Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
5
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

XIII. 1. Перетворення історичної науки

в ідеологічне знаряддя більшовизму і засіб

утвердження режиму одноособової влади

У радянській пропаганді 1929 рік називався не інакше як роком «великого перелому». Перелом звичайно був, але не в тому, що «середняк пішов у колгосп», а в тому, що Й. Сталіну вдалося зламати внутріпартійну опозицію, видво­рити за межі СРСР Л. Троцького і остаточно зосередити всю повноту влади у своїх руках. Централізація, тоталіризація та ідеологізація усіх сфер суспільного життя повною мірою торкнулися історичної науки, яка опинилася під пресом партійно-державницького контролю, розгорнулися погроми її національно-демократичного крила.

У 1929 р. за ініціативою ЦК КП(б)У почалася реорганізація структур історичних осередків ВУАН, що мала за мету підірва-

ти вплив М. Грушевського, ослабити роль керованих ним уста­нов в історичній науці. Насамперед було ліквідовано Історичну секцію, якій належало пріоритетне місце в розвитку національної історіографії. Комісія новітньої історії України була об'єднана з комісією історії революції під загальним керівництвом М. Яворського, обраного в 1929 р. академіком ВУАН. Об'єднану комісію Лівобережної та Слобідської України очолив Д. Багалій, якого влада протиставляла М. Грушевському. Діяльність установ і комісій, які ще зали­шалися, корінним чином змінювалася: вони ревізували з по­зицій сталінізму попередні праці, теми, що розроблялися, підганялися під марксистські схеми, під методологію так званого історичного матеріалізму, рішуче витіснялися старі кадри, які розглядалися як класово-ворожі, націоналістичні елементи. До середини 1930-х рр. режиму вдалося перетворити ВУАН в інструмент свого ідеологічного впливу, у філію союз­ної Академії наук.

Паралельно всіляко підтримувалися марксистські структу­ри історичної науки, яким відводилася провідна роль у про­паганді марксизму-ленінізму, творів Й. Сталіна, у боротьбі з українською національною історіографією. Згадуване у попе­редній лекції Товариство істориків-марксистів розглядалося як передовий загін для боротьби за партійність науки, по­долання буржуазної ідеології і підвищення марксистсько-ленінського теоретичного рівня кадрів істориків. Колесо ре­пресій торкнулося і тисяч учасників революційного руху, членів партії і навіть соратників Сталіна, змінилося ставлення до представників старшого покоління партійних істориків, бу­ло припинено діяльність Товариства істориків-марксистів (1933), а його чільним провідникам, включаючи М. Покров-ського, висувалися звинувачення у підриві радянської влади.

Повну підтримку партійно-урядових установ дістали Інсти­тут історії партії і Жовтневої революції (1929-1939), Україн­ський інститут марксизму-ленінізму (УІМЛ, 1929-1931), Ко­муністичний університет ім. Артема (1922-1938), Інститут червоної професури (1932-1937) та ін. Координацію марксист­ських установ здійснювали Всеукраїнська асоціація марксист­сько-ленінських інститутів (1931-1936), управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, органи цензури. Вони розглядалися як партійно-державні інструменти ідеологічного впливу на свідомість населення, контролю за ідейною спрямованістю досліджень з історії. Централізаторська політика більшовиків

284

285

вела до провінціалізації історичної науки в Радянській Ук­раїні, до повного перетворення її історичних установ у філії союзних, до втрати будь-якої автономії.

Домінуюча роль у одержавленні та ідеологізації історичної науки, у боротьбі проти її українських традицій відводилася Інституту історії партії і Жовтневої революції, який діяв під проводом Інституту Леніна в Москві. Він виробляв інструк­тивно-директивні документи, які мали стати орієнтиром для істориків, викладачів та учителів при написанні і викладанні історії революційного руху, більшовицьких організацій в Україні.

