Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

VI.4. Протистояння ідеїтяглості української історії з часів Київської Русі та монархічно-імперської ідеї Москви

Одним з нових явищ у розвитку української істо­ричної думки другої половини XVII ст. стало дедалі виразніше

утвердження ідеї тяглості історії України від заснування ІСис.иа, утворення Київської держави до Гетьманщини. Ця ідея іііткнулася з промосковською монархічно-імперською ідеєю «Москва — третій Рим», за якою Московія заявляла свої амбітні претензії на київську спадщину, на оборону православ­ної віри в Україні. Ще Іван III після завоювання Новгорода прийняв у 1493 р. титул «государя всея Руси», а Іван IV запро­вадив назву «Московська держава» (1570), яка проіснувала до Петра І, і утвердив деспотичну модель державного правління. За його правління було встановлено державний контроль за на­писанням і переписуванням літописів, обґрунтовувалось римське походження московських князів.

Чим відрізнялася русько-українська історична ідея від мос­ковсько-російської? Ця різниця простежується, насамперед, у порівнянні політичної доктрини митрополита Іларіона, ви­кладеної у «Слові про закон і благодать», та автора концепції «Москва - третій Рим» Філофея. Якщо Іларіон уникав понят­тя «богообрании народ», твердячи, що всі народи рівні за мірою Божої благодаті, то на думку Філофея Москва - «бого-обрана» і лише держава православної конфесії може бути об'єктом Божественного промислу. Московська держава трак­тувалася як священна, як захисниця православної віри, російським ідеалом оголошувався «Новий (третій) Рим», а історичною місією Москви декларувалося світове панування, московський цар розглядався як прямий спадкоємець Риму і Києва. Слід також мати на увазі, що церковнослов'янська мова як носій книжної культури Київської Русі лягла в основу не української (нею залишилась природна народна мова), а російської літературної мови. Звідси виводився ще один аргумент московських істориків і церковнослужителів про виключне право Москви на київську культурну спадщину. Наростання протистояння навколо київської спадщини за­свідчує ряд тогочасних творів українських авторів, зокрема «Кройніка» Феодосія Софоновича - колишнього ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Києво-Могилянської академії. Твір складався з трьох частин, мав компілятивний характер, ґрунтувався на давньоукраїнських літописах, польських хроніках, у т. ч. Матвія Стрийковсько-го, і був завершений у 1672 р. Перша частина охоплювала різні за хронологією події, з одного боку, в Київському, Чернігів­ському та Галицько-Волинському князівствах, а з другого боку,

122

123

в Північно-Східній Русі, розрізняючи їхню історію. У «Крой-ніці» ув'язувались стародавня, середньовічна і нова історія України, причому її найдавніші часи висвітлювались у єдності з Північною та Західною Руссю. Це, очевидно, мало засвідчити спільне коріння східнослов'янської людності.

Друга частина, що нагадує збірник історичних повістей про важливі події на землях України-Русі з кінця XIII до кінця XVII ст., логічно і хронологічно поєднана з княжими часами і утверджувала ідею безперервності і тяглості української історії. Водночас цю логіку історичного процесу можна було розглядати як аргументацію наступності влади Москви від Києва насамперед по церковній лінії.

Аналіз «Кройніки» Ф. Софоновича засвідчує, що він пе­реслідував благородну мету: створити стислий нарис україн­ської історії і в такий спосіб допомогти кожному українцеві осмислити родовід свого народу, минувшину своєї Батьків­щини. Твір проникнутий ідеєю цілісності і єдності України, національного патріотизму, адже всі відомості про Київщину, Волинь, Поділля і Галичину подаються як життя одного наро­ду, а історія козацтва, козацького устрою оцінюється як національне надбання, як ознака його самобутності.

