XI.2. Вплив Української революції на розвиток історичної науки

Весь попередній розвиток української історіографії переконливо засвідчував її взаємообумовленість і взаємозв'я­зок із суспільно-політичними та духовно-культурними проце­сами. Це підтвердила і доба Української революції, і відновлення української державності, серед чинників якої важливу роль відіграли розвиток історичних знань, ріст історичної свідо­мості, участь провідних істориків, зокрема М. Грушевського, М. Василенка, Д. Дорошенка, І. Огієнка та інших, у політич­ному житті, революційному русі й державотворенні. Водночас

утворення Української Народної Республіки, а згодом і Західно­української Народної Республіки, відкрило сприятливі умови для розвитку історичної науки, започаткувало їй державниць­ку підтримку. Державне усамостійнення України закладало реальні підвалини для подальшого унезалежнення української історичної науки. Вчені-історики за умов власної держави могли розраховувати на державну підтримку історичних досліджень, зміцнення видавничої бази, підготовку кадрів. Зрештою, в документах Української Центральної Ради, урядів Української держави гетьмана П. Скоропадського, УНР доби Директорії, Західноукраїнської Народної Республіки всі ці питання були задекларовані, однак через політичну ситу­ацію, яка склалася в зв'язку з агресією більшовицької Росії та Польщі, не вдалося їх реалізувати.

Революційні і державотворчі процеси поставили перед істо­риками завдання створення нових праць з історії українського народу, з історії державності України. Дослідження і вивчення національної історії, поширення історичних знань висувалися на рівень важливих державних справ. Брак наукової і навчаль­ної літератури з української історії, науково-популярних праць спричинив, з одного боку, поширення вже наявних досліджень В. Антоновича, О. Єфименко, Д. Яворницького, М. Аркаса, М. Грушевського та ін., а з другого - створення нових праць, зокрема Д. Багалія, В. Пархоменка, М. Слабчен-ка та ін.

Масовими тиражами перевидавалися історичні оповідання А. Кащенка. Великою популярністю користувалася «Історія України-Руси» Миколи Аркаса (1853-1909) - відомого куль­турно-освітнього діяча, автора опери «Катерина» на сюжет по­еми Т. Шевченка. Написана українською мовою популярна історія була відредагована В. Доменицьким¹ і вийшла у 1908 р. у Петербурзі, а потім перевидавалася у 1912 та 1922 рр. Вихід книги підтримали Є. Чикаленко, Б. Грінченко, Г. Хоткевич та інші діячі. Незважаючи на ряд неточностей, відсутність єдиної концепції, праця М. Аркаса відіграла важливу роль у поширенні історичних знань про Україну.

¹ Доменицький Василь (1877-1910) - український історик, учасник українського руху, активний дописувач до «Украинского вестника», «Киевской старини», «Записок НТІП», автор кількох праць з історії Галичини і Буковини, редактор першого повного видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

240

241

Значно зріс інтерес громадськості до історії українського козацтва. Як зазначав І. Лисяк-Рудницький, у 1917 р. в Ук­раїні знову віджив з великою силою козацький рух, «стихійно відроджувались козацькі традиції»¹. Енциклопедією козацтва на той час вважалася тритомна «Історія запорозьких козаків» Дмитра Яворницького (1855-1940) - видатного українського історика, археолога, етнографа, згодом академіка АН УРСР, директора Катеринославського історико-краєзнавчого музею, вихованця Харківського університету. Його подвижницька діяльність щодо пошуку, виявлення, колекціонування і дослідження старожитностей козацького краю була захоплю­ючим прикладом для молодої генерації українських істориків. Історик високо оцінював значення українського козацтва, висвітлив його походження, склад, збройні сили, показав роль Запорозької Січі як форпосту України в боротьбі за волю і неза­лежність. В умовах революції Д. Яворницький спеціально підготував і оприлюднив науково-популярні праці «Як жило славне запорізьке низове військо», «Українсько-руське коза­цтво перед судом історії», в яких акцентувалася увага на про­відній ролі козацтва в національно-визвольній боротьбі.

Особистий приклад створення і популяризації історичних знань показував голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський. Ще в 1914 р. він дав визначення концепції укра­їнознавства як дослідження минулого і сучасного українського народу, його властивостей і особистостей, його території і різноманітних умов, які впливають на життя і розвиток суспільства. Тематику праць історика періоду Української ре­волюції, особливо 1917-1918 рр., досить повно віддзеркалює ідея українознавства. М. Грушевський ще в квітні 1917 р. за­початкував серію статей під загальною рубрикою «На порозі нової України», присвячених українському національному відродженню і державному будівництву. Ці статті друкували­ся в «Новій Раді», завдяки чому дістали велике поширення, а в 1918 р. вийшли окремою збіркою. Вона починалася із статті «На переломі», в якій давалася характеристика унікального моменту в історії українського народу, коли впали кайдани рабства і з'явилася можливість відновити свою державну са­мостійність, творити нове життя. Далі йшли три статті про вибір орієнтирів відновленої Української Народної Рес-