Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
103345_kalakura_Ya_s_ukra_nska_stor_ograf_ya_ku...doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
03.05.2019
Размер:
2.43 Mб
Скачать

VII.2. Вплив виступу і. Мазепи

на автономістську орієнтацію української

історичної думки

Прагнення І. Мазепи об'єднати всі українські землі в соборний державний організм, визволити Правобережжя від польського панування, стримати російську експансію, побуду­вати державу західноєвропейського зразка, наростання проти-московських настроїв у козацькому середовищі викликало роздратування і невдоволення Петра І. Дізнавшись про ук­раїнсько-шведський союз, Петро І видав універсал до україн­ського народу, в якому І. Мазепа проголошувався зрадником і звинувачувався у спробах віддати Україну в польську неволю і нав'язати українцям католицьку віру. Після проголошення анафеми І. Мазепі, нещадного знищення Батурина, драматич­ної Полтавської битви в суспільній свідомості не тільки не затухли, а ще більше розгорілися як автономістські, антимос-ковські, так і антипольські настрої. Ці настрої знайшли свій відбиток і в суспільно-політичній та історичній думці.

Передова козацька верства негативно реагувала на запро­вадження Малоросійської колегії, що було відвертим кроком

до ліквідації Гетьманщини, на масові репресії російських іййськ, на обмеження у вживанні української мови, у виданні книг, особливо після 1721 р., коли Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати україно­мовні книги, коли з Києва за кордон було вислано студентів Києво-Могилянської академії - уродженців українських зе­мель. Обурення викликали дії Малоросійської колегії (1722) як органу петровської колоніальної адміністрації на Лівобе­режжі України, що мав замінити її гетьманський устрій. Попри зовнішню лояльність української козацької еліти до владних структур Російської імперії, українську історію вона не ототожнювала з російською, а сприймала як автономну час­тину, як окрему гілку. Твори козацької історіографії, що дійшли до нас, були написані староукраїнською мовою, набли­женою до церковнослов'янської, а при їх виданні у XIX ст. вони русифікувалися. За змістом, за ідейною спрямованістю козацьке історичне писання утверджувало національно-ви­звольні ідеї, автономістські погляди, зверталося до героїчних сторінок української минувшини, насамперед до доби Хмель­ниччини і Визвольної війни, намагалося ув'язати козацько-гетьманську добу з княжими часами.

У тій чи іншій формі автономістські погляди сповідують літописні твори, насамперед Григорія Граб'янки (друга полови­на XVII ст. - 1738) - українського козацького історика, гадяць-кого полкового судді, борця за скасування Малоросійської колегії і відновлення влади гетьмана, одного з авторів Коло-мацьких чолобитних статей, за які разом з П. Полуботком був ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Загинув від ран у крим­ському поході козаків під час російської війни 1735-1739 рр. Його основний твір «Действия презельной брани Богдана Хмель-ницкого»1, названий Археографічною комісією «Літопис

1 Одним з перших дослідників «Літопису Г. Граб'янки» був М. Мак­симович (1854). У 1992 р. у перекладі В. Шевчука опублікований «Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки», повна назва якого така: «Перебіг презельної і від початку поляків щонайкри-вавішої битви Богдана Хмельницького гетьмана запорізького, що то­чилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Граб'янки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710».

138

139

Г. Граб'янки», висвітлює українську минувшину від давніх часів до початку XVIII ст., судячи із назви, був завершений 1710 р., тобто тоді, коли антимазепинська істерія Петра І на­брала свого апогею.

Літературно-художнє осмислення конкретних історичних подій і фактів здійснено під впливом національного героїчного епосу, в дусі українського бароко, ідей романтизму, характер­ного для доби І. Мазепи, що зумовило деяку ідеалізацію та героїзацію історичних постатей. Тексту літопису як епіграф до історії козацької доби України передують два вірші: «По­хвала віршами Хмельницькому от народа Малоросійського» та «Вірш на герб Малоросійський». За авторським задумом вони мали бути проілюстровані портретом гетьмана та гербом Вій­ська Запорозького (козак з мушкетом).

