2. Особливості формування потенціалу підприємства залежно від специфіки підприємницької діяльності

Особливості формування потенціалу підприємств потребують розгляду з двох основних аспектів – галузевого та ресурсного.

Галузевими особливостями формування потенціалу підприємств є: специфічність технічних процесів; особливості організації виробництва; відмінність в ресурсах, які споживаються у виробничому процесі; відмінність в характеристиках готової продукції; відмінність в ринках збуту тощо.

Насамперед галузі та підприємства за ознакою впливу на предмет праці поділяються на добувні та обробні. Підприємства добувної промисловості є машино та капіталодомінаційними. Фондомісткість продукції у добувних галузях у 2-2,5 рази перевищує середній показник по народному господарству. Склад, структура, технічний стан і рівень прогресивності основних фондів на 60% визначають розмір потенціалу добувних підприємств.

Капіталодомінаційність зумовлюється проблемою компенсації витрат на геологорозвідувальні та пошукові роботи. У нафтовидобувній галузі витрати на ці види робіт сягають 40% інвестицій, а у пошуку газових родовищ – до 50% .

Інша важлива особливість формування потенціалу добувних підприємств – це вплив природних чинників на рівень витрат на окремих підприємствах. Це гірничо-геологічні умови (обсяг корисних копалин; глибина залягання; товщина шару; сукупні поклади копалин); властивості корисних копалин (вміст корисного компоненту в сировині, зольність, вологість, масляність тощо); географічні чинники (віддаленість від транспортних шляхів і споживачів, віддаленість від джерел енергії, кліматичні умови, освоєність регіону).

Надзвичайно важливим для України є видобуток паливно-енергетичних ресурсів. Обсяги наявних ресурсів палива в Україні у вигляді розвіданих і підготовлених до розробки запасів і тих, які можуть бути реально видобуті та використані в національній економіці, є істотно меншими, ніж існуючі потреби в енергетичних ресурсах підприємств, організацій і населення. Статистика свідчить, що нині задоволення цих потреб в Україні за рахунок власних ресурсів забезпечується тільки на 35%. Це вимагає вжиття екстрених і радикальних заходів, спрямованих, насамперед, на підтримку галузей промисловості, які визначають перспективу і реальність піднесення економіки в цілому. До важливих галузей промисловості України відноситься вугільна промисловість. Жодна галузь даного комплексу не володіє такими потенціальними можливостями, як ця. Розвідані власні запаси нафти і газу є обмеженими. Вугільна промисловість має вірогідні запаси, яких вистачить при видобуванні 140-150 млн. т на рік (орієнтовна максимальна потреба національного господарства) на 300 років.

Існує три напрями переробки вугілля у рідкі і газоподібні продукти, які відповідають сучасним вимогам. Це наземна і підземна газифікація вугілля, технологія прямого одержання рідких продуктів з вугілля шляхом біологічних процесів. Найбільший інтерес становить підземна газифікація вугільних пластів, яка нині є єдиною альтернативою традиційним способам видобутку вугілля і, безумовно, перспективною. Енергетичні переваги підприємств підземної газифікації вугілля у порівнянні з вугільними шахтами й розрізами виявляються не тільки при їхньому створенні, а й під час усього циклу експлуатації, а газ, що видобувається, і його подальша переробка забезпечують різке зменшення забруднення довкілля.

Крім того, витрати на будівництво такого підприємства вдвічі нижчі, ніж на будівництво шахти такої самої потужності, а строки будівництва скорочуються у 2,5-3 рази. Переваги підземної газифікації вугілля порівняно з підземним газогенератором виявляються не тільки в її вартості, яка вдвічі-втричі нижча, а ще й в тому, що Україна має досвід проектування і створення підземних газогенераторів, а також необхідний потенціал.

На території України є чималі запаси вугілля для будівництва підприємств підземної газифікації, які найбільш ефективні в екологічному та економічному відношенні порівняно зі звичайними шахтами, водночас у країні накопичилась велика кількість відходів, що мають вуглець, у вигляді відвалів вуглевидобутку та вуглезбагачення, які створюють реальну загрозу екологічній безпеці. Наявність потужного науково-технічного потенціалу створює необхідні умови використання його для запровадження сучасних технологій у переробці вугілля та іншої сировини. Таким чином, з'являються альтернативні шляхи у розв'язанні питання про закриття шахт і пов'язаних з цим соціально-економічних проблем. Є реальна можливість забезпечити енергетичну незалежність України за рахунок максимального й раціонального використання вугілля і сучасних технологій, що дають змогу скоротити імпорт нафти і газу.

