Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

XI. 1. Державницький напрям в українській історіографії

Початок XX ст. характеризується остаточним інституюван-ням української національної історіографії, у рамках якої

викристалізувались декілька напрямів: народницький або на­родно-демократичний, державницький та соціально-економіч­ний. Звичайно, виокремлення цих напрямів є умовним і, як зазначалося у попередній лекції, ніякої стіни між ними не було, хоча між їх виразниками часом точилися дискусії. Різниця між цими напрямами полягала лише в пріоритетах, які надавали історики у своїх дослідженнях. Якщо представ­ники народницького напряму на чільне місце ставили народ, розглядаючи його головною силою, двигуном історичного про­цесу, а прибічники соціально-економічного напряму зосере­джувались насамперед на питаннях господарського життя суспільства, то прихильники державницького напряму від­давали пріоритет державі. Цей напрям на початку XX ст. на­бував особливої привабливості й актуальності, оскільки в суспільно-політичному житті і українському визвольному русі гостро постала проблема відновлення національної держав­ності, вона висунулася на передній план суспільного розвитку. Україна впритул підійшла до політичного, національного і соціального вибуху.

Вже говорилось, що М. Грушевський, піднявшись на вер­шину народницького напряму, водночас дедалі більше схиляв­ся до необхідності дослідження ролі держави, виявлення і аналізу державницьких традицій українського народу. Це зав­дання усвідомили його учні: С. Томашівський, О. Терлецький, І. Крип'якевич, М. Андрусяк, Б. Крупницький та ін. Чітку державницьку позицію у своїх наукових дослідженнях прово­дили В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Огієнко, М. Василен-ко, М. Біляпіівський та інші історики.

Зупинимось докладніше на становленні державницького напряму української історіографії, характеристиці праць його чільних представників. Визнаним лідером цього напряму, який найповніше віддзеркалював ідеї національної революції і відновлення української державності, вважають В'ячеслава Липинського (1882-1931) - видатного українського історика, члена НТШ, активного громадсько-політичного діяча, лідера українського консерватизму. Закінчивши гімназію в Києві, вчився у Ягеллонському (Краків) та Женевському універси­тетах, а після повернення в Україну зосередився на науковій роботі. Вже в перших працях «Данило Братковський», «Гене­рал артилерії Великого князівства Литовського», «Шляхта на Україні» (1909) історик дослідив місце провідної верстви, зок­рема шляхти і козацтва в історії української державності.

234

235

обґрунтував її роль у боротьбі за відновлення української держави.

В 1910-1912 р. В. Липинський на основі опрацьованих у Кракові джерел підготував декілька дискурсів, зокрема «Назва Русь і Україна та їх історичне значення», «Станіслав-Михайло Кричевський», «Богдановим шляхом», «Документи Руїни», які об'єднані спільною назвою «2 6.2,іеущ ІІкгаіпу». У цих пра­цях акцентувалася увага, з одного боку, на ролі державного чинника в українській історії, а з другого - вказувалося на державотворчу вартість українського народу як силу, поєдна­ну спільною кров'ю, традицією, вихованням і працею.

Згодом, уже в добу Української революції, В. Липинський, перебуваючи в Австрії як посол Української держави і УНР, оприлюднив монографію «Україна на переломі. 1657-1659», яка безпосередньо присвячувалася історії створення Україн­ської держави в добу Козаччини, аналізу причин її кризи і занепаду. Під переломом історик розумів зміну орієнтирів ко­зацько-гетьманської держави після смерті Б. Хмельницького, спробу її провідників одірватися від Москви і унезалежнитись.

Доба Хмельниччини в очах В. Липинського - це період козаць­ко-гетьманського державобудування, зростання національної свідомості українського суспільства, але це і початок спланова­ного Москвою процесу поглинання України після Переяслав­ської ради. Возвеличуючи особу Б. Хмельницького як борця і будівничого української державності, історик наголошував, що ідея власної держави виникла у гетьмана вже з перших днів Визвольної війни і наростала в процесі утвердження козацько­го правління. Хмельниччина, на думку вченого, була процесом творення держави і нації, а провідну роль у цьому процесі відігравала національна аристократія (еліта).

