1 Винар л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934) // Силуети епох. - Дрогобич, 1992. - с. 117-118.

Історичне мислення - це найвищий ступінь пізнання люди­ною історичного процесу, логічного відображення у свідомості об'єктивного характеру подій, фактів, явищ історії у всій бага­томанітності їх взаємозв'язків, у т. ч. причинно-наслідкових. Під стилем історичного мислення розуміють систему фізіо­логічно-психологічних, логічних, теоретичних і ціннісних орієнтирів того чи іншого історика. Сукупність найбільш ха­рактерних ознак стилю істориків наукової школи або пред­ставників певного напряму, течії можуть застосовуватись для групової оцінки стилю їх історичного мислення. Нерідко по­няття стилю застосовують для характеристики певних періодів історіографічного процесу: міфологічний, теологічний, роман­тичний, консервативний, ліберальний, демократичний, авто­ритарний і т. д.

Отже, українська історіографія базується на загальних і спе­цифічних теоретичних і методологічних засадах історичної і суміжних наук, має відповідний до своїх функцій категоріаль-но-понятійний апарат. Використання різноманітних методів історіографічного пізнання, послідовне дотримання принципів історизму, об'єктивності, всебічності, системності тощо закла­дають гарантії для наукового висвітлення історії зародження і найважливіших етапів розвитку української історичної думки, її трансформації у наукову систему, в цілісну науку.

11.2. Періодизація української історіографії

Як уже зазначалося, предметом української історіо­графії є процес зародження і розвитку української історичної думки. Його пізнання дозволяє виявити провідні тенденції і за­кономірності нагромадження і збагачення історичних знань, виокремити появу нових концепцій, поглядів не лише на історію України, а й на всесвітню історію. Якщо врахувати, що історіографічний процес має просторово-часові виміри, то всебічно дослідити його можна за умов застосування методів періодизації.

Під періодизацією історичної науки, становлення і розвитку історичної думки розуміють науковий метод, що передбачає систему процедур, прийомів і способів, спрямованих на виділення в історіографічному процесі найбільш важливих епох, періодів, етапів за спільними ознаками і критеріями.

Період в історіографії - це умовно окремий відрізок часу в історіографічному процесі, який характеризується рядом

34

35

спільних рис, відмінностей і особливостей у порівнянні з інши­ми періодами, має свій початок і відносну завершеність.

Основу періодизації становлять певні правила або критерії, тобто ознаки чи їх сукупність, які й служать мотивацією виділення періодів. Про які критерії періодизації йде мова в українській історіографії? По-перше, це найважливіші рубежі світової і української історії. Існуюча періодизація історії Ук­раїни є тим тлом, на якому аналізується українська історична думка. По-друге, зародження принципово нових явищ у суспільному, науковому, культурному, ідейному і духовному житті, які змінили або істотно вплинули на характер і зміст історичних знань, історичної думки. Йдеться, зокрема, про зародження писемності, утворення давньоукраїнської держав­ності, запровадження християнства, розвиток друкарства, поширення просвітництва, фотографії, звукозапису і т. д. По-третє, це поява нових історичних праць, які стали важливою віхою у формуванні історичної думки. До них можна віднести, наприклад, появу Київського літопису, «Повісті минулих літ», козацьких літописів, «Історії Русів», «Історії України-Руси» М. Грушевського і т. д. По-четверте, заснування осе­редків і товариств, наукових інституцій історичної науки, істо­ричних шкіл, формування течій і нових напрямів історичної думки, виникнення нових історичних часописів і видань тощо.

Застосовуючи згадані та інші критерії періодизації, можна окреслити вісім основних періодів розвитку української істо­ричної думки і науки. їх витоки сягають у дохристиянські ча­си, коли у свідомості протоукраїнців побутували найпростіші, нерідко примітивні уявлення у вигляді міфів, легенд, пере­казів, інших жанрів усної творчості, запам'ятовування подій і фактів, їх усної передачі.

