Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

II.3. Література з української історіографії

З української історіографії вже існує деяка наукова і навчальна література. З огляду на специфічний характер да­ного курсу лекцій вважаємо доцільним обмежитися стислим оглядом лише найважливіших навчальних посібників, що побачили світ здебільшого у XX ст.

Не втратив свого наукового і дидактичного значення посібник Д. Дорошенка «Огляд української історіографії»1, побудований на матеріалах лекцій, прочитаних в Українсько­му вільному університеті у Празі. Його було вперше опубліко­вано у 1923 р. в Празі і репринтно відтворено в 1996 р. у Києві. Початок української наукової праці в царині історії Д. Доро­шенко пов'язував з найдавнішими літописами княжої доби, які зафіксували витоки національної свідомості і державниць-

1 Див.: Дорошенко д. Огляд української історіографії. - Прага, 1923 / Репринтне видання. - к., 1996.

ких почуттів українців. Продовжувачами літописних тра­дицій Києва і Галича історик вважав литовські літописи та синодики ХІУ-ХУ ст. Літературу ХУІ-ХУП ст., зокрема Гус-тинський, Львівський, Подільський літописи, «Кройніку» Ф. Сафоновича, «Пересторогу» Ю. Рогатинця, Синопсис І. Гі-зеля Д. Дорошенко пов'язував із зародженням і розвитком ук­раїнського козацтва, піднесенням національно-визвольного руху, кульмінацією якого стала доба Хмельниччини.

Особливу увагу в «Огляді...» приділено козацьким літо­писам: Самовидця, С. Величка, Г. Граб'янки, творам П. Симо-новського, С. Лукомського, мемуаристиці Балика-Божка, М. Ханенка, Я. Марковичд, А. Апостола та ін.

Серцевину «Огляду...» становить українська історична нау­ка періоду XIX - початку XX ст., з яким автор пов'язував становлення її національних форм, цілісності в межах усіх етнічних українських земель. Д. Дорошенко зробив аналі­тичний огляд праць М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевсько-го, Д. Зубрицького, І. Шараневича, О. Барвінського, О. Лаза­ревського, О. Левицького. Він вичленив внесок у національну історіографію вислідів В. Липинського, Д. Яворницького, Д. Багалія, М. Василенка, С. Томашівського та інших істо­риків. Концептуальне значення праці Д. Дорошенка зумов­люється синтезом української історичної думки, доведенням її цілісності, обґрунтуванням принципу наступності її розвитку. Значення цієї та інших історіографічних праць Д. Дорошенка полягає і в тому, що в них віддзеркалене ставлення автора до розвитку історіографії, в т. ч. в радянські часи. Вони започат­кували цілу серію вислідів істориків української діаспори, ра­дянської історіографії, зокрема М. Андрусяка, І. Кревецького, Б. Крупницького, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, Я. Пеленського, С. Горака, Т. Мацьківа, Л. Винаратаін.1

1 Див.: Кревецький І. Українська історіографія на переломі // ЗНТШ. - Львів, 1924. - Т. 134-135; Андрусяк М. Українська історіо­графія: погляд на розвиток і характер української історіографії упро­довж 900 років (1039-1939) // Збірн. Наук, інституту в Америці. -Прага, 1939; Крупницький Б. Історіознавчі проблеми історії Ук­раїни. 36. статей. - Мюнхен, 1959; Полонська-Василенко Н. Ук­раїнська Академія. Нарис історії. - К., 1993; Когут 3. Формування української національної історіографії // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. Ч. II. Одеса. Київ. Львів. - 1999. Оглоблин О. Українська історіографія. 1917-1956. - К., 2003 та ін.

42

43

З історіографічних праць радянських істориків вирізнявся вже згадуваний курс лекцій М. Марченка1, на якому хоч і відби­лися негативні впливи партійно-класових оцінок історичних подій та істориків, він був вдалою спробою в умовах радянської дійсності задекларувати самобутність і окремішність україн­ської історіографії. Українську історичну думку автор розгля­дав у контексті історичного процесу українського народу, його культурного і політичного життя. Він виводив її витоки з усної народної творчості, літописів і історико-літературних творів. Йдучи у фарватері панівної на той час теорії «колиски» трьох братніх народів, і перебуваючи під пресом партійної ідеології та цензорів, історик не виокремив український компонент з так званої спільної східнослов'янської історіографії, хоча з самого тексту він проглядався, тільки завуальовано.