Формально в структурі УІМЛ існували кафедра історії Ук­раїни (1923) та Кабінет української історії (1926). Фактично вони мали задавати тон марксистського трактування історії України, здійснювати ідейно-методологічний контроль за всіма дослідженнями з української історії. У 1931 р. ЦК КП(б)У визнав за доцільне реорганізувати відділи у самостійні інститути, у т. ч. й Інститут історії, при якому створювалися п'ять секторів: історії України, історії народів СРСР, історії народів Заходу, методологічний та бібліографічний. У 1932 р. історики опублікували перший том історії України, але він був розкритикований за «методологічні помилки», оскільки його періодизація не відповідала марксистському вченню про суспільно-економічні формації, за слабкість висвітлення єдності історичного процесу в Україні та Росії. На пріоритетне місце висувалися питання соціально-економічної історії, класів і класової боротьби, історія більшовицьких організацій, боротьба з меншовиками та іншими непролетарськими партіями, революція 1905-1907 рр., жовтнева революція в Україні, громадянська війна, соціалістичне будівництво, ленінська національна політика тощо.

У 1931 р. Й. Сталін, як «теоретик і вождь, геніальний учень В. Леніна», особисто втрутився в розвиток історичної науки, опублікувавши в журналі «Пролетарская революция» (№ 6) лист «Про деякі питання історії більшовизму». Він виклав офіційні погляди на історію партії більшовиків, які мали стати аксіомою і не підлягали обговоренню. Це остаточно утверджу­вало партійний диктат щодо історичної науки і догматизм у ній. У листі було поставлено під сумнів значення історичних джерел, заявлено, що паперові документи не можуть слугува­ти встановленню історичної істини. Фактично запроваджува­лося правило відбору лише тих джерел, які не суперечили

сталінській схемі історії більшовизму, обов'язковим був партійно-класовий підхід до джерел і така ж їх інтерпретація. Варто додати, що доступ науковців до роботи в архівах зі середини 1930-х рр. було закрито, а в 1938 р. самі архіви пе­редавалися у відання Наркомату внутрішніх справ.

Серед історичних праць найбільшу питому вагу займали історико-партійні публікації, що присвячувалися вузловим питанням історії ВКП(б), одним із розділів якої розглядалася історія КП(б)У. Було піддано критиці теорію «двокорінного» та «багатокорінного» походження КП(б)У (більшовики і ліві українські соціал-демократи), висунуту М. Равичем-Черка-ським в «Истории Коммунистической партии (большевиков) Украиньї» (1923) і підтриману О. Гермайзе. За помилки мето­дологічного характеру критикувалися праці В. Сухіно-Хомен-ка, М. Свідзинського, М. Яворського, М. Попова, М. Рубача, зокрема за недооцінку ролі робітничого класу в революційному русі. Критиці була піддана книга М. Воліна «История КП(б)У в сжатом очерке» (1930), в якій автор цілком слушно зазначав, що навіть після Лютневої революції більшість більшовицьких організацій РСДРП в Україні були об'єднані з меншовиками, крім Харкова, Катеринослава, Луганська та Києва.

Історія КП(б)У підганялася під схему, за якою висвітлюва­лася історія ВКП(б) (праці В. Кноріна, О. Ярославського, О. Бубнова та ін.). Остаточно акценти були розставлені в 1938 р. з появою «Истории ВКП(б). Краткий курс» під редакцією Й. Сталіна, оголошеної еталоном партійності історичної нау­ки. Тепер завдання істориків зводилося до коментування, пропаганди та до роз'яснення положень «Короткого курсу» як підручника і «найвидатнішої праці творчого марксизму-ленінізму», як ідейної зброї більшовизму. Вся ця робота супро­воджувалася возвеличуванням «геніальності» Сталіна, каноні­зацією його особи. «Історія ВКП(б). Короткий курс» оголошував­ся «енциклопедією» марксизму-ленінізму, що надовго зупини­ло творчий розвиток знань не тільки з історії більшовицької партії, а й усіх розділів історичної науки. Ряд дослідників вважає, що з виходом у світ «Короткого курсу» почалася сталінізація всієї історичної науки, а також філософії, політ­економії тощо, встановилася монополія Сталіна на «наукову істину», остаточно ліквідовувався будь-який плюралізм по­глядів істориків, уніфіковувався ідеологічний підхід до історії. На ці цілі спрямовувалася діяльність структур цензури і ка­рально-репресивних органів.