Цікавими є погляди В. Липинського на Переяславську раду і Березневі статті 1654 р. Він однозначно відкидав спроби дея­ких істориків і політиків оцінювати Переяслав як добровільне «возз'єднання» Русі, підкреслюючи абсурдність думки, ніби Б. Хмельницький підняв повстання проти Польщі в ім'я при­лучення України до Москви. Тактичну мету гетьмана він ув'язував з пошуком союзника для спільних дій і визволення з-під Польщі. Тобто йшлося про міждержавний союз із Моск­вою, аби відірватися від Польщі і унезалежнитись. Однак Москва ще з 1649 р. очікувала знесилення обох сторін, а коли стало очевидним, що козаки самі справляться, то надіслала грізні ноти Польщі. Участь російських військ у воєнних діях 1654-1655 рр. історик вважав малоефективною.

В. Липинський, будучи прихильником монархічно-геть­манської форми державного устрою України, виводив його ви­токи з доби Хмельниччини. Гетьман, як спадковий монарх, репрезентує державу на міжнародному рівні, забезпечує її авторитет, правопорядок, дисципліну. Ідеальною формою державного правління історик вбачав у дуалістичній консти­туційній монархії, при якій гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів виступає носієм виконавчої влади, а законодавчу владу представлятимуть дві палати: те­риторіальна (нижня) і трудова (вища), до якої делегують своїх представників професійні спілки усіх класів і соціальних

верств.

У серії «Листів до братів-хліборобів» В. Липинський виклав своє політологічне бачення шляхів відновлення української державності. Він визначив п'ять засадничих підвалин, на яких може відбутися цей процес: 1) аристократія; 2) класократія; 3) територіальний патріотизм; 4) український консерватизм; 5) релігійний етос. Під аристократією він розумів кращих представників усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофе­ри); інтелігенції. Такий підхід до формування аристократії учений називав класократією. Принцип класократії видавався йому досконалішим від західного парламентаризму, який роз'єднує нації за партійною приналежністю, від постулатів соціалізму, який сповідує класові пріоритети, від націо­налізму, що віддає пріоритет етнічним ознакам. Поняття нації В. Липинський ув'язував з територіальним патріотизмом. «Українець, - писав він, - є всякий, хто хоче, щоб Україна пе­рестала бути колонією, щоб з різних її племен, рас, вір постала одна держава Українська, а творцем України той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкра­ще, що єсть у ньому і в тій культурі, з якої він до українства прийшов»1. Історичні знання, на думку історика, сприяють солідаризації всіх жителів України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від їх етнічного походження, соціально-кла­сової належності, віросповідання.

Модель майбутньої держави В. Липинського передбачала чітке розмежування і врівноваження трьох незалежних гілок

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - Відень, 1926. — С. XX.

236

237

влади: законодавчої, виконавчої та судової. За своєю суттю та­ка влада мала б бути надпартійною, тобто загальнонаціональ­ною. Важливо наголосити, що учений однозначно обстоював ідею соборності всіх українських земель, повернення до тра­дицій козацько-гетьманської державності України.

Нарешті, з іменем В. Липинського ув'язують концепцію «повнокласовості» українського суспільства. На його думку, українську націю, а значить і українську державу творить весь народ, усі його класи і соціальні групи на чолі з передовою верствою, її елітою.

Державницькою ідеєю проникнута наукова спадщина Сте­пана Томашівського (1875-1930) - визначного українського історика, дійсного члена НТШ, громадського і політичного діяча, випускника Львівського університету, вихованця істо­ричної ніколи М. Грушевського. Досліджуючи історію Ук­раїни від витоків Київської держави до XX ст., він особливу увагу звернув на домінуючу роль державного життя. У праці «Українська історія. Старинні і середні віки» (1919) навіть найпростіші форми державності розглядаються як чинник освоєння території, як фактор формування української нації і відокремлення українських земель після розпаду Київської Русі. Особливу увагу він приділяв утворенню Галицько-Волинської держави, трактуючи її як результат становлення нації, дистанціювання від Владимиро-Суздальської держави. Історик оцінював її як першу національну українську державу.

На відміну від М. Грушевського, С. Томашівський дещо по-іншому трактував поняття «українська земля». Твердячи, що це не просто етнічна територія, а географічна цілісність, він відводив географічному фактору, територіальному патріотиз­му чільну роль у творенні української нації.

