- •1.1. Поняття «українська історіографія»
- •1.3. Джерела української історіографії
- •1 Винар л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934) // Силуети епох. - Дрогобич, 1992. - с. 117-118.
- •11.2. Періодизація української історіографії
- •1 Див.: Кравченко в. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX століття). - Харків, 1996.
- •II.3. Література з української історіографії
- •1 Див.: Дорошенко д. Огляд української історіографії. - Прага, 1923 / Репринтне видання. - к., 1996.
- •III.2. Теологічні трактування історії
- •III.3. Зародження писемності -поворотний етап розвитку історичних знань на українських землях
- •1 Офіційно назва «уніатська» проіснувала до 1774 р., коли вона була замінена на греко-католицьку. З 1960-х рр. Ватикан застосовує назву «Українська католицька церква східного обряду».
- •VI.2. Києво-Могилянська академія -потужний осередок розвитку історичних знань
- •VI.3. Автономістські та антиімперські мотиви історичної думки
- •VI.4. Протистояння ідеїтяглості української історії з часів Київської Русі та монархічно-імперської ідеї Москви
- •VII.2. Вплив виступу і. Мазепи
- •VII.3. Початок антикварної
- •VIII.!. Ідеї українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки
- •VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії
- •1 Історія Русів... - с. 287-288.
- •VIII.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях
- •1 У 2002 р. У Львові опубліковано український переклад «Хроніки міста Львова» з науковим апаратом і коментарями, що має велике джерельне та історіографічне значення.
- •IX. 1. Формування університетських осередків української історичної науки xi1 —xi11 ст. В. Антонович
- •IX.2. Діяльність Київської археографічної комісії та історичних товариств
- •Це той Первий, що розпинав
- •Ой Богдане, нерозумний сину,
- •X. 1. Історична школа м. Грушевського у Львові. Наукова схема історії України
- •1 Грушевський м. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк - Львів - Київ - Торонто - Мюнхен. - 1992. -с. 153.
- •XI. 1. Державницький напрям в українській історіографії
- •XI.2. Вплив Української революції на розвиток історичної науки
- •1 Див.: Лисяк-Рудницький і. Формування українського народу й нації // Історичні есе. - у 2-х т. - т. 1. - к., 1994. - с. 22.
- •XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків в умовах утвердження влади більшовиків
- •1 Див.: Пиріг р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934). - к., 1993. - с.41.
- •1 Див.: Винар л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. (1866-1934). - Мюнхен, 1986. - с. 75.
- •XII.3. Українознавчі осередки історичної науки в Західній Україні та в еміграції
- •«Двоколісний розвиток» української історичної науки: а) марксистської під контролем тоталітарного режиму в усрр; б) національно-демократичної на західноукраїнських землях та в діаспорі.
- •XIII. 1. Перетворення історичної науки
- •1 Перша частина «Історія України (до кінця XVI ст.)» перевидана в 1993 р.
- •XIV. 1. Відновлення діяльності історичних установ в урср та в діаспорі
- •1 Довженко о. Україна в огні. Щоденник. - к., 1990. - с. 135-136,162.
Це той Первий, що розпинав
нашу Україну,
А Вторая доконала
Вдову - сиротину.
Кати! Кати! Людоїди!
«Кобзар» блискавично поширювався по всій Україні, включаючи Галичину, Буковину й Закарпаття, переписувався і передавався з рук до рук. Він став другою Біблією, яку українці вивчали як молитви.
З огляду історичної спрямованості, йдеться, насамперед, про такі твори, як «Гайдамаки», «Чернець», «І мертвим, і живим, іненарожденнимземлякам...», «Сон», «Кавказ», «Тризна», «Гамалія», «Розритамогила», «ХолоднийЯр», «Великий льох», «Москалева криниця», «Плач Ярославни» таін.
