- •1.1. Поняття «українська історіографія»
- •1.3. Джерела української історіографії
- •1 Винар л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866-1934) // Силуети епох. - Дрогобич, 1992. - с. 117-118.
- •11.2. Періодизація української історіографії
- •1 Див.: Кравченко в. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII - середина XIX століття). - Харків, 1996.
- •II.3. Література з української історіографії
- •1 Див.: Дорошенко д. Огляд української історіографії. - Прага, 1923 / Репринтне видання. - к., 1996.
- •III.2. Теологічні трактування історії
- •III.3. Зародження писемності -поворотний етап розвитку історичних знань на українських землях
- •1 Офіційно назва «уніатська» проіснувала до 1774 р., коли вона була замінена на греко-католицьку. З 1960-х рр. Ватикан застосовує назву «Українська католицька церква східного обряду».
- •VI.2. Києво-Могилянська академія -потужний осередок розвитку історичних знань
- •VI.3. Автономістські та антиімперські мотиви історичної думки
- •VI.4. Протистояння ідеїтяглості української історії з часів Київської Русі та монархічно-імперської ідеї Москви
- •VII.2. Вплив виступу і. Мазепи
- •VII.3. Початок антикварної
- •VIII.!. Ідеї українського відродження і визрівання національних засад української історичної думки
- •VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії
- •1 Історія Русів... - с. 287-288.
- •VIII.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях
- •1 У 2002 р. У Львові опубліковано український переклад «Хроніки міста Львова» з науковим апаратом і коментарями, що має велике джерельне та історіографічне значення.
- •IX. 1. Формування університетських осередків української історичної науки xi1 —xi11 ст. В. Антонович
- •IX.2. Діяльність Київської археографічної комісії та історичних товариств
- •Це той Первий, що розпинав
- •Ой Богдане, нерозумний сину,
- •X. 1. Історична школа м. Грушевського у Львові. Наукова схема історії України
- •1 Грушевський м. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк - Львів - Київ - Торонто - Мюнхен. - 1992. -с. 153.
- •XI. 1. Державницький напрям в українській історіографії
- •XI.2. Вплив Української революції на розвиток історичної науки
- •1 Див.: Лисяк-Рудницький і. Формування українського народу й нації // Історичні есе. - у 2-х т. - т. 1. - к., 1994. - с. 22.
- •XII. 1. Ідеологічна переорієнтація істориків в умовах утвердження влади більшовиків
- •1 Див.: Пиріг р. Я. Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924-1934). - к., 1993. - с.41.
- •1 Див.: Винар л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський. (1866-1934). - Мюнхен, 1986. - с. 75.
- •XII.3. Українознавчі осередки історичної науки в Західній Україні та в еміграції
- •«Двоколісний розвиток» української історичної науки: а) марксистської під контролем тоталітарного режиму в усрр; б) національно-демократичної на західноукраїнських землях та в діаспорі.
- •XIII. 1. Перетворення історичної науки
- •1 Перша частина «Історія України (до кінця XVI ст.)» перевидана в 1993 р.
- •XIV. 1. Відновлення діяльності історичних установ в урср та в діаспорі
- •1 Довженко о. Україна в огні. Щоденник. - к., 1990. - с. 135-136,162.
VII.3. Початок антикварної
і археографічної діяльності та перші спроби
документалізації української історії
Антикварна діяльність як усвідомлене збирання старожитностей, сімейних реліквій, рукописних і друкованих книг, документів, творів образотворчого і прикладного мистецтва, записування усної народної творчості, обрядів була предтечею археографічної діяльності. Під археографічною діяльністю розуміють вивчення документальних та інших пам'яток з метою їх залучення до наукового і культурного обігу. Вона включає пошук, наукове опрацювання і публікацію документальних джерел. Початок археографічної діяльності в Україні, перші спроби видання джерел української історії відносять до середини і другої половини XVIII ст. Однак, за великим рахунком, осмислене створення писемних джерел в українській історіографії як передумова їх оприлюднення має значно давнішу історичну традицію. Достатньо нагадати про написання споминів, діаріушів, мемуарів ще в княжі часи. Створення такого роду джерел набуло якісно нового рівня в козацько-гетьманську добу і безпосередньо стимулювало їх публікацію. Збиральницька робота виступала і як
146
147
захисна реакція на процес поглинання української старовини з боку Речі Посполитої та Росії.