С. Томашівський один з перших, хто дослідив відгомін Хмельниччини у Галичині («Між Пілявцями і Замостями» (1913), «Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину» (1914), «Галичина. Політико-історичний нарис з приводу світової війни» (1915)) та ін. Аналізуючи похід Б. Хмельниць­кого на Захід, історик бачив його мету не в здобутті Галичини чи знищенні Польщі, а в тактичних міркуваннях, щоб не дати польським військам ослабити позицію гетьмана над Дніпром. Він зробив висновок, що національно-державницька свідо­мість Б. Хмельницького ясно визначилася під мурами Львова, а не після його повернення до Києва.

Як здібний учень М. Грушевського, С. Томашівський дуже відповідально ставився до роботи з джерелами, розглядаючи її як головну передумову будь-якого історичного дослідження. У 1913 р. він підготував досить солідну збірку документів з історії Хмельниччини, яка склала окремий том «Жерел до історії України-Руси». Ці джерельні свідчення дозволили уче­ному критично переглянути погляди польських істориків на постать Б. Хмельницького і характер повстанського руху, оцінку воєнної кампанії.

Державницький світогляд С. Томашівського простежуєть­ся в його дослідженнях величі і трагедії І. Мазепи («Незвісний лист Мазепи до м. Львова» (1900), «Причинки до історії Мазе-пинщини» (1908)) та ін. Добре володіючи німецькою і швед­ською мовами, дослідник вперше використав зарубіжні джере­ла про події 1708-1709 рр., що дозволило йому розкрити наміри І. Мазепи не тільки утвердитись на Правобережжі, але й об'єднати і унезалежнити всю Україну.

Найбільш повно державницька концепція історії України викладена в праці С. Томашівського «Українська історія» (1919), події в якій доведені до 1569 р. У центрі уваги був аналіз впливу таких чинників на історичний розвиток Укра­їни, як набіги кочівників і боротьба із Степом; суперництво з Польщею, в центрі якого було протистояння Сходу і Заходу; опір Московщині на ґрунті контрасту Півдня і Півночі. Водно­час історик перебільшував регіональні відмінності Галичини і Наддніпрянської України, ставив під сумнів реальність її соборності, можливість єдиної національної ідеї для всієї України, гіперболізував роль церкви в державотворчому процесі.

До дослідників української історії, що зробили державниць­кий вибір уже з перших наукових дискурсів, відноситься вже згадуваний Мирон Корду ба - один із талановитих учнів М. Гру­шевського, автор ряду історіографічних досліджень. У працях «Перша держава слов'янська», «Суспільні верстви та політич­ні партії в Галицькому князівстві до половини XIII ст.» він переконливо доводив українськість княжих держав у Києві та Галичі, аналізував їх устрій і систему влади. Державницька спрямованість пронизує історико-географічні та історико-де-мографічні розвідки історика («Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та Долішнім Сяном в XIII ст.», «Тери­торія й населення України» та ін.). Особливу увагу М. Кордуба приділяв історії українсько-польських відносин ХУІ-ХУІІ ст.,

238

239

ролі Б. Хмельницького у Визвольній війні. Він був піонером дослідження дипломатичного хисту українського гетьмана.

До спадщини істориків державницького напряму, зокрема до праць Д. Дорошенка, ще повернемось у наступних лекціях, оскільки він стане домінуючим в історіографії української діаспори, в розвитку сучасної історичної науки в Україні. Дер­жавницький разом з іншими напрямами української історіо­графії сприяв піднесенню історичної, політичної, національної і державницької свідомості українського народу, консолідації української нації навколо державницької ідеї, служив науко­вою базою суспільного прогнозу і обґрунтуванню шляхів відновлення державної незалежності України.

Отже, українські історики державницького спрямування В. Липинський, С. Томашівський та ін., осмислюючи минуле українського народу, його потуги до власної національної дер­жави з часів Київської Русі, створювали моральну підтримку новому етапу загальноукраїнського національно-визвольного руху, який радикалізувався в роки Першої світової війни як на Наддніпрянщині, Слобожанщині, так і в Західній Україні. Звернення учених до тих сторінок історії українського народу, коли він мав свою державу, з'ясування історичної тяглості української державності, аналіз здобутків і прорахунків вітчизняних державотворців дозволяли винести повчальні уроки з історичного минулого, застерегти від повторення по­милок. Спираючись на осмислений наукою історичний досвід і уроки минулого, провідники українського руху окреслили конкретну програму відновлення національної держави в ході Української революції 1917-1920 рр.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]