«Кройніка» Ф. Софоновича послужила основою для іншого історичного твору - «Синопсиса», що став важливим етапом у розвитку української історичної думки, перехідною ланкою від літописних до історичних праць. Він проникнутий ідеєю цілісності і органічної єдності історії України-Русі, написаний у Києво-Печерській лаврі і надрукований 1672 р. Це перший нарис української історії, автором якого вважають лаврського архімандрита Інокентія Гізеля, що на час Переяславської ради 1654 р. був ректором Києво-Могилянської академії і відмовив­ся присягати на вірність цареві, але згодом переорієнтувався на співпрацю з царем Олексієм Михайловичем, який прийняв титул государя всієї Великої, Малої і Білої Русі. Ряд до­слідників ставлять під сумнів авторство «Синопсиса» І. Гізеля, мотивуючи це тим, що він був людиною високоосвіченою, добре обізнаною з історичними джерелами і літературою, адже за рекомендацією П. Могили навчався в Англії, де прослухав курси богослов'я, історії, юриспруденції, а отже, не міг припус­титися грубих помилок і неточностей, якими обтяжений твір. Достеменно відомо, що І. Гізель дав благословення опубліку­ванню «Синопсиса» в Лаврській друкарні як архімандрит

.11 і і при. Побутує думка, що автором міг бути Пантелеймон Ко-:і;іповський - ієромонах, економ Києво-Печерської лаври, що (>уіі причетний до видання розширеного варіанта «Синопсиса» и 1681-1682 рр. Не виключено, що твір мав замовний характер московської патріархії, адже на догоду романівській династії автор «Синопсиса» ввів поняття «слов'яно-руський народ», а київського князя Володимира називає першим самодержцем «всея России», а до його спадкоємців відносить і «великого князя» Олексія Михайловича. Автор вдався до біблійних ле­генд, аби від племені «Мосоха» вивести назву Москви і моско-витів як прабатьківського племені всіх слов'ян.

Слід мати на увазі, що невдовзі після Андрусівського пере­мир'я Київ потрапив під владу Московської держави і, очевид­но, історик намагався засвідчити лояльність новим володарям Москви своїми монархічними поглядами. Тогочасна москов­ська історіографія обґрунтовувала споконвічність самодержав­ного ладу, успадкованість монархії Київської Русі Москов­ською Руссю, а прийняття українських земель під високу руку московського монарха трактувала як повернення їх у лоно матері - Росії, доводила її право на володіння Україною. Про-московська заангажованість твору проглядається у замовчу­ванні ряду важливих подій української історії, включаючи й Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, тобто ту подію, що живила ідею українського автономізму. На свідо­ме замовчування ролі козацтва та Визвольної війни україн­ського народу свого часу звертав увагу М. Грушевський, наго­лошуючи, що якраз національна боротьба з Польщею склала епоху в історії, а пам'ять про неї переповнювала свідомість українського суспільства. Такі маніпуляції з історією вклада­лися в проросійську концепцію спадкоємності державної влади Москвою від Києва. Не виключено, що це могло стати наслід­ком «редагування» «Синопсиса» в процесі його московських перевидань 1678 і 1680 р.

З огляду історіографії цінність «Синопсиса» полягає в тому, що він став перехідним містком від літописання до створення історичних творів з елементами наукового осмислення подій. Твір умовно поділяється на три частини: а) основна, яка при­свячена Київській Русі; б) оповідання про Куликовську битву; в) розповідь про Чигиринські походи і правління царя Федора Олексійовича. Усі ці частини тісно ув'язані між собою, але основні сюжетні лінії зосереджені на історії Києва і Києво-

124

125

Печерської лаври. Особлива увага приділена періоду князю­вання Рюриковичів, зокрема Володимира Великого та Володи­мира Мономаха, згадується оборона святих київських місць спільними силами козаків і московського війська.