286

287

Запровадження централізованого планування науково-дослідної роботи призвело до нав'язування зверху лише тих тем, які партійно-державні структури вважали «актуальними та революційно доцільними». За межами історичних до­сліджень в УСРР 1930-х рр. опинилися такі теми, як україн­ський рух і національне відродження, Українська революція 1917-1920 рр., утворення УНР та ЗУНР, опір тоталітарній системі, голод 1921-1922 та 1932-1933 рр. та ін. Натомість всіляко заохочувалася проблематика, пов'язана з «ленінською національною політикою», «інтернаціоналізмом», «дружбою українського і російського народів», ідеєю «старшого брата» тощо. Сформувалися історики-інтерпретатори та історики-пропагандисти, які виступали відвертими апологетами радян­ської дійсності, вихваляли «нечувані темпи» індустріалізації, «успіхи» колективізації, «мудрої» політики більшовиків та її вождя.

На українського читача звалився вал марксистської літера­тури і політичної періодики, що виходили в Москві, Ленін­граді, Харкові та інших містах. За аналогією союзних журналів «Больпіевик», «Пролетарская революция» в Україні виходили «Більшовик України», «Літопис революції», «Вісник агітації і пропаганди», перейменований згодом у журнал «Комуністич­на революція».

Помітною подією в розвитку історичної науки стала ліквідація Української асоціації марксистсько-ленінських інститутів і утворення в системі АН УСРР1 Інституту історії України з відділами: періоду феодалізму та періоду капіта­лізму. Крім того виділялася дослідницька група історії України радянського періоду. Директором Інституту було призначено партапаратника, колишнього керівника Інституту філософії А. Сараджева2, якого невдовзі замінив С. Бєлоусов (1936-1941). Серед співробітників передвоєнних літ Інституту був ряд здібних дослідників, зокрема доктор наук М. Петровський, кандидати наук К. Гуслистий, В. Дядиченко, Ф. Лось, М. Мар-ченко, О. Оглоблин, К. Стецюк, С. Юшков та ін.

1 У лютому 1936 р. ВУАН була перейменована в Академію наук УСРР, її підпорядкування Раднаркому республіки відбулося ще в 1934 р.

2 А. Сараджев був заарештований і розстріляний як «активний учасник правотроцькістської терористичної організації». Реабіліто­ ваний в 1955 р.

У 1937-1939 рр. співробітники Інституту підготували та оприлюднили декілька досліджень із серії «Нариси з історії України» за редакцією С. Бєлоусова. Зокрема Ф. Ястребов та К. Гуслистий опублікували монографію «Київська Русь і феодальні князівства ХІІ-ХІН ст.» ( 1937), К. Гуслистий під­готував дослідження «Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею» (1939). Особлива увага приділялася вивченню соціально-економічних відносин і суспільно-полі­тичних рухів у дореволюційний період (Ф. Ястребов «Україна в першій половині XIX століття» (1939) та ін.).

З ініціативи М. Петровського було розпочато складання «Хронології історії України», перший випуск якої побачив світ у 1938 р. Розгорнулася археографічна робота, пошук і ви­дання документальних матеріалів з історії України. Однак застосовування партійно-класових критеріїв до відбору доку­ментів посилило ідеологічну спрямованість збірників, нега­тивно позначилося на їх репрезентативності та достовірності. Свідченням цього став збірник документів «Червона гвардія на Україні» (1937) та перший том «Історії України в документах і матеріалах» (1939), видані з грубими порушеннями архео­графічних правил.

Під пильний контроль партійних органів було взято діяльність вузівських кафедр історії та історичних факуль­тетів. Відбувалася уніфікація навчальних планів та програм, пріоритетне місце в яких відводилося обов'язковому вивченню праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, а та­кож матеріалів партійних з'їздів і пленумів. Єдині принципи історичної освіти схвалила Всесоюзна нарада представників історичних факультетів у травні 1935 р. Змінювалася система комплектування історичних факультетів, за якою головним критерієм відбору абітурієнтів став не рівень знань, а ідейно-політичні переконання, відданість режиму та членство в партії або комсомолі. «Пролетаризація» торкнулася і аспірантури. Від кандидатів вимагалися політична надійність, робітничо-се­лянське походження. Поступово наукова робота викладачів вузів зводилася нанівець, натомість вони долучалися до пропа­ганди і популяризації серед населення творів марксизму-ленінізму, коментування партійних рішень, поточної політики.