М. Марченко подав свою періодизацію розвитку української історичної думки, виділив добу козацько-старшинської історіографії, проаналізував праці першої половини XIX ст., які заклали підґрунтя для поглибленого вивчення історії України. До другої половини XIX ст. історіограф не дійшов, оскільки це вимагало б від нього дати аналітичну і об'єктивну оцінку синтезу української історії, започаткованого В. Антоно­вичем і здійсненого М. Грушевським, торкнутися його наукової схеми історії України, що в умовах широкомасштабної кри­тики школи М. Грушевського було неможливим. Тому автор обмежився типовими для того часу ідеологічними штампами.

І все ж книга М. Марченка навіть майже через півстоліття не втратила своєї історіографічної цінності, оскільки в часи «шістдесятництва» служила моральною підтримкою опози­ційного руху на захист українознавства, сприяла самоутвер­дженню української історіографії, позитивно впливала на формування світогляду нової генерації істориків.

Як історіографічні пам'ятки доби радянського тоталітариз­му можна розглядати посібники Л. Коваленка2, просякнуті

1 Див.: Марченко М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середини XIX ст.). - К., 1959.

2 Див.: Коваленко Л. А. Конспект лекцій з української історіо­ графії XIX ст. - Кам'янець-Подільський, 1964; Його ж. Історіо­ графія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. - К., 1983.

кон'юнктурним підходом до трактування української історіо­графії лише як компонента радянської історичної науки. Дещо окремо стоять історіографічні висліди Ф. Шевченка, Н. Кома-ренко, А. Санцевича, В. Сарбея1, на яких меншою мірою по­значались ідеологічні штампи, але й вони не вийшли за межі офіційних оцінок української історіографії.

Найбільшу вартість для вивчення української історіо­графії мають праці 90-х рр. XX ст. - початку XXI ст.2 Серед них особливо виділяється вже згадуваний навчальний посібник професора Ірини Колесник3, що увібрав у себе ряд її попередніх досліджень. Книга складається з двох частин. У першій частині з'ясовуються теоретичні та методологічні за­сади історіографії, її природа і місце у процесі історичного пізнання, розкривається авторське розуміння поняття історіографії, її методів, понятійного апарату. Власне історія української історіографії розглянута в межах 5 історіогра­фічних періодів з кінця 90-х рр. XIX ст. до 90-х рр. включно XX ст., тобто протягом ста років.

Друга частина посібника присвячена розвитку української історичної думки XVIII - початку XX ст. Автор виділила українську історичну думку та історичне письменство ХУШ-ХІХ ст., проаналізувала антикварний напрям в ук­раїнознавстві XVIII ст., простежила взаємозв'язок і взаємообу-мовленість української історіографії і національного відро­дження України.

Цінність навчального посібника І. Колесник, який автор розглядала як крок до створення підручника з історіографії но­вого типу, не вичерпується багатством залученого фактичного

1 Шевченко Ф. П. Історіографія - важлива історична дисципліна // Історіографічні дослідження в Українській РСР. - К., 1968. - Вип. 1; Комаренко Н. В. Установи історичної науки в Українській РСР (1917-1934). - К., 1973; Санцевич А. В., Комаренко Н. В. Развитие исторической науки в Академии наук Украинской ССР. - К., 1986; Сарбей В. Г. Очерки по методологии и историографии Украинм. - К., 1989 та ін.

2 Див.: Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX сто­ ліття). - Харків, 1996; Стельмах С. П. Історична наука в Україні XIX - початку XX століття. - К., 1997 та ін.

3 Колесник І. І. Українська історіографія (XVIII - початок XX сто­ ліття). - К., 2000.

44

45

історіографічного матеріалу, його кваліфікованим аналізом, але й тим, що в ньому чільне місце приділено питанням теорії і методології історіографії, з'ясуванню її категоріально-по­нятійного апарату, філософії історії.

Близьким до проблематики української історіографії є курс лекцій «Історіографія історії України», підготовленого В. Ко-цуром та А. Коцуром1. Це своєрідне поєднання української історіографії та історіографії історії України. З одного боку, автори в хронологічній послідовності простежують розвиток історичних знань з часів давньої історії України до кінця XX ст., а з другого боку, вони торкаються історіографії най­важливіших періодів історії України: Київської Русі та Га-лицько-Волинської держави, часів Визвольної війни середини XVII ст. та наступних процесів української історії, розкри­вають суперечливий характер радянської історіографії, аналізують зміни в розвитку історичних знань за умов держав­ної незалежності України.