Попри ідеологічну упередженість твору він відбиває спад­коємність козацької і княжої історії, хоча й виклад цього процесу ув'язується з приєднанням України до Московії як «повернення» Києва у лоно московського царювання. Можна погодитися з думкою дослідників про те, що «Синопсис» був своєрідним політичним маніфестом Києво-Печерської лаври, проповідуючи своє єднання з Московією при одночасному збереженні незалежності від Московської патріархії, автономії України, рівноправних відносин з Польщею як противаги мос­ковським зазіханням, протидія Туреччині та Криму. Набувши статусу підручника, «Синопсис» відіграв важливу роль у фор­муванні історичної свідомості українського і російського суспільств, при цьому провідна верства, насамперед церковна, кожна по-своєму трактувала своє розуміння історії України і Московії. Книга популяризувалась у всьому християнському світі, була перекладена грецькою та латинською мовами і понад сто років слугувала навчальним посібником з історії, справила вплив на подальший розвиток історичних знань в Україні, Росії і Білорусі.

Таким чином, в історичній думці другої половини XVII - по­чатку XVIII ст. складається дедалі глибший водорозділ між двома трактуваннями тяглості історії. З одного боку, козацька доба розглядається як логічне продовження історії Київської Русі, як надбання українського народу. З другого боку, суспільній свідомості нав'язується монархічно-імперська ідея Москви як спадкоємиці традицій Києва. Протистояння цих ідеологем надовго визначить світоглядні орієнтири наступних поколінь істориків.

Загальні висновки

Велике повстання українського козацтва 1648 р., яке пере­росло у Національно-визвольну війну, або революцію, всього ук­раїнського народу під проводом Богдана Хмельницького та його наступників, ліквідація на звільненій території польсько-шля­хетської влади і утворення козацько-гетьманської держави - все це послужило викликом українській історичній думці для з'ясування

історичних коренів української державності, обґрунтування істо­ричних засад національної державницької ідеї. У суспільній свідомості українського народу, його передової верстви - козацт­ва утверджувалось розуміння того, що Українська козацька держава - спадкоємиця Київської Русі і має існувати в кордонах, які встановили «благочестиві великі князі».

Зростання національно-державницької свідомості українсько­го суспільства спонукало істотні зрушення в розвитку історичної думки, сприяло появі нових форм історичної творчості, збагатило її зміст. Поворотне значення мало зародження козацько-стар­шинського літописання, яке, з одного боку, було продовженням княжої літописної традиції, а з другого боку, стало перехідним етапом до створення історичних творів з елементами наукового мислення. «Літопис Самовидця», козацькі щоденники, мемуари, історії і синопсиси засвідчили намагання їх авторів не тільки фіксувати й описувати історичні факти, а й пояснювати їх, з'ясо­вувати взаємообумовленість подій.

Генератором історико-філософського осмислення сучасності в органічному зв'язку з історичним минулим, створення історич­них праць і підготовки професійних істориків стала Києво-Моги-лянська академія. Праці її професорів і вихованців П. Могили, Ф. Прокоповича, І. Гізеля, С. Яворського та інших окреслили нове розуміння історії, надовго визначили провідні напрями розвитку історичних знань, їх гуманізації. Однією з найпопу-лярніших історичних книг XVII ст. став «Синопсис», який пере­кладався грецькою та латинською мовами і понад сто років служив підручником з історії.

В історичній думці другої половини XVII — початку XVIII ст. дедалі рельєфніше заявили про себе автономістські та антиім-перські мотиви, чітко простежуються антипольські, антитурецькі та антимосковські настрої, що віддзеркалювало особливості національно-визвольних змагань українського народу, імперських зазіхань на його землі. Історичні твори цієї доби проникнуті ідеями українського патріотизму, відновлення окремішності України, її соборності.

Запитання для самоконтролю

  1. У чому проглядається взаємозв'язок Хмельниччи­ни та розвитку української історичної думки?

  2. Яка особливість козацького літописання у кон­тексті української літописної традиції?

126

127

Мета:

З'ясувати зародження нових ідей і явищ в україн­ській історичній думці під впливом просвітництва та раціо­налізму , розкрити посилення автономістських настро'ів після виступу І. Мазепи, показати зародження антикварної та археографічної діяльності і її значення для української історії та її доку менталізації.

