4.5. Звіт про рух грошових коштів

Інформація про надходження і видатки грошових коштів підприємства міститься у формі №3 річної фінансової звітності суб'єктів господарювання "Звіт про рух грошових коштів". Цей звіт є вітчизняним еквівалентом звіту про Cash-Flow. Звіт про рух грошових коштів містить інформацію про чисті грошові потоки з операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства.

Особливим моментом є те, що чистий грошовий потік від операційної діяльності розра­ховується непрямим методом, а від інвестиційної та фінансової — прямим методом.

По інвестиційній діяльності сума чистого грошового потоку в узагальненому ви­гляді розраховується як різниця між сумою реалізації окремих видів необоротних ак­тивів і сумою їхнього придбання в звітному періоді, а також результативності здійс­нення підприємством поточних фінансових інвестицій.

З фінансової діяльності сума чистого грошового потоку обчислюється як різниця між сумою фінансових ресурсів, залучених із зовнішніх джерел, і сумою основного боргу, а також дивідендів (процен­тів), виплачених власникам підприємства.

З операційної діяльності базовим елементом розрахунку чистого грошового потоку підприємства виступає один з показників, отри­маний у звітному періоді: його чистий прибуток або ж прибуток до оподаткування, що в подальших розрахунках коригується на відповідні суми сплати податків з прибутку.

Звіт про рух грошових коштів призначений уникнути суб'єктивного впливу на реальну картину річної звітності, який виникає при розгляді балансу та звіту про фінан­сові результати підприємств, а також дати повне уявлення про реальний процес руху коштів у звітному періоді. В плані грошових потоків всі надходження грошей і всі витрати грошей відображаються в періоди часу, що відповідають фактичним датам здійснення цих платежів, з урахуванням часу затримки оплати за реалізовану продукцію, платежів за постачання сировини і матеріалів, умов реалізації продукцію (авансові платежі з відстрочкою), а також умов формування виробничих запасів.

Отже, метою складання звіту про рух грошових коштів є надання користувачам фінансової звітності повної, правдивої та неупередженої інформації про зміни, що відбулися у грошових коштах підприємства та їх еквівалентах за звітний період.

Робітники фінансових служб підприємства повинні вміти читати відповідні форми звітності, щоб робити правильні висновки про нинішній та потенційній фінансовий стан підприємства.

Тема 5: дивідендна політика підприємства

5.1. Зміст і завдання дивідендної політики.

5.2. Теорії дивідендної політики.

5.3. Показники ефективності дивідендної політики підприємства.

5.4. Розподіл прибутку і виплата дивідендів.

5.5. Фактори, що впливають на дивідендну політику підприємства.

5.6. Методи нарахування дивідендів.

5.1. Зміст і завдання дивідендної політики

Термін „дивідендна політика” пов’язаний з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Однак принципи і методи розподілу прибутку застосовуються не тільки до АТ, але й до підприємств будь-якої організаційно-правової форми господарювання.

Під дивідендною політикою розуміють принципи і методи визначення частки прибутку, що сплачується власнику капіталу у відповідності з його внесками в загальний об’єм власного капіталу підприємства.

Дивідендна політика грає велику роль у реалізації фінансової стратегії підприємства. Вона впливає на рівень добробуту інвесторів у поточному періоді; визначає розміри формування власних фінансових ресурсів, відповідно і темпи виробничого розвитку підприємства на основі самофінансування; оказує регулюючий вплив на фінансову стійкість: суттєвим чином впливає на вартість капіталу, що використовується, і ринкову вартість акцій.

Ключовим елементом дивідендної політики є категорія «дивіденд» (dividend). Дивіденд – це частина прибутку підприємства – емітента корпоративних прав, що розподіляється між його учасниками відповідно до величини їх внеску до статутного капіталу.

Зустрічається підхід, коли дивідендну політику ототожнюють з виплатою грошових дивідендів. Однак таке твердження є невірним, оскільки дивідендна політика – це не тільки виплата дивідендів, а й формується як сукупність цілей і завдань у сфері участі власників у прибутках підприємства. Дохід власника корпоративних прав підприємства включає як суму отриманих дивідендів у грошовій формі, так і приріст ринкової вартості належних йому корпоративних прав.

Отже, дивідендну політику можна визначити як керовану діяльність підприємства, спрямовану на забезпечення формування доходу власників його корпоративних прав. Здійснюючи дивідендну політику, менеджмент підприємства має ураховувати такі питання:

• рівень прибутковості корпоративних прав власної емісії;

• співвідношення розподілу прибутку проти його тезаврації;

• рівень грошових виплат з прибутку – високі чи низькі грошові дивіденди, інші форми грошових виплат;

• регулярність чи дискретність виплати дивідендів;

• частота виплати дивідендів;

• форма оприлюднення параметрів обраної дивідендної політики тощо.

У будь-якій країні крім визначених нормативних документів, що регулюють у тому чи іншому ступені порядок сплати дивідендів, існують національні традиції у змісті дивідендної політики.

Наприклад, динаміка показника „дивідендний вихід” (частка прибутку, що спрямована на сплату дивідендів) у сферах виробництва і обігу США і Великобританії у останні десятиріччя мала різну спрямованість. (табл. 5.1).

Таблиця 5.1 – Динаміка дивідендного виходу

Країна	60-ті роки	70-ті роки	80-ті роки
Великобританія	31%	12%	13%
США	43%	50%	57%

*складено за Ковальов В.В. Введение в финансовый менеджмент. – М.: Финансы и статистика, 2001. – С 661.

Основною метою дивідендної політики є встановлення необхідної пропорціональності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім його зростанням, яке максимізує ринкову вартість підприємства і забезпечує стратегічний його розвиток. У світовій практиці така дивідендна політика отримала назву оптимальної.