Перший період української історичної думки пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волин-ської і Литовсько-Руської держав. Мислителі та літописці цієї доби не тільки зафіксували на письмі яскраві сторінки усної історії, але й в хронологічній послідовності виклали найваж­ливіші історичні події, залишили нащадкам своє бачення істо­ричного процесу. Давньоукраїнські літописці і мислителі були обізнані з античною, зокрема давньогрецькою історичною думкою, а русько-візантійські політичні, культурні та духовні зв'язки сприяли поширенню на теренах України-Руси еллінсь­кої історичної традиції. Винятково важливу роль у формуванні

суспільної історичної свідомості відіграла релігія, зокрема християнство, яке сповідувало нові духовні цінності та нову візію походження світу, людського життя, поділу історичного процесу на дохристиянські та християнські часи (нову та стару ери). Формування української народності, її національних ознак супроводжувалося утвердженням української ідентичності, що об'єктивно стимулювало розвиток знань про минуле українців, їх самобутність і окремішність. Упродовж ХУ-ХУІ ст. на істо­ричну свідомість українців потужно впливала західноєвро­пейська культура та історія.

Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Заро­дження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвиток шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозької та Києво-Могилянської академій - все це помітно вплинуло на розвиток історичних знань, позначилось на формуванні козаць­кої історіографії, сприяло вивченню історії в системі освіти, по­ширенню історичних знань у суспільстві. Просвітницька діяльність Львівського, Луцького, Київського та інших братств, друкарень, учених Острозької та Києво-Могилянської академій, діячів церкви сприяла зростанню загальної культу­ри українського народу, створенню навчальної та полемічної літератури, особливо після Берестейської унії (1596). Твори М. Смотрицького, І. Вишенського, Ю. Рогатинця, Д. Туптала, С. Яворського, Ф. Прокоповича та інших мали не тільки тео­логічну, а й історичну спрямованість. Історичний зміст стає озна­кою нових форм усної творчості, інтермедій, вертепу, народних дум. У козацькі часи дістають поширення такі різновиди фік­сації історичних подій, як щоденники, козацьке літописання, мемуаристика. Вершиною української історичної думки цієї до­би стали літописи Самовидця, Г. Граб'янки та С. Величка, в яких з історії логічно виводилася Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, а її ге­роїка поєднувалася з утвердженням ідеї нескореності українців.

Особливість третього періоду, який охоплює другу полови­ну XVIII - початок XIX ст., полягає в тому, що він дав перших професійних істориків і заклав основи української історичної науки. Праці С. Лукомського, П. Симоновського, В. Рубана,

0. Рігельмана, літературно-філософські твори Г. Сковороди,

1. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Шашкевича, Я. Головацького,

36

37

І. Вагилевича, а згодом Д. Бантиша-Каменського, М. Марке­вича та інших сприяли формуванню почуття окремішності ук­раїнського народу, самобутності його мови, культури, звичаїв, традицій, історії.

Традиції козацького літописання дістали якісно нове відо­браження в «Історії Русів», рукописні варіанти якої тривалий час утверджували цілісне уявлення про історію українського народу, її тяглість від княжих часів до Гетьманщини. Черво­ною ниткою через увесь твір проводилася ідея про право кожного народу на самостійний державний, культурний та економічний розвиток, про законні підстави русів-українців боротися проти будь-яких іноземних поневолювачів.

В. Кравченко виділяє в межах другої половини XVIII -першої чверті XIX ст. 4 етапи розвитку української історіо­графії: а) 60-80-ті рр. XVIII ст. пов'язані зі зміною соціаль­ного складу істориків, еволюцією жанрів історичної літерату­ри, формуванням просвітницької історіографії; б) 90-ті рр. XVIII — початок XIX ст. - активне засвоєння українською історіографією впливів етнографії, славістики і мовознавства, становлення історичного краєзнавства; в) 20-ті рр. XIX ст. -створення першої узагальнюючої наукової праці з історії України; г) друга половина 20-х - початок 40-х рр. XIX ст. -перехід від просвітницької до романтичної історіографії¹.

Друга половина XVIII - початок XIX ст. - це відлуння в ук­раїнській історичній думці західноєвропейського історіософ­ського напряму - романтизму, що мав в Україні своє власне козацьке коріння. Романтизм сприяв пробудженню націо­нальної свідомості, ставав світоглядною основою протистоян­ня великодержавницької ідеології Російської та Австрійської імперій.

Середина XIX ст. - це четвертий період, який представле­ний працями істориків, що заклали національні традиції ук­раїнської історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, а згодом і в Чернівцях, Київська археографічна комісія, Київський архів давніх актів, Товариство Нестора Літописця стали важливими осередками вивчення українських старо-житностей, збирання і публікації джерел, написання наукових