XVIII ст., зокрема його перша половина і середина, - дуже важливий період на шляху становлення української історич­ної науки. З одного боку - це гостра боротьба за збереження Гетьманщини - автономного державного утворення України у складі Московської імперії, початок його руйнування, розви­ток Слобідської України, посилення русифікації і полонізації українського народу, піднесення національно-визвольного руху на Наддніпрянщині і в західноукраїнських землях. З другого боку - це остаточне виокремлення історичної науки з літературно-наукової творчості в країнах Західної Європи, потужний розвиток просвітництва, зародження раціоналізму в історіософії, що прямо або опосередковано впливало на українську історичну думку. Вона збагатилася рядом нових літописно-історичних творів, які, продовжуючи княжо-ко­зацьку літописну традицію, започаткували новий рубіж істо­ричної творчості - перші кроки щодо застосування принципів науки до осмислення історичних подій і явищ. Помітними стають спроби документалізації історичних праць. Поспіль за літописами С. Величка, Г. Граб'янки з'являються твори істориків С. Лукомського, П. Симоновського, А. Чепи, В. Руба­на, Я. Маркевича та інших, виникають нові культурно-освітні центри, розгортається збирання старожитностей, джерел, зо­середжується археографічна діяльність, зростає національна та історична свідомість українців. Під впливом просвітництва, діяльності Г. Сковороди та інших просвітників започатко-

131

вується етико-гуманістичний напрям української історико-філософської думки, поєднаний з автономізмом, як протестна орієнтація національного руху, розвитку історичних знань.

VII. 1. Українська історіографія в контексті ідей просвітництва та раціоналізму

Перша половина XVIII ст. пов'язана із зародженням ідеології просвітництва як синтезу ідей гуманізму та рефор­мації, прихильники якої вважали, що рушієм суспільного прогресу виступають освіта, освічені особистості. На відміну від просвітителів, просвітники виступали прихильниками освіченого абсолютизму, ідеї цінності людини, її вдосконален­ня, вивільнення науки з-під опіки теології. Осередком просвіт­ництва була Західна Європа, зокрема Франція, де з середини XVIII ст. історія стала самостійною навчальною дисципліною, була оприлюднена 30-томна історія Франції.

У Великій Британії активізувалась діяльність товариства антикварів, публікації старовини, в університетах Оксфорда і Кембриджа були відкриті кафедри нової історії, розгорнулись наукові дискурси. З просвітництвом тісно пов'язана концепція раціоналізму, за якою основою історичного розвитку є розум, а людина здатна за допомогою розуму осягнути закони природи і суспільства, встановити справедливі відносини, побудувати суспільство загального добробуту. Засобом до цього розглядав­ся прогрес науки і освіти.

Ідеї просвітництва, раціоналізму не обминули Україну. Во­ни торкнулися усіх українських земель, як тих, що були у складі Речі Посполитої, так і Гетьманщини, і Слобідської України, що були під Росією. Коли королем Польщі став Станіслав Понятовський, проблеми світської освіти і науки ви­сунулися на перший план його державницької діяльності. Лібералізм польського керівництва наштовхнувся на спротив реакційної політики Росії, Пруссії та Австрії.

Польща стала своєрідним резервуаром, через який поширю­вались в Україні прогресивні західноєвропейські просвіт­ницькі ідеї. Провідниками просвітництва були Станіслав Ста-шец, Гучо Коллонтай, історик Адам Нарушевич та ін. Чимало вихідців з України навчалися в Кракові та Варшаві, не кажучи вже про Львівський університет, заснований 1661 р. з правом викладання всіх тогочасних дисциплін та присудження вче­них ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора.