Викладені в них погляди Кобзаря на Київську і Галицько-Волинську держави, на Козаччину, Б. Хмельницького, І. Мазепу, на гайдамацький рух і Коліївщину, на політику царизму щодо України, дають підстави стверджувати, що він йшов далі автора «Історії Русів», праць М. Маркевича, М. Костомарова. Т. Шевченко відновив на базі свідчень народної пам'яті історичну правду, розбудив понищену, приспану, перервану державницьку ідею українського народу. Він очищав історію від псевдогероїчних міфів, великодержавницьких фальсифікацій, різного роду спотворень, доводив безперервність етногенезу українців від найдавніших часів. На'його думку, і мертві, і живі, і ненароджені є єдиним організмом, історично цілісним явищем, нацією. За переконаннями поета, майбутнє українства - це своя хата, своя держава, національно-культурна незалежність. «Своя хата, - за Т. Шевченком, - ліпша чужих палат».
Особливий інтерес виявляв Т. Шевченко до рубіжних подій української історії, визначних провідників українського руху. Високо оцінюючи національно-визвольні і державницькі потуги Б. Хмельницького, називаючи його «мудрим гетьманом»,
198
199
«геніальним бунтарем» як провідника Визвольної війни українського народу, він водночас співчутливо поставився до його недалекоглядних дій після Переяслава:
Ой Богдане, нерозумний сину,
Ой Богдане, Богданчику,
Якби була знала
У колисці задушила,
Під серцем приспала...
Особливо вражає сміливість Кобзаря, який усупереч офіційній владі, що обливала брудом гетьмана І. Мазепу, називала його зрадником і запроданцем, не тільки взяв під захист українського патріота, але й возвеличив його. У Т. Шевченка немає поеми про І. Мазепу, але він, на відміну від М. Костомарова і О. Пушкіна, схилявся до оцінок Вольтера і К. Рилєєва, за словами якого І. Мазепа «відважний, мудрий і палкий патріот», символ «політичного опору». Поет згадує гетьмана в ряді творів, тепло і поважно ставлячись до його мудрості і патріотичних почуттів. У поемі «Чернець» він порівнює сивого гетьмана з совою - символом мудрості. У повісті «Близнята» згадується соборний храм у Переяславі, побудований в 1690 р., що «знаменитий анатемою Івана Мазепи». Зберігся ескіз картини Т. Шевченка «Вмираючий Мазепа», біля якого стоїть Карл XII. На картині «Марія» за поемою О. Пушкіна «Полтава» на першому плані красуня-українка, на стіні портрет гетьмана Б. Хмельницького, а поряд половина портрета І. Мазепи.
У творах Т. Шевченка фігурують й інші гетьмани, зокрема П. Дорошенко, П. Полуботок, а також провідники селянських повстань і гайдамацького руху: Іван Підкова, Тарас Трясило, Устим Кармалюк, Іван Гонта, Максим Залізняк та ін.
Твори історичного спрямування проникнуті ідеєю національного і соціального визволення українського народу, гострою критикою кріпосництва. Царська Росія постає у нього як «Великий льох». Поезія «Юродивий» - це відверта сатира на антиукраїнську політику Миколи І. Т. Шевченко першим з українських інтелектуалів рішуче засудив і відкинув конформістську модель «малоросійства», яка ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльного ставлення до імперії.
Окремого розгляду заслуговують образотворчі роботи Т. Шевченка - художника, особливо ті, що виконувались на
200
замовлення Археографічної комісії, частина з яких вміщена в альбомі «Мальовнича Україна», зокрема, «Аскольдова могила», «Почаївська лавра», «Видубицький монастир», «Дари в Чигирині», «Богданова церква у Суботові» та ін. При всій документальності у них відбите не ремісниче, а мистецько-філософське бачення історичних пам'яток, їх художнє сприйняття.
Історична тематика представлена образотворчими творами «Смерть Сократа», «Смерть Олега, князя древлянського», «Арешт Пугачова», ілюстрації до поеми О. Пушкіна «Полтава», повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» таін. Т. Шевченку належать унікальні портрети українських істориків - М. Максимовича, П. Куліша.
