Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

1 У 2002 р. У Львові опубліковано український переклад «Хроніки міста Львова» з науковим апаратом і коментарями, що має велике джерельне та історіографічне значення.

Галицько-Волинського князівства. До четвертої книги увій­шли в російському перекладі уривки з різних джерел, що охоп­лювали період 1337-1387 рр., які стосувалися переважно історії Галичини і Волині. Ця книга мала посвяту російському імператору Миколі І, який помер 1855 р.

Праці Д. Зубрицького спростовували інсинуації польської історіографії щодо польськості Галичини. У них переконливо доводилось, що Галицька і Волинська земля з найдавніших часів була невід'ємною частиною давньої Русі, яка, на його думку, ділилася на Південну, Північну та Західну. Погляди історика приваблювали москвофілів, оскільки в них були відсутні самі поняття Україна та український народ як окрема нація. Варто зазначити, що в працях, які виходили німецькою мовою, домінували проавстрійські настрої, а в російськомов­них - проросійські. Спільним було те, що в тих та інших Д. Зубрицький поставав як прибічник монархізму, при цьому більше симпатій виявляв до російської монархії, до її ідейних засад: православ'я, самодержавства і офіційної народності. Його приваблювали панславістські ідеї зовнішньої політики

Росії.

Історик був прихильником москвофільства на Галичині, підтримував творчі зв'язки з московським істориком М. Пого-діним, поділяв його схему давньоруської історії. Він на замов­лення свого кумира скуповував і пересилав у Росію документи, стародруки, давньоцерковні пам'ятки. Водночас слід зазначити, що це не заважало Д. Зубрицькому налагодити добрі стосунки з І. Срезнєвським, М. Максимовичем, О. Бодянським, П. Лу-кашевичем та ін. Під час революції 1848-1849 рр. він став чле­ном Головної Української Ради у Львові.

Заслуговує уваги археографічна діяльність Д„ Зубрицького. Він підтримував і надсилав до Археографічної комісії Петер­бурзької академії наук копії низки унікальних документів для публікації у збірниках «Актьі Западной России», «Памятни-ки, издаваемьіе временной Комиссией для разбора древних актов». У «Памятниках Киевской временной комиссии для разбора древних актов» учений опублікував Акти Львівського Ставропігійського братства.

На загал, ім'я Д. Зубрицького в украинськой історіографії ув'язується, насамперед, з критичним опрацюванням джерел, підготовкою їх до друку, публікацією, з створенням наукових праць регіонального значення.

176

177

На рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. у Галичині, за образним висловлю­ванням Івана Франка, формується перше покоління буди-телів, яке головним чином було представлене греко-католиць-ким духовенством. Центром першої хвилі їхньої діяльності в ім'я відродження став Перемишль. Тут навколо єпископа Михайла Левицького (1774-1858) - професора Львівського університету, а згодом першого кардинала Української греко-католицької церкви, згуртувався осередок національно-свідо­мої інтелігенції, серед яких провідну просвітницьку роль відігравали І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинсь-кий, А. Добрянський, І. Лаврінський, І. Снігурський та ін. На першому місці їх культурно-подвижницької діяльності були питання української історії, розвитку шкільництва, мови і усної творчості свого народу, написання і видання підручників.

Зразком подвижницької діяльності щодо захисту україн­ської мови, дослідження її історії як мови окремого народу можна розглядати Івана Могильницького (1777-1831) - учено-го-філолога, історика, духовного будителя західних українців. Вихованець богословського факультету Львівського універси­тету, парафіяльний священик, діяч Перемишльської греко-като-лицької єпархії, в т.ч. інспектор шкільництва, він заснував ве­лику кількість народних (парафіяльних) шкіл, дяко-вчи-тельський інститут, підготував низку підручників, активно впроваджував українську мову і дбав про національне вихо­вання українців. У його науковій праці «Відомість про руськім язиці» (1829) обґрунтовувалась окремішність українського на­роду, спростовувались поширювані фальшиві твердження, буцімто українська мова - діалект польської або російської мо­ви, доводилось, що це мова окремого, реально існуючого східнослов'янського народу.

Як вершину руху будителів у Галичині у першій третині XIX ст. розглядають заснування та діяльність «Руської трійці» - громадсько-культурного угруповання діячів української інтелігенції національно-демократичного спрямування та студентської молоді Львівського університету. Його очолили Маркіян Шашкевич (1811-1843), Іван Вагилевич (1811-1866) та Яків Головацький (1814-1888). Збираючи і дослід­жуючи багатющу старовинну усну і пісенну творчість свого народу, оцінюючи її з позицій західноєвропейського просвітництва та романтизму, діячі «Руської трійці» брали за

178

приклад ідеологів слов'янського відродження Наддніпрянсь­кої України, прагнули шляхом піднесення освітнього рівня, історичної та національної свідомості західних українців підготувати їх до входження в коло вільних та культурних націй Європи.

