Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

VIII.!. Ідеї українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки

У другій половині, особливо наприкінці XVIII ст. започатковується українське національне відродження, під яким розуміють такий етап національного руху, коли пробу­джується національна свідомість, активізується національно-духовне життя, викристалізовується національна ідея. Особ­ливість українського відродження полягала в тому, що після ліквідації Гетьманщини, знищення Запорозької Січі, козацько-полкового устрою Лівобережжя провідна верства українського суспільства - козацька старшина, її еліта виступили за повер­нення до гетьманських традицій, за відновлення автономного статусу України. Саме нащадки гетьманів і полковників, ук­раїнські інтелектуали, в тому числі носії і творці історичних знань, збирачі та аматори старовини, антикварі!', літератори, учителі, частина духовенства очолили рух за національне відродження. Усі ці процеси потужно впливали на розвиток

історичної науки, робили їй соціальний виклик, а з другого ооку - історична думка стимулювала ріст національної свідо­мості, прискорювала українське відродження.

Можна погодитися із запропонованим підходом І. Колесник до періодизації українського відродження в контексті історіо­графії, з виділенням початкового, або так званого рестав­раційного періоду, що охоплює 80-ті роки XVIII ст. - першу чверть XIX ст.1 Власне цей період помітно відбився на визріванні національних засад української історичної науки і мав за мету «реставрувати», тобто відновити автономний устрій України у межах Російської імперії, а разом з тим по­вернути до життя культурну спадщину. До цих прагнень провідної верстви українського суспільства приєднувалася частина української шляхти Правобережжя, яке після поділів І Іольщі стало адміністративною одиницею в складі Росії. На­давши дворянські привілеї більшості заможної козацької стар­шини і частині шляхти, царизм розглядав їх як опору своєї політики в Україні, нав'язував їм свою великодержавницьку, шовіністичну ідеологію. Боротьба за збереження козацьких традицій, намагання частини шляхти довести свою причет­ність до козацьких родів стимулювало пошук документальних свідчень, захоплення родинною історією.

Ідея українського автономізму, що була панівною в козацько­му літописанні, дістала подальший розвиток у творах історично­го змісту кінця XVIII - початку XIX ст., які дедалі виразніше набувають наукового характеру і національного забарвлення.

Поспіль за творами С. Митецького, В. Рубана, О. Безбородь-ка, О. Рігельмана, працями з географії та статистики постає необхідність створення повної історії України на наукових засадах. За реалізацію такого завдання взялися брати Яків Михайлович та Олександр Михайлович Маркевичі - онуки ав­тора «Щоденника» Якова Андрійовича Марковича. Старший з них - Яків (1776-1804) здобув освіту у пансіоні Московського університету, був добре обізнаний із західноєвропейською філософською та історичною літературою, з працями І. Герде-ра «Ідея філософії історії людства», Бюффона (Ж. Луї Леклер-ка) «Натуральна історія» та ін. У 1798 р. в Петербурзі вийшла перша частина його «Записок про Малоросію, її жителів та ви­робництва» (рос. мовою). Це була по суті перша спроба виклас­ти не стільки військово-політичні події, скільки громадсько-

Див.: Колесник І. І. Українська історіографія... - С. 217.

158

159

6 4-183

суспільні процеси, внутрішнє життя українського народу. Но­ виною було і те, що конкретно-історичний матеріал викладав­ ся не за хронологією, а за проблемно-тематичним принципом. Праця складається з шести розділів, кожен з яких присвячу­ вався певній проблемі. Так, у першому розділі висвітлювалась найдавніша історія України1. Автор В В сі ЛСсІВ Малоросію «ко­ лискою росів», а до їх предків відносив сарматів та скіфів. Події він довів до часів Ярослава, назвавши його першим, і мав намір продовжити висвітлення історії в наступній частині. Другий розділ присвячений історії суспільного устрою Мало­ росії - України. Київська доба трактується як давній період «малоросійської історії», як часи від «Олега до Володими­ ра» єдиної області, що називається тепер «Малоросією». В XI ст. вона була поділена на три князівства: Київське, Чернігівське та Сіверське. Назву «Мала Росія» автор ув'язував з Литов­ ською добою, аби в такий спосіб відрізняти її від Великої Росії. У часи польського короля Казимира були утворені воєводства, повіти. Назву «Україна» він застосовував до земель на берегах Дніпра, які С. Баторій закріпив за козаками і які були ук­ раїнськими, прикордонними. Далі, вказує Я. Маркович, в ча­ си Петра І Малоросія була поділена на 10 полків і на 20 повітів, але цей устрій був скасований за Катерини II з утворенням З намісництв. Він ділить населення на дворян, міщан, козаків та мужиків і дає характеристику кожному «класу», підкрес­ люючи, що життя міщан регламентувалося магдебурзьким правом. Зупинившись на існуючих поглядах щодо походжен­ ня козаків, автор ув'язував їх появу з початком XVI ст., з не­ обхідністю чинити збройний опір кримським татарам. Слово «козак» він вважав татарським і перекладав його як «легко­ озброєний вартовий». Українці, на його думку, походять від козаків.