Формуючи потенціал підприємств добувної промисловості особливу увагу слід приділяти діагностиці наявного фондового потенціалу та урахуванню можливостей його кількісного та якісного зростання, зважуючи при цьому на природні чинники та можливість інвестування.

Величина потенціалу електрогенерувальних підприємств формується в основному під впливом таких чинників:

• рівень забезпеченості енергоносіями (нафтою, мазутом, газом, вугіллям, торфом, атомним паливом);

• якісні характеристики енергоносіїв (теплота горіння, вологість тощо);

• технічний стан та рівень прогресивності генерувальних пристроїв;

• рівень забезпечення лініями електромереж.

Енергетичний комплекс - це базовий сектор економіки, де виробляється важливий ресурс, який забезпечує включення до процесу виробництва всіх інших ресурсів держави: виробничого апарату, сировини, матеріалів, кадрового потенціалу, високих технологій тощо.

Енергетичній галузі притаманні специфічні особливості, пов'язані з одномоментністю вироблення і споживання енергії, надзвичайно складним технологічним циклом її вироблення, необхідністю централізованого диспетчерського оперативно-технологічного управління всім комплексом у цілому, забезпечення надійності і безпеки функціонування обладнання. Все це робить енергетику галуззю надзвичайно матеріало, енергомісткою, з великим інвестиційним циклом, і, що дуже важливо, інтелектуально- і наукомісткою.

Електроенергетика належить до енергодомінаційних і частково машинодомінаційних галузей. Ця галузь впливає не тільки на розвиток усіх галузей народного господарства, а й на територіальне розміщення продуктивних сил. Майже третина електроенергії в Україні виробляється в районах її споживання, решта – в районах концентрації видобутку енергоносіїв. Урядом держави стратегічним визнано розвиток атомної енергетики.

Підприємства чорної та кольорової металургії належать до машинодомінаційних виробництв. Розташовуються вони, як правило, поблизу рудних родовищ, що дає змогу мінімізувати транспортно-заготівельні витрати.

В загальній структурі металургії виділяють підприємства повного циклу та підприємства переробки. Розміщення цих підприємств різниться між собою. Підприємства повного циклу розміщуються біля джерел рудної сировини та палива. Переробна металургія розміщується біля джерел вторинної сировини – брухту та промислових відходів чорних металів.

Основним виробництвом у металургії є випуск готового металу, допоміжним - виробництво сплавів, у чорній металургії - феросплавів, переробка вторинної сировини (металобрухту) та прокат чорних та кольорових металів.

До чорної металургії належать такі виробництва:

• виробництво чавуну, доменних феросплавів сталі і прокату;

• виробництво електроферосплавів;

• повторна переробка чорних металів;

• коксування кам'яного вугілля;

• видобуток сировини і виробництво вогнетривких будівельних матеріалів;

• випуск металевих конструкцій тощо.

Чорна металургія України - дуже матеріаломістка галузь, яка споживає близько 30% палива, майже 20% електроенергії та води, які використовуються в господарстві країни.

Чорна металургія характеризується наявністю підприємств із повним і неповним металургійним циклом. Повний металургійний цикл включає виробництво чавуну, сталі і прокату. Заводи неповного циклу мають, як правило, один або два з трьох технологічних циклів: виробництво чавуну і сталі, сталі і прокату, тільки чавуну, тільки сталі, тільки прокату.

Крім зазначених металургійних підприємств, є ще і так звана "мала металургія". Вона представлена окремими цехами з виробництва сталі і прокату на деяких машинобудівних підприємствах, які створюються з метою використання відходів металу і забезпечення безперебійного постачання конструкційного матеріалу.

Підприємства кольорової металургії здійснюють виробіток, збагачення і металургійну переробку руд кольорових і рідкісних металів. До їхнього складу входить виробництво сплавів, прокат кольорових металів і переробка вторинної сировини. Слід зауважити, що кольорова металургія - енергомістке виробництво. Наприклад, на виготовлення 1 т магнію треба до 22 тис. кВт год електроенергії. Дане співвідношення пояснюється тим, що руди кольорових металів містять у своєму складі в десятки і навіть сотні разів менше корисних компонентів, ніж залізна руда. З метою максимального зниження витрат на виробництво кольорових металів і зменшення забруднення навколишнього середовища, рудну сировину треба використовувати комплексно. Так, виробництво алюмінію з нефілінів поєднується з виробництвом цементу, соди, поташу, титаномагнієве виробництво – з випуском соляної кислоти, емалі.

