Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

1 Перша частина «Історія України (до кінця XVI ст.)» перевидана в 1993 р.

дження Київської Русі, довів, що князь тут не мав абсолютної влади. Включення українських земель до Великого князівства Литовського історик відніс до часів князя Ольгерда, а не Геди-міна, по-новому оцінив Берестейську унію як успіх україн­ських патріотичних сил і засіб проти денаціоналізації України. Очевидно, такі підходи до української історії, національний патріотизм його художніх творів, а також тривалі поїздки в Прикарпаття, монографія «Кооперація в Галичині», «Альбом історичних портретів» (Б. Хмельницький, І. Мазепа, І. Скоро­падський та ін.) - все це викликало лють у тогочасної парто­кратії. У 1930-х рр. вчений зазнав принизливих переслідувань у Харкові, звинувачувався у націоналізмі, був звільнений з ро­боти, нарешті заарештований і в жовтні 1938 р. розстріляний як «ворог народу», «німецький шпигун».

Отже, більшовицька інквізиція торкнулася не лише М. Гру­шевського, його прихильників та учнів, але й інших істориків, а також самих історичних праць, які не вписувалися в офіційну доктрину історії УСРР. Були вилучені з бібліотек і знищені Записки історико-філологічного відділу ВУАН із статтями І. Борщака «Слідами гетьмана К. Розумовського по Франції», О. Оглоблина «Мануфактура на Правобережній Україні в XVIII столітті» та ін.

Центральне управління у справах преси ще з 1920-х рр. ре­гулярно надсилало своїм уповноваженим на місцях список книжок, які заборонялися до продажу, передруку і вилучали­ся з бібліотечних фондів. У цьому списку були дослідження про історію козацтва, Запорозьку Січ, українських гетьманів І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепу, про трагедію Бату-рина, навіть про творчість Т. Шевченка.

Підсумовуючи сказане про репресії проти істориків і ни­щення їхніх праць, слід підкреслити, що це була частина добре спланованої й організованої тоталітарним режимом антиук­раїнської кампанії, спрямованої на придушення українського руху опору, на остаточне стирання національної свідомості, історичної пам'яті, на деформацію історичної культури. Ук­раїнська історична наука зазнала в 1930-ті рр. непоправних втрат, були знищені або деморалізовані її кращі сили, але чи­мало істориків, які залишилися живими, не скорилися, не відмовилися від своїх поглядів. їх чекали нові випробування, пов'язані з Другою світовою війною.

296

297

XIII.3. Українська історична наука в роки Другої світової війни

Друга світова і Велика Вітчизняна (німецько-ра­дянська) війни стали драматичним і жорстоким випробуван­ням для народів світу, катастрофічними своїми наслідками для українського народу зокрема, який опинився в епіцентрі театру воєнних дій і силового суперництва двох тоталітарних режимів. Умови і події війни залишили глибокий слід на роз­витку історичної науки, української історичної думки, від­билися на тематиці та ідейній спрямованості досліджень, особистій долі істориків. Серед конкретно-історичних і загально­політичних змін, що позначилися на українській історіографії, особливостях її розвитку в роки війни, можна виокремити такі явища і події.

По-перше, після підписання радянсько-німецького договору і таємних протоколів до нього (23.08.1939) Гітлер напав на Польщу, а Червона армія за наказом Сталіна 17 вересня 1939 р. розпочала воєнні дії в Західній Україні, що була інкорпорова­на Польщею ще на початку 1920-х рр. У результаті цих дій тут була насаджена радянська влада, пройшли вибори до Україн­ських народних зборів, які висловилися за включення західних областей України до складу СРСР та УРСР. У 1940 р. така ж доля спіткала Північну Буковину і Бессарабію. Так звані соціалістичні перетворення, радянізація краю торкну­лися історичної науки, українознавчих осередків, системи освіти, зокрема Львівського та Чернівецького університетів, Наукового товариства імені Шевченка, товариств «Просвіта», «Україна». Діяльність останніх була припинена. Майно, бібліо­теку «самоліквідованого» НТШ у січні 1940 р. передано уста­новам АН УРСР, які створювалися у Львові, зокрема Відділу Інституту історії України.