Загальнонаціональне значення творчості Т. Шевченка у тому, що його ім'я стало символом боротьби не тільки за національне визволення України, але й за правдиве висвітлення її історії.
На завершення зазначимо, що літературна і художня спадщина Т. Шевченка, його щоденник, автобіографія, листи є важливим і унікальним історичним та історіографічним джерелом, особливо для дослідження середини XIX ст., оскільки саме ця доба відбилася в усьому: в політичних орієнтирах, культурно-духовних цінностях, у трактуванні історичного минулого, в оцінках національних та соціально-економічних проблем України. Сам Т. Шевченко в автобіографії записав: «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини» (лютий 1861).
Говорячи про глибинний вплив творчості Т. Шевченка на національну спрямованість української історіографії, не можна обминути таку яскраву і колоритну постать, як Пантелеймон Куліш (1819-1897) - видатний український письменник, історик, фольклорист та етнограф. Нащадок козацько-старшинського роду, знавець української народної творчості, творець нового правопису - «кулішівки» і «Граматики», видавець альманаху «Хата», він плодотворно прислужився історичній науці. Відбувши покарання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві, П. Куліш разом з Т. Шевченком, М. Білозерським і М. Костомаровим зорганізував у Петербурзі журнал «Основа» (1861-1862), у якому порушувались актуальні питання національного і соціального розвитку українського народу, його історії. Після Валуєвського указу він виїхав за кордон, перебував у Варшаві, налагодив тісні зв'язки з українськими інтелектуалами в Галичині, зокрема з О. Барвінським та І. Пулюєм. У «Зазивному листі до укра-
201
їнської інтелігенції» (1881) закликав розвивати культурно-національний рух у Галичині, шукати порозуміння з прогресивною польською інтелігенцією.
П. Куліш - автор низки історичних романів, повістей і поетичних творів («Чорна рада. Хроніка 1663 року», «Україна», «Маруся Богуславка», «Байда, князь Вишневецький», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай» та ін.). Його перу належить ряд історичних дискурсів, зокрема, популярні «Повести об украин-ском народе» (1846), двотомник «Записки о Южной Руси» (1856-1857), в якому подав зібрані ним легенди і перекази про Золоті ворота в Києві, запорожців і гайдамаків, про Б. Хмельницького і С. Палія, а також декілька документальних матеріалів про Гетьманщину і гетьмана П. Полуботка. Найбільшу цінність має «Історія України від найдавніших часів», перший розділ якої був оприлюднений в журналі «Основа» (1861). Тут автор відстоював родовід українців від Київської держави. Популярний характер мали нариси «Хмельниччина» та «Ви-говщина», тритомна праця «Отпадение Малороссии от Польши» (1888-1890)таін.
Незважаючи на те, що П. Куліш суперечливо, часто надто суб'єктивно оцінював українську політику Москви, історію козаччини, гайдамацький рух, нігілістично ставився до державо-будівної спроможності українського народу, перебільшував культрегерську місію польської шляхти, його історичний доробок відіграв важливу роль у примноженні історичних знань. Особлива заслуга історика в тому, що він виявив цінні документальні матеріали з української історії в архівах та бібліотеках Варшави і Петербурга, частину з яких оприлюднив. Зрештою, творча спадщина П. Куліша посіла гідне місце серед найцінніших здобутків української історичної думки, вона сприяла піднесенню національної свідомості українців і в кінцевому підсумку була проникнута духом оптимізму. У вірші «Святиня» він писав:
Святе слово — рідна мати; Вища, богові милійша -
Єсть іще святиня Рідная Вкраїна.
Таким чином, поряд з професійними працями істориків, формуванню української історичної думки і суспільної свідомості сприяла літературна і художня творчість Тараса Шевченка, публіцистика і наукові розвідки Пантелеймона Куліша, інших діячів української літератури та мистецтва.