Взаємозалежність та взаємообумовленість розвитку ук­раїнської історичної думки та націотворення наприкінці XIX -у першій третині XX ст. ґрунтовно дослідив В. Масненко, про­аналізувавши історичні концепції М. Грушевського та В. Ли-пинського2.

Важливі проблеми розвитку української історіографії пору­шені у працях О. Удода3. Особливу увагу автор акцентує на ролі історичної науки у формуванні духовних цінностей українського народу, розкриває негативний вплив на її зміст та аксіологічні функції сталінської ідеологізації історії 30-х рр. XX ст.

Вагомий інформаційний потенціал містять праці, присвя­чені творчості та науковій спадщині видатних українських

істориків1. На особливу увагу заслуговують біографічні творчі нариси про українських істориків А. Іванка2. Докладніші відомості про цю і подібну літературу подаються у відповідних лекціях. До того ж треба мати на увазі, що основні знання з української історіографії студенти почерпнуть у процесі са­мостійного вивчення творчої спадщини українських істо­риків.

Отже, короткий огляд наявних посібників та іншої навчаль­ної літератури з української історіографії засвідчує, що цей перелік досить скромний. Його можна розглядати лише як перші кроки до створення високопрофесійних і якісних підручників та посібників з цієї проблематики.

Загальні висновки

Підсумовуючи питання, викладені в цій лекції, можна зробити наступні висновки:

Методологію української історіографії становлять загальні принципи (правила) та система методів історіографічного дослідження, застосування яких дозволяє з'ясувати витоки, за­родження та основні етапи розвитку української історичної думки.

Одним із дослідницьких методів є періодизація розвитку ук­раїнської історичної науки. На основі опрацьованих критеріїв виділено вісім історіографічних періодів, для кожного з яких ха­рактерні спільні ознаки та певні особливості. Періодизація дає ключ для розуміння провідних тенденцій і закономірностей роз­витку української історичної науки, зокрема безперервності історіографічного процесу, спадкоємності національних тра­дицій тощо. Українська історіографія як галузь знань і навчаль­на дисципліна має свій понятійно-категоріальний апарат і на­вчальну літературу.

1 Коцур В. П., Коцур А. П. Історіографія історії України. Курс лекцій. - Чернівці, 1999. Див. також: Коцур В. П. Історичні кон­ цепції М. С. Грушевського та В. К. Липинського. - К. - Черкаси, 2000; Його ж. Історичні дослідження: упереджені та об'єктивні оцінки. - К., 1998.

2 Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець XIX - перша третина XX ст.). - К. - Черкаси, 2001 та ін.

3 Див.: Удод О. А. Історія в дзеркалі аксіології: Роль історичної на­ уки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу в 1920-1930-х роках. - К., 2000; Його ж. Історія: осягнення духов­ ності. -К., 2001.

1 Пиріг Р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934). - К., 1993; Сохань П. С, Ульяновський В. І., Кіржа- єв С. М. М. С. Грушевський і АСАБЕМІА. - К., 1993; Михайло Гру- шевський і українська історична наука. - Львів, 1999; Верба І. В. Олександр Оглоблин. Життя і праця в Україні. - К., 1999; Його ж. Наталія Полонська-Василенко. - К., 2001; Знциклопедия жизни и творчества Н. И. Костомарова (1817-1885). - Київ-Донецьк, 2001 та ін.

2 Іванко А. Б. Історики України ХІХ-ХХ ст. (Нариси української історіографії). - Кіровоград, 2001.

46

47

Мета:

З'ясувати, як і коли зародилися на українських землях найпростіші уявлення про історію, як трактували Ті язичники і християнські проповідники, розкрити пово­ротну роль писемності для фіксації історичних подій і фор­мування історичних знань.