Чорна і кольорова металургія в нашій державі належать до експортно-орієнтованих галузей, тому при формуванні потенціалу цих галузей разом із регіональними, галузевими та державними факторами необхідно враховувати маркетингову складову потенціалу, а саме прогнозування зміни попиту на світових ринках.

Підприємства вітчизняного машинобудування залежно від специфіки діяльності можуть мати характер трудодомінаційних або машинодомінаційних, що спричиняється рівнем механізації автоматизації виробництва.

Залежно від специфіки діяльності підприємства машинобудівельного комплексу повинні формувати власний потенціал виходячи з наступного:

• у машинодомінаційних підприємствах, зокрема важкого машинобудування, загальна величина потенціалу формується за рахунок наявності технічних засобів, прогресивності та інтенсивності машин і обладнання;

• у трудодомінаційних підприємствах точного машинобудування потенціал формується за рахунок забезпечення кількісних, професійних та кваліфікаційних характеристик персоналу;

• для всіх галузей машинобудівного комплексу, особливо для автомобілебудування, сільського машинобудування, верстато і авіабудування важливою складовою потенціалу є маркетинг, а саме заходи, спрямовані на поліпшення збуту продукції, оскільки потенціал цих галузей найбільше залежить від ринкових факторів.

Розміщуються машинобудівельні підприємства, як правило, або поблизу джерел сировини або поблизу споживача (наприклад, виробництво бурякозбиральних комбайнів). В цій галузі існують і підприємства, залежні від природних умов, наприклад, морське та річкове суднобудування. Машинобудування має тісні прямі зв'язки з підприємницькими структурами інших галузей (металургійною, хімічною, агропромисловим комплексом), одержуючи від них енергію, сировину і матеріали, постачаючи їм машини.

До категорії машино та матеріалодомінаційних можна віднести хімічну промисловість та промисловість будівельних матеріалів. Хімічна і нафтохімічна промисловість включає спеціальне виробництво конструкційних матеріалів та сировини для багатьох галузей. Вона забезпечує національне господарство мінеральними добривами, содою, фарбами, паливно-мастильними продуктами, пластмасами, синтетичними волокнами та багатьма видами сировини і матеріалів і тому є найскладнішою з точки зору використання машин, апаратів, агрегатів та технологій. З метою зменшення витрат на транспортування природних ресурсів, що використовуються у виробництві, більшість підприємств цього комплексу зосереджені біля шахт, кар'єрів або відповідних басейнів, що видобувають необхідну сировину.

Хімічна промисловість включає гірничохімічну (добування мінеральної сировини), основну хімію, промисловість хімічних волокон і тканин, промисловість синтетичних смол і пластмас, лакофарбову, фармацевтичну промисловість та промисловість синтетичних барвників. Нафтохімічна промисловість включає виробництво продуктів органічного синтезу, глиняну промисловість, гумово-азбестову.

Хімічна промисловість має дуже складну галузеву структуру, що охоплює майже 200 взаємопов'язаних виробництв з великою номенклатурою продукції. Ці виробництва об'єднані в три великі групи галузей: неорганічна або основна хімія, хімія органічного синтезу та гірничо-хімічна промисловість.

Основна хімія розвивається в місцях видобування сировини та в районах споживання готової продукції. Вона представлена виробництвом мінеральних добрив, неорганічних кислот, лугів, соди.

До органічної хімії входять виробництва вуглеводної сировини, органічних напівфабрикатів, синтетичних матеріалів. Основною сировиною для хімії органічного синтезу є вуглеводні нафти, природний та супутні гази. Використовуються також вуглеводисті сполуки, що одержуються з вугілля.

Гірничо-хімічна промисловість утворює сировинну базу передусім для неорганічної хімії. Ця галузь спирається на власні мінеральні ресурси калійних солей, самородної сірки, кухонної солі, фосфатної та карбонатної сировини мінеральних фарб.

Найбільш поширеними видами продукції в хімічній промисловості є: аміак, сірчана кислота, каустична та кальцинована сода, мінеральні добрива, карбід кальцію, бензол, метанол, капролактам, пластмаси та синтетичні смоли, волокна та нитки хімічного походження.

Продукція хімічної промисловості використовується в таких галузях промисловості як гірничодобувна і нафтопереробна, машинобудування, енергетика і будівництво.