ІХ.4. Західноукраїнська історична думка
Особливість розвитку української історичної думки другої половини XIX ст. полягала в тому, що відбувалося зближення поглядів на українську минувшину істориків Наддніпрянщини і західноукраїнських земель. На зміну домінуванню місцевої тематики історики Галичини дедалі частіше вдаються до загальноукраїнських проблем, пов'язаних з княжою і козацько-гетьманською добою. З огляду на це заслуговує уваги подвижницька діяльність Олександра Барвінського (1846-1926), який після консультацій з В. Антоновичем розгорнув видання «Руської історичної бібліотеки», у 24-х томах якої викладалась українська історія від найдавніших часів і охоплювала всі етнічні землі України. На думку укладача, історія української державності бере свій початок від Київської Русі, продовжувачем якої стала Галицько-Волинська держава. О. Барвінський виокремлював внесок українського народу у розвиток Польської і Литовської держав. Він гостро критикував прояви русофільства і став одним з творців програми Нової ідеї (1890), яка передбачала співпрацю української інтелігенції з галицькими поляками та австрійцями, лояльне ставлення до імперії Габсбургів. Як й інші галицькі народовці, він підтримував ідею перетворення Галичини в потужний осередок загальноукраїнського національного РУху.
Слід зазначити, що західноукраїнська історична думка, розвиваючись на порубіжжі із Західною Європою, всмоктувала в себе ідеї і впливи зарубіжних наукових та суспільно-політичних течій. У 1888 р. польський історик К. Ліске заснував у Львові Історичне товариство, метою якого було сприяння розвитку історичної науки, висвітленню історії Червоної Русі. І хоч Товариство об'єднувало головним чином польських істориків, воно сприяло проведенню досліджень з історії України, зокрема Галичини і Волині. Товариство мало друкований орган «Кдуагїаіпік пізіюгусхпу», на сторінках якого публікувались дискурси й деяких українських істориків, оприлюднювались джерельні матеріали.
Західноукраїнська історична думка другої половини XIX ст. зазнавала впливу різних громадсько-політичних течій: старо-русинства - москвофільства та народовства. Прихильники першої обстоювали ідею національно-культурної, а згодом і державно-політичної єдності з Росією. На цій основі в ряді
202
203
історичних праць обстоювалась спільність української і російської історії, простежувались проросійські настрої, які всіляко заохочувались російською владою, яка надавала матеріальну підтримку Ставропігійському інституту, Народному дому у Львові, Галицько-Руській матиці, деяким газетно-журнальним виданням. В історико-етнографічних публікаціях з'явилися такі поняття, як Русь Київська, Галицька, Угорська, Московська, Тобольська та ін., декларувалися близькість, а то й спільність мови і звичаїв галицьких українців та росіян. Водночас слід мати на увазі, що діяльність москвофілів стримувала полонізацію та зугорщення українців.
Народовці, на противагу москвофілам, продовжували розвивати ідею національного відродження, започатковану «Руською Трійцею», Кирило-Мефодіївським братством, Київською громадою, творчістю Тараса Шевченка. Діяльність громад у Галичині, на Буковині та Закарпатті сприяла вивченню окреміпіності та самобутності історії українського народу, його національно-культурної цілісності. Розвитку і поширенню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти» (1868), Літературно-наукового товариства імені Тараса Шевченка (1873), створеного з участю наддніпрянських громадських діячів та меценатів. У 1892 р. воно було трансформоване у Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), поставивши на чільне місце завдання розвитку української науки, збирання і зберігання старожитностей України-Русі. «Записки НТШ» публікували численні дискурси з української історії.