Українська історична думка має давню історію. її зароджен­ня і розвиток невіддільні від етногенезу українського народу, формування його національної культури, духовності та сві­домості. З'ясувати джерела і витоки української історичної думки неможливо без заглиблення у найдавніші часи, коли на землях сучасної України зароджувалось людське життя. Куль­тура трипільців і кіммерійців, історія доби скитів, сарматів, скіфів, грецьких міст-колоній в Причорномор'ї, найдавніших слов'янських поселень, державної організації антів, їх світоба­чення - все це генетичні складові і передпоріг того етнічного утворення, що склало народ України-Русі, його культуру, а отже, заклало перші камені в розуміння історії. Погляди язич­ників на навколишній світ, його минуле, проповіді сподвиж­ників християнства утверджували у свідомості праукраїнців елементарне розуміння історичного процесу.

Поворотним рубежем у розвитку історичних знань стали поява писемності, зародження літописання, розширення міжнародних культурно-духовних зв'язків Київської держа­ви, запровадження християнства, розповсюдження в Київ­ській Русі надбань зарубіжних античних та середньовічних істориків. Ретроспективний погляд на генезу історичних знань у тісному зв'язку з етногенезом українського народу дає ключ до розуміння їх характеру, взаємообумовленості, джерел та ви­токів, спадкоємності розвитку.

51

III. 1. Міфологія та усна народна творчість як носії найдавніших історичних уявлень

Як говорилося в лекції про періодизацію україн­ської історичної думки, зародженню історичних знань у пи­семному вигляді передувала тривала доба усної народної творчості, традиції якої продовжуються до наших днів. Наші прапредки творили міфологічну картину навколишнього світу, шукали у віруваннях відповіді на запитання про похо­дження людського життя, про долю людини. Історіографія має надто мало свідчень щодо характеру, змісту та рівня історич­них уявлень наших пращурів. Ось чому доводиться звертатися до творів зарубіжних авторів, речових джерел, здобутків ар­хеології, історичних аналогій, гіпотез, припущень, застосову­вати методи ретроспективи та моделювання.

Міфологічна традиція дійшла до нас у дивовижних виробах, фігурах, малюнках на предметах домашнього вжитку, зафік­сована в давньоукраїнських переказах, літописних і літератур­них творах.

Міфологія з грецького перекладається як сукупність міфічних переказів, оповідей, як знання або наука про міфи. Міфи - це різновидність усної творчості народу, в якій перева­жають фантастичні або легендарні уявлення про навколишній світ. Для первісного суспільства було характерне міфологічне мислення, в якому поєднувалися реальне і фантастичне, істо­ричне і космічне узагальнення дійсності. Міфи - це своєрідний літопис боротьби добра і зла, радощів і печалі, нового і старого. У міфах міститься величезний пласт культурної спадщини кожного народу, частка його історії. Міфи - це не стільки си­нонім легенди, скільки найглибше самовираження кожного народу, стрижень специфіки його історичної свідомості та са­мобутності.

Кожен народ, у т. ч. й український, витворив свою міфо­логічну систему, яка поряд з багатьма спільними рисами міфів взагалі має немало своєрідних, специфічних особливостей. Дослідники української міфології1 дійшли висновку про її

1 Див.: Знойко О. Міфи Київської землі на події стародавні. - К., 1989; Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. - К., 1993; Його ж. Міфи і легенди давньої України. - К., 1997; Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. - Луцьк, 1997; Удод О. Україна: філософія історії. — К., 2003 та ін.

52

індоєвропейський характер, що підтверджує концепцію індоєвропейського походження українців. Українська міфо­логія має відносно автономну і завершену систему міфів, міфо­логічних персонажів, історичних уявлень. Вони успадковані і виявляються у народних обрядах, звичаях, віруваннях, у національному фольклорі - казках, приказках, піснях, думах. Найдавніша писемна фіксація праукраїнських міфів пов'яза­на із зародженням писемності, літописання і за часом відно­ситься до княжої доби української державності.

Міфологічно-язичницькі погляди на звірів, тварин, птахів, на демонічні істоти, які наділялися людськими рисами, засвідчують визнання пріоритету людини, символізацію всіх різновидів її життя, праці, сподівань. Повір'я протоукраїнців сповнені символічних образів Правди і Кривди, Долі і Недолі, Добра і Зла. Ремесло і його предмети теж уявлялися як жива і мудра істота, як дух або демон, що скеровує певні види робіт.