Головне питання дивідендної політики: як поєднати інтереси акціонерів з необхідністю достатнього фінансування розвитку підприємства? Тому що чим більше чистого прибутку сплачується на дивіденди, тим менше залишається нерозподіленого прибутку на самофінансування розвитку. Збільшення норми розподілу призводить до зниження внутрішніх темпів зростання, що в свою чергу, накладає обмеження на темпи збільшення виручки і зменшує можливості залучення кредитів (чим менше власних коштів, тим менше шансів отримати кредит на сприятливих умовах).

Але з іншого боку, не отримуючи достатньої прибутковості на вкладення, інвестори можуть продати свої акції, що призводить до зниження курсу акцій, ринкова ціна підприємства знизиться і може бути втрачено контроль над акціонерним капіталом.

Приймаючи рішення в галузі дивідендної політики, слід вра­ховувати, що вони впливають на ряд ключових параметрів фі­нансово-господарської діяльності підприємства: величину са­мофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших.

Найбільш чітко вираженим є зв'язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу, а отже, змінюється загальна структура капіталу підприємства, що за певних обставин впли­ває на його вартість.

Зв'язок між дивідендною політикою і ринковим курсом кор­поративних прав описується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду та зворотньо пропорційний про­центній ставці за альтернативними вкладеннями капіталу на ринку.

Стабільний рівень дивідендних виплат може сигналізувати про те, що вкладений інвесторами в підприємство капітал працює ефективно. Отже, за інших рівних умов дивідендні виплати пози­тивно впливають на ринковий курс корпоративних прав. З іншого боку, відсутність дивідендів або їх різке коливання свідчить про нестабільність і ризиковість підприємства-емітента корпоратив­них прав. Як наслідок — ринковий курс падає. Щоправда, інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і без виплати дивідендів, якщо вони добре поінформовані про його програми розвитку, причини невиплати або скорочення виплати дивідендів і напрямки реінвестування прибутку.

Важливим є також зворотній зв'язок між ринковим курсом корпоративних прав і фінансово-господарською діяльністю емі­тента. Вплив низького ринкового курсу проявляється під час за­лучення підприємством фінансових ресурсів. За низького ринко­вого курсу корпоративних прав емісія може або взагалі не відбутися, або з мінімальним курсом емісії і відповідно і мінімальним емісійним доходом. Отже, якщо підприємство планує за­лучати кошти за рахунок додаткової емісії, йому слід реалізувати дивідендну політику, спрямовану на підвищення ринкового курсу корпоративних прав.

До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:

• виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;

• визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;

• оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;

• визначення оптимальної для підприємства величини статут­ного і власного капіталу;

• узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим за­конодавством;

• вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;

• оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

Зупинимося на особливостях дивідендної політики українських ВАТ. Нині в Україні переважає тенденція до невиплати дивідендів взагалі або сплати мінімальних дивідендів за залишковим принципом. Більшість вітчизняних ВАТ взагалі не розробляє довгострокової дивідендної політики. Це зумовлене насамперед такими чинниками: збитковою або низькорентабельною діяльністю багатьох ВАТ; необхідністю спрямовувати весь прибуток на поповнення обігових коштів і фінансування капіталовкладень; особливостями організації ВАТ у процесі приватизації на базі державних підприємств.

Виплата дивідендів залежить не тільки від наявності та розміру прибутку АТ, а й від бажання власників контрольного пакета акцій прийняти рішення при виплату дивідендів. Аналіз свідчить, що навіть за наявності прибутку, достатнього для нарахування дивідендів, власники контрольного пакета акцій українських АТ можуть приймати рішення про відмову від нарахування дивідендів з таких причин:

• прагнення реінвестувати прибуток, максимально використати внутрішні можливості для подальшого розвитку підприємства;

• небажання власників контрольного пакета ділити прибуток з іншими акціонерами.

Остання причина дуже вагома, адже українські ВАТ, утворені на базі державних підприємств, мають особливий склад акціонерів: частково це працівники ВАТ, але багато акцій розпорошено між великою кількістю дрібних “сторонніх” акціонерів (що отримали акції за приватизаційні майнові сертифікати). Акціонери, що працюють у ВАТ, фактично і приймають рішення про розподіл прибутку оскільки дрібні “сторонні” акціонери або не відвідують загальні збори акціонерів, або передають право голосу за дорученням правлінню товариства.

Акціонери – працівники ВАТ не зацікавлені ділити прибуток зі “сторонніми”, адже вони мають можливість отримати більше коштів, якщо АТ спрямує чистий прибуток не в дивідендний фонд, а у фонд матеріального заохочення. Крім того, акціонери – працівники ВАТ можуть бути зацікавлені більше в утриманні об’єктів соціальної сфери (оскільки вони користуються ними), ніж у підвищенні дивідендів. Хоча продаж і передання органам місцевого самоврядування об’єктів соціального, культурного і побутового призначення триває, але багато ВАТ продовжують фінансування за рахунок чистого прибутку витрат на утримання житлових будинків, гуртожитків, баз відпочинку та інших об’єктів.

В Україні чимало ВАТ якщо й виплачує дивіденди, то їх ставка значно менша від банківського відсотка. На сплату дивідендів АТ переважно виділяють 1-5 % чистого прибутку, а часто взагалі не нараховують дивіденди. Такий підхід до дивідендної політики підсилюється відсутністю повноцінного фондового ринку, який, з одного боку, є джерелом залучення додаткового капіталу для корпорацій, а з іншого – через зміни ринкової ціни акцій зменшує менеджерів корпорацій поважно ставитися до акціонерів, виділяти їм “справедливу” частку прибутку АТ.