Поряд з О. Барвінським плідну працю у НТШ провадили Ю. Целевич, І. Франко, В. Гнатюк, а згодом і М. Грушевський. Юліан Целевич (1843-1892) - відомий український історик і педагог, вихованець Львівського та Віденського університетів, доктор філософії, перший голова НТШ, упорядник першого тому Записок НТШ. Він автор ряду історичних досліджень з історії козацької доби («Історичний причинок до нашої мартирологи і лицарської слави» (1880), «Облога міста Львова в році 1772» (1883), «Перехід козаків через Покуття до Молдавії в році 1739» (1885)), циклу дискурсів з історії опришківського руху на Прикарпатті («Опришки»), збирач джерельних матеріалів про О. Довбуша. Він плідно працював над створенням шкільного підручника з історії України, але завершити цю роботу не вдалося.
Потужний вплив на розвиток української історичної думки справляли діяльність і творчість Івана Франка (1856-1916) -
видатного українського письменника, вченого і громадсько-політичного діяча, вихованця Львівського, Чернівецького та Віденського університетів, доктора філософії, почесного доктора Харківського університету. Його історіософські погляди співпадали або й випереджали тогочасні філософські течії Західної Європи, насамперед, раціоналістичні та позитивістські.
Іван Франко був головним ідеологом і лідером Української радикальної партії (1890), у своїх політичних поглядах він ево-люціонізував від народовства до українського самостіиництва (рецензія на книгу Ю. Бачинського «ІІкгаіпа іггесіепіа», стаття «Поза межами можливого»). Вершиною ідейно-філософських поглядів мислителя, його політичним кредо стала поема «Мойсей» (1905). Він залишив винятково цінну і багату творчу спадщину, в якій велика питома вага історичних та історико-етнографічних досліджень. Праці «Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?», «Повний образ історії Ук-раїни-Руси», «Святослав», «Хмельниччина 1648- 1649 років у сучасних віршах», «Матеріали до історії Коліївщини*, «Наш погляд на польське питання», «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині», «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» та інші охоплюють широкий діапазон проблем української та європейської історії. Найбільше уваги приділено в них історії України. Розглядаючи етнічні землі українського народу як єдине ціле від найдавніших часів до початку XX ст., а його етногенез як багатовіковий і поступальний процес, учений висвітлив сліди впливів скіфів, слов'янську природу антів, історію Полянсько-Київської держави, початок якої відносив до VII ст. Історію Галицького і Волинського князівств, їх об'єднання І. Франко розглядав у загальному контексті української державності, трактував як продовження традицій Києва, наголошуючи, що до XIV ст. українська держава розвивалася самостійно.
Включення українських земель до складу Польщі і Литви оцінювалося як початок поневолення українського народу, а Люблінську унію як сигнал до національно-визвольної боротьби, рушієм якої виступило українське козацтво, що утворило «Запорозьке братство».
В історії козацько-гетьманської доби особливо виділялась роль гетьманів П. Конашевича-Сагайдачного та Богдана Хмельницького, значення Визвольної війни для утворення козацької держави, що привнесло глибокі зміни в життя
204
205
України, оживило національну свідомість українців. Варто підкреслити, що вся українська історія постає в І. Франка на тлі культурного і духовного життя, висвітлюється на основі широкого використання народної творчості, насамперед пісенної.
Учений різко засуджував наступ російського царизму на Україну у XVIII ст., підкреслюючи, що ослаблення козацького елементу, закріпачення селян, обмеження автономії завершилось повною ліквідацією української окремішності. У праці «Причинки до оцінення поезії Тараса Шевченка» І. Франко нагадав, як Петро І засилав козаків на будівництво Петербурга, замучив голодом Павла Полуботка, як Катерина II доконала свободу України, зруйнувала Запорозьку Січ і остаточно ліквідувала українську автономію.
Як новий спалах національної непокори українства розглядав І. Франко селянсько-гайдамацьку Коліївщину. Проаналізувавши причини, рушійні сили, збройний характер боротьби проти поневолювачів, він дійшов висновку, що Коліївщина брала свій початок від часів Хмельниччини і демонструвала нескореність українського народу.