За умов, коли українська історіографія в СРСР та УСРР ни­щилася і заборонялася, єдиними острівцями її розвитку зали­шалася Західна Україна, українська діаспора в Центральній та

288

-) 0 4-183

289

Західній Європі, Канаді та США. У Львові попри всі перешко­ди з боку польських властей продовжували діяти НТШ (голова І. Раковський), його історичний сектор, комісія старої історії України, історично-джерелознавча комісія, зберігалися традиції наукової школи М. Грушевського. Головою Комісії старої історії України був І. Крип'якевич, а його соратниками И. Пеленський, Я. Пастернак, Т. Коструба та ін. У міжвоєн­ний період при НТШ діяв семінар студентів-істориків Львів­ського університету, яким опікувався І. Крип'якевич. Він посту­пово перебирав роль лідера історичної школи М. Грушевського в нових умовах. Учасники гуртка, зокрема О. Домбровський, О. Пріцак разом з І. Крип'якевичем, Т. Кострубою та іншими, наприкінці 1934 р. пошанували пам'ять М. Грушевського у зв'язку з його смертю.

У 1935 р. у Львові Іван Тиктор видав «Велику історію Ук­раїни» за редакцією Миколи Голубця (1891-1942) - визначного українського історика, відомого письменника і мистецтвознав­ця, автора оригінальних праць з історії малярства, мистецтва і культури, укладача першого українського путівника по Львову, нарису його історії. У передмові до «Великої історії України» наголошувалося на трьох напрямах тисячолітньої історії українського народу: а) освоєння території і вихід до Чорного моря; б) самовизначення українців, ріст їх національ­ної свідомості і створення самобутньої культури; в) українці жили під своєю владою, зрозуміли ціну власної держави і по­ставили ідеал державності на першому місці у своїх змаганнях.

До речі, Іван Тиктор (1896-1982) - відомий український громадсько-політичний діяч і видавець - заснував часопис «Новий час» (1923-1939) і видавничий концерн «Українська преса», що друкував цілу низку українських пресових видань, календарів та книг, у т. ч. серію «Історична бібліотека». У цій серії, крім «Великої історії України», були оприлюднені у 1930-х рр. такі фундаментальні праці, як «Історія української культури», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» та ін. Особливе значення мала «Історія української культури» (автори І. Крип'якевич, В. Радзикевич, М. Голубець, С. Чар-нецький та В. Барвінський), в якій у тематично-хронологічній послідовності висвітлювалися самобутність українського побуту, письменства, освіти, науки, мистецтва і архітектури від найдавніших часів до початку XX ст.

Плідно досліджував історію Закарпаття Василь Пачовський (1878-1942) - галицький письменник, публіцист, історик.

З 1920 р. він працював в Ужгороді, разом з В. Бірчаком редагу­вав часопис «Народ», учителював у Берегові. У працях «Ук­раїнці як народ» (1907), «Історія Підкарпатської Руси» (1921), «Срібна земля. Тисячоліття Карпатської України» (1937), в публіцистиці В. Пачовський переконливо обстоював ідею со­борності України, українськість Закарпаття.

Серед зарубіжних осередків української історіографії у міжвоєнний період особливо плодотворно працював Ук­раїнський науковий інститут у Берліні (директор Іван Мірчук з 1931 р.), в якому співробітничали 3. Кузеля, М. Антонович, Б. Крупницький, В. Кубійович та ін. Ряд цінних досліджень був опублікований у «Вістях Українського наукового інститу­ту у Берліні» (редактор 3. Кузеля).

З 1930 по 1939 р. у Варшаві теж діяв Український науковий інститут (директори О. Лотоцький, А. Яковлів), який дослі­джував історію українського народу, його господарське і куль­турне життя. Д. Дорошенко опублікував у 1932-1933 рр. підручник «Нарис історії України». Цінні узагальнення були зроблені в монографічних дослідженнях О. Лотоцького «Укра­їнські джерела церковного права» (1931), А. Яковліва «Укра­їнсько-московські договори в ХУІІ-ХУШ ст.» (1934), Б. Круп-ницького «Гетьман Пилип Орлик» (1938).