У третьому розділі Я. Маркович подав географічний опис України, її клімату, землі, промислів, річок, лісів. Головним заняттям українців він вважав землеробство. Всю територію Малоросії автор поділив на три смуги: північну, південну і се­редню, визначив їх межі. Південну частину між Острогом, Дніпром і Ворсклою він називає Україною, або «Степ», «По­ле», а її мешканців називає українцями чи степовиками.

Найбільший інтерес становить четвертий розділ, що містить етнографічну характеристику українців. Виходячи з

1В офіційному вжитку панував термін «Малоросія», ане «Україна». 160

ідей просвітництва, з концепцій Монтеск'є, Бюффона, Гердера та інших, про вплив середовища на характер народу, посилаю­чись на свідчення іноземців, історик наділяє українців такими рисами і епітетами як поважність, відкритість, мужність, хо­робрість, сміливість, великодушність, безкорисливість, мотор­ність, лагідність і доброта. Навіть у мові українців він побачив прикмети душі її творців і вплив щасливого клімату. Україн­ська мова, за його словами, - це мова любові, ніжна, приємна, сповнена патетичних висловлювань.

Описавши обряди і звичаї українців, їх одяг, Я. Маркович вперше в історико-етнографічній науці визначив основні три типи українського характеру в залежності від географічних і природно-кліматичних умов, ув'язуючи їх також з особливо­стями трудової діяльності.

У п'ятому розділі міститься перелік річок і назв основних поселень та селищ вздовж них, а в шостому розділі вказують­ся мінерали, знайдені в Україні, в т. ч. самим автором.

Отже, «Записки про Малоросію» - це якісно новий етап у розвитку історичних та етнографічних знань про Україну і ук­раїнців. Для них, поряд з описовістю, характерний науковий підхід, виділення проблем, аргументація положень, акцент на громадянських аспектах. Праця була написана в дусі критич­ної історії, критичного ставлення до джерел. На «Записках...» відбився український патріотичний дух початків національно­го відродження, зростання національної свідомості, любові до батьківщини. Важко утриматись, аби не процитувати слова Я. Марковича з посвяти Д. Трощинському, які свого часу навів О. Лазаревський: «Я насмілився зобразити її (Україну. -Я. К.) не пензлем історика чи фізика, а як юний син, що при­свячує перший досвід своїх пізнань і почуттів матері-країні своїй»1.

Залучення до історичних творів природничо-географічних, етнографічних та інших матеріалів - ознака зародження україно­знавства, яке інтегрувало різні галузеві знання про Україну і українців. Прикладом українознавчого підходу може служити праця Опанаса Шафонського (1740-1811) - українського лікаря та історика, уродженця Чернігівщини, вихованця універси­тетів у Галле і Ляйпцигу, голови кримінальної палати Чернігівського намісництва, генерального судді - «Чернігів-

1 Див.: Лазаревский А. Прежние изьіскания малорусской старини // Киевская старина. - 1884. - № 12. - С. 362.

161

ського намісництва топографічний опис з коротким геогра­фічним та історичним описом Малої Росії, з частин якої це намісництво складено». Вона складається з двох частин: пер­ша містить цінні відомості про географію та історію України, а друга - про правову систему, звичаї, побут, населення, розви­ток господарства на Лівобережжі, насамперед, на Чернігів­щині. Якщо не брати до уваги маловірогідну думку О. Ша-фонського, що ґрунтувалася на поглядах російського історика В. Татіщева про кавказьке походження українського козацтва (українські «черкеси»), то фактичний матеріал про антропо­логічний тип українців, побут, одяг, звичаї суттєво збагатив відомості з історії України.