Розвитку просвітництва в Росії сприяли деякі реформи Петра І, діяльність М. Ломоносова, Д. Фонвізіна, М. Новікова та ін., а також сотні українців - вихованців Києво-Могилян-ської академії, діячів української церкви. Українська Геть­манщина продукувала і постачала високоосвічені кадри для Московщини. Ще при Петрі І майже всі єпископські кафедри в московських парафіях займали українці, а з часів Єлизавети вони призначалися канцлерами, магістрами, професорами університету, директорами шкіл тощо. Відплив інтелектуаль­них сил з України був втратою для неї, але за умов імперії для багатьох освічених українців це був чи не єдиний спосіб реалізувати свій талант.

Українське просвітництво ґрунтувалося як на власних традиціях гуманістів-просвітителів Київської Русі, так і на запозичених ідеях західноєвропейських енциклопедистів Вольтера, Дідро, Монтеск'є, Віко та ін. Національні традиції просвітництва були закладені діячами братств і Києво-Моги-лянської академії. її випускники справили помітний вплив на розвиток просвітництва в Росії в цілому. Зокрема Р. Ко-зицький (1725-1775), будучи професором університету у Петербурзі, очолив тут гурток «Зібрання», який опікувався перекладом на російську мову «Енциклопедії» Дідро, творів інших західних просвітників, виданням журналів. Плодотвор­ну просвітницьку діяльність провадив інший вихованець Київської академії і Петербурзького університету, член мало­російської колегії Яків Козельський (1727-1793) - енциклопе­дист, філософ та цінитель старовини. Професійно займаючись математикою і фізикою, він перекладав і коментував філо­софські та історичні твори Гольберга, Верто, Шофіна та ін. Його праця «Філософські рішення», роздуми про людське пізнання, ідеї лібералізму і соціальної справедливості справляли помітний вплив на формування молодої генерації російських і українських просвітників.

Суспільний ідеал просвітники ув'язували з ідеями свободи особи, рівності, справедливості. За Я. Козельським, суспіль­ство має сповідувати розумний егоїзм, доброчесність, орієнту­ватися на загальну вигоду. Просвітницький рух в Україні визначали, насамперед, представники української шляхти та вищої козацької старшини. Провідники просвітництва не могли не зважати на нову фазу наростання національно-ви­звольної боротьби проти політики Польщі, Московщини, Ту­реччини, Кримського ханства. Вже в першій половині XVIII ст.

132

133

здібностей, для опанування мудрістю, то воно є нерозумним і спотвореним. Як просвітник філософ вважав, що ідеальним може бути тільки таке суспільство, яке забезпечує людині реалізацію творчих здібностей, насамперед шляхом освіти і самопізнання. Найвищою і пріоритетною (за словами Г. Сково­роди, «верховною» наукою) він вважав науку про людину. У цій науці відводилось важливе місце і знанням з історії людства, людських цивілізацій, суспільного устрою. Історія - шлях до мудрості. Філософ оспівує образ римської богині мудрості Мінерви, визнає універсальність людського розуму. Вся його система поглядів, ґрунтуючись на теорії «трьох світів» та «двох натур», проникнута раціоналістичними засадами, ідеєю всесвітнього розуму, вбачала в ньому духовне підґрунтя науки і освіти, рушія людського життя. Людина може пізнати всесвітній розум, на його думку, тільки на шляху опанування Біблії як носія закону Божого, що є категорією вічності. Всі людські перекази, в т. ч. й історичні, є лише «тінь» відобра­ження закону Божого, тобто «Премудрості». Головне філо­софське питання, яке він осмислював, це не тільки відношення Буття і Свідомості, але й проблема походження людини, її сутності, шляху до щастя. Орієнтація на філософію «серця», яке розглядалося джерелом добра, життя, істини і свободи, вирізняло погляди Г. Сковороди від багатьох його сучасників. У творах філософа прославляються високі морально-етичні ідеали, зокрема «отець вольності» Б. Хмельницький, розкри­вається значення історії для формування духовності особи.

