16.3. Подання бухгалтерських документів

Щорічні бухгалтерські звіти складаються з балансу, звіту про прибутки і збитки та коментарів до них. Ці документи можна подавати трьома способами.

1. Скорочений варіант: баланс, звіт і коментар подають загальним підсумком.

2. Основний, коли до вказаних подаються ще інші документи (таблиці, в яких вказують порядок отримання прибутків, порівняльні дані за п'ять останніх років, цінні папери і т. ін.).

3. Детальний, який не є обов'язковим (усі документи за обов'язковим варіантом: самофінансування фірми протягом року і діаграми та графіки зміни фінансового стану).

Далі подають коментарі до бухгалтерських документів, які дають можливість зрозуміти їх зміст, а також дають пояснення за бухгалтерськими принципами, які використовувалися.

У Франції немає спеціальних нормативних документів, що вказували б, як необхідно діяти при інфляційних явищах. Але міністерство фінансів та економіки дозволяє проводити пере­оцінку активів відповідно до зафіксованих темпів інфляції.

У період 1919—1927 pp., коли рівень інфляції у Франції був дуже високим, багато компаній країни готували два варі­анти бухгалтерських документів: у паперових грошах, що відображало поточну вартість, і в золотих франках, що відпо­відало постійній вартості.

Матеріальні активи мають переоцінюватися. Це здійснюєть­ся тоді, коли переоцінка зменшує податкові відрахування. З 1960 р. у Франції почали застосовуватися прискорені темпи списання вартості.

Найпоширенішим методом оцінки матеріальних цінностей є метод середньої зваженої, але застосовують також методи ФІФО і ЛІФО.

Питання для самоконтролю

1. Як формувалося бухгалтерське законодавство в Франції.

2. Як ведеться облік фінансових результатів та самофінансування фірми ?

3. Вкажіть на особливості нарахування амортизації.

4. Як проводиться розрахунок річних норм амортизації лінійним і

дегресивним способами ?

5. Які варіанти представлення бухгалтерських документів використовують в

Франції ?

Тема 17. Бухгалтерський облік у сша –

17.1. Облік основного капіталу.

17.2. Облік ліквідних активів.

17.3.Облік витрат на виробництво та калькулювання продукції.

17.4 Облік зобов’язань .

17.1. Облік основного капіталу

Бухгалтерський облік у США та інших країнах поділяється на управлінський і фінансовий.

Найважливішими в цій державі вважаються такі облікові принципи:

1. Ведення записів. Мають бути зафіксовані всі операції, що змінюють фінансово-господарську діяльність установи.

2. Вимірювання (оцінка). Дані мають бути відображені в таких грошових вимірниках, щоб їх можна було використову­вати різним користувачам.

3. Класифікація облікових записів. Необхідно використо­вувати таку класифікацію, яка б дала змогу правильно іден­тифікувати активи та зобов'язання підприємства, визначати розбіжності.

4. Зміни (виправлення) в записах. Суть усіх змін має бути чітко відображена в документах.

5. Звітність. Звіти мають складатися зі встановленою пе­ріодичністю і відображати успіхи або недоліки в економічній Діяльності підприємства.

Питаннями бухгалтерського обліку в американських кон­цернах займаються: скарбник, контролер, головний бухгал­тер, внутрішній ревізор і підпорядковані їм облікові відділи.

Скарбник організовує операції з готівкою та цінними папе­рами, стежить за вдосконаленням операцій і здійснює кон­троль за ними.

Контролер відповідає за організацію та функціонування си­стеми обліку і зовнішньої фінансової звітності, за складання операційних фінансових кошторисів, організовує фінансові звіти, вивчає та розробляє показники та форми звітності, реко­мендує різні системи обліку витрат виробництва і доходів тощо.

Головний бухгалтер займається керівництвом обліку. Він керує системою обробки даних і безпосередньо спостерігає за її центром.

Внутрішній ревізор забезпечує перевірку бухгалтерських за­писів і статистичних даних, узгодженість затверджених прав­лінням проектів із виробничими відділами, контроль за збере­женням матеріальних цінностей і грошових сум, вивчає вплив застосовуваних методів контролю та результати господарської діяльності.

Якщо контролер безпосередньо не відповідає за фінансові кошториси, до складу бухгалтерії входить директор або заві­дувач із фінансових питань. Під його керівництвом розробля­ють виробничий кошторис компанії, встановлюють форму цехових коштів і методи контролю за їх використанням, ве­дуть спостереження за витрачанням кошторисів відповідно до затвердженого кошторису.

Поряд із вказаними є професія бухгалтера-ревізора (аудито­ра). Вперше вона з'явилась у 80-ті роки XIX ст. У травні 1880 р. було створено Інститут дипломованих бухгалтерів Англії та Уельсу, згодом подібні інститути виникли в США.

Поява аудитора зумовлена зростаючою недовірою до опублі­кованої звітності. Акціонери та кредитори, вкладаючи свої капітали в різні фірми, не мають гарантії того, що прибуток правильно і повністю відображений у звітності.

Відділ кошторисів проводить аналіз фінансових кошторисів і дає консультації при їх підготовці за асигнуваннями на бу­дівництво та придбання основних засобів.

Загальний облік здійснюється переважно у відділі загаль­ного обліку, де ведеться головна книга та допоміжні реєстри

Відділ також складає зведену бухгалтерську звітність.