Сам розвиток історичних знань, написання історичних творів спонукали їх авторів до пошуку джерел, до їх вивчення, встановлення достовірності1. Цей об'єктивний процес підтверджують роздуми С. Величка, Г. Граб'янки, інших авторів літописно-історичних праць щодо значення джерел, необхідності їх виявлення, вивчення і залучення до творів. Виникла потреба виокремити цей комплекс творчої діяльності в умовно самостійну сферу. Власне це і стало одним із чинників становлення історичної науки.
Ряд історіографів та джерелознавців до піонерів української археографії відносять С. Лукомського, який ще у 1738 р. опублікував перекладений ним з польської мови щоденник С. Окольського «О Остряниновой войн-і зт> ляхами», що мав важливе значення для вивчення історії Визвольної війни українського народу.
Джерельні матеріали з історії України лягли в основу перших археографічних публікацій. Мова йде про видання «Крат-кой ліітописи Мальїя Россіи с-ь 1506 по 1776 г.», яке здійснив В. Рубан при підтримці О. Безбородька в 1777 р. Це був складений у 30-х рр. список з «Короткого описання Малоросії», у якому козацько-гетьманська доба і давньокиївський період розглядалися як єдине ціле надбання руського народу, що фігурує у творі як український.
Забігаючи наперед, треба виокремити внесок у закладання фундаменту української археографії Миколи Бантиш-Ка-менського (1737-1814)- українського і російського історика та археографа. Уродженець м. Ніжина, він здобував освіту у Київській і Московській академіях, Московському університеті, тривалий час працював у Московському архіві Колегії закордонних справ і в такий спосіб прилучився до археографічної роботи. Йому належить відбір, опрацювання і підготовка до публікації цілої низки документальних збірників з історії України, які побачили світ у першій половині XIX ст. Йдеться, насамперед, про «Історичні повідомлення про виник-
1 Зростання інтересу до пошуку і виявлення документальних джерел нерідко зумовлювалось особистими потребами козацької старшини і шляхти, представники яких намагалися довести право на дворянство або привілеї. Цей прагматичний процес позитивно впливав на зростання у суспільній свідомості розуміння значення родинних (фамільних) архівів.
лу в Польщі унію», «Листування між Росією і Польщею по І 700 р....» та ін.
Інтерес в Україні до джерел, своєрідна «документалізація» історичного знання віддзеркалювали західноєвропейські тенденції розвитку історичної науки, зародження критичної історії, прихильники якої, спираючись на історичні пам'ятки, закликали критично ставитись до творів попередників, переглянути існуючі погляди, розвивати історичну критику, насамперед писемних джерел. Шлях до наукової історії передбачав перехід від збирання джерел, колекціонування антикваріїв до їх критичного вивчення та аналізу, а також до теоретичного осмислення подій і фактів.
Документалізм у російській і українській історіографії певною мірою пов'язаний з діяльністю Герхарда Фрідріха Міллера (1705-1783), який прибув у Росію з Німеччини в 1725 р. і зібрав колекцію копій документів з російської та української історії. У 1762 р. він запросив до співпраці німецького історика Августа Людвіга Шльоцера (1735-1809) - автора ґрунтовних джерелознавчих досліджень. їх діяльність у Росії сприяла поверненню істориків обличчям до документів, поєднанню в їх творчості дослідження джерел і наукового осмислення історії. Ця тенденція безпосередньо торкнулася України, оскільки найважливіші джерела з української історії привернули увагу російських істориків, які силкувались розглядати їх як російські.
На думку М. Групіевського, в українознавстві на межі ХУШ-ХІХ ст. поширився антикварний напрям, створення «історико-антикварної літератури», збиральницька діяльність. Справді, з другої половини XVIII ст. під впливом просвітництва набуває популярності приватне колекціонування пам'яток старовини, збирання рукописів і стародруків, формуються гуртки антикварів, що мало важливе значення для археографічної практики в майбутньому. Принагідно варто нагадати про діяльність Андріяна Чепи (приблизно 1760-1822) - одного з перших колекціонерів писемних старожитностей України. Використовуючи службу в канцелярії малоросійського генерал-губернатора П. Румянцева, він зібрав і систематизував винятково важливі рукописні матеріали і документи з історії України, насамперед доби Гетьманщини. Про захоплення цією діяльністю свідчить його листування з провідними на той час дослідниками української старовини — В. Полетикою, О. Рігель-маном, Я. Маркевичем, М. Берлинським та ін. На жаль,
148
149
унікальні колекції старожитностей були втрачені під час пожежі у маєтку Я. Маркевича, якому А. Чепа передав їх для написання історії України. У «Записках про Малоросію» Я. Маркович використав давньоукраїнські літописи княжої доби, «Синопсис», «Давню російську історію» М. Ломоносова, рукопис І. Єлагіна «Спроба повіствування про Росію», твори О. Манкієва «Ядро російської історії» (про Київську Русь), А. Лизлова «Скіфська історія», «Церковний словник» Алек-сєєва, «Географічний словник» Полуніна та Г. Міллера, «Словник Російської академії», журнали «Академические известия», «Зеркало света» таін. У його «Записках» згадуються античні історики Геродот і Плутарх, польські хроністи М. Стрийковський, В. Коховський, а також французькі, німецькі та голландські автори. Причому в передмові до «Записок» викладено критичне ставлення до джерел, зазначено, що автор самотужки провадив власні записи в журналі про найважливіші події, зіставляв свої міркування з думками інших авторів з того чи іншого питання. Не випадково ряд дослідників вважає, що праця Я. Марковича започаткувала в українській історіографії ідею критичної історії.