Наприклад, богом весняних робіт вважали Ярила — захис­ника всіх сівачів, працелюбних, що встають рано, до сходу сон­ця. Найдавніша назва місяця травня — ярець. Ярило уявлявся в людській подобі і в одязі з білого полотна, на білому коні, з вінком квітів на голові як символу вічності та неба. У його ру­ках житні колоски - знак життя і щастя, а на грудях фігурка бика, що символізував силу і пристрасть. Той день, коли Яри­ло кинув перше зерно на весняне поле, люди назвали Великим (Великоднем).

З прадавніх часів білий лебідь уявлявся як бог добра — Білобог - творець землі, води, світла. Не випадково старійшини наших предків суворо забороняли полювання на білого лебедя. Священ­ними тваринами праукраїнців вважали собак, корів, коней. Один із старовинних міфів оповідає, як розгніваний Тур пере­творив людей, що відмовилися від каторжних робіт, у коней і запряг їх у сани, а Коляда (богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога) пожаліла коней і опустила з неба колеса до воза. Обож­нювалася і хатня піч як захисниця вогню, берегиня домаш­нього добра, тепла, достатку, безперервності життя. За повір'ям вогонь не слід виносити з домівки, аби не збідніла родина.

Перехід наших пращурів до осілого господарства привів до прагнення відновити пам'ять про минуле предків, роду, пле­мені, світу в цілому. З'являються міфи про світовий потоп, ка­тастрофи, голод, пожежі, затемнення, нашестя диких звірів. Недавнє минуле набувало змісту легенди, при цьому втрачала­ся послідовність і наступність подій.

53

Чимало міфів проникнуті ідеєю людської долі, мудрості, добра. Не випадково, що серед найстаровинніших богів високо поніановувалася Берегиня (Оберега) - богиня добра і захисту людини від будь-якого зла, хвороби, нещастя. Існував звичай приносити пожертви Берегині, засвідчувати їй вдячність і вод­ночас задобрювати злі сили.

В міру цивілізаційних зрушень у розвитку первісного суспільства міфи, поряд з фантазією, дедалі ширше стали спи­ратись на елементарні знання, віддзеркалювати ідеологію вірувань. Поширення язичництва знайшло свій відбиток у характері і змісті міфів. Чимало з них присвячувалось небіжчикам. У древніх існував міф про Карну як божество, що опікується померлими, оплакує і береже пам'ять про них. Побутувала також богиня печалі і скорботи - Желя, від імені якої походять слова жаль, жалоба та ін.

Значна частина праукраїнських міфів має історичну зафар-бованість, вони тісно пов'язані з культом предків, возвеличу­ванням героїчної особи, яка сміливо перемагає сили природи, бореться із злими духами. З міфів була запозичена схема для історії держав, міст, родів, династій шляхом виділення в ній таких етапів, як народження, зростання, розвиток, деграда­ція, занепад.

До найдавніших історичних міфів належить оповідь про Оріану - стародавню країну оріїв, що існувала між Дністром та Дніпром задовго до нашої ери. Характеристика Оріани значною мірою нагадує сучасні уявлення про Трипільську культуру.

Існує міф про історію Дніпра, про Славуту — могутню ріку, води якої пливли до моря, живили людей рибою і всякою вся­чиною. І послав Чорнобог дев'ять велетнів відняти у людей Ве­лику ріку, перегородити її і випити всю воду. Кинулися люди за порятунком до мудрої Слави: «Гинемо без води», — вигуку­вали вони. І тоді Слава здійнялася на високий крутий берег, простягнула свою десницю до неба і гучно скрикнула. Почув Сокіл-Род, що сидів на вершечку Прадуба у Вирії, скинув з себе пір'їнку, яка перетворилася в довгий гострий меч. Ним Слава порубала велетнів, але Чорнобог здійняв таку хвилю, що понесла Славу до моря. Підняв Білобог Славу з дня моря і ожи­вив її. Так Слава стала першою людиною, що здолала військо Чорнобога. І люди назвали велику ріку Славутою, Славутичем.