Продовжував підготовку істориків для дослідницької діяль­ності Український вільний університет у Празі, серед викла­дачів якого були відомі історики Д. Антонович, Д. Дорошенко, Б. Крупницький, В. Липинський, І. Мірчук, О. Лотоцький, Я. Пастернак, С. Рудницький, В. Щербаківський та ін.

Діяльність осередків історичної науки і центрів українознав­ства в Західній Україні та діаспорі забезпечувала збереження і примноження національних традицій української історіо­графії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало її самобутність, насамперед національний зміст.

Отже, встановлення в СРСР режиму одноособової влади, тотальне нищення національних істориків та їхніх праць, на­сильне насадження марксизму призвело до втрати історичною наукою свого наукового призначення, перетворення її в ідео­логічну прислужницю режиму, в знаряддя сталінізації су­спільної свідомості. Боротьба з «буржуазно-націоналістичною історіографією» обернулася на утвердження сталінської псевдо-марксистської історіографії. Кожен історик в УСРР був зобов'яза­ний твердо дотримуватися принципу партійності та історичного

290

291

матеріалізму, бути ідеологічним бійцем комуністичної партії. Опинившись у лещатах сталінізму, історичні дослідження зо­середжувалися на вивченні та пропаганді «теоретичної спадщи­ни» Сталіна. Історики, які насмілювалися не погоджуватися з таким трактуванням завдань історичної науки, піддавалися переслідуванню та репресіям.

XIII.2. Репресії сталінізму проти українських істориків та нищення наукових праць

Долаючи спротив з боку різних верств українського суспільства, насамперед інтелігенції, у т. ч. й національно свідомих істориків, тоталітарний режим нарощував репресії та переслідування представників української історичної науки. Головний удар влада та її карально-репресивні органи намага­лися нанести по історичних установах ВУАН, очолюваних М. Грушевським, по його науковій школі. їх ідеологічний, організаційно-структурний та кадровий розгром розпочався в 1929 р. з ліквідації Історичної секції ВУАН. Було реформо­вано кафедри історії України за марксистською періодиза­цією, призначено нових керівників Д. Багалія, М. Слабченка, Д. Яворницького та М. Яворського, змінено їх персональний склад. Однак майже всі вони невдовзі були піддані остракізму.

У попередній лекції говорилося, що репресії більшовиків супроти української інтелігенції, провідників українського руху, істориків національно-демократичного спрямування розгорнулися ще за часів В. Леніна, коли насаджувався тоталітарний режим в Україні. Прямо або опосередковано істориків торкнулися гучні судові процеси середини і другої половини 1920-х рр.: «Шахтинська справа», процес над Пром-партією, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін. Відчутного удару українознавство зазнало у 1929-1930 рр., коли розгорнувся процес над учасниками Спілки визволення України. Серед арештованих були академіки ВУАН С. Єфремов та М. Слабчен-ко, а також історики О. Гермайзе, Т. Слабченко, В. Дурдуків-ський та ін. їм інкримінувалася підготовка збройного повстан­ня з метою повалення радянської влади. Михайлу Слабченку (1882-1952) - відомому українському історику державницько­го напряму - нагадували, зокрема, його націоналістичні праці з історії українського права і державного устрою Запорозької Січі та Гетьманщини («Соціально-правова організація Січі

Запорозької» (1926), «Паланкова організація Запорозьких вольностей» (1929) та ін.).

За антирадянську діяльність до п'яти років ув'язнення було засуджено відомого історика та археографа Осипа Гермайзе (1892-1958) - вихованця і професора Київського університету, голову Археографічної комісії ВУАН (1924-1929), чільного співробітника кафедри історії України, очолюваної М. Гру­шевським. Він автор «Нарисів з історії революційного руху на Україні» (1926), готував до друку акти про гайдамаччину та архів Коша Запорозької Січі.

У ході судового процесу по справі СВУ не раз фігурувало ім'я М. Грушевського. Це був сигнал про підготовку кри­мінальної справи на лідера української національної історіо­графії, якій мало передувати його повне усунення від керівництва історичними установами, компрометація як уче­ного і громадянина. Свідченням цього було те, що на пленумі реорганізованих історичних установ (1931) утворили історич­ний цикл ВУАН, завданням якого стало «розвінчування» істо­ричної концепції і наукової схеми української історії, опра­цьованої М. Грушевським.

У підпорядкуванні М. Грушевського залишилася лише ка­федра історії України доби промислового капіталу. Частина комісій була закрита або перерозподілена поміж новостворени-ми кафедрами, почалися чистка і відкриті репресії. У 1930 р. були ліквідовані всі серійні видання, створені та редаговані М. Грушевським, зокрема «Студії з історії України», журнал «Україна», збірники «За сто літ», «Первісне громадянство та його пережитки в Україні». Записка-протест М. Грушевського (1930) з цього приводу залишилася без реагування, натомість партосередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідео­логічної боротьби з Грушевським і його науковими поглядами. Невдовзі почалися арепіти співробітників та учнів ученого, більшість з яких була заслана. Фактично і сам М. Грушевський опинився у засланні в Москві, де в 1931 р. був арештований органами ДПУ і звинувачений у причетності до контррево­люційної організації «Український національний центр». Після звільнення з-під арешту історик, перебуваючи під нагля­дом спецслужб, продовжував працювати над черговими томами «Історії України-Руси», досліджував українську історіографію ХУП-ХУПІ ст. У листопаді 1934 р. після загадкової хірургіч­ної операції у Кисловодську він помер, згодом його прах пере­везли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.

292

293

Фізична смерть найвидатнішого українського історика збіглася в часі з остаточним «упокоренням» ВУАН, звільнен­ням її від «класово-ворожих націоналістичних елементів» і пе­ретворенням академії в одну з ідеологічних установ, підлеглих ЦК КП(б)У, на її ідеологічний інструмент.

До поля зору органів ДПУ потрапили майже всі історики, які мали творчі зв'язки з М. Грушевським, на яких були зафіксовані агентурні повідомлення та звичайні доноси про будь-які контакти з Західною Україною та діаспорою. Були звільнені з роботи і заарештовані С. Шамрай, І. Мандзюк, К. Кушнірчук, С. Підгайний та ін. У 1933 р. був розгромлений Інститут української культури ім. Д. Багалія, ліквідований Всеукраїнський археологічний комітет.

У результаті чисток та репресій на 1934 р. з колишніх співробітників Історичної секції майже ніхто не залишився, а на уламках історичного циклу було створено Історико-архео-логічний інститут.

Репресії і переслідування торкнулися не тільки істориків національно-демократичного спрямування, але й окремих істориків-марксистів та їх симпатиків. Режим всіляко нацько­вував одних істориків проти інших і в такий спосіб розправ­лявся з «неблагонадійними». Достатньо нагадати, що М. Явор-ський виступав з досить жорсткою критикою концепції М. Грушевського, його схеми українського історичного про­цесу, теорії двокорінності виникнення КП(б)У М. Рави-ча-Черкаського, розмежування українського і російського революційного руху у працях О. Гермайзе, а вже з 1930 р. за­початковується кампанія проти «яворщини». Журнал «Боль-шевик» - орган ЦК ВКП(б)У у статті «О роли пролетариата в революционном движении на Украине» звинуватив М. Явор-ського в недооцінці допомоги російських робітників у бороть­бі з українською буржуазією, а в «Літописі революції» було вміщено серію статей В. Манілова, М. Рубача, Д. Фріда, в яких М. Яворському, М. Свідзинському, А. Річицькому, В. Сухіно-Хоменку приписувалося створення «антимарк-систської історії України», підміна класового підходу націо­налістичним, гіперболізація ролі українського національного руху. Ці звинувачення підтримали загальні збори Товариства істориків-марксистів, які звільнили М. Яворського від обов'язків голови і виключили з членів Товариства. Незабаром його позбавили й звання академіка, а генсек ЦК КП(б)У С. Косіор на XI з'їзді партії кваліфікував «яворщину» як анти-

марксистське явище, самого історика назвав апологетом дрібної буржуазії, ідеологом затушовування класової бороть­би. Особливо гостро критикувалися погляди М. Яворського щодо подвійності походження КП(б)У (дрібнобуржуазне і пролетарське коріння). За циркуляром Агітпропу ЦК КП(б)У в підручник з історії України вводився розділ «Яворщина», що мав служити пересторогою для нових поколінь істориків. Самого ж М. Яворського у березні 1931 р. було арештовано, звинувачено в причетності до Українського національного центру, через рік відправлено на Соловки, а в 1937 р. розстріляно1. Майже одночасно з критикою «яворщини» було засуджено праці М. Свідзинського і теж виключено з Товари­ства істориків-марксистів. Не минуло й року, як в опалі опи­нився провідний критик «яворщини» Михайло Рубач. М. Волін інкримінував М. Рубачу не мало й не багато, а ревізію ленінізму. У 1932 р. погляди М. Рубача були розцінені як вияв «розтрощеної яворщини».