Твір проникнутий ідеєю раціоналізму, починаючи від возве­личування таланту і мудрості Б. Хмельницького і завершуючи висвітленням усіх історичних подій, рушійною силою яких виступає людський розум, здібності, доля. Автор вдається до стилю бароко, аби подати образ гетьмана, гіперболізує та іде­алізує його риси, звертається до народної творчості, легенд, переказів, створених власноруч промов і діалогів. І хоч події доведені лише до 1708 р., тобто до виступу І. Мазепи, твір проникнутий симпатіями до борців за українську автономію і незалежність, до їхніх військових подвигів.

Науковості літопису надає його джерельна база, представле­на офіційними актами, документами гетьманської канцелярії, записами свідків подій, творами польських істориків М. Кро-мера, А. Бєльського, А. Гваньїні, німецьких - С. Пуфендор-фа, Й. Гібнера. Автор залучив відомості, які фігурують у ко­зацьких щоденниках, «Літописі Самовидця», «Кройніці» Ф. Са-фоновича, а також народні легенди, оповідання, думи, пісні, прислів'я. Він підкреслює, що пише історію не на розміркову­ваннях, а на основі вірогідного матеріалу і фактів.

Головне місце у творі займають події Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького і постать самого гетьмана, якого він подав як взірець справжнього народного ватажка, борця за волю України. Ще у вступі Г. Граб'янка поставив за мету пока­зати самобутність українського народу в колі інших рівних на­родів, описаних у книгах римських, польських, німецьких істориків, його боротьбу за свою землю і волю.

Мазепинський дух присутній у тих частинах літопису, де автор викладає позицію козацької старшини щодо дотримання царським урядом статей Б. Хмельницького, за збереження

гетьманського устрою, за відновлення цілісності України. Твір окреслює географічні межі проживання українців як єдиного народу, що з давніх часів заселяє територію від Дністра до верхів'їв Десни і від Чорного моря до верхів'їв Дніпра.

Варто звернути увагу і на роздуми Г. Граб'янки щодо ролі історичних знань, особливо в освітньому розвитку людей. Він застерігав від забуття героїки козацького українського народу, яка за своїм значенням нічим не менша від історії давнього Єгипту, розгрому монголо-татарських орд, минувшини інших народів. Зазначимо, що оцінка наступників Б. Хмельницького проводиться з позиції українського автономізму та лояльності, ідеалізується, зокрема, образ Я. Сомка як відважного і сміли­вого воїна, вірного слуги царської величності та виконавця йо­го волі. Натомість гетьмани Ю. Хмельницький, І. Виговський, І. Брюховецький, П. Дорошенко подаються стримано або й не­гативно, як такі, що приховували свою ворожість до царя.

Якщо врахувати, що «Літопис Г. Граб'янки» появився в умовах розпалу боротьби царизму з «мазепинством», коли ук­раїнське суспільство гостро потребувало моральної підтримки і опори на героїчне минуле, то можна без перебільшення сказа­ти, що він виконав свою роль, утверджуючи почуття нескоре­ності, гідності, національної гордості. З його сторінок Україна поставала як самобутній державний організм зі своєю славною і багатою історією. На цьому історичному тлі незаангажований читач міг виправдати виступ І. Мазепи як борця за збереження прав і вольностеи Гетьманщини, відновлення цілісності та державної незалежності України. Про велику популярність і розповсюдженість літопису свідчить те, що його текст, за підрахунками дослідників, відомий більше як у 50 списках. Кожна освічена старшинська родина вважала за честь мати в домашній бібліотеці рукописну книгу Григорія Граб'янки. .

Логічним продовженням традицій княжого і козацького літописання став «Літопис Самійла Велична» (1670-1728) -перше системне висвітлення історії української козацької держави, максимально наближене до наукового розуміння історичного процесу1. Його автор з козацького роду на Полтав-

1 Найвірогідніше твір був написаний у 20-х рр. XVIII ст. і вперше ви­даний у 4-х т. Київською археографічною комісією у 1848-1864 рр. під назвою «Летопись собьітий в юго-западной России в XVII в.». Ве­ликий інтерес до «Літопису» виявляв Т. Шевченко. Найповніше дво­томне видання твору здійснено у 1991 р. за редакцією В. Шевчука.

