і потреба, і вища насолода. Висунення ідеалу суспільства, де кожен працює за своїми здібностями і де праця виступає як перша потреба й вища насолода, для XVIII століття було важливим досягненням філософської думки.