З діяльністю «Руської трійці» пов'язані такі напрями досліджень, як історичне народознавство та етнографія. Праці Я. Головацького «Велика Хорватія, або Галицько-Карпатська Русь», «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», статті І. Вагилевича про гуцулів, бойків та лемків розширили істо­ричні уявлення українського народу про свою розмаїтість. Досліджуючи його історичне минуле, вони особливу увагу звертали на княжі традиції, на організацію політичного життя в Київській та Галицько-Волинській державах, на козацько-гетьманські часи. їхні твори проникнуті гордістю за державну могутність і славу Київської Русі, пам'ятки її культури. Вони залучили багато унікальних джерел, зокрема статути Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, грамоти, листи, здійсни­ли переклад польською мовою «Літопису Нестора», україно­мовне видання «Слова о полку Ігоревім». У середині 50-х рр. XIX ст. Я. Головацький опублікував «Хрестоматію церковно­слов'янську і давньоруську»(1854).

Найбільший інтерес діячі «Руської трійці» виявили до Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницько­го. М. Шашкевич підготував для альманаху «Зоря» життєпис гетьмана, а Я. Головацький опрацював «Львівський літопис» як важливе джерело до історії козацько-гетьманської доби. Ряд творів на історико-етнографічну тематику був оприлюдне­ний в альманахах «Русалка Дністрова» та «Вінок русинам на обжинки». В опорі на історичну минувшину українського народу провідники «Руської трійці» виробили програмні заса^ ди українського національного руху з врахуванням рево­люційних подій в Європі 40-х рр. XIX ст. Особливий інтерес з цієї точки зору представляє стаття Я. Головацького «Станови­ще русинів у Галичині» (1846). Велику історико-етнографічну цінність має його праця «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» у чотирьох книгах, яку він завершив у Вільно, де працю­вав у Археографічній комісії1.

1 Під впливом М. Погодіна Я. Головацький перейшов на москво­фільські позиції, що й зумовило його виїзд зі Львова.

179

Загалом з «Руською трійцею», діячі якої підтримували осо­бисті і творчі контакти з подвижниками української історичної науки О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезнєвським, з російськими, чеськими, словацькими, сербськими, хорватськи­ми, польськими ученими, пов'язаний важливий етап розвитку історичної думки не тільки в Галичині, айв Україні в цілому, її діяльність високо цінували М. Драгоманов, І. Франко, Леся Ук­раїнка, Б. Лепкий, М. Грушевський та ін.

Таким чином, розвиток української думки на західноук­раїнських землях наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. відбивав загальні тенденції посилення в ній наукових засад, романтично-патріотичного спрямування. Вона зазнавала помітних впливів, насамперед культурно-просвітницької діяльності і слов'янської орієнтації побратимів - наддні-прянців, а також західноєвропейських та російських учених і діячів культури. Однією з особливостей західноукраїнської історичної думки було те, що її провідниками були здебільшо­го діячі Української греко-католицької церкви, які, виходячи з конкретно-історичних умов, взяли на себе місію не тільки духовних пасторів, а й будителів національного руху, захис­ників української мови і культурної самобутності. Зрослий інтерес до історико-народознавчих та етнографічних дослід­жень яскраво продемонструвала діяльність «Руської трійці», її літературно-публіцистичні та наукові альманахи. Варто підкреслити, що в історичних дискурсах галичан поряд з домінуванням місцевої проблематики широке відображення діставали загальноукраїнські теми: Київська Русь і козацько-гетьманська доба.

Загальні висновки

Процес трансформації історичних знань в українську історичну науку набув окреслених контурів на рубежі XVIIIXIX ст., коли українська історична думка виокремлюється та угіезалежнюєть-ся від російської і польської історіографій. Особливість цього періоду української історіографії зумовлювалася, з одного боку, потужним зростанням ролі історичної науки в суспільному житті країн Західної Європи і Російської імперії, а з другого боку — ук­раїнським пробудженням, початком національного відродження. У відповідь на ліквідацію Гетьманщини, зруйнування Запорозь­кої Січі, скасування сотенно-полкового устрою на Лівобережжі,

накидання російської політичної і адміністративної системи роз­горнувся рух українського спротиву, що в свою чергу стимулюва­ло інтерес до минувшини, розвиток історичних знань. Інтелекту­ально-старшинська верства українського суспільства шукала в історичному минулому підтримку в своїх домаганнях відновити Гетьманщину, автономні права і козацькі вольності.