Зародження і розвиток антикварної та археографічної діяльності, колекціонування старожитностей і писемних пам'яток справляли помітний вплив на розвиток історичних знань і, в першу чергу, на їх документалізацію, на збагачення джерельної бази історичних праць. Порівняльний аналіз літописних та історичних творів XVIII ст. дає підстави говорити про тенденцію не тільки до розширення в них джерельних матеріалів, їх урізноманітнення, але й збільшення питомої ваги достовірних джерел. Отже, є підстави стверджувати про початок документалізації української історії. Сказане можна проілюструвати не тільки вже згадуваними працями С. Лу-комського, П. Симоновського, В. Рубана, Я. Марковича, а й іншими творами останньої третини XVIII ст.
Візьмімо, для прикладу, праці Олександра Рігельмана (1720-1789) - історика німецького походження, військового інженера російської армії, який служив в Україні, провадив топографічні роботи на Запорожжі, а після відставки поселився у маєтку своєї дружини в с. Андріївні на Чернігівщині і зайнявся написанням історичних творів, у т. ч. «Літописного повіствування про Малу Росію» у чотирьох частинах. Праця відкривається передмовою, в якій міститься стисла характеристика залучених джерел. Тут згадуються стародавні літопи-
си про княжі часи історії руського народу, вказується на відомості, здобуті з «Четьї-Мінеї», «Синопсиса», з польських літописів. У ній широко використані матеріали козацьких літописів, книги С. Митецького «Історія про козаків запорозьких», власні спостереження. Варто зазначити, що «документалізм» праці супроводжувався також ілюстраціями з зображеннями представників різних станів українського суспільства, починаючи від гетьмана Богдана Хмельницького, полковників, сотників, козаків, шляхтичів і закінчуючи простими селянками. У додатках було вміщено дві карти: а) роздрібненість Русі; б) карта України і сусідніх земель на кінець XVIII ст.
Принагідно зазначимо, що, на відміну від творів попередників, автор приділив багато уваги побуту і звичаям українського народу, запорозьких козаків. Старосвітський побут українського поспільства віддзеркалювався у родинних записках, щоденниках, в описах зарубіжних мандрівників, у мемуарах.
Особливість української мемуаристики XVIII ст., за визначенням І. Колесник, у тому, що вона набула антикварного характеру, її представників поєднували спільність козацького походження, приналежність до козацької еліти, військова та державна служба, прагнення осягнути різні сторони громадського та родинного життя, політичні події, суспільні настрої, взаємини між різними верствами українського суспільства1.
Серед піонерів української мемуаристики козацько-гетьманської доби можна виділити авторів щоденників, журналів-діаріушівМ. Ханенка, Я. Марковича, П. Апостола таін. Велику інформаційно-пізнавальну цінність має щоденник Миколи Ханенка (1691-1760) - вихідця з родини гетьмана Михайла Ханенка, вихованця Київської академії, старшого канцеляриста Генеральної канцелярії. З 1719 р. він вів щоденник, фіксуючи в ньому не лише родинні та господарські справи, але й суспільні військові і цивільні події, козацьку службу, настрої козаків та старшини. У 1884 р. О. Левицький опублікував цей щоденник і його відомості стали надбанням історичних знань.
У щоденнику Якова Марковича, який відкривається «Кро-ничкою» 1492-1715 рр., укладеною його тестем П. Полуботком, зафіксовані події 1717-1767 рр. Цей щоденник опублікував його онук Олександр Маркович у 1859 р. в Москві, а наприкінці 90-х рр. він вийшов друком у Києві завдяки старанням
Див.: Колесник І. І. Українська історіографія... - С. 188.