На початку 1930-х рр. розгорнулася критика праць Д. Ба­галія і його наукової школи. У журналі «Историк-марксист» була опублікована стаття «Классовая борьба в украинской ис-торической литературе», в якій до псевдомарксистів були віднесені не тільки М. Яворський, але й Д. Багалій, М. Слаб-ченко та ін. До речі, М. Слабченко хоч і сприйняв марксизм, але залишався українським патріотом, плідно досліджував державно-правові інститути на українських землях, у 1929 р. був обраний академіком ВУАН і в тому ж році заарештований по справі СВУ, засуджений на 6, а потім ще на 10 років ув'яз­нення. Помер у 1952 р.

У 1931 р. шельмуванню була піддана концепція історії України О. Оглоблина, яка, мовляв, «побудована на засадах «економічногоматеріалізму», «вузькогооб'єктивізму». О. Оглоб­лина назвали «типовим буржуазним істориком», що прикри­вається «марксистською фразеологією» і не веде боротьбу з буржуазною історіографією та поглядами Грушевського.

1 Журнал «Більшовик України» (1933) устами партійного ідеолога О. Шліхтера накинув на М. Яворського клеймо «фашист», назвав йо­го автором «куркульської, фашистсько-націоналістичної концепції історичного процесу на Україні». Сам М. Яворський у листі до Комісії ГУЛАГ НКВС писав у 1935 р., що воліє вмерти, ніж прагнути на во­лю, щоб жити життям хамелеона в умовах національного гноблення, селянського грабежу, загального обману, провокацій і свавілля.

294

295

В умовах масових репресій, що розгорнулися після вбивства С. Кірова, в період «великого терору» нищення залишків національної історіографії набуло ще більш витончених форм. З одного боку, влада демонструвала «зацікавленість» історич­ними дослідженнями, свідченням чого було створення в струк­турі АН УСРР вже згадуваного Інституту історії України (1936), що відкривало надію на збереження, хоч і в деформова­ному вигляді, спеціалізованого дослідницького осередку з української історії. З другого боку, перед Інститутом ставили­ся не стільки наукові, скільки ідеологічні цілі, завдання «мобілізації більшовиками історії для будівництва соціа­лізму». В цей період панівною стала формула Сталіна про те, що «історія починається з того моменту, коли на неї звертає увагу партія». Як не парадоксально, але Інститут історії Ук­раїни мусив спрямовувати свою роботу не на збереження історії українського народу, а на її спотворення і викривлення. Вже з перших кроків керівництво і співробітники Інституту відчули на собі пильне око спецслужб, зазнали переслідувань і репресій. Були розстріляні директор А. Сараджев, завідувач відділу історії феодалізму Т. Скубицький, старші наукові співробітники М. Трегубенко, Г. Слюсаренко, К. Гребенніков. У 1938 р. був заарештований і закатований до смерті в ході допитів професор Є. Сташевський. їх звинувачували у «контр­революційній фашистсько-націоналістичній пропаганді, вер­буванні членів диверсійно-терористичної організації, антира-дянській діяльності, у націоналістичних збоченнях».

До жертв «розстріляного українського відродження» пра­вомірно віднести Гната Хоткевича (1877-1938) - визначного українського письменника, композитора, мистецтвознавця, етнографа, історика. Він автор не лише блискучих художніх і музичних творів на історичну тему (драматична тетралогія «Богдан Хмельницький», роман «Берестечко»), але й науково-популярної «Історії України» у трьох частинах1. Г. Хоткевич сприйняв історіографію В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, творчо використав праці інших істориків і на цій основі дав патріотичний зріз української історії. Він один з перших подав розрахункову чисельність населення Києва у XII ст. («до ста тисяч»), показав демократичні традиції заро-

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]