Радянська влада встановила жорсткий контроль за дослідженнями з історії, поширюючи марксистську схему ук­раїнської історії, вилучаючи і знищуючи праці істориків так званої «буржуазно-націоналістичної школи М. Грушевсько-го». Були заборонені не тільки праці М. Грушевського, але й багатьох його учнів, особливо тих, котрі стояли на держав­ницькому напрямі. Йдеться про дослідження С. Томашівсько-го, І. Джиджори, І. Кревецького.

До заборонених були віднесені більшість праць одного з най-талановитіших учнів М. Грушевського Івана Крип'якевича,

зокрема підготовлені під його редакцією підручники з історії України («Велика історія України», «Історія українського війська», «Всесвітня історія» та ін.). Була розгромлена видав­нича діяльність «Української преси», що її провадив Іван Тиктор.

У західноукраїнських містах оперативно створювалися ра­дянські наукові установи та навчальні заклади, для роботи в них направлялися спеціалісти з Москви, Ленінграда, Києва, Харкова та ін. Ректором Львівського університету ім. Івана Франка було призначено історика Михайла Марченка (1902-1983) - вихованця історичного відділення Інституту червоної професури в Києві, завідуючого відділом Інституту історії України, фахівця з історії ХУІІ-ХІХ ст., відомого в майбут­ньому історіографа. М. Марченко активно прилучився не стільки до радянізації Львівського університету, скільки до його ук­раїнізації. При цьому він сам під впливом культурного життя, його традицій, спілкування з професорами К. Студинським, Ф. Колессою. В. Щуратом, М. Возняком, І. Крип'якевичем та ін., ознайомлення з різноманітною українською та польською літературою формувався як національно свідомий україн­ський історик. Тут він підготував до захисту докторську дисер­тацію на тему «Боротьба Росії і Польщі за Україну в перше де­сятиліття після приєднання України до Росії 1654-1664 рр.», яка була успішно захищена в Київському університеті. У Львові історик підготував монографію «Народні рухи на Україні в другій половині XVII ст.» та розвідку «Розвиток феодально-кріпосницьких відносин на Україні в середині XVII ст.». Оче­видно, українськість М. Марченка викликала занепокоєння в партійних структурах і спецслужбах, результатом чого стало його відкликання восени 1940 р. до Києва.

В університеті була сформована кафедра марксизму-ленінізму, а кафедру історії України очолив Іван Крип'якевич - добре знаний український історик, фахівець з історії Галиць-ко-Волинського князівства, Хмельниччини, якого влада на­магалася «перевиховати» і перетворити в свою опору серед інтелігенції Львова. Він був обраний делегатом Народних зборів, у 1941 р. йому присвоїли звання професора і науковий ступінь доктора історичних наук. І. Крип'якевича було при­значено завідувачем відділу Інституту історії України, до складу якого залучалися О. Терлецький, Й. Пеленський, Ф. Срібний, І. Карпинець та ін. Відділ мав досліджувати історію Західної України, історіографію та джерелознавство. На пріоритетне

298

299

місце висувалася проблематика історії класової боротьби і ре­волюційного руху, засвоєння марксистської методології.

Ректором Чернівецького університету в 1940 р. був призна­чений історик народного господарства Захарій Шульга. На історичному факультеті, деканом якого став М. Скавронсь-кий, створювалися кафедри історії СРСР, історії стародавнього світу і середніх віків та нової історії, але провідна роль у вихо­ванні майбутніх істориків відводилася кафедрі основ марксиз-му-ленінізму. Головним завданням істориків ставилося дослідження революційного руху на Буковині, прагнення трудящих «возз'єднатися з Радянською Україною». У такий спосіб у 1939-1940 рр. розпочиналася радянізація та ідеологі­зація історичної науки у Західній Україні та Буковині.

