1 Див.: Винар л. Найвидатніший історик України Михайло Гру­шевський. (1866-1934). - Мюнхен, 1986. - с. 75.

Ще до повернення М. Грушевського до Києва у складі ВУАН була створена краєзнавча комісія, яка взяла на себе коор­динацію регіональних досліджень, пошукової діяльності відповідних гуртків. З його ініціативи створювалися по­районні комісії, в роботі яких брали участь місцеві краєзнавці. Найбільш продуктивною була діяльність чотирьох порайон­них комісій: Києва і Правобережжя (В. Щербина), Західної України (Ф. Савченко), Східної і Полудневої України, Лівобе­режної України і Слобожанщини (О. Гермайзе). Усі вони пра­цювали до 1929 р., видавали наукові збірники, а комісія Києва і Правобережної України опублікувала збірник наукових праць В. Щербини «Нові студії з історії Києва».

Заслуга порайонних комісій також у тому, що вони вихо­вали десятки місцевих істориків, які своїми розвідками зба­гачували знання з місцевої історії, пропагували традиції українського народу.

Нарешті, необхідно зазначити, що М. Грушевський при­діляв велику увагу історіографії, постійно наголошував на значення наукового доробку попередників з тієї чи іншої проб­леми. Більшість публікацій, наукових конференцій присвячу­валися ювілейним датам провідних істориків (М. Костомаров, М. Максимович, І. Франко, П. Куліш) або виходу важливих праць. Низка історіографічних праць була приурочена 60-річ-чю М. Грушевського. У 1927 р. була створена комісія для дослідження нової української історіографії, однак вона проіснувала недовго.

У січні 1929 р. М. Грушевського було обрано академіком АН СРСР, а в квітні того ж року він порушив питання про ство­рення в її складі Інституту української історії. Однак ця про­позиція залишилася без реагування, натомість розпочався широкомасштабний наступ на українську науку взагалі і на історичну зокрема, дискредитації її визначного лідера. Припи­нилося фінансування наукових установ, які він очолював, бу­ла ліквідована частина комісій. Арешти і процес над Спілкою визволення України (1929-1930), який перетворився на цьку­вання, фізичне і моральне нищення національної еліти, так чи інакше торкнувся особи М. Грушевського, оскільки по ньо­му проходили вчені, з якими він співпрацював (С. Єфремов, М. Слабченко, В. Дурдуківський, О. Гермайзе, А. Ніковський та ін.). Невдовзі будуть арештовані його учні і аспіранти, закрито Науково-дослідну кафедру історії України (1930), роз-

270

271

почнеться ідеологічна боротьба з поглядами М. Грушевського, критика і шельмування його праць. У 1931 р. його було приму­сово вислано до Москви під приводом того, що він академік АН СРСР, і встановлено ще жорсткіший нагляд за ним, членами його сім'ї та учнями. Про це мова йтиме у наступній лекції.

Підсумовуючи сказане про значення повернення М. Гру­шевського до України і внесок очолюваних ним наукових уста­нов для розвитку української історіографії, слід наголосити, що йому вдалося, з одного боку, перенести на український ґрунт ті методи дослідження соціальної, культурної історії, які використовували історики Західної Європи і Америки, а з другого боку, удосконалити власну лабораторію наукового пізнання. Разом із своїми співробітниками та учнями вчений суттєво збагатив знання з історії України, значно розширив їх джерельну базу. Однак треба мати на увазі, що М. Грушев-ський, за планом партійно-радянських функціонерів, був потрібен в УСРР не стільки для розвитку української історич­ної науки, скільки для того, щоб бути під пильним оком влади, її спецслужб, звести нанівець його контакти з істориками Західної України та діаспори.