150
151
О. Лазаревського. До речі, О. Лазаревський оприлюднив у 1895 р. в «Киевской старине» переклад з французької щоденника Петра Апостола (р. н. невідомий - 1758) - лубенського полковника. Він охоплює короткий період: з травня 1725 до травня 1727 р., але насичений надзвичайно цінною інформацією.
З середини XVIII ст. започатковуються висліди з етнографії України. Йдеться про описи українських весіль, інших обрядів, записування українських пісень, народних дум, вірувань.
Завершуючи розгляд питання про початок антикварної та археографічної діяльності в галузі української історії, доцільно ще раз повернутися до видавничої справи. Важливість видання історичних пам'яток, козацьких літописів, рукописних документів зумовлювалась тим, що дослідники користувалися часом випадковими, неперевіреними списками, без встановлення авторів. Вихідці з України О. Безбородько, В. Рубан, Д. Трощинський, Ф. Туманський та ін., опинившись у Петербурзі на державній службі чи на науковій роботі, здійснили ряд практичних кроків щодо видання документів і матеріалів з української історії, що мало велике значення для збереження історичної пам'яті і для збагачення джерельної бази історичної науки. За ініціативою В. Рубана в 1771 р. видавався часопис «Трудолюбивий муравей», в 1772-1773 рр. виходив збірник «Старина и новизна», які публікували деякі джерельні матеріали і розвідки з історії України.
Активну видавничу діяльність провадив Федір Туманський (бл. 1750-1810) - виходець з козацько-старшинського роду, член-кореспондент Петербурзької академії наук, автор програми всебічного опису Малоросії, що передбачала роздільне вивчення міст і сіл. У 1792-1793 рр. він опублікував у журналі «Российский магазин», що видавався в Петербурзі, ряд документів, серед яких особливий інтерес представляв Білоцерківський маніфест Б. Хмельницького, «Л'Ьтописец'ьМальїяРоссіи», «Літопис Г. Граб'янки» без вказування авторства та ін. Видавнича справа виокремлювалась в окрему сферу історичної науки, оскільки створювала їй археографічну та джерельну базу.
Загалом, започаткування антикварної та археографічної діяльності стало важливим чинником розвитку української історичної думки, її документалізації. Однак зосередження видавничої справи в Петербурзі закладало такий підхід до джерел з історії України, за яким вони трактувались як джерельна база так званої загальноросійської історії. І хоч більшість ук-
раїнських «антикварів», колекціонерів старовини, їх видавців вирізнялися місцевим патріотизмом, любов'ю до рідного краю, гордістю за його минуле, вони були поставлені в умови, за яких написання творів і видавнича справа провадилися російською мовою і супроводжувалися ідеологією лояльності. Незважаючи на це, видавнича діяльність сприяла нагромадженню документально-джерельних матеріалів і поширенню знань з української історії.
Загальні висновки
XVIII ст. — рубіжний етап у розвитку української історичної думки, найголовнішими ознаками якого були: а) поява нових філософських та політичних ідей і течій; б) поступова трансформація хронікально-описового козацького літописання в історичне літописання з певними рисами наукового осмислення причин подій, їх характеру і наслідків; в) створення перших праць історичного характеру, підготовлених дослідниками, які кваліфікуються як історичні; г) зародження антикварної та археографічної діяльності в галузі української історії, початок колекціонування і видання окремих видів джерел, їх комплектування, докумен-талізація історичних знань.
Визначальною тенденцією нового етапу розвитку української історичної думки стало утвердження в ній етико-гуманістичного напряму, що значною мірою було пов'язане зі стилем бароко, з просвітництвом, яке дало потужний поштовх збагаченню знань взагалі та історичних зокрема. Суспільний ідеал, обстоюваний українськими просвітниками Г. Сковородою, Г. Кониським, В. Рубаном, Г. Полетикою та ін., — це возвеличування освіченої людини і любові до мудрості, благородство серця, реалізація здібностей шляхом освіти і самопізнання.
Потужним центром просвітництва залишалася Киево-Моги-лянська академія, яка продукувала інтелектуальні сили не тільки для України, а й для Росії та деяких слов'янських країн.