По-друге, у зв'язку з початком Другої світової війни помітні зміни відбулися в діяльності історичних установ підрадянської України. На чільне місце Інституту історії України висувалися завдання героїзації історії, дослідження тих її аспектів, що пов'язувалися з історією воєн, дружбою народів, радянським патріотизмом, з викриттям фашизму як людиноненависницької ідеології.

За зразок партійності історичної науки ставилась діяльність Українського філіалу Інституту Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна при ЦК ВКП(б), який, зрештою, продовжував догма­тизувати марксизм, видаючи і коментуючи твори класиків марксизму-ленінізму, праці Й. Сталіна, документи ВКП(б). Інститут історії України за цим прикладом повинен був звіря­ти і узгоджувати всі оцінки історичних подій з Інститутом історії АН СРСР, перетворюючись фактично у його філіал. Для роботи в Інституті Москва систематично спрямовувала своїх представників під виглядом допомоги, а насправді для контролю і рецензування праць, підготовлених його спів­робітниками.

У 1940 р. побачила світ підготовлена в Інституті історії України «Історія України: Короткий курс» за редакцією С. Бєлоусова, К. Гуслистого, О. Оглоблина, М. Петровського, М. Супруненка та Ф. Ястребова. Вона призначалася для учнів старших класів та для самоосвіти. У передмові наголошувало­ся, що авторська бригада поставила завдання на основі марк­систсько-ленінської методології довести, що історичний процес закономірно веде до перемоги соціалістичної революції і будівництва безкласового суспільства. Книга мала покласти край «антинауковим теоріям буржуазно-націоналістичних

істориків» про безкласовість, безбуржуазність українського історичного процесу.

Це була відверта спроба розірвати зі схемою української історії, обґрунтованої М. Грушевським, і максимально набли­зити виклад подій в Україні до періодизації історії Росії та СРСР. Київська Русь трактувалася як спільна сторінка російського і українського народу, акцентувалася увага на «благотворному» впливі передової російської культури на українську, на значенні російського революційного руху для України.

Плідною була праця в Інституті історії України і Олександ­ра Оглоблина як завідувача сектором історії ХІХ-ХХ ст., де він потоваришував з інститутським парторгом М. Марченком. Як пізніше згадував історик, йому важко було зрозуміти, якої партійності від нього вимагають, і тільки з часом усвідомив, що партійність - не що інше, як відмова він науки, від власної наукової думки. Однією з пріоритетних тем, яку опрацьовував історик, була доба І. Мазепи, якій присвячувалася монографія «Україна в часи Петра І». Крім того, він активно досліджував економічну історію України, розвиток металургії, мануфакту­ри тощо.

Варто згадати і те, що в жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві успішно захистила докторську дисертацію Наталія Полонська-Василенко на тему «Очерки по истории за­селення Южной Украиньї в середине XVIII ст. (1735-1775)»1. Присвоєння їй високого наукового ступеня дало змогу долучи­тися до підготовки ряду праць в Інституті історії України, зок­рема другого тому «Історії України (1654-1861)», монографії «Боротьба українського народу проти загарбницької політики Польщі, Криму й Туреччини (1660-1700)», а також відновити свою професорську діяльність у Київському державному університеті, якому в 1939 р. було присвоєно ім'я Т. Шевчен­ка, активніше зосередитись на історико-краєзнавчій та па-м'яткознавчій тематиці, виступити на оборону історичних пам'яток Києва, оскільки після перенесення сюди в 1934 р. столиці УСРР тут масово нищилися архітектурні і мистецькі цінності. На початку 1941 р. Н. Полонська-Василенко очолила під егідою Інституту історії України творчий колектив нау-

1 У Києві Н. Полонській-Василенко було відмовлено в захисті докторської дисертації з посиланням на те, що вона не має ступеня кандидата наук.