Протягом останнього п'ятнадцятиріччя XVIII ст. були опубліковані топографічні описання інших намісництв: Київського, Новгород-Сіверського та Харківського, цінність яких полягає у стислих нарисах історії краю, в офіційних відо­мостях про склад населення, продуктивні сили, ґрунти, ріки, ставки, про міста і великі поселення.

Слід також згадати подвижницьку діяльність Василя Ломи-ковського (1778-1845) - етнографа, історика та агронома, нащадка гетьмана Д. Апостола. Після виходу з військової служби він жив на своєму хуторі Трудолюб у Миргородському повіті, колекціонував старожитності, вивчав народну творчість, уклав збірник українських дум (1806), опрацював рідкісні матеріали і факти для створення повної історії Ук­раїни, які наприкінці XIX ст. О. Лазаревський опублікував під назвою «Словарь малороссийской стариньї».

Перша третина XIX ст. дала українській історичній науці ряд інших імен, серед яких заслуговують окремого розгляду принаймні три: Д. Бантиш-Каменський, Максим Берлинський та Олександр Маркевич (1790-1865) - молодший брат Якова Маркевича. Він належить до першого покоління студентів Харківського університету, був повітовим суддею в Глухові, предводителем дворянства, активним поборником скасування кріпацтва. Його проект звільнення селян з правом викупу землі був надісланий ще в 1852 р., але відхилений міністром внутрішніх справ. На думку М. Марченка, проект О. Маркеви­ча був близьким до аграрної програми декабристів1.

Свої історичні студії О. Маркович розпочав з вивчення родинного архіву свого діда Якова - Лубенського наказного

полковника, генерального підскарбія. Він упорядкував і видав у дпох томах «Щоденні записки генерального підскарбія Я. Мар-коїшча»1. Основною працею О. Маркевича є «Описання Мало­росії», яка, на жаль, не була завершена і неопублікована. Автор тдумав її як продовження братової «Записки про Малоросію». Дотримуючись тієї ж історичної схеми, він описав географічне розташування України, її природу, шляхи, навів цікаві стати­стичні відомості. Багато уваги було приділено етнографічній характеристиці українського народу. Як додаток до цієї праці О. Маркович написав історико-літературний твір «Малоросій­ське весілля», опублікований в «Киевской старине».

Історіографи спадщини О. Маркевича цілком закономірно ;шертають увагу на його дослідження історії українського дво­рянства XVIII - початку XIX ст. Він на основі історичного та статистичного матеріалу розкрив процес закріпачення селян­ства і незаконне збагачення дворянства, становлення великого поміщицького землеволодіння. Ці висліди історика, очевидно, і підвели його до закономірного висновку про необхідність ліквідації кріпосництва.

Другою, не менш важливою, постаттю в українській історіографії був Дмитро Бантиш-Каменський (1828-1850) -син Миколи Бантиша-Каменського. Він народився в Москві, вчився там в університеті, служив у Колегії закордонних справ. Поворотним рубежем у його становленні як дослідника української історії стала майже десятирічна праця в Києві на посаді управителя канцелярії військового губернатора

КНЯЗЯ

М. Рєпніна. Як відомо, генерал-губернатор співчував ук­раїнському автономістському руху, обстоював майнові інтере­си козацтва. Власне, за його дорученням Д. Бантиш-Камен­ський приступив до створення праці з історії Малої Росії. Він зібрав і систематизував документальні та інші джерела, підго­тував джерельне дослідження, яке побачило світ уже після його смерті під назвою «Джерела малоросійської історії» (1858-1859). Основна його праця - «Історія Малої Росії з часів приєднання її до Російської держави за Олексія Михайловича до відміни гетьманства» вийшла 1822 р., а згодом перевидава­лась у 1830 р. та 1834 р., кожне з яких було кращим від попе­реднього як за змістом, за джерельною базою, так і за формою. Вона складалася з 4-х частин і хронологічно була ширшою, ніж про це говорилося в її назві. У ній давався виклад україн-

1 Див.: Марченко М. І. Українська історіографія... - С. 133-134.