Розвиток хімічної і нафтохімічної промисловості сьогодні стикається з такими проблемами:

• відсутність або недостатність важливих сировинних ресурсів (нафта, природний газ, фосфати, віскоза, целюлоза, каучук, напівфабрикати, субстанції для лаків тощо);

• загальний спад промислового виробництва;

• низький технічний та технологічний рівень виробництва, хронічне недовантаження виробничих потужностей;

• неконкурентоспроможність продукції більшості підгалузей комплексу;

• неефективна галузева структура: переважають фондо та енергомісткі виробництва, дуже низький рівень наукомістких технологій;

• висока матеріало та енергомісткість при майже монопольній залежності від імпорту енергоносіїв;

• значний негативний вплив на природне середовище в районах високої концентрації хімічних і нафтохімічних виробництв.

Легка промисловість - складова частина національної промисловості. Характерною її особливістю є перевага масового типу виробництва, випуск економічно однорідної продукції, яка призначена, головним чином, для задоволення особистих потреб споживачів.

Легка промисловість є комплексною галуззю, до якої входять текстильна, швейна, взуттєва, шкіряна, хутрова, шкіргалантерейна і дубильно-екстрактна промисловості, промисловість штучних шкір.

Найбільша частина натуральної та штучної шкіри, хутра, дубильних екстрактів безпосередньо використовується в таких галузях легкої промисловості, як взуттєва, швейна, шкіргалантерейна та ін.

Крім того, продукція легкої промисловості знаходить використання в багатьох галузях промисловості: автомобільній, авіаційній, електротехнічній, хімічній, нафтохімічній, поліграфічній та машинобудуванні.

Різноманіття матеріалів, що використовуються, індустріальний характер виробництва породжують досить складні і різноманітні виробничі зв'язки галузей легкої промисловості з сільським господарством, машинобудуванням, хімічною, м'ясною, текстильною промисловістю та звіроводством.

Основними чинниками негативного впливу зовнішнього середовища на підприємства легкої промисловості є:

- загострення проблеми забезпечення виробництва сировиною багатьох видів (бавовною, вовною, шкірою, тканинами тощо). Тому підприємства змушені перехо­дити на давальницьку схему випуску товарів;

- незахищеність вітчизняного ринку від експансії дешевих, низькоякісних імпортних товарів, у багатьох випадках ввезених нелегальним шляхом або вироблених у тіньовому секторі економіки, частка продажу яких становить понад 80%;

- низька конкурентоспроможність українських товарів, якщо не за якістю, то за ціною. З одного боку, низька купівельна спроможність споживачів змушує їх купувати дешевий імпортний товар, з іншого, нижча, порівняно з вітчизняною продукцією, ціна часто зумовлена нелегальним походженням товару, без сплати податків;

- невиважена митно-тарифна політика, яка поглибила сировинну проблему для шкіряних і взуттєвих підприємств. Так, незважаючи на окремі обмеження, продовжується експорт шкірсировини, причому 80% експортується до країн СНД та Балтії, з якими Україна має відповідні угоди про вільну торгівлю. Як наслідок вітчизняні виробники змушені витрачати валютні кошти на закупівлю шкірсировини за кордоном.

Галузі легкої промисловості можна віднести до трудо та матеріалодомінаційних. Вони, як правило, розміщуються поблизу споживачів продукції. Значний вплив на функціонування підприємств легкої промисловості здійснюють ринкові чинники, тому потенціал цих підприємств формується і за рахунок маркетингового потенціалу.

Підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового та житлового комунального обслуговування, туристичні підприємства, заклади освіти і охорони здоров’я мають чітко визначений трудодомінаційний характер.

Торгівля як сфера товарного обігу виконує великий комплекс різних народногосподарських функцій. Перша і основна її функція у тому, що, обслуговуючи процес обігу, торгівля доводить товари від виробника до споживача. Це означає, що вона вивчає попит населення, дає замовлення виробництву, здійснює зберігання потрібних товарних запасів, комплектує потрібний асортимент товарів, додатково доробляє їх, сортує, розфасовує і пакує. Весь цей складний організаційно-господарський процес спрямований на задоволення попиту населення.

Другою функцією торгівлі є здійснення обміну товарів, оскільки в умовах товарного виробництва виготовлену продукцію до споживачів не можна доводити без зміни форм вартості, без продажу і купівлі, без обміну товару на гроші й грошей на цей товар. Виконуючи одночасно першу і другу функції, торгівля реалізує товари і тим самим покриває затрати, пов'язані з їх виробництвом.