300

301

ковців для створення чотиритомної «Історії м. Києва». До цьо­го колективу входили А. Кримський, К. Воблий, С. Маслов, Л. Славін, В. Пічета, О. Оглоблин, М. Петровський, С. Гіляров, А. Ярошевич та ін. Однак війна та інші фактори не дозволили зреалізувати цей важливий і цікавий проект.

На прикладі Н. Полонської-Василенко та ін. можна зро­зуміти, що навіть в умовах тоталітаризму частина істориків підвищувала свою професійну кваліфікацію, використовувала мінімальні можливості для розвитку історичної науки.

По-третє, після нападу гітлерівців на СРСР частина істо­риків пішла на фронт (Т. Бистренко, К. Максимчук, О. Слуць-кий та ін.), а в ході окупації території УРСР гітлерівцями почалася евакуація наукових установ і вузів, передислокація частини їх наукових кадрів у східні регіони СРСР. Інститут історії України було перебазовано в Уфу, де він увійшов до складу новоствореного Інституту суспільних наук АН УРСР на правах відділу. У червні 1942 р. він був відновлений як Інститут історії і археології України. Директором став Микола Петровський (1894-1951) - відомий український історик-медієвіст, дослідник української історії ХУІІ-ХУШ ст., член-кореспондент АН УРСР (1945). Вихованець Чернігівської духов­ної академії та Історико-філологічного інституту в Ніжині, він у 1919 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Польсько-козацькі війни до Богдана Хмельницького». Був професором Ніжинського інституту народної освіти, у 1928 р. арештову­вався за націоналістичну діяльність. У період 1929-1931 рр. став доктором наук, опублікував серію дискурсів «Українські діячі XVII ст.», в 1939 р. під його редакцією вийшов перший том хрестоматії «Історія України в документах і матеріалах» та монографічні дослідження «Визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі і приєднання України до Росії», «Военное прошлое украинского народа». Працював в Уфі1, з 1943 по 1944 р. - у Москві, куди було переведено Інсти-

Тоталітарна система виховувала подвійну мораль, заохочувала такі негативні якості, як доноси, підлабузництво тощо. Є докумен­тальні свідчення, що М. Петровський, перебуваючи в Уфі, надіслав записку президенту АН УРСР О. Богомольцю про стан справ в Інсти­туті історії. У ній грубо звинувачувалися у шпигунстві на користь гітлерівської Німеччини М. Марченко, О. Оглоблин, М. Супруненко та ін. Говорилося і про те, що в кандидатській дисертації М. Марчен-ка приєднання України до Росії оцінювалося як найбільше зло для українського народу.

тут, а після повернення до Києва і відокремлення Інституту археології він за сумісництвом завідував кафедрою історії Ук­раїни в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка.

Плодотворною, хоча й надмірно заідеологізованою була на­укова діяльність М. Петровського в роки війни. Він оприлюд­нив у Саратові історичні нариси «Богдан Хмельницький», «Іван Богун», а в 1944 р. у Києві вийшов його нарис «Максим Кривоніс». Історик ще з середини 1930-х рр. дистанціювався від поглядів М. Грушевського, дедалі більше схилявся до офіційної доктрини радянської історіографії. Це засвідчила його доповідь «Київська Русь - спільний початковий період історії російського, українського і білоруського народу» (1942), але у 1947 р. його було звільнено з посади директора за недоліки і політичні помилки в роботі Інституту.

У роки війни науковці Інституту стали більше уваги приділяти воєнній історії, збирати матеріали, присвячені без­посередньо Великій Вітчизняній війні. Була підготовлена серія праць «Наші великі предки», вийшов тематичний збірник «Боротьба українського народу проти німецьких за­гарбників» (1942). М. Супруненко видав монографію «Історія Жовтня на Україні» (1942). Продовжували працювати істо­рики Київського і Харківського університетів, які були укрупнені в евакуації в об'єднаний Український університет, їх зусилля зосереджувалися здебільшого на пропагандистсько-агітаційній роботі, спрямованій на відсіч гітлерівцям, водно­час вони забезпечували навчальний процес.