162

1 З XIX ст. прилуцька лінія Марковичів стала називатися Маркеви­чами, до якої належав історик Микола Маркевич (1804-1860).

163

ської історії від найдавніших часів до ліквідації полково-сотенного устрою України. Правда, княжа доба висвітлюва­лась дуже стисло, навіть схематично.

Автор зробив спробу дати періодизацію історії України, що відбилося на розподілі матеріалу за частинами (книгами). Пер­ший період охоплює події від найдавніших часів до Переяс­лавської ради 1654 р. Другий період доводився до обрання гетьманом І. Мазепи. Нарешті, третій період - від І. Мазепи до ліквідації Гетьманщини.

Ряд дослідників спадщини Д. Бантиша-Каменського схиль­ні вважати, що «Історія Малої Росії» була своєрідною реакцією на появу перших томів «Истории государства Российского» М. Карамзіна, адже, офіційний російський історик фактично проігнорував Україну як окремішність, її історія привласню­валась імперією. Не є випадковою компромісна формула авто­ра, викладена у вступі першого видання, за якою первісна історія Малоросії тісно поєднана з вітчизняною, тобто російсь­кою, а потім, після відторгнення Литвою і Польщею вона існує окремо. Фактично цією формулою він визнавав автономізм української історії від XIII ст. до ліквідації Гетьманщини. Однак уже у другому виданні книги, що присвячувалась Миколі І, історія Малоросії представлялась як частина загальноросій-ської історії. Це свідчило про еволюцію його поглядів у бік ме­тодології монархічного абсолютизму М. Карамзіна, а сам автор стверджував, що в Малоросії завжди процвітала любов до мо­нархії. Вірнопідданість особливо простежується у висвітленні подій після Переяславської ради, хоча її коріння він виводив з доби Рюрика, із запровадження єдиновладдя у північних слов'ян, тобто у новгородців. Д. Бантиш-Каменський пішов на пряме запозичення оцінок і трактувань подій і осіб, особливо княжої доби, що давались в «Истории государства Российско­го» з посиланнями на неї, а Київську Русь розглядав як спіль­ну сторінку Великороси та Малоросії.

Суперечливими були погляди історика на українське коза­цтво. Провідне місце він відводив реєстровим козакам, а до запорожців ставився вороже, розглядав їх як розбійників. Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького, героїзм повстанців автор пов'язував, насамперед, з намаганням українців звільнитися від католицького поневолення. Угоду України з Московською державою 1654 р. Д. Бантиш-Каменський оцінив як «повернення» цієї землі російській державі, якій вона, мовляв, колись належала як повернення

її і иіоііідданих малоросів під високу руку російських монархів. ідеєю вірнопідданства проникнуті майже всі сторінки ук-Iмінської історії XVIII ст., навіть образ І. Мазепи подано як і'.фііого помічника Петра І, особливо у військових справах, але |іі;нш засуджується виступ гетьмана на боці Карла XII. Автор ш і; і жав за справедливе жорстокий і кривавий погром Батури-м;і, знищення населення Лебедина, зруйнування Запорозької <'ічі. Суперечливість і непослідовність поглядів Д. Бантиша-Каменського виявилась і в його оцінках після мазепинської доби. З одного боку, він виправдовував обмеження прав Геть­манщини, створення Малоросійської колегії, а з другого боку -їїиявляв симпатії автономістським прагненням козацької стар-мімни, зокрема діяльності П. Полуботка.

Підсумовуючи сказане про історичні погляди Д. Бантиша-Каменського, слід наголосити, що вони об'єктивно зумовлюва­лися суспільно-політичною атмосферою Російської імперії першої половини і середини XIX ст., віддзеркалювали ідеологію російської дворянської історіографії. Разом з тим, він був носієм іа вуальованих автономістських ідей української історичної думки, що особливо характерна для «Історії Русів». Заслуга історика в тому, що він виявив і систематизував чималу кількість нових історичних джерел, архівних документів, вибу­дував скелет цілісної історії України, хоча й в контексті російсь­кої історії. Його «Історія Малої Росії» справила помітний вплив по тільки на розвиток української історичної думки, а й на фор­мування історичної свідомості тогочасного суспільства.