Відділ податкового обліку займається питаннями, пов'язани­ми з платниками податків. Очолює його керуючий або адміністра­тор з питань фінансів, підпорядкований казначею. При визначенні податкових зобов'язань фірми він тісно співпрацює із загальним і ревізійним відділами й отримує вказівки від контролера.

В американських компаніях фінансовий облік централізо­ваний. Інформація про стан справ у філіалах компаній надхо­дить у центральну бухгалтерію через канали передачі інфор­мації за допомогою комп'ютерної мережі.

Організація обліково-фінансової діяльності у філіалах фірм специфічна і залежить від величини та характеру цих філіалів.

Основні рекомендації щодо організації облікових відділів зводяться до такого:

• кожному працівникові обліку необхідно точно визначи­ти його обов'язки та викласти їх письмово;

• координація взаємовідносин між однією людиною та гру­пою людей має бути визначена письмово;

• адміністратор та інші службовці підпорядковані вказів­кам, які йдуть від одного джерела;

• вся діяльність облікового персоналу має бути розбита на логічні функції відповідно до індивідуальних обов'язків кожного;

• дії виконавців мають бути згруповані таким чином, щоб виконання їх поєднувалося з ефективністю виробництва.

Позитивним є те, що питання організації обліку постійно перебувають в центрі уваги американських бухгалтерів, які працюють над забезпеченням гнучкості та згідно з обставина­ми, котрі постійно змінюються.

Основні засоби в зарубіжних країнах ототожнюють із по­няттям необоротні активи (довгострокові активи). Виражен­ня необоротних активів у грошовому вираженні називається основним капіталом. Поняття необоротних активів дещо шир-

ше від поняття основних засобів, оскільки сюди ще відно­сять вартість землі та її родовищ, а також вартість нематері­альних активів. Отже, необоротні активи можна поділити на такі види:

• матеріальні активи: земля, будівлі, обладнання (основні засоби);

• природні ресурси;

• нематеріальні активи.

Матеріальні активи мають фізичну натуральну форму. Сюди, наприклад, відносять землю. Оскільки термін її вико­ристання практично не обмежений, це єдиний вид матері­альних активів, за яким не нараховують амортизацію. Буді­влі, споруди, обладнання підлягають амортизації, що стано­вить розподіл вартості активу протягом терміну його експлуа­тації.

Природні ресурси за економічним змістом відрізняються від землі тим, що видобуваються і переробляються як початкова сировина для виробництва. Серед природних ресурсів виділя­ють руду, нафту, газ, лісоматеріали тощо. Особливістю (ри­сою) природних ресурсів є те, що вони піддаються не зносу, а вичерпуванню (виробленню, виснаженню), і це означає їх по­ступове зменшення внаслідок видобутку, вирубки тощо.

Нематеріальні активи є засобами тривалого користування, які не мають фізичної натуральної природи і переважно слугу­ють легалізацією прав власників або підтримкою їх переваг, зумовлених правом власності. До них належать патенти, ав­торські права, торгові знаки, торгові назви товарів, ліцензії, франшизи, гудвіл.

Базою оцінки основного капіталу прийнято вважати фак­тичну собівартість придбання, тобто оплачену вартість майна на рахунку продавця або підрядника (за мінусом комерційної знижки (скидки) плюс податки, транспортні витрати, вартість встановлення та приведення його в дію). Водночас цей варіант оцінки використовують не завжди, а принципи оцінки основ­них засобів визначає переважно рада директорів у великих фірмах. Загалом прийнято, що в балансі основні засоби пока­зують за залишковою вартістю.

У США є такі методи оцінки основного капіталу:

а) ліквідаційна вартість — це оцінка з позиції продавця тієї суми, яка може бути виручена в результаті продажу за вирахуванням витрат на реалізацію. Ліквідаційна вартість має відображати найменшу оцінку вартості об'єкта підприємниць­ кої діяльності;

б) відновна вартість — це оцінка з позиції покупця. Загалом відновна вартість вища від ліквідаційної, бо із суми отриманої виручки не виключаються витрати на реалізацію;

в) балансова вартість — це оцінка майна за залишковою вартістю, вона є вартістю об'єкта підприємницької діяльності що відображається в його фінансових звітах. Для підприємства загалом балансова вартість буде дорівнювати загальній величині активів із вирахуванням загальної суми зобов'язань, тобто розміру власного капіталу. Є ряд причин, за якими балансова вартість компанії, вказана в її балансовому звіті, необов'язково дає адекватну картину фінансового стану компанії на певний момент часу. Основна проблема полягає в тому, що в більшості країн облік ведуть за принципом початкової вартості;

г) поточна вартість (дохідна методичка). Мета оцінки полягає в обчисленні приблизного рівня рентабельності об'єкта, величини майбутніх прибутків і доходів;

д) правдива вартість — оцінюють активи фірми, відношення ціни акції до доходу. Для компаній, які існують давно та досягли стійкого рівня доходів, цей коефіцієнт знаходиться на науковому рівні — приблизно 5:7. Для відносно нових ком паній, що мають сприятливі умови для значного збільшення майбутніх надходжень, цей коефіцієнт може бути вищим.

У таких випадках, коли реалізація підприємства відбуваєть­ся за ціною, що вища від реалізованої вартості активів (балансо­вої вартості), то різниця відноситься на нематеріальні активи. У випадках, коли підприємство придбано за ціною, що нижча його реальної вартості, то дооцінка, як правило, не проводиться.