140

141

щині, вчився у Києво-Могилянській академії, займав важливу посаду в Генеральній військовій канцелярії при І. Мазепі, учи­телював, збирав старожитності. Вивчивши документальні джерела, праці українських і зарубіжних літописців, С. Ве-личко створив працю1, яка складається з 4 частин: перша присвячена козацькій війні Б. Хмельницького з поляками 1648-1659 рр., окремі епізоди охоплюють період до 1720 р.; друга і третя частини побудовані на канцелярських документах і матеріалах подій 1660-1686 та 1687-1700 рр. і висвітлюють життя Гетьманщини і Правобережжя цих років, хоча подаються окремі відомості і про події 1720-1723 рр. У четвертій частині, як додатки, вміщені безпосередньо документи або витяги з них.

Праця С. Величка не є літописом у його традиційному зна­ченні. Це - радше хроніка, публіцистичний нарис і збірка документальних матеріалів (універсали, угоди, листи тощо). Оглядаючи використані джерела, С. Величко, згадавши відомі йому твори німецького історика С. Пуфендорфа, польського історика С. Твардовського, козацького літописця С. Зорки, реальність імені якого не доведена, на перше місце ставить документи і матеріали Гетьманської канцелярії і власні спо­стереження. Зазначимо, що в ряді випадків автор сам творив документи, видаючи їх за автентичні. У рукописі були порт­ретні зображення гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері, П. Дорошенка, М. Ханенка, Д. Многогрішного, І. Самойловича і І. Мазепи. її автор висту­пає як істинний син України, як щирий патріот української козацької держави, великий прихильник державницького чи­ну Б. Хмельницького та інших гетьманів.

Свої погляди на історію він виклав у передмові до читача, підкресливши винятково важливе науково-пізнавальне зна-

1 Літопис мав таку повну назву: «Сказання про війну козацьку з по­ляками, що через Зиновія Богдана Хмельницького, гетьмана військ запорізьких, вісім літ точилася. А близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький, при все­сильній Божій помочі, козаками і татарами з тяжкого людського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно піддався. Від авторів: німецького Самуїла Пуфендорфія, козацького Самуїла Зорки і польського Самуїла Твардовського, який писав ту війну віршами у своїй книзі, «Війна домова» названій. Нині ж коротко, стилем істо­ричним і наріччям малоросійським, справлено й написано старання­ми Самуїла Величка, колись канцеляриста війська Запорозького, в селі Жулах, повіту Полтавського, року 1720».

чення історичних знань, їх корисність для кожної людини. Книжне знання минулого автор порівнює з медикаментами, з ліками, які духовно допомагають у скрутні хвилини. С. Велич­ко подав один з перших зразків критичного ставлення до дже­рел, продемонстрував уміння доводити вірогідність і прав­дивість свідчень, хоча й не уникнув ряду недостовірностей.

Найбільший приріст нових знань С. Величко дав у царині історії Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. До пріоритетних заслуг гетьмана віднесено звільнення ук­раїнського народу від польського ярма та перехід під руку російського царя. Автор не тільки ділиться особистими вра­женнями від руйнівного становища міст та сіл на Правобе­режжі, яке він побачив під час походу козацького війська на допомогу полякам проти шведів, але прагне знайти відповідь на питання, як могло так статися, що Україна перетворилася в пустку, які причини спустошення рідної землі. Відповіді на ці питання літописець шукав у свідченнях учасників подій, у роздумах попередніх дослідників. Водночас він виступає як український патріот, як оптиміст, що цілком відповідало баро­ковому стилю описування подій та їх пояснення.

Синтезуючи відомості про «Літопис С. Величка», варто на­голосити ще на двох його аспектах, що мають пряме відношен­ня до збагачення української історичної думки. По-перше, це цілісне трактування самих понять «Україна» та «український народ». Україну він розглядає як територію по обох боках Дніпра, заселену одним народом. До нього застосовуються як синоніми такі назви: найчастіше - український, рідше - мало­російський, а інколи козацький. Українцями називає автор і населення князівства Руського (Львів, Галич та ін.), і Волині, звертаючи увагу на деякі етнографічні особливості цього краю. По-друге, українська історія постає у С. Величка в контексті європейської історії, у тісному зв'язку з подіями у Польщі, Угорщині, Молдові, Туреччині, Росії, Криму, деяких інших країнах. Намагання літописця поставити український народ у рівень з іншими народами, ув'язати з їх історією всеціло відповідало ідеї, яку сповідував І. Мазепа і яку успадкувала значна частина козацької старшини.