Нарешті, слід зазначити, що репресії проти українських істориків не припинялися і в роки війни. Свідченням цього мо­же служити арешт і ув'язнення у Томській тюрмі М. Марчен-ка влітку 1941 р., де він пробув до лютого 1944 р.

По-четверте, гітлерівська окупація українських земель не зупинила розвиток національної історичної думки. Під оку­пацією залишилися окремі інституції і досить численний загін істориків, які не були евакуйовані на Схід і продовжували вес­ти науково-дослідну роботу. Не запропонували евакуйовува­тись Олександру Оглоблину, Наталії Полонськіи-Василенко та ін. У трудовій книжці О. Оглоблина з'явився запис: «Вибув з Інституту історії України» і він обрав окупацію. Із вступом у Київ німецьких частин О. Оглоблина було обрано головою Київської міської управи і членом УНРади. Погоджуючись зайняти посаду міського голови, він прагнув зменшити страж­дання жителів української столиці, налагодити мирне життя,

302

303

зберегти її культурно-наукове обличчя і національне життя, відродити діяльність Української академії наук, вузів і шкіл. Наприкінці жовтня 1941 р. було відновлено під керівництвом О. Оглоблина Історико-філологічний відділ УАН, діяльність Історичного інституту (М. Андрусяк), Археологічного інститу­ту (Н. Полонська-Василенко). Історик разом з К. Штеппою, Н. Полонською-Василенко, М. Андрусяком та ін. намагався відновити також діяльність Київського університету, але оку­паційний режим не дав згоди на цей проект.

У 1942 р. О. Оглоблин очолив Музей-архів переходової доби історії м. Києва. Було зібрано і взято під охорону цінні архівні документи, фотографії, мистецькі твори, розпочато збирання матеріалів про злочини більшовицького режиму проти ук­раїнського народу. Однак і ця патріотична діяльність україн­ської інтелігенції була заборонена окупаційною владою. В ро­ки війни О. Оглоблин плідно займався геральдикою, очолив комісію з української емблематики, підготував історичну довідку «Герб міста Києва», написав кілька розвідок з ук­раїнської генеалогії та біографістики. Найбільше уваги вчений приділяв дослідженню «Історії Русів», намагався розгадати її авторство.

Усвідомивши, що радянська влада не простить О. Оглоблину «співпрацю» з окупантами, він переїхав до Львова, прилучив­ся до роботи Історичної секції НТШ, Церковно-археографічної комісії, створеної А. Шептицьким. Історик налагодив зв'язки з істориками, що перебували в еміграції (Д. Дорошенком, Б. Крупницьким, А. Яковлівим та ін.). Перебуваючи у Львові, він ще ближче познайомився і здружився з І. Крип'якевичем, але з наближенням Червоної армії перебрався до Праги, щоб на пропозицію Д. Дорошенка долучитися до науково-педаго­гічної діяльності в УВУ.

Говорячи про розвиток української історичної думки на окупованій території, слід мати на увазі також вплив на неї українського руху опору, діяльності обох течій Організації українських націоналістів (С. Бандера, А. Мельник), Україн­ської повстанської армії. Боротьба за відновлення Української держави і проголошення Акту ЗО червня 1941 р. дали відчут­ний поштовх розвитку історії української державності, поши­ренню історичних знань серед населення, особливо молоді. З цією метою українські підпільники використовували ле­гальні форми пропагандистської роботи, шкільництво, пресові видання тощо. Український рух опору гітлерівському і

сталінському режимам залишив великий документальний ма­теріал, який в майбутньому послужив джерельною базою дослідження політичної історії України.