Важливим розділом давньоукраїнської міфології є христи­янські міфи, що стали продуктом витіснення язичництва і по­ширення християнства. Це міфи про богів — творців світу,

надприродних героїв. Хоч вони зазнали певного візантійського впливу, але зберегли народний світогляд як національну підвалину історіософії праукраїнців. Один із найдавніших християнських міфів оповідає, як невдовзі після народження Ісуса Христа серед скіфів-орачів на Дніпрі з'явився Андрій Первозванний і став проповідувати Слово Господнє, а потім по­ставив дерев'яний хрест на Старокиївській горі і благословив заснування града Києва. Поширеним є біблійний міф про по­ходження русів від Яфета, який послужив основою назви яфето-руського племені. Згодом, як відомо, така оцінка поши­рилась і на козацтво, що, мовляв, проросло з насіння Яфетово-го. В такій спосіб доводилась спадкоємність історичного роз­витку українців.

Поряд з міфами значний пласт найпростіших історичних уявлень містять легенди. На відміну від міфів, що дають фан­тастичні, символічні уявлення про минуле і навколишній світ, у легендах діють конкретні історичні персонажі, фігурують ре­альні події і факти життя, хоча нерідко вони видаються ней­мовірними, вигаданими, казковими. У легендах відображала­ся героїчна боротьба одноплемінників проти кочівних напад­ників, хоробрість предків, їх кмітливість, хитрість. З кожним новим поколінням легенди діставали нове життя, осучаснюва­лися і в такий спосіб витворювали живий ланцюг інфор­маційної усної історії. Згодом поняття «легенда» дістало ще одне значення як пояснювального напису над історичними пам'ятками - брамами, тексту на пам'ятниках, монетах, кар­тах. У середньовіччі легендами називали біблійно-релігійні твори з життя святих тощо.

Носієм історичних уявлень та відомостей про деякі кон­кретні факти з історичного минулого виступають інші жанри фольклору. Дослівно це народні знання, творчість. За понад два тисячоліття наш народ створив винятково оригінальні пе­рекази, думи, історичні пісні, казки, прислів'я, приказки, в яких зафіксоване його світорозуміння, в т. ч. й погляди на історію. Носієм історичних поглядів виступали не тільки істо­ричні, а й календарно-обрядові пісні (веснянки, купальські, весільні та ін.), які відбивали циклічність подій, їх зміню­ваність і повторюваність.

У багатьох фольклорних творах знайшла відображення ранньоісторична семантика на основі географічного опису Дніпра, Десни, Остра, Сули, Трубежа, Дністра, Прута, Буга, Тетеріва та інших річок, міст та поселень. Побутувала, на-

54

55

приклад, думка, що чарівну річку Тетерів назвав сам Дажбог -бог сонця, світла і добра, оскільки вздовж неї водилися чорні птахи-тетеруки з червонястими бровами і блискучими дзер­кальцями на крилах як слідами від Дажбогових пальців.

Усні оповідання, перекази, казки, пісні, думи проникнуті возвеличуванням хоробрості, кмітливості своїх предків, одно­племінників, неприязні до агресивних племен і їхніх звичаїв. Кожне наступне покоління успадковувало від попередніх фольклорних сюжети, мотиви, образи, стиль, збагачувало їх новим розумінням дійсності. Поширеною формою усної твор­чості були оповіді-спогади очевидця про надзвичайні пригоди, повчальні історії, цікаві випадки з життя, які найбільше впли­вали на формування історичного мислення. Цей жанр буваль­щини причетний до витоків щоденників, спогадів, мемуарної літератури.

Дослідники фольклору переконливо довели, що задовго до офіційного хрещення України-Русі, до появи писемності у по­лян, деревлян, сіверян, волинян та інших давньоукраїнських племен склалася самобутня усна творчість, своєрідна міфо­логічна система поглядів на навколишній світ, походження людей, їх минувшину. Провідна роль у заснуванні Києва і тво­ренні Київської держави належала полянам, яких літописець називав «мужами мудрими і смисленими». Іншими словами, засобами усної творчості наші предки виражали свої уявлення про минуле і сучасне, найпростіше розуміння історії.

Отже, витоки української історичної думки сягають у до-слов'янські та ранньослов'янські часи, у добу язичництва, вони кореняться у міфологічних та міфоепічних уявленнях праук­раїнців про минуле і сучасне навколишнього світу, про сили природи. На підвалинах їх примітивного світогляду виростали погляди, що мали історичний компонент світосприйняття. Аналіз міфів, легенд, інших жанрів усної народної творчості дозволяє простежити, як поряд з фантазією складалися елемен­ти реального знання, як формувалися погляди на час і простір, на минуле, що повторюється.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]