Чи не найбільше наукових дискурсів І. Франка присвячено історії Галичини в умовах Речі Посполитої, Австрійської та Австро-Угорської імперій, опришківському та селянським рухам, реформі 1848 р. Можна без перебільшення стверджувати, що в особі І. Франка українська історіографія дістала першого дослідника економічної історії.
Оцінюючи внесок Івана Франка в розвиток української історичної науки, слід наголосити, що будучи добре обізнаним з античною і європейською історіографією, особливо німецькою і польською, він створив власний стиль дослідника, творчий діапазон якого охопив не тільки українську проблематику, але й зарубіжну. Він велику увагу приділив революційним подіям 1848-1849 рр. у Європі, першим оцінив масштаби і особливості національно-визвольного руху в Східній Галичині.
Іван Франко стежив за розвитком української історіографії, пропагував її здобутки, в т.ч. літописи княжої і козацько-гетьманської доби, «Історію Русів», праці Д. Бантиша-Каменсько-го, М. Максимовича, М. Маркевича, М. Костомарова, П. Кулі-ша, М. Драгоманова, В. Антоновича, Ф. Вовка, М. Групіев-ського та ін. Історичну спрямованість мають і більшість літературно-художніх творів Великого Каменяра, які теж відіграли важливу роль у формуванні історичної свідомості українського суспільства.
Нарешті, І. Франко - не тільки дослідник історії, але й блискучий попіуковець, знавець і видавець джерел з історії України. Він один із засновників збірника «Українсько-руський архів», ініціатор ряду цінних археографічних видань, створення фонду документів у бібліотеці НТШ, збирач першо-друків і громадянських актів, народних пісень, казок, прислів'їв тощо.
Іван Франко - явище загальноукраїнське і світове, яскрава і неповторна сторінка вітчизняної і світової історіографії. Його дослідження засвідчили остаточний поворот західноукраїнських істориків до загальноукраїнських проблем. У цьому полягає основний висновок про особливості розвитку історичних знань у Галичині, на Буковині та Закарпатті в другій половині XIX ст. Галичина стає П'ємонтом українського національного відродження, чому сприяли діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства ім. Т. Шевченка, приїзд до Львова М. Грушевського, інших діячів українського руху.
Загальні висновки
У середині та другій половині XIX ст. остаточно утверджуються наукові засади в українській історичній думці, вкорінюються її національні традиції. Домінуючу роль у становленні і розвитку української історичної науки відіграли Львівський, Харківський, Київський, а згодом Одеський та Чернівецький університети, в яких сформувалися потужні осередки історичної думки. Наукові дослідження та педагогічна і громадська діяльність М. Максимовича, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова та ін. сприяли обґрунтуванню самобутності історії українського народу, її тяглості, підготовці нових генерацій українських істориків, формуванню історичної і національної свідомості українського суспільства. Історичні знання ставали моральною і духовною опорою та стимулом наростання національно-визвольного руху українців.
Велику роль у створенні джерельної бази української історії, її документалізації відіграли київська Тимчасова комісія для розбору давніх актів, Архів давніх актів, Історичне товариство Нестора Літописця, історичні товариства у Харкові, Одесі, Чернігові та ін. Навколо В. Антоновича, В. Іконникова, О. Левиць-кого сформувалася наукова школа істориків-документалістів, яка утверджувала пріоритетне значення джерел в історичних дослідженнях.
206
207
Зрослий інтерес до української історії виявився і в літературно-художньому житті України, що особливо засвідчила творчість П. Куліша, Т. Шевченка, II. Чубинського та ін. Могутній вплив на національно-демократичну спрямованість української історіографії справили твори Т. Шевченка, проникнуті визвольною національною ідеєю і глибоким історизмом.
Помітних змін зазнала і західноукраїнська історична думка. Прирощуванню історичних знань сприяла діяльність осередків «Просвіти», Наукового товариства імені Т. Шевченка. Вагомий внесок у розвиток історичної науки зробив І. Франко, чия творчість засвідчила поворот західноукраїнських учених до загальноукраїнських проблем.