Розгляд особливостей розвитку історичної науки в роки Другої світової війни дає підстави зробити висновок про те, що вони були зумовлені конкретно-історичною ситуацією, яка склалася після включення Західної України та Буковини до складу СРСР та УРСР, у зв'язку з початком німецько-радян­ської війни, гітлерівською окупацією України та евакуацією радянських історичних установ у східні регіони СРСР. Війна не змінила характеру радянського тоталітаризму, а тому істот­но не вплинула на зміст та спрямованість марксистсько-сталінської історіографії. На совісті репресивного режиму еміграція на Захід ряду провідних українських істориків як спосіб уникнути переслідувань і розправи. Створені в роки війни наукові праці з української історії мали важливе значен­ня для підтримки морального духу борців за Україну.

Загальні висновки

1930-ті - перша половина 1940-х рр. для української історіо­графії мали трагічно-драматичні наслідки, вона зазнала великих втрат. Історична думка розвивалася суперечливо і непослідовно, мала свою специфіку, зумовлену конкретно-історичними умовами.

На підрадянській Україні, починаючи з кінця 1920-х рр., сформувався режим одноособової влади Сталіна, була згорнута «українізація», суттєво змінена національна політика, масового характеру набули репресії, що спричинило остаточну втрату істо­ричною наукою своїх природних функцій, тобто наукових. Вона перетворилася в ідеологічну служницю влади, в один з каналів пропаганди марксизму-ленінізму, в ідейну зброю більшовиків для боротьби із своїми супротивниками. Замість наукових істо­ричних установ ВУАН, які ліквідовувались, була створена цент­ралізована система марксистсько-ленінських інституцій. Ко­муністична партія піддала критиці наукову схему українського історичного процесу, опрацьовану М. Грушевським, розгромила його наукову школу, запровадила замість неї так звану марксист­ську історію України. Марксистська історіографія мала своїм пріоритетним завданням уніфікувати і догматизувати українську історію, прагнула узгодити її оцінки з російською історією.

Вкрай негативні наслідки для історичної науки мав лист Й. Сталіна до журналу «Пролетарская революция», його вказів­ка щодо вибіркового, партійно-класового підходу до джерел,

304

305

вихід у світ «Короткого курсу» історії ВКП(б), масові репресії проти національно свідомих істориків, нищення їх праць. Створення у 1936 р. Інституту історії України було ширмою, за допомогою якої влада хотіла приховати свої злочинні дії супроти української істо­ричної науки. Інститут мав стати офіційним рупором марксист­ського тлумачення української історії, організатором ідеологічної боротьби проти буржуазно-націоналістичної історіографії.

У роки Другої світової війни історичні дослідження були помітно згорнуті, але не припинилися. Після включення Західної України і Буковини до складу СРСР та УРСР почалася насиль­ницька радянізація та ідеологізація місцевих осередків історич­ної науки, паралізовано і заборонено дослідницьку діяльність тих істориків, які не сприймали і не визнавали радянський режим. Історичні установи УРСР, перебуваючи в евакуації, підготували ряд праць, у яких окремі сторінки історії України висвітлювали­ся у національно-патріотичному дусі, що викликало негативну реакцію з боку ідеологічних структур ВКП(б)-КП(б)У. Ряд істо­риків, що залишався на окупованій гітлерівцями території, був змушений емігрувати на Захід, поповнивши дослідницькі сили української діаспори.

Запитання для самоконтролю

  1. Як відбилося згортання «українізації» на розвитку української історіографії?

  2. Обґрунтуйте, чому тоталітарний режим насаджував марксистський напрям в історіографії.

  3. Чому основні зусилля партійно-державних органів були спрямовані проти наукової школи М. Грушев-ського?

  4. Як позначився на історичній науці лист Й. Сталіна до редакції журналу «Пролетарская революция»?

  5. Розкрийте наслідки масових репресій і великого те­рору для української історіографії.

  6. Чому репресії торкнулися окремих прихильників марксистської історіографії?