На розвиток історичних знань суттєво вплинуло наростання національно-визвольного руху як на Правобережжі, так і на Лівобережжі, поширення автономістських настроїв у добу І. Мазепи і після його виступу на боці Карла XII. Боротьба за збереження гетьманського устрою України, за її цілісність і соборність стає лейтмотивом історико-літописних творів Г. Граб'янки, С. Ве-личка, В. Рубана, праць С. Лукомського, П. Симоновського та ін. Автономістська спрямованість української історичної думки наштовхувалась на рішучий спротив великодержавної ідеології
152
153
Козацькі історичні літописи та інші твори першої половини і середини XVIII ст. сприяли утвердженню у свідомості українського суспільства та науковому вжитку таких понять, як «Україна», «український народ», причому ці поняття застосовувались до всієї етнічної території України, до всього українського народу. В такий спосіб історична думка відгукувалася на об'єктивні потреби суспільного розвитку, на тенденції української соборності та незалежності.
Важливим чинником посилення науковості української історичної думки стало збирання старожитностей, книг, родинних реліквій, документів, зародження антикварної та археографічної діяльності, початок публікації документальних пам'яток, їх коментування, документалізація історичних знань про Україну і український народ. Особливою прикметою української історіографії XVIII ст. було те, що історіописання і антикварна діяльність поступово зливаються в органічне ціле, носіями якого виступають історики, знавці української історії. Підвищується роль особистості історика, збирачів антикваріату, усвідомлення ними суспільної значимості своєї діяльності і почуття відповідальності перед майбутніми поколіннями.
Запитання для самоконтролю
Що розуміють під просвітництвом та який його вплив на розвиток історичних знань?
Обґрунтуйте місце і роль філософії Григорія Сковороди в українській суспільній та історичній думці.
Якою мірою автономістська та державницька діяльність Івана Мазепи впливала на історичну свідомість українського суспільства?
Порівняйте літописи Г. Граб'янки та С. Величка з погляду історіографії.
Розкрийте значення творів С. Лукомського та П. Си-моновського для становлення української історичної науки.
Що таке антикварна та археографічна діяльність і яка їх роль у «документалізації» історичних знань?
VIII.!. Ідеї українського відродження
і визрівання національних засад
української історичної думки
•
VIII.2. «Історія Русів» - нове явище української історіографії
•
VIII.3. Особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях
1
Мета:
З'ясувати історичну зумовленість українського відродження на межі ХУІІІ-ХІХ ст., його особливості та вплив на виокремлення української історичної думки, її національне забарвлення, розкрити рубіжне значення «Історії Русів» для становлення національної історіографії і формування історичної свідомості українців; висвітлити особливості розвитку історичних знань на західноукраїнських землях.
Друга половина XVIII - перша третина XIX ст. займають винятково^ важливе місце в становленні української історичної науки. Йшов процес формування наукових основ історичних знань, виокремлення та унезалежнення української історіографії від російської та польської історіографій. Дієвим чинником визрівання національних ознак української історичної науки став початок тривалого процесу відродження, нове піднесення національно-визвольного руху, формування нової генерації українських істориків. Цей процес відбувався суперечливо і непослідовно, оскільки співпав з імперською добою української історії, коли після поділів Польщі основні українські землі опинилися у складі двох імперій - Російської та Австрійської (згодом Австро-Угорської), які чинили жорстокий спротив будь-яким національним рухам, стримували розвиток культури «неісторичних» націй. Після ліквідації гетьманської влади (1764) і зруйнування Запорозької Січі (1775) скасовується козацько-полковий устрій і накидається російський адміністративний устрій. Це посилило український рух опору правлячим колам Росії, ідеям панрусизму, теорії «офіційної народності», русифікаторській політиці царизму. По обох берегах Дніпра розгорталось пробудження української нації. Потужний вплив на українське пробудження мала літературно-художня творчість Івана Котляревського (1769-1838) та Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843) - зачина-
157
телів нової української літератури. «Енеїда» І. Котляревського - це художнє моделювання українських старожитностей, наповнення античного твору Вергілія українським національним матеріалом. У художніх образах «Енеїди», «Наталки-Пол-тавки», «Москаля-чарівника» постали представники різних станів українського суспільства: шляхти, запорожців, російських чиновників. Написані народною українською мовою, ці твори були проникнуті духом козацької незалежності, волелюбності, національної самобутності. Творчість Г. Квітки-Основ'яненка започатковувала нову українську прозу і драматургію. Він чи не першим занурився у життя різних верств українського народу, в тому числі козацької старшини, показав їхні звичаї, родинні традиції, відхід від народної моралі, підносив ідеали гуманності, суспільної справедливості.
Зародження нової української літератури з чіткими рисами національної самобутності доповнилось появою «Історії Русів» з її концепцією окремішності українського народу, що справила колосальний вплив на розвиток історичних знань, на становлення національної історіографії. Свою специфіку мав розвиток історичних знань на західноукраїнських землях, які після поділів Польщі опинилися в складі імперії Габсбургів.