Крім цього, структура виробництва не збігається безпосередньо із структурою споживання як за часом, так і за розміщенням. Якщо виробництво спеціалізується на випуску окремих товарів, то потреби населення виникають одночасно на багато видів товарів. Розміщення виробництва територіальне не збігається з розміщенням покупців.

Нарешті, сезонність виробництва не завжди збігається із сезонністю споживання: ряд продовольчих товарів споживається безперервно, а виробництво їх має сезонний характер; окремі непродовольчі товари, навпаки, споживаються сезонно (одяг, взуття), а виробляються безпе­рервно. Усе це вимагає перетворення виробничого асортименту товарів у споживчий. Ці функції й виконує торгівля, яка пов'язує виробництво із споживанням.

З точки зору окремих стадій у процесі обігу товарів розрізняють гуртову торгівлю як посередницьку ланку між галузями, підприємствами, територіями, між виробництвом і ринковою ланкою, і роздрібну торгівлю, яка є кінцевою ланкою у сфері обігу, що реалізує товари безпосереднім споживачам.

Роль і значення гуртової торгівлі в тому, що вона є посередником між виробництвом і роздрібною торгівлею. Потреба в такому посередництві зумовлена кількома об'єктивними причинами: по-перше, промислові підприємства, які випускають товари народного споживання, розміщені в різних районах країни, і тому роздрібні торговельні підприємства мають обмежену можливість встановлювати з ними безпосередні зв'язки; по-друге, виробничі підприємства спеціалізуються на випуску продукції вузького асортименту, а роздрібним підприємствам торгівлі потрібен широкий асортимент товарів; по-третє, виробництво і споживання багатьох товарів має сезонний характер, а роздрібні торговельні підприємства не мають можливості створювати великі запаси таких товарів. Таким чином, гуртова торгівля здійснює посередництво за допомогою гуртового товарообігу і договірних зв'язків з виробництвом, з одного боку, і роздрібною торгівлею - з іншого.

Гуртові торговельні підприємства дають замовлення промисловості з виробництва потрібних товарів, укладають з ними договори на їх поставку, організують гуртові ярмарки, перевіряють асортимент і якість одержаної продукції. Цим вони впливають на виробництво, змушують його випускати більше товарів, розширювати асортимент і поліпшувати їхню якість.

Гуртова торгівля впливає не лише на виробництво, а й на роздрібну торгівлю, яку забезпечує широким асортиментом товарів. Вона одержує від виробництва товари і перетворює виробничий асортимент у торговельний. Гуртова торгівля збирає і зберігає товарні запаси для поповнення поточних запасів у роздрібній торгівлі.

Через роздрібну торгівлю реалізують більшу частину загального фонду споживання. У сфері торгівлі населення країни витрачає майже 30% усіх своїх грошових доходів, виторг становить приблизно 90% усіх надходжень наявних грошей у каси установ банків. Як правило, товари продають через роздрібну торгову мережу - магазини, крамниці, лотки, їдальні, кафе, ресторани та інші підприємства.

Галузь побутового обслуговування є сукупністю підприємств і організацій, що надають такі послуги: роботи щодо збереження і відновлення виробів (ремонт побутових машин і приладів, транспортних засобів; одягу, взуття, меблів, хімічна чистка одягу, прання білизни і т. ін.), виготовлення нових предметів споживання на замовлення населення (одяг, взуття, меблі та ін.), послуги, пов'язані з особистою гігієною людини і створенням зручностей у побуті (перукарні, лазні, прокатні пункти).

Сучасне побутове обслуговування займає серед галузей сфери обслуговування одне з провідних місць за кількістю працюючих і за обсягом наданих населенню послуг. На його частку припадає 25% загального обсягу платних послуг.

На практиці всі послуги, що надають підприємства побутового обслуговування, поділяють на три групи:

- послуги, пов'язані зі створенням нових споживчих вартостей (пошиття одягу, трикотажних виробів, виготовлення меблів, будівництво житла та ін.);

- послуги, спрямовані на підтримання раніше створених вартостей, - це різні послуги ремонтного характеру (ремонт взуття, одягу, трикотажу, радіотелевізійної апаратури, побутової техніки, хімчистка, ремонт меблів, житла та ін.);

- послуги, пов'язані зі створенням або підтриманням споживчих вартостей, - це послуги особистого характеру (послуги перукарень, лазень та ін.).