  7. З'ясуйте негативний вплив на історіографічний процес «Короткого курсу» історії ВКП(б).

  8. Охарактеризуйте зміни в історіографічній ситуації в Україні на першому етапі Другої світової війни.

  9. Які особливості досліджень радянських істориків у роки Великої Вітчизняної війни?

10. Чому частина радянських істориків емігрувала за кордон в роки Другої світової війни?

XIV.!. Відновлення діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі

ХІУ.2. Українська історична думка в умовах агонії сталінізму

ХІУ.З. Міфологізація української історії

з нагоди 300-річчя «возз'єднання»

України з Росією

^і&АА&іАї&**^

Мета:

З'ясувати два протилежних напрями діяльності історичних установ в УРСР та в діаспорі в повоєнні роки, розкрити особливості рецидиву ідеологічних репресій щодо радянських істориків і новий спосіб міфологізаци української історії на тлі відзначення 300-річчя Переяславської ради.

Війна для українського народу не закінчилася ні в травні, ні у вересні 1945 р. На українських землях ще впродовж 5-7 років йшла збройна національно-визвольна боротьба за унезалеж-нення України, тривав потужний рух опору сталінському ре­жиму. Війна завдала катастрофічних втрат Україні, її народу, економіці, культурі та науці, в т. ч. й історичній. Чимало істо­риків загинули на фронтах війни, в партизанських загонах, у гітлерівських і сталінських концтаборах, були змушені емігрувати за кордон.

На розвитку історичної думки в УРСР негативно позначали­ся апогей культу особи Сталіна, агонізація режиму одно­особової влади, розгортання воєнно-чекістських операцій та ідеологічних репресій, масований наступ на український національно-визвольний рух, заборона Української греко-ка-толицької церкви, депортації західноукраїнського населення (членів сімей оунівців, повстанців та їх симпатинів, «курку­лів»), повоєнний голод. Особливість «ждановщини» в Україні, провідником якої був Л. Каганович, полягала в тому, що цьку­вання творчої інтелігенції провадилося під гаслом «остаточного викорінення буржуазно-націоналістичної ідеології», яка торк­нулася ряду провідних українських істориків, звинувачених у «грубих політичних помилках і перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру».

«Дискусії» з питань суспільних наук, а також кампанія су­проти «низькопоклонства» та «космополітизму» спрямовувалися проти будь-якого інакомислення, мали сприяти утвердженню

309

догматизму і партійного диктату в суспільствознавстві. Керую­чись вказівками вождя, ЦК КП(б)У схвалив у 1946 р. постанови «Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України», «Про журнал «Вітчизна» та ін., у яких піддавалися гострій критиці діячі української науки і культури за прояви «бур­жуазного націоналізму», «безідейності», «національної обме­женості», нагніталася атмосфера страху, погроз і підозри. Вершиною сталінського наступу на зростання національної свідомості і патріотичних почуттів українського народу стала розгнуздана критика поезії В. Сосюри «Любіть Україну», на­звану «ідейно порочним твором». Ця критика мала послужити попередженням тим українським історикам, які прагнули правдиво висвітлювати історію України.

Смерть Й. Сталіна, арешт і розстріл його найближчого поплічника Л. Берії (1953), ліквідація деяких інструментів те­рору і репресій не означали ліквідації тоталітарної системи і відмови компартійного контролю за всіма сферами суспільного життя, за розвитком історичної науки. Свідченням цього стало схвалення ЦК КПРС «Тезів про 300-річчя возз'єднання Ук­раїни з Росією (1654-1954 рр.)», у яких на найвищому офіційному рівні заперечувалася концепція історії України М. Групіевського, узаконювалися офіційні оцінки вузлових подій української історії, яких мали суворо дотримуватися ра­дянські історики. За таких умов об'єктивна історія України могла створюватися тільки у західній діаспорі, історичні осе­редки якої поповнилися свіжими силами в ході третьої хвилі еміграції.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]