Ріст освітнього і культурного рівня козацько-старшинської верстви і української шляхти супроводжувався підвищенням інтересу до історії, об'єктивно диктував потребу в переході від козацького літописання до узагальнюючих історичних творів. Саме цим можна пояснити появу в середині та другій половині

142

143

XVIII ст. низки компілятивних праць з метою створення пов­ної історії України. Серед них варте уваги «Коротке описання Малоросії», що було видрукуване в 1878 р. як додаток до «Літопису Самовидця». Твір написаний у стилі козацького літописання в середині 30-х рр. XVIII ст. і охоплював події з княжих часів до 1734 р. Якщо домонгольський період Русі, за­хоплення її Ордою, а згодом Польщею і Литвою подано схема­тично, то оповідання про козацьку Україну, Визвольну війну українського народу, виклад подій на рубежі XVII-XVIII ст. носить докладний характер. По суті, це була стисла, система­тизована історія України, в якій за хронологією висвітлюва­лись події з X до XVIII ст. Автор описання не встановлений, але цілком очевидною є його приналежність до тієї частини козацької старшини, яка схвально ставилась до переходу Ук­раїни під руку Москви. Він бачив своє завдання в тому, аби по­казати, як гетьман Б. Хмельницький після вигнання поляків привів «під високодержавну руку государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всеросійського». Іншими словами, поява цього і подібних до нього творів пе­реслідувала двояку мету: доводити тяглість української історії від княжої доби і формувати водночас суспільну думку про її спільність з російською історією.

Дослідники «Короткого описання Малоросії» дійшли вис­новку, що його автор, на відміну від Г. Граб'янки і С. Величка, не розшукував і не досліджував джерела, а скомпілював свій твір на основі готових свідчень, запозичених у попередників. Простота і доступність викладу матеріалу надали цьому твору досить широкої популярності, а його текст використовували автори наступних праць з історії України, в т. ч. й зарубіжні.

Серед інших творів літописного характеру цієї доби можна назвати «Чернігівський літопис», що нагадує хроніку подій з 1587 до 1725 р., а також «Летописец, или Описание краткое, знайтнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украйни малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетьманом бьіл козацким». Цей «Літописець» свого часу ґрунтовно досліджував, готуючи його до друку, В. Антонович. Він довів, що автором твору міг бути Яків Лизогуб (1675-1749) - вихованець Києво-Могилянської академії, генеральний бун­чужний, якого, за наказом Петра І, було ув'язнено у Петро-павлівській фортеці, а після смерті імператора він став наказ­ним гетьманом. З другої половини XIX ст. цей твір фігурує в історіографії як «Літопис Лизогуба». В його основу покладено

різні козацькі хроніки, але в першу чергу «Літопис Самовидця», а також фамільні записи родини Лизогубів. Відомо, що ця ро­дина була на боці І. Мазепи, хоча в «Літописі» він засуджується на перехід на бік Карла XII. Як аргумент на користь того, що автором «Літопису» був Я. Лизогуб, свідчать оповідання про под­робиці російсько-турецької війни, в якій він був генеральним обозним козацького війська. Будучи прибічником українського автономізму, Я. Лизогуб негативно ставився до створення Ма­лоросійської колегії, засуджував дії її представників в Україні.

Хоч козацьке літописання переживало кризу жанру (опису­вання подій за роками), а його трансформація в наукові праці відбувалася повільно, воно продовжувало відігравати провідну роль у збагаченні історичної думки. Важливо підкреслити, що тему ролі козацького історичного літописання середини XVIII ст. у розвитку історичних знань завершують твори Стефана Лукомського та Петра Симоновського, які заявили про себе саме як історики, а не літописці. Вони обидва вихідці з козацьких родин, вихованці Київської академії, службовці Генеральної військової канцелярії, українські патріоти і дер-жавники. Історичні твори кожного з них мають свою спе­цифіку, а тому зупинимось конкретніше на їх поглядах.