Запитання для самоконтролю
Поясніть, чому провідними осередками української історичної науки в середині та другій половині XIX ст. стали університети.
З'ясуйте внесок істориків Київського університету Св. Володимира в розвиток української історіографії.
Чому Володимира Антоновича вважають фундатором української національної історіографії?
Розкрийте мотиви створення і значення Київської археографічної комісії для розвитку української історичної науки.
Перелічіть основні документальні видання з української історії, підготовлені Київською археографічною комісією.
Обґрунтуйте правомірність віднесення творчості Т. Шевченка до української історичної думки.
Розкрийте погляди і оцінки Т. Шевченка на вузлові події, явища та особливості української історії.
Назвіть основні особливості західноукраїнської історичної думки другої половини XIX ст.
Охарактеризуйте роль НТШ у розвитку історичної науки.
10. Висвітліть внесок І. Франка в збагачення знань і джерельної бази української історії.
Утверд українс
історіог
ОЩ на рубе ■=£ XIX-
X. 1. Історична школа М. Грушевського у Львові. Наукова схема історії України
Х.2. «Історія України-Руси» М. Грушевського -
науковий синтез української історії на ґрунті
позитивізму і національної ідеї
Х.З. Українське наукове товариство
в Києві та його внесок в утвердження
національної історіографії
•;;«гг,<
ЗЙІМКК
М. Драгоманов
»■■
. Ь І
і *
Мета:
З'ясувати поворотне значення для української історіографії наукової схеми історії України, опрацьованої М. Грушевським, його історичної школи у Львові, роль багатотомної «Історії України-Руси» як наукового синтезу історії українського народу на базі історіософії позитивізму і національної ідеї, розкрити внесок Українського наукового товариства в Києві в подальше утвердження національної історіографії.
90-і р. XIX ст. - початок XX ст. - апогей колоніальної політики Російської та Австро-Угорської імперій щодо України, національної дискримінації українців. Водночас - це і новий етап наростання українського національно-визвольного руху, його радикалізації, утворення перших українських політичних партій, період революційних потрясінь і світової війни. Нові явища в громадсько-політичному, соціально-економічному та культурному житті помітно вплинули на розвиток української історичної думки, яка, в свою чергу, стимулювала зростання національної свідомості українців і їх рух спро-тиву шовіністичній політиці. Поряд з інтелігенцією старшого покоління до антиімперського руху прилучається молода генерація українців, об'єднаних у «Братство тарасівщв», в Українсько-руській радикальній партії (1890), в Революційній українській партії (1900), в Українській демократичній парти (1904), в Товаристві українських поступовців (1908), в партіях соціалістичного спрямування. В політичному житті і революційному русі, особливо в період 1905-1907 рр., активну участь брали й українські історики.
Кінець XIX ст. характеризується перенесенням центру українського руху в Галичину, якій судилося стати П'ємонтом не тільки національно-культурного відродження, але й потужним осередком розвитку національної історичної думки. Вирішальне значення мав переїзд до Львова Михайла Грушевського, нау-
211
кова, політична і культурно-освітня діяльність якого стала однією з єднальних ланок «двох Україн» - підавстрійської та підросійської, утверджуючи у своїй науковій концепції спільність історичного походження всього українства.
М. Грушевський створив наукову схему і періодизацію української історії, дав її науковий синтез, концентровано віддзеркалений у багатотомній «Історії України-Руси». Сформована навколо М. Грушевського історична школа у Львові стала ядром першого національного осередку української історичної науки академічного характеру, що розвивалася на спільному векторі європейської історіографії. Згодом на традиціях цієї школи М. Грушевський утворив у Києві Українське наукове товариство, яке заклало фундамент майбутньої національної академії наук.
На рубежі століть українська історична наука остаточно утверджується як національна за спрямуванням і європейська за історіософією.