Філософські погляди Г. Сковороди справляли помітний вплив на суспільну свідомість, на розвиток української істо­ричної думки, оскільки він творив і навчав українців, був не­розривно зв'язаний з Україною та її історією, залишився взірцем служіння своєму народові. З іменем Г. Сковороди та його послідовників співвідноситься етико-гуманістичний напрям української історико-філософської думки, що ґрунту­вався на усвідомленні передовою верствою українського суспільства необхідності автономного розвитку України, її відлучення від Польщі та Росії як неодмінної умови збережен­ня національної самобутності українців. У такому руслі про­дуктивним міг бути і розвиток української національної історіографії.

Окремо слід зупинитися на історичних поглядах Георгія (Григорія) Кониського (1717-1795) - теж вихованця, ви­кладача і ректора Київської академії (1751), активного

просвітницького діяча, автора низки церковних, філософ­ських, історичних і літературних творів. На його лекціях і творах помітно позначились тогочасні західноєвропейські філософські вчення гуманістичного і просвітницького спряму­вання. Універсальним проявом історичного процесу він вва­жав рух, першорушієм якого є Бог. Важливу роль в осмисленні історії вчений відводив філософії, значенню людини як творчо­му началу пізнання.

У своїх історичних працях «Записка... о том, что в России до конца XVI века не бьіло унии с Римской церковью» (1747), «Рга\уа і луоіпобсі оЬушаШо™ Когопу Роїзкіеу і XV кв. Іліе\у-зкіе£о» (1776) та інших виступав за повернення уніатів до пра­вослав'я, обстоював національні і релігійні права українців та білорусів, що проживали у складі Речі Посполитої, засуджу­вав суспільні вади. З іменем Г. Кониського деякі дослідники пов'язують написання «Історії русів», однак це науково не підтверджено.

Активну просвітницьку діяльність провадив учень Г. Ко­ниського Василь Рубан (1742-1795) - вихованець Київської академії та Московського університету, історик, перекладач, поет, видавець журналу в Петербурзі «Ни то, ни се», збірника «Старовина та новина». Він видав подорожні записки В. Гри-горовича-Барського - українського мандрівника і письменни­ка про Угорщину, Австрію, Грецію, Італію та інші країни. За участю вихованця Київської академії, особистого секретаря Катерини II О. Безбородька опублікував «Короткі географічні, політичні та історичні відомості про Малу Росію» (1777), «Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік» (1777). До їх розгляду ще повернемось, однак без цих відомостей про В. Рубана була б збіднена загальна картина українського просвітництва.

З просвітницькою діяльністю пов'язано чимало українсько-козацьких родин. Прикладом тут можуть бути Полетики: Андрій Павлович, Григорій та Іван Андрійовичі, Григорій Іванович, Василь Григорович та ін. Ряд істориків (О. Лазарев­ський, І. Борщак) серед можливих авторів «Історії русів» на­зивають Григорія Полетику (1725-1784) та його сина Василя. Григорій Андрійович після закінчення Київської академії пра­цював перекладачем у Петербурзькій академії наук, головним інспектором шляхетського корпусу, був депутатом комісії зі складання «Нового уложения». Він активно обстоював авто­номний устрій Лівобережжя, написав ряд історико-правничих

136

137

праць, зокрема «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена бьіла и о образе ее управлення» та ін. Г. Полетика укладач унікального словника: «Словарь на шести язиках: на российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском» (1763).

Ці та інші приклади переконливо засвідчують, що в умовах імперської політики Росії та Речі Посполитої чимало освічених українців були приречені служити інтересам інших держав, але їх просвітницька діяльність опосередковано мала важливе значення і для української справи, і для національної історич­ної думки.

Отже, українська історична думка першої половини і сере­дини XVIII ст. розвивалася в руслі європейського циві-лізаційного процесу, під потужним впливом ідей просвітницт­ва, раціоналізму, барокового стилю мислення. Українське історичне письменство звернулося .до національних традицій, утверджувало етико-гуманістичні цінності, любов до мудрості, високу духовність. З просвітництвом ув'язується початок трансформації історичних знань у наукову систему.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]