Нарешті, ще одне ім'я: Максим Берлинський (1764-1848) -український археолог, історик, один з перших і безпосередніх дослідників історії Києва. Після закінчення Київської академії никладав в Учительській семінарії в Петербурзі, а з 1788 р. працював у Києві в Головному народному училищі. Молодому педагогу судилося стати піонером української археології. Він ретельно вивчав старожитності Київського дитинця (Кремля), руїни Десятинної церкви, князівських палаців, Федорівсько-го, Дмитрівського та Андріївського монастирів. Окрім того він опрацював давньоукраїнські літописи і польські хроніки, деякі архівні документи, подав власні сьідчення. Все це й по­служило фундаментом його «Історії міста Києва» (1800)1, яка

1 Берлинський М. Ф. Історія міста Києва. - К., 1991. Книга ви­йшла на основі цензорського примірника, виявленого в 1970 р. у Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Петербурзі.

164

165

подається в контексті всієї української, частково польської та російської історії. Вона складається з двох частин: перша при­свячена історії Києва, а друга містить археологічний опис міста. Ідеалом для М. Берлинського було козацьке самоврядування, традиції магдебурзького права, гетьманської автономії. Його погляди можна віднести до консервативно-ліберального напряму.

До наукових засад «Історії міста Києва», окрім порівняно широкої джерельної бази можна віднести періодизацію історії Києва. Він виділив вісім періодів: 1) від найдавніших часів до 882 р.; 2) 882-1093 рр.; 3) 1093-1157 рр.; 4) 1157-1240 рр.; 5) 1240-1320 рр.; 6) 1320-1471 рр.; 7) 1471-1654 рр.; 8) 1654 р. - до початку XIX ст. Сьомий і восьмий періоди поділялись на «відділи» або етапи.

Цінність твору М. Берлинського і в тому, що в ньому Київ постає як державницький і духовний центр України не тільки в княжу добу, а й у ХУП-ХУПІ ст. Тут варто зауважити, що термін Україна у книзі використовується рідко, частіше Малоросія. Найчастіше Росія, під яким автор розуміє і Велико-росію, і Україну, і Білорусь. Росія - це і Київська держава, і Україна у складі Великого князівства Литовського. Вели­коросів, малоросів та білорусів він називає росіянами. Для нього всі східні слов'яни - одна нація - росіяни. Додамо, що М. Берлинському належить «Короткий опис Києва», опубліко­ваний 1820 р. та підручник «История российская для употреб-ления юношеству» (1800).

Започатковану М. Берлинським традицію києвознавства підтримав у першій половині XIX ст. Микола Закревський (1805-1871) - історик, фольклорист, етнограф, археолог, ви­хованець Київської вищої гімназії і Дерптського університету. Він автор «Нарису історії міста Києва» (1836) та «Літопису і опису м. Києва» (1858). Остання у 1868 р. була опублікована в Москві під назвою «Описание Києва», відзначена Уваровською премією. Історичні погляди М. Закревського мало чим відрізнялися від концептуальних засад тогочасної російської історіографії.

Не дивлячись на ряд неточностей і фактичних помилок, зокрема щодо часу заснування Києва, оголошення його столи­цею Росії, твердження про «перенесення» столиці з Києва до Во-лодимира-на-Клязьмі та ін., праці М. Берлинського та М. Зак­ревського не втратили історіографічної та джерельної цінності.

Отже, кінець XVIII - перша третина XIX ст. в історії україн­ської історичної думки характеризується дедалі виразнішим

166

науковим підходом до висвітлення і аналізу подій та фактів. 11 раці Якова та Олександра Марковичів, Опанаса Шафонсько-го, Василя Ломиковського, Дмитра Бантиша-Каменського, Максима Берлинського та інших значно збагатили джерельну Пазу української історії, розширили її проблематику, викрис-галізували народознавчий характер досліджень, сприяли утвер­дженню самобутності українського народу, особливості його етнографії, заклали основи українознавства. На ідейній спря­мованості історичних праць відбилися як ідеї романтизму, ук­раїнського відродження, визрівання її національної забарвле­ності, так і потужний вплив великодержавницьких концепцій монархічної російської історіографії. І все ж дедалі виразніше заявляла про себе ідея окремішності історії українського народу, про що засвідчила «Історія Русів».

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]