1 Див.: Кравченко в. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX сто­ліття). - Харків, 1996.

праць з української історії. Особливо помітним був внесок в історичну науку праць М. Максимовича, М. Костомарова, II. Куліша та ін.

Винятково глибокий слід на формування національної істо­ричної свідомості українського народу мала літературно-художня і публіцистична творчість Тараса Шевченка. Будучи палким прихильником національної ідеї, національного ви­зволення українського народу, він дав своє розуміння ук­раїнської історії у творах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайда­маки», «Іван Підкова», «Розрита могила», «Великий льох» та ін. Спадщина Т. Шевченка відкинула конформістську модель «малоросійства», що сповідувала ідеологію спільної історії Малої і Великої Русі, пропагувала лояльне ставлення до імперської Росії, і цим заклала фундамент національного бачення української історії. Шевченкове поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними цінностями стало наріжним ка­менем майбутніх народницького та національно-державниць­кого напрямів української історіографії.

Остання чверть XIX — початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій. Наукова творчість В. Антоновича та його учнів, діяльність Київської історичної школи докумен-талістів, Наукового товариства імені Шевченка, синтез історії України, здійснений М. Групіевським, його наукова школа істориків у Львові, створення Українського наукового товари­ства в Києві - все це завершило процес виокремлення україн­ської історіографії як національного феномену, що відіграв нажливу роль у формуванні ідентичності українського наро­ду. Вагомий внесок у збагачення української історичної дум­ки, її європеїзацію зробили М. Драгоманов, Б. Грінченко, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов та ін., які сприяли при­лученню української історіографії до західноєвропейських цінностей.

Вершиною цього періоду стала Українська революція 1917-1920 рр., з якою пов'язані не тільки відновлення національної державності України, її незалежності та соборності, але й могутній поштовх розвитку української історичної думки, формування її національно-державницького напряму. Саме в добу революції найвидатнішии український історик з світовим іменем М. Грушевський став творцем Української Народної

38

39

Республіки, яка розглядалася правонаступницею княжої та козацько-гетьманської державності українців.

Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., коли під натиском більшовицьких збройних сил Українська рево­люція задихнулася, а на Україну було експортовано тоталітар­ний режим, водночас західноукраїнські землі, Буковина, Ізмаїльщина, Закарпаття опинилися під владою Польщі, Ру­мунії, Чехословаччини. Особливість цього періоду української історіографії в тому, що інерція Української революції ще на тривалий час забезпечила розвиток національної історіографії як на материковій Україні, так і в українській діаспорі. До того ж по мірі насадження історичній науці більшовицької ідеології наростав спротив національно свідомих і патріотично налаштованих істориків, формувались центри і осередки української історіографії в еміграції, підвищувалась роль зарубіжного українознавства в збереженні і примноженні традицій національної історіографії. Історики Західної України І. Крип'якевич, С. Томашівський, а також учені української діаспори Д. Дорошенко, В. Липинський обстоювали історичну правду, виводили повчальні уроки з української історії.

Благотворний вплив на розвиток історичних досліджень в УСРР мало повернення в 1924 р. М. Грушевського в Україну, діяльність створених ним історичних установ у системі ВУАН. Збагаченню історичної думки служили праці Д. Багалія, Д. Яворницького, М. Слабченка та ін.

Згортання політики українізації, так званий новий курс Сталіна, роздмухування репресій, у т. ч. і супроти істориків, ідеологізація історичної науки - все це вкрай негативно від­билося на її розвитку, зрештою призвело до втрати нею своїх наукових функцій.

У сьомому періоді, що тривав з середини 30-х до другої по­ловини 80-х рр. XX ст., чітко простежуються що не менше три підперіоди, або етапи, у розвитку української історичної науки. Це - остаточна заідеологізованість офіційної історіо­графії в УРСР, нова хвиля спалаху національної свідомості істориків у роки Другої світової і радянсько-німецької воєн та поповнення наукових сил української діаспори. Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, інших істо­риків, заснування Українського історичного товариства і часо­пису «Український історик» остаточно утвердили своєрідну двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і

заідеологізованої в УРСР. Для останньої деякі короткочасні позитивні зрушення були пов'язані з хрущовською «відли­гою», з критикою культу особи Сталіна, з лозунгами М. Горба­чова про перебудову, гласність і плюралізм.

Для 30-80-х рр. XX ст. характерні, з одного боку, енцикло-педизація історичних знань, а з другого боку - створення ряду ідеологем, які надовго догматизували історичну науку. Двоколісність розвитку української історичної науки на мате­риковій Україні та в діаспорі, ідеологічне протистояння між двома її течіями, їх своєрідна змагальність і перевірка на життєвість дали поштовх до аргументації точок зору, водночас засвідчили глибоку кризу і безперспективність радянської історіографії.

Восьмий, або сучасний, період започаткований на рубежі 80-90-х рр. XX ст. і пов'язаний, головним чином, із рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіо­графії, досягненням її соборності. Для цього періоду характер­не банкрутство партійно-класової методології, ліквідація контролю над діяльністю істориків, дерусифікація установ історичної науки і наукових видань, створення нових інсти­туцій, повернення праць В. Антоновича, М. Грушевського, М. Аркаса, О. Єфименко, Д. Дорошенка, О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко та ін. До честі більшості колишніх радянських істориків можна віднести те, що вони зуміли ди-станціюватись від ідеологічних схем і нашарувань тоталітарної доби, розірвати з пануючою в СРСР методологією історичних досліджень, прилучитися до національних традицій україн­ської історіографії.

Важливо підкреслити, що за короткий час в Україні вирос­ла нова генерація молодих, незаангажованих істориків, які по-новому осмислюють українську і зарубіжну історію. Зусил­лями науковців старої і нової генерації, інколи у співпраці з істориками української діаспори, підготовлений ряд солідних праць, курсів лекцій і підручників з історії України, всесвітньої історії, які утверджують нове бачення етногенезу українського народу, його національної ідеї, боротьби за волю і державну незалежність у контексті світової історії. Поступо­во долаються ідеологічні стереотипи, формується якісно нова історична свідомість українського суспільства, хоча цей про­цес досить складний і суперечливий, він наштовхується на

40

41

спротив українофобів, на кризові явища в розвитку самої істо­ричної науки, успадковані від минулого.

Звичайно, будь-яка періодизація умовна, що є характерним і для запропонованої хронологічної схеми розвитку україн­ської історіографії. І все ж вона дозволяє простежити як деякі загальні тенденції нарощування знань, утвердження їх науко­вості, трансформації в науку, так і виявити певні особливості, об'єктивні і суб'єктивні труднощі, прорахунки, характерні для кожного з означених періодів.

Таким чином, науково-методологічне значення періодизації розвитку української історичної думки полягає в тому, що во­на, по перше, допомагає простежити безперервність і наступ­ність, спадкоємність і тяглість історіографічного процесу, по друге, вона дає ключ для виділення в межах кожного історіографічного періоду найважливіших концептуальних положень і висновків, для окреслення особистого внеску провідних істориків у збагачення і примноження знань; по-третє, на основі періодизації застосовуються найбільш доско­налі методи дослідження генези української історичної думки, які дають змогу об'єктивно оцінити її здобутки, окреслити вузькі місця і визначити перспективні проблеми подальшого розвитку національної історіографії, шляхи підвищення її ролі у формуванні наукового світогляду та історичної свідо­мості українців, у прискоренні державотворчих процесів.