Стефан Лукомський (1701-1779) - походив з Умані, був сотником і полковником, історик і перекладач, вихованець Київської академії. Ще будучи прилуцьким сотником, він пе­реклав щоденник С. Окольського і написав до нього оповідан­ня з історії України за десять років до Визвольної війни. Йому належить переклад записки польського історика Матвія Тит-левського з власним доповненням про похід П. Сагайдачного на Кафу, про смерть С. Кішки, про Хотинську битву та ін. Ос­новний твір С. Лукомського має назву «Зібрання історичне»1, яке охоплює історію України від її захоплення Литвою до кінця XVII ст. На початок твору автор виніс питання «Що є ко­зак?» і в такий спосіб дав зрозуміти, що весь цей період пов'язаний з козацтвом як новою суспільною і військовою си­лою. Зародження козацтва автор не виводить з історії сарматів чи хазар, а з подій XVI ст. і розглядає його як сугубо автохтон­не українське явище. З козацтвом він ув'язував національно-визвольні повстання під проводом Д. Гуні та Я. Острянина, підкреслюючи цим його провідну роль у суспільному житті.

1 Твір був опублікований Київською археографічною комісією в 1878 р. як додаток до «Літопису Самовидця».

144

145

Вагомий внесок у розвиток української історичної думки середини XVIII ст. належить історику Петру Симоновському (1717-1809). Він походив з ніжинських козаків, окрім Київ­ської академії, навчався в університетах Кенігсберга, Галле, Віттенберга, Парижа, прилучившись до надбань західноєвро­пейської історичної науки. Був сотником, суддею в Острі, членом Генерального суду. Свою давню мрію створити історію козацької України він реалізував у праці «Коротке описання про козацький малоросійський народ та його військові спра­ви» (1765). Вона написана з державницьких позицій і віддзер­калює вузлові події української історії від найдавніших часів до 1750 р., тобто до останнього відновлення гетьманства Кири­ла Розумовського.

Українська історіографія одержала з рук П. Симоновського працю справді історичного характеру, побудовану на україн­ських і зарубіжних джерелах, з посиланнями на них у тексті. Автор дає своє трактування слова «козак», викладає погляд на розвиток козацтва, коріння якого відносить до скіфської доби, зокрема тих скіфів, що ототожнювалися з слов'янами. Сама Русь постає з уст П. Симоновського як держава скіфсько-слов'янського племені. Це була чи не перша спроба загли­битись у етногенез українців докняжих часів. Новелою в історичній думці можна вважати і те, що П. Симоновський розрізняє малоросів і великоросів у період ще до XIV ст. і ув'язує цей водорозділ з захопленням українських земель Польщею та Литвою.

Хоч у творі говориться про деякі спільні джерела формуван­ня українських, донських, уральських і терських козаків, але при цьому наголошується на найдавніше походження запо­рожців і поширення козацтва на весь південь України.

На відміну від інших тогочасних дослідників української історії, П. Симоновському властива цілісна ідейна концепція самобутності і старшинського автономізму України, головним мотивом якої є ідеалізація її гетьманського устрою. Не випад­ково скасування гетьманства він називає «некорисним» для України і оцінює його як ліквідацію її автономії.

Основна частина «Короткого описання...» присвячена Виз­вольній війні українського народу середини XVII ст., пере­можні битви якої ув'язуються з особистими заслугами Б. Хмельницького. Автор прихильно ставиться до приєднання України до Московії, вороже налаштований до політики І. Ви-говського, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, демонструючи та-

ким чином проросійську орієнтацію, але лише до того момен­ту, коли не почався відвертий наступ царизму на українську антономію. Принципове значення мала теза П. Симоновського про те, що не шаблею українців взяли, що вони приєдналися добровільно, а, значить, можуть і роз'єднатися.

Підсумовуючи сказане про козацьке літописання першої половини і середини XVIII ст., про історичні твори С. Луком-(•ького, П. Симоновського та ін., можна стверджувати, що ук­раїнська історична думка зазнала помітного впливу не тільки ідей просвітництва, барокового стилю, а й автономістських поглядів і дій І. Мазепи, що вона витворила більш-менш за­гальний погляд на цілісність і тяглість історії України, почи­наючи з давніх часів до кінця Гетьманщини. Українська істо­рична думка, обстоюючи самобутність українського народу, автономний устрій його козацько-гетьманської державності, наштовхувалась на дедалі сильніший спротив ідеології велико­державницької та шляхетської винятковості російської, польської історіографії.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]