Характерними особливостями основних фондів побутового обслу­говування є висока питома вага будинків і відносно низька питома вага машин та обладнання, значний обсяг оренди будівель і споруд, необхідних для розміщення прийомних салонів, демонстраційних залів та ін.

Зосередження населення, промисловості, торговельних організацій і навчальних закладів, органів адміністративного та господарського управління на відносно невеликій території міст викликає потребу у правильній організації міської території, оснащення її інженерними спорудами, необхідними для життєдіяльності населення, роботи підприємств. Ця потреба зумовила виникнення і розвиток підприємств житлово-комунального господарства.

Житлово-комунальне господарство - це складна сукупність підприємств, служб, інженерних споруд і мереж, розташованих на території населеного пункту і призначених задовольняти повсякденні комунальні, побутові, матеріальні та соціально-культурні потреби жителів міста, містечка, селища.

Складовою частиною міського господарства населеного пункту є житлово-комунальне господарство, яке включає:

● житлове господарство (управління будинками, житлово-експлуатаційні дільниці, ремонтно-будівельні управління);

● санітарно-технічні підприємства: (водопровід і каналізація, лазні, сауни, пральні, служби з прибирання території, санітарну очистку будинків, збирання і вивезення сміття);

● енергетичні підприємства (електростанції та електромережі, газове господарство, опалювальні котельні з тепломережею);

● транспортні підприємства (громадський міський транспорт - трамвай, тролейбус, автобус, метро).

До комунального господарства відносять також споруди зовнішнього благоустрою населених пунктів: дороги, мости, тротуари, пішохідні переходи та естакади, вуличне освітлення, зелені насадження, цвинтарі та крематорії, водойми, архітектуру малих форм (фонтани, пам'ятники).

Комунальні підприємства та організації є дуже різноманітними, але їх можна поділити на дві групи:

- ті, цю виготовляють матеріальну продукцію (водопроводи, газове господарство, електро і тепломережі); .

- ті, що надають послуги (ЖЕД, міський транспорт, лазні, пральні, готелі, санітарна очистка).

Економіка підприємств комунального господарства має ряд особливостей. Насамперед це залежність виробництва цих підприємств від ритму життя міста, що вимагає складання добових, місячних і сезонних графіків роботи (подачі води, електричної і теплової енергії, розкладу руху міського транспорту). Виробничу потужність комунальних підприємств розраховують за найбільшою потребою, що виникає протягом кількох годин на добу або кількох місяців у році. Внаслідок цього неможливо повністю використовувати потужність встановленого обладнання, виникає нерівномірність виробництва протягом доби, тижня, року.

За рахунок низького середнього рівня використання потужності, відносно високої вартості комунальних підприємств за рахунок резервної потужності, нерівномірності виробництва у часі знижується віддача (ефективність) капітальних вкладень у комунальне господарство.

На комунальних підприємствах неприпустимим є недовиконання виробничої програми з випуску продукції або надання послуг. На відміну від промисловості, невиконання плану на даний момент не може бути компенсоване його перевиконанням у майбутньому. Це, перш за все, стосується подачі води, електричної і теплової енергії, роботи пасажирського транспорту. Тому для цих підприємств дуже важливим є забезпечення безперебійної роботи. Для цього на підприємствах встановлюють резервне обладнання, планомірно проводять профілактичні ремонти обладнання.

Комунальні підприємства представляють свою продукцію, послуги споживачам безпосередньо, минаючи збутові і торгові організації. Суміщення виробництва, доставки і реалізації продукції, послуг зумовлює особливості в організації і плануванні роботи комунальних підприємств. Ці підприємства тісно пов'язані з певним колом своїх споживачів, добре знають їхні запити та зміни у них. Між підприємствами і споживачами встановлюються тісні господарські зв'язки, це полегшує розрахунок за спожиту продукцію.

Для забезпечення доставки продукції споживачам у складі багатьох комунальних підприємств створюється розгалужена сіткова мережа - розподільчі трубопроводи, лінії й обладнання, до якої пред'являють підвищені вимоги щодо її надійності з метою уникнення втрат частини продукції.

Важливе значення має правильний облік доставленої продукції і точність розрахунків за її реалізацію, тому запроваджують облік спожитих населенням газу, електроенергії, питної води за допомогою індивідуальних лічильників.

Чисельність працівників комунальних підприємств визначають не за кількістю виробленої продукції (як у промисловості), а за режимом роботи, кількістю обладнання і робочