Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

Це той Первий, що розпинав

нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову - сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!

«Кобзар» блискавично поширювався по всій Україні, вклю­чаючи Галичину, Буковину й Закарпаття, переписувався і пе­редавався з рук до рук. Він став другою Біблією, яку українці вивчали як молитви.

З огляду історичної спрямованості, йдеться, насамперед, про такі твори, як «Гайдамаки», «Чернець», «І мертвим, і жи­вим, іненарожденнимземлякам...», «Сон», «Кавказ», «Тризна», «Гамалія», «Розритамогила», «ХолоднийЯр», «Великий льох», «Москалева криниця», «Плач Ярославни» таін.

Викладені в них погляди Кобзаря на Київську і Галицько-Волинську держави, на Козаччину, Б. Хмельницького, І. Ма­зепу, на гайдамацький рух і Коліївщину, на політику царизму щодо України, дають підстави стверджувати, що він йшов далі автора «Історії Русів», праць М. Маркевича, М. Костомарова. Т. Шевченко відновив на базі свідчень народної пам'яті істо­ричну правду, розбудив понищену, приспану, перервану дер­жавницьку ідею українського народу. Він очищав історію від псевдогероїчних міфів, великодержавницьких фальсифікацій, різного роду спотворень, доводив безперервність етногенезу українців від найдавніших часів. На'його думку, і мертві, і живі, і ненароджені є єдиним організмом, історично цілісним явищем, нацією. За переконаннями поета, майбутнє ук­раїнства - це своя хата, своя держава, національно-культурна незалежність. «Своя хата, - за Т. Шевченком, - ліпша чужих палат».

Особливий інтерес виявляв Т. Шевченко до рубіжних подій української історії, визначних провідників українського руху. Високо оцінюючи національно-визвольні і державницькі поту­ги Б. Хмельницького, називаючи його «мудрим гетьманом»,

198

199

«геніальним бунтарем» як провідника Визвольної війни україн­ського народу, він водночас співчутливо поставився до його недалекоглядних дій після Переяслава:

Ой Богдане, нерозумний сину,

Ой Богдане, Богданчику,

Якби була знала

У колисці задушила,

Під серцем приспала...

Особливо вражає сміливість Кобзаря, який усупереч офіційній владі, що обливала брудом гетьмана І. Мазепу, називала його зрадником і запроданцем, не тільки взяв під захист українського патріота, але й возвеличив його. У Т. Шевченка немає поеми про І. Мазепу, але він, на відміну від М. Костомарова і О. Пушкіна, схилявся до оцінок Вольтера і К. Рилєєва, за словами якого І. Мазепа «відважний, мудрий і палкий патріот», символ «політичного опору». Поет згадує гетьмана в ряді творів, тепло і поважно ставлячись до його муд­рості і патріотичних почуттів. У поемі «Чернець» він порівнює сивого гетьмана з совою - символом мудрості. У повісті «Близ­нята» згадується соборний храм у Переяславі, побудований в 1690 р., що «знаменитий анатемою Івана Мазепи». Зберігся ескіз картини Т. Шевченка «Вмираючий Мазепа», біля якого стоїть Карл XII. На картині «Марія» за поемою О. Пушкіна «Полтава» на першому плані красуня-українка, на стіні порт­рет гетьмана Б. Хмельницького, а поряд половина портрета І. Мазепи.

У творах Т. Шевченка фігурують й інші гетьмани, зокрема П. Дорошенко, П. Полуботок, а також провідники селянських повстань і гайдамацького руху: Іван Підкова, Тарас Трясило, Устим Кармалюк, Іван Гонта, Максим Залізняк та ін.

Твори історичного спрямування проникнуті ідеєю націо­нального і соціального визволення українського народу, гост­рою критикою кріпосництва. Царська Росія постає у нього як «Великий льох». Поезія «Юродивий» - це відверта сатира на антиукраїнську політику Миколи І. Т. Шевченко першим з українських інтелектуалів рішуче засудив і відкинув кон­формістську модель «малоросійства», яка ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльного ставлення до імперії.

Окремого розгляду заслуговують образотворчі роботи Т. Шевченка - художника, особливо ті, що виконувались на

200

замовлення Археографічної комісії, частина з яких вміщена в альбомі «Мальовнича Україна», зокрема, «Аскольдова моги­ла», «Почаївська лавра», «Видубицький монастир», «Дари в Чигирині», «Богданова церква у Суботові» та ін. При всій до­кументальності у них відбите не ремісниче, а мистецько-філо­софське бачення історичних пам'яток, їх художнє сприйняття.

Історична тематика представлена образотворчими творами «Смерть Сократа», «Смерть Олега, князя древлянського», «Арешт Пугачова», ілюстрації до поеми О. Пушкіна «Полта­ва», повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» таін. Т. Шевченку нале­жать унікальні портрети українських істориків - М. Максимо­вича, П. Куліша.

Загальнонаціональне значення творчості Т. Шевченка у тому, що його ім'я стало символом боротьби не тільки за національне визволення України, але й за правдиве висвітлення її історії.

На завершення зазначимо, що літературна і художня спад­щина Т. Шевченка, його щоденник, автобіографія, листи є важливим і унікальним історичним та історіографічним дже­релом, особливо для дослідження середини XIX ст., оскільки саме ця доба відбилася в усьому: в політичних орієнтирах, культурно-духовних цінностях, у трактуванні історичного ми­нулого, в оцінках національних та соціально-економічних проблем України. Сам Т. Шевченко в автобіографії записав: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщи­ни» (лютий 1861).

Говорячи про глибинний вплив творчості Т. Шевченка на національну спрямованість української історіографії, не мож­на обминути таку яскраву і колоритну постать, як Пантелей­мон Куліш (1819-1897) - видатний український письменник, історик, фольклорист та етнограф. Нащадок козацько-старшинського роду, знавець української народної творчості, творець нового правопису - «кулішівки» і «Граматики», вида­вець альманаху «Хата», він плодотворно прислужився істо­ричній науці. Відбувши покарання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, П. Куліш разом з Т. Шевченком, М. Білозерським і М. Костомаровим зорганізував у Петер­бурзі журнал «Основа» (1861-1862), у якому порушувались актуальні питання національного і соціального розвитку ук­раїнського народу, його історії. Після Валуєвського указу він виїхав за кордон, перебував у Варшаві, налагодив тісні зв'яз­ки з українськими інтелектуалами в Галичині, зокрема з О. Барвінським та І. Пулюєм. У «Зазивному листі до укра-

201

їнської інтелігенції» (1881) закликав розвивати культурно-національний рух у Галичині, шукати порозуміння з прогре­сивною польською інтелігенцією.

П. Куліш - автор низки історичних романів, повістей і пое­тичних творів («Чорна рада. Хроніка 1663 року», «Україна», «Маруся Богуславка», «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай» та ін.). Його перу належить ряд історичних дискурсів, зокрема, популярні «Повести об украин-ском народе» (1846), двотомник «Записки о Южной Руси» (1856-1857), в якому подав зібрані ним легенди і перекази про Золоті ворота в Києві, запорожців і гайдамаків, про Б. Хмель­ницького і С. Палія, а також декілька документальних ма­теріалів про Гетьманщину і гетьмана П. Полуботка. Найбільшу цінність має «Історія України від найдавніших часів», перший розділ якої був оприлюднений в журналі «Основа» (1861). Тут автор відстоював родовід українців від Київської держави. Популярний характер мали нариси «Хмельниччина» та «Ви-говщина», тритомна праця «Отпадение Малороссии от Польши» (1888-1890)таін.

Незважаючи на те, що П. Куліш суперечливо, часто надто суб'єктивно оцінював українську політику Москви, історію ко­заччини, гайдамацький рух, нігілістично ставився до державо-будівної спроможності українського народу, перебільшував культрегерську місію польської шляхти, його історичний до­робок відіграв важливу роль у примноженні історичних знань. Особлива заслуга історика в тому, що він виявив цінні доку­ментальні матеріали з української історії в архівах та бібліоте­ках Варшави і Петербурга, частину з яких оприлюднив. Зреш­тою, творча спадщина П. Куліша посіла гідне місце серед найцінніших здобутків української історичної думки, вона сприяла піднесенню національної свідомості українців і в кін­цевому підсумку була проникнута духом оптимізму. У вірші «Святиня» він писав:

Святе слово — рідна мати; Вища, богові милійша -

Єсть іще святиня Рідная Вкраїна.

Таким чином, поряд з професійними працями істориків, формуванню української історичної думки і суспільної свідо­мості сприяла літературна і художня творчість Тараса Шевчен­ка, публіцистика і наукові розвідки Пантелеймона Куліша, інших діячів української літератури та мистецтва.

ІХ.4. Західноукраїнська історична думка

Особливість розвитку української історичної думки другої половини XIX ст. полягала в тому, що відбувалося зближення поглядів на українську минувшину істориків Наддніпрянщини і західноукраїнських земель. На зміну домінуванню місцевої тематики історики Галичини дедалі частіше вдаються до загальноукраїнських проблем, пов'яза­них з княжою і козацько-гетьманською добою. З огляду на це заслуговує уваги подвижницька діяльність Олександра Барвінського (1846-1926), який після консультацій з В. Анто­новичем розгорнув видання «Руської історичної бібліотеки», у 24-х томах якої викладалась українська історія від най­давніших часів і охоплювала всі етнічні землі України. На думку укладача, історія української державності бере свій по­чаток від Київської Русі, продовжувачем якої стала Галицько-Волинська держава. О. Барвінський виокремлював внесок ук­раїнського народу у розвиток Польської і Литовської держав. Він гостро критикував прояви русофільства і став одним з творців програми Нової ідеї (1890), яка передбачала співпрацю української інтелігенції з галицькими поляками та австрійця­ми, лояльне ставлення до імперії Габсбургів. Як й інші га­лицькі народовці, він підтримував ідею перетворення Галичи­ни в потужний осередок загальноукраїнського національного РУху.

Слід зазначити, що західноукраїнська історична думка, роз­виваючись на порубіжжі із Західною Європою, всмоктувала в себе ідеї і впливи зарубіжних наукових та суспільно-політич­них течій. У 1888 р. польський історик К. Ліске заснував у Львові Історичне товариство, метою якого було сприяння роз­витку історичної науки, висвітленню історії Червоної Русі. І хоч Товариство об'єднувало головним чином польських істо­риків, воно сприяло проведенню досліджень з історії України, зокрема Галичини і Волині. Товариство мало друкований орган «Кдуагїаіпік пізіюгусхпу», на сторінках якого публікувались дискурси й деяких українських істориків, оприлюднювались джерельні матеріали.

Західноукраїнська історична думка другої половини XIX ст. зазнавала впливу різних громадсько-політичних течій: старо-русинства - москвофільства та народовства. Прихильники першої обстоювали ідею національно-культурної, а згодом і державно-політичної єдності з Росією. На цій основі в ряді

202

203

історичних праць обстоювалась спільність української і російської історії, простежувались проросійські настрої, які всіляко заохочувались російською владою, яка надавала ма­теріальну підтримку Ставропігійському інституту, Народному дому у Львові, Галицько-Руській матиці, деяким газетно-жур­нальним виданням. В історико-етнографічних публікаціях з'явилися такі поняття, як Русь Київська, Галицька, Угор­ська, Московська, Тобольська та ін., декларувалися близькість, а то й спільність мови і звичаїв галицьких українців та росіян. Водночас слід мати на увазі, що діяльність москвофілів стри­мувала полонізацію та зугорщення українців.

Народовці, на противагу москвофілам, продовжували роз­вивати ідею національного відродження, започатковану «Руською Трійцею», Кирило-Мефодіївським братством, Київ­ською громадою, творчістю Тараса Шевченка. Діяльність гро­мад у Галичині, на Буковині та Закарпатті сприяла вивченню окреміпіності та самобутності історії українського народу, йо­го національно-культурної цілісності. Розвитку і поширенню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти» (1868), Літературно-наукового товариства імені Тараса Шев­ченка (1873), створеного з участю наддніпрянських громад­ських діячів та меценатів. У 1892 р. воно було трансформоване у Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), поставивши на чільне місце завдання розвитку української науки, збиран­ня і зберігання старожитностей України-Русі. «Записки НТШ» публікували численні дискурси з української історії.

Поряд з О. Барвінським плідну працю у НТШ провадили Ю. Целевич, І. Франко, В. Гнатюк, а згодом і М. Грушевський. Юліан Целевич (1843-1892) - відомий український історик і педагог, вихованець Львівського та Віденського університетів, доктор філософії, перший голова НТШ, упорядник першого то­му Записок НТШ. Він автор ряду історичних досліджень з історії козацької доби («Історичний причинок до нашої марти­рологи і лицарської слави» (1880), «Облога міста Львова в році 1772» (1883), «Перехід козаків через Покуття до Молдавії в році 1739» (1885)), циклу дискурсів з історії опришківського руху на Прикарпатті («Опришки»), збирач джерельних ма­теріалів про О. Довбуша. Він плідно працював над створенням шкільного підручника з історії України, але завершити цю ро­боту не вдалося.

Потужний вплив на розвиток української історичної думки справляли діяльність і творчість Івана Франка (1856-1916) -

видатного українського письменника, вченого і громадсько-політичного діяча, вихованця Львівського, Чернівецького та Віденського університетів, доктора філософії, почесного докто­ра Харківського університету. Його історіософські погляди співпадали або й випереджали тогочасні філософські течії Західної Європи, насамперед, раціоналістичні та пози­тивістські.

Іван Франко був головним ідеологом і лідером Української радикальної партії (1890), у своїх політичних поглядах він ево-люціонізував від народовства до українського самостіиництва (рецензія на книгу Ю. Бачинського «ІІкгаіпа іггесіепіа», стат­тя «Поза межами можливого»). Вершиною ідейно-філософ­ських поглядів мислителя, його політичним кредо стала поема «Мойсей» (1905). Він залишив винятково цінну і багату творчу спадщину, в якій велика питома вага історичних та історико-етнографічних досліджень. Праці «Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?», «Повний образ історії Ук-раїни-Руси», «Святослав», «Хмельниччина 1648- 1649 років у сучасних віршах», «Матеріали до історії Коліївщини*, «Наш погляд на польське питання», «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині», «Нарис історії українсько-руської літера­тури до 1890 р.» та інші охоплюють широкий діапазон проблем української та європейської історії. Найбільше уваги приділе­но в них історії України. Розглядаючи етнічні землі україн­ського народу як єдине ціле від найдавніших часів до початку XX ст., а його етногенез як багатовіковий і поступальний процес, учений висвітлив сліди впливів скіфів, слов'янську природу антів, історію Полянсько-Київської держави, початок якої відносив до VII ст. Історію Галицького і Волинського князівств, їх об'єднання І. Франко розглядав у загальному контексті української державності, трактував як продовження традицій Києва, наголошуючи, що до XIV ст. українська дер­жава розвивалася самостійно.

Включення українських земель до складу Польщі і Литви оцінювалося як початок поневолення українського народу, а Люблінську унію як сигнал до національно-визвольної бороть­би, рушієм якої виступило українське козацтво, що утворило «Запорозьке братство».

В історії козацько-гетьманської доби особливо виділялась роль гетьманів П. Конашевича-Сагайдачного та Богдана Хмельницького, значення Визвольної війни для утворення козацької держави, що привнесло глибокі зміни в життя

204

205

України, оживило національну свідомість українців. Варто підкреслити, що вся українська історія постає в І. Франка на тлі культурного і духовного життя, висвітлюється на основі широ­кого використання народної творчості, насамперед пісенної.

Учений різко засуджував наступ російського царизму на Україну у XVIII ст., підкреслюючи, що ослаблення козацького елементу, закріпачення селян, обмеження автономії заверши­лось повною ліквідацією української окремішності. У праці «Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка» І. Франко нагадав, як Петро І засилав козаків на будівництво Петербур­га, замучив голодом Павла Полуботка, як Катерина II докона­ла свободу України, зруйнувала Запорозьку Січ і остаточно ліквідувала українську автономію.

Як новий спалах національної непокори українства розгля­дав І. Франко селянсько-гайдамацьку Коліївщину. Проаналізу­вавши причини, рушійні сили, збройний характер боротьби проти поневолювачів, він дійшов висновку, що Коліївщина брала свій початок від часів Хмельниччини і демонструвала нескореність українського народу.

Чи не найбільше наукових дискурсів І. Франка присвячено історії Галичини в умовах Речі Посполитої, Австрійської та Австро-Угорської імперій, опришківському та селянським ру­хам, реформі 1848 р. Можна без перебільшення стверджувати, що в особі І. Франка українська історіографія дістала першого дослідника економічної історії.

Оцінюючи внесок Івана Франка в розвиток української істо­ричної науки, слід наголосити, що будучи добре обізнаним з античною і європейською історіографією, особливо німецькою і польською, він створив власний стиль дослідника, творчий діапазон якого охопив не тільки українську проблематику, але й зарубіжну. Він велику увагу приділив революційним подіям 1848-1849 рр. у Європі, першим оцінив масштаби і особли­вості національно-визвольного руху в Східній Галичині.

Іван Франко стежив за розвитком української історіографії, пропагував її здобутки, в т.ч. літописи княжої і козацько-геть­манської доби, «Історію Русів», праці Д. Бантиша-Каменсько-го, М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Кулі-ша, М. Драгоманова, В. Антоновича, Ф. Вовка, М. Групіев-ського та ін. Історичну спрямованість мають і більшість літера­турно-художніх творів Великого Каменяра, які теж відіграли важливу роль у формуванні історичної свідомості українського суспільства.

Нарешті, І. Франко - не тільки дослідник історії, але й блискучий попіуковець, знавець і видавець джерел з історії України. Він один із засновників збірника «Українсько-русь­кий архів», ініціатор ряду цінних археографічних видань, створення фонду документів у бібліотеці НТШ, збирач першо-друків і громадянських актів, народних пісень, казок, прислів'їв тощо.

Іван Франко - явище загальноукраїнське і світове, яскрава і неповторна сторінка вітчизняної і світової історіографії. Його дослідження засвідчили остаточний поворот західноукраїн­ських істориків до загальноукраїнських проблем. У цьому по­лягає основний висновок про особливості розвитку історичних знань у Галичині, на Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст. Галичина стає П'ємонтом українського національного відродження, чому сприяли діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства ім. Т. Шевченка, приїзд до Львова М. Грушевського, інших діячів українського руху.

Загальні висновки

У середині та другій половині XIX ст. остаточно утверджують­ся наукові засади в українській історичній думці, вкорінюються її національні традиції. Домінуючу роль у становленні і розвитку української історичної науки відіграли Львівський, Харківський, Київський, а згодом Одеський та Чернівецький університети, в яких сформувалися потужні осередки історичної думки. Наукові дослідження та педагогічна і громадська діяльність М. Максимо­вича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова та ін. сприяли обґрунтуванню самобутності історії українського наро­ду, її тяглості, підготовці нових генерацій українських істориків, формуванню історичної і національної свідомості українського суспільства. Історичні знання ставали моральною і духовною опорою та стимулом наростання національно-визвольного руху українців.

Велику роль у створенні джерельної бази української історії, її документалізації відіграли київська Тимчасова комісія для розбору давніх актів, Архів давніх актів, Історичне товариство Нестора Літописця, історичні товариства у Харкові, Одесі, Чернігові та ін. Навколо В. Антоновича, В. Іконникова, О. Левиць-кого сформувалася наукова школа істориків-документалістів, яка утверджувала пріоритетне значення джерел в історичних дослідженнях.

206

207

Зрослий інтерес до української історії виявився і в літератур­но-художньому житті України, що особливо засвідчила творчість П. Куліша, Т. Шевченка, II. Чубинського та ін. Могутній вплив на національно-демократичну спрямованість української історіо­графії справили твори Т. Шевченка, проникнуті визвольною національною ідеєю і глибоким історизмом.

Помітних змін зазнала і західноукраїнська історична думка. Прирощуванню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства імені Т. Шевченка. Вагомий внесок у розвиток історичної науки зробив І. Франко, чия творчість засвідчила поворот західноукраїнських учених до за­гальноукраїнських проблем.

Запитання для самоконтролю

  1. Поясніть, чому провідними осередками української історичної науки в середині та другій половині XIX ст. стали університети.

  2. З'ясуйте внесок істориків Київського університету Св. Володимира в розвиток української історіографії.

  3. Чому Володимира Антоновича вважають фундато­ром української національної історіографії?

  4. Розкрийте мотиви створення і значення Київської археографічної комісії для розвитку української історичної науки.

  5. Перелічіть основні документальні видання з україн­ської історії, підготовлені Київською археографіч­ною комісією.

  6. Обґрунтуйте правомірність віднесення творчості Т. Шевченка до української історичної думки.

  7. Розкрийте погляди і оцінки Т. Шевченка на вузлові події, явища та особливості української історії.

  8. Назвіть основні особливості західноукраїнської історичної думки другої половини XIX ст.

  9. Охарактеризуйте роль НТШ у розвитку історичної науки.

10. Висвітліть внесок І. Франка в збагачення знань і джерельної бази української історії.

Утверд українс

історіог

ОЩ на рубе ■=£ XIX-

X. 1. Історична школа М. Грушевського у Львові. Наукова схема історії України

Х.2. «Історія України-Руси» М. Грушевського -

науковий синтез української історії на ґрунті

позитивізму і національної ідеї

Х.З. Українське наукове товариство

в Києві та його внесок в утвердження

національної історіографії

;;«гг,<

ЗЙІМКК

М. Драгоманов

»■■ . Ь І і *

*' * * ^ ***** *.* ^

Мета:

З'ясувати поворотне значення для української історіографії наукової схеми історії України, опрацьованої М. Грушевським, його історичної школи у Львові, роль бага­тотомної «Історії України-Руси» як наукового синтезу історії українського народу на базі історіософії позитивізму і національної ідеї, розкрити внесок Українського наукового товариства в Києві в подальше утвердження національної історіографії.

90-і р. XIX ст. - початок XX ст. - апогей колоніальної політики Російської та Австро-Угорської імперій щодо Укра­їни, національної дискримінації українців. Водночас - це і но­вий етап наростання українського національно-визвольного руху, його радикалізації, утворення перших українських політичних партій, період революційних потрясінь і світової війни. Нові явища в громадсько-політичному, соціально-еко­номічному та культурному житті помітно вплинули на розви­ток української історичної думки, яка, в свою чергу, стимулю­вала зростання національної свідомості українців і їх рух спро-тиву шовіністичній політиці. Поряд з інтелігенцією старшого покоління до антиімперського руху прилучається молода гене­рація українців, об'єднаних у «Братство тарасівщв», в Ук­раїнсько-руській радикальній партії (1890), в Революційній українській партії (1900), в Українській демократичній парти (1904), в Товаристві українських поступовців (1908), в партіях соціалістичного спрямування. В політичному житті і револю­ційному русі, особливо в період 1905-1907 рр., активну участь брали й українські історики.

Кінець XIX ст. характеризується перенесенням центру ук­раїнського руху в Галичину, якій судилося стати П'ємонтом не тільки національно-культурного відродження, але й потужним осередком розвитку національної історичної думки. Вирішаль­не значення мав переїзд до Львова Михайла Грушевського, нау-

211

кова, політична і культурно-освітня діяльність якого стала од­нією з єднальних ланок «двох Україн» - підавстрійської та під­російської, утверджуючи у своїй науковій концепції спільність історичного походження всього українства.

М. Грушевський створив наукову схему і періодизацію ук­раїнської історії, дав її науковий синтез, концентровано віддзеркалений у багатотомній «Історії України-Руси». Сфор­мована навколо М. Грушевського історична школа у Львові стала ядром першого національного осередку української істо­ричної науки академічного характеру, що розвивалася на спільному векторі європейської історіографії. Згодом на тра­диціях цієї школи М. Грушевський утворив у Києві Україн­ське наукове товариство, яке заклало фундамент майбутньої національної академії наук.

На рубежі століть українська історична наука остаточно ут­верджується як національна за спрямуванням і європейська за історіософією.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]