XIV. 1. Відновлення діяльності історичних установ в урср та в діаспорі

Вже в ході звільнення українських земель від гітлерівців до Києва, Харкова, Одеси, а згодом Львова, Чернівців та інших міст поверталися з евакуації наукові уста­нови та навчальні заклади, що стало передумовою відновлення діяльності осередків історичної науки та підготовки кадрів істориків. У липні 1944 р. у Києві була відновлена діяльність Інституту історії України та Інституту археології України АН УРСР, а з липня того ж року почав роботу Відділ Інституту

історії України у Львові, програмою для якого мала стати пос­танова ЦК ВКП(б) «Про недоліки в політичній роботі серед на­селення західних областей УРСР» (вересень 1944).

В Інституті історії України функціонували відділи історії феодалізму, історії капіталізму, історії радянського періоду, археографії. Основні зусилля співробітників зосереджувалися на підготовці 2, 3 і 4 томів підручника з історії України для вузів, Нарисів історії України, а також збірників документів і матеріалів з української історії. На чільне місце ставилося зав­дання зібрати за свіжими слідами матеріали з історії Великої Вітчизняної війни, про злочини гітлерівського окупаційного режиму. З цією метою у травні 1944 р. було створено спеціаль­ну Комісію по історії Вітчизняної війни, яка займалася збиран­ням документальних джерел, спогадів, фотографій та інших матеріалів про внесок українського народу в розгром гітле­рівців, про червоних партизанів і комуністичний підпільний рух. її очолювали секретарі ЦК КП(б)У К. Литвин, а потім І. Назаренко. У 1950 р. Комісія була ліквідована і реформова­на у воєнно-історичний відділ Інституту історії України. Нау­ковці Львівського відділу мали досліджувати утвердження західних кордонів України, історію Галицько-Волинського князівства, «боротьбу» трудящих Західної України за возз'є­днання з УРСР. Прикладом опрацювання цієї теми мала стати опублікована у Москві брошура директора Інституту історії України М. Петровського «Воссоединениеукраинскогонарода в едином Украинском Советском государстве» (1944). Ця тема набувала актуальності ще й у зв'язку з включенням до складу СРСР та УРСР Закарпатської України і утворенням Закар­патської області (1945).

У 1944 р. за спеціальністю «Історія України» академіком АН УРСР був обраний секретар ЦК КП(б)У Д. Мануїльський, що мало посилити вплив партії на академію, а членом-корес-пондентом став М. Петровський - директор Інституту історії України. На початок 1945 р. в Інституті працювало 13 науко­вих співробітників, у т. ч. З доктори і 7 кандидатів історичних наук, 7 осіб навчалися в аспірантурі.

Відновлення діяльності установ історичної науки, історич­них факультетів в університетах та педінститутах відбувалося на тлі подальшого утвердження сталінізму як останнього слова марксизму і методологічної основи суспільних наук, «чистки» наукових і науково-педагогічних кадрів від «небла-

310

311

гонадійних», здебільшого національно свідомих фахівців. Закінчення війни, перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною, капітуляція Японії супроводжувалися ще більшим насадженням культу особи Сталіна, частковою зміною акцентів у національній політиці центру. Те, що в роки війни заохочувалося з пропагандист­ською метою, видавалося героїчним і позитивним в історично­му минулому українського народу (Київ - осередок Руської держави, героїзм і нескореність українського козацтва, воєнно-дипломатичний і державницький хист Б. Хмельниць­кого), тепер розцінювалося як спроби буржуазно-націо­налістичної ідеалізації «патріархальщини», рецидиви школи Грушевського, мазепинства, хвильовизму, петлюрівщини. Водночас новий курс супроводжувався глорифікацією (пе­ребільшенням) ролі російського чинника в історії народів СРСР, у т. ч. й українців.

Уроком для українських істориків мала послужити крити­ка в Кремлі у січні 1944 р. видатного кінорежисера і сценарис­та О. Довженка за його прагнення правдиво змалювати долю українського народу в роки воєнного лихоліття. Й. Сталін назвав його кіносценарій «Україна в огні» ревізією ленінізму, вилазкою проти партії і радянської влади. Очевидно, не ви­падково О. Довженко занотував у щоденнику: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контр­революційним, - це Україна... Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, ...що історія - це паспорт на загибель. А що таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу. Народ, що не знає своєї історії, - підсумовував письменник, -є народ сліпців»¹. За таких умов частина істориків запопа­дливо демонстрували свою відданість ідеології сталінізму, відмежовувались від національних традицій української історіографії. Це засвідчила нарада в ЦК КП(б)У з питань історії у березні 1945 р. Директор Інституту історії України М. Петровський, наприклад, критикував Київський універси­тет ім. Т. Г. Шевченка за те, що там, мовляв, возвеличують