Під впливом українського відродження, ідеології романтизму і ісозацького автономізму посилився процес визрівання національ­них засад української історичної думки. Праці Якова та Олександ­ра Марковичів, Дмитра Бантиша-Каменського та інших з історії України розвивали ідею тяглості української історії, за якою козацько-гетьманська доба розглядалася як спадкоємиця традицій княжого Києва. Ставши на шлях критичного ставлення до джерел і творів попередників, вони започаткували в україн­ській історіографії напрям критичної історії, що був провідним у цей час у західноєвропейській історіографії. Історичні твори дедалі ширше залучають статистичні, етнографічні, природничо-географічні, антропологічні матеріали, що закладало основи народознавчих та українознавчих досліджень.

Принципово новим, рубіжним явищем у розвитку української історичної думки, утвердження її наукових засад та національно­го забарвлення, у формуванні суспільної історичної свідомості стало створення, поширення та публікація «Історії Русів». У цьо­му творі доводилася ідея безперервного процесу розвитку русів-українців від княжих часів до 80-х рр. XVIII ст., обстоювалося їхнє природне право на окремішній суспільно-політичний і на­ціонально-культурний розвиток, на відновлення автономної Гетьманщини.

Поряд з підросійською Україною історична думка збагачува­лася на теренах західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії. Провідну роль у її розвитку відігравало українське греко-католицьке духовенство, навколо якого гуртувалися світські інтелектуали, що виявляли інтерес пересічно до місцевої, регіональної історії. Вагомий внесок у примноження історичних знань, заснування національної течії в західноукраїнській істо­ричній думці внесли праці Дениса Зубрицького, Івана Могиль-ницького та діячів «Руської трійці» — Маркіяна Шашкевича, Іва­на Вагилевича, Якова Головацького. Поряд з домінуванням регіональної проблематики утверджувалась загальноукраїнська тема органічної єдності історії Київської і Галицько-Волинської Русі та козацько-гетьманської доби.

180

181

В. Антонович

Мета:

Розкрити роль університетів, насамперед Харківського та Київського, у розвитку української істо­ричної науки і освіти, створення історичних гуртків, това­риств, археографічних комісій, підготовку професійних істориків, з'ясувати значення творчості Т. Шевченка, його світогляду для формування історичної свідомості україн­ського суспільства; висвітлити нові явища в розвитку історичної думки в Галичині.

Середина та друга половина XIX ст. пов'язані з подальшим утвердженням наукових засад української історичної думки, трансформацією її в науку, формуванням її національних тра­дицій. Вирішальну роль у становленні української історичної науки відіграло заснування та діяльність університетів: Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського (Оде­ського), а згодом і Чернівецького, які виступали потужними осередками розвитку історичних знань, проведення архео­графічних та історичних досліджень, підготовки професійних істориків. Створення історичних товариств, археографічних комісій, заснування науково-популярних часописів - вве це по­зитивно впливало на прирощування і поширення історичних знань, зростання національної свідомості українського народу. У відповідь на реакційну політику царизму, його антиук­раїнські циркуляри наростав національно-визвольний рух, який помітно стимулював розвиток національної історіографії.

Могутній вплив на національно-визвольний рух, на форму­вання історичної свідомості справляли творчість Т. Шевченка, його народно-демократична історіософія, діяльність кирило-мефодіївців та громад. Це сприяло утвердженню в українській історіографії народницького напряму. Його прихильники вва­жали, що рушієм історичного процесу є народ, насамперед селянські маси, а тому наука має досліджувати соціальну та побутову історію народу як головного носія національних

185

цінностей, національної культури, мови, звичаїв і традицій. Представники цього напряму сповідували ідею окреміпіності української історії. Народницький напрям, продовжуючи традиції романтизму, виявився максимально готовим до сприйняття історіософії лібералізму та позитивізму. Серед провідних постатей романтизму і зародження народницької історіографії слід назвати М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша, П. Чубинського, В. Антоновича, Ф. Вовка, П. Жи-тецького, М. Драгоманова та ін.

У 60-80-х рр. XIX ст. зміцнюються контакти істориків і громадських діячів Наддніпрянської України та Галичини, яка починає відігравати дедалі більшу роль у загальноук­раїнському русі. Утворення Літературного товариства імені Тараса Шевченка, його трансформація в Наукове, діяльність «Просвіти» - все це дало новий імпульс розвитку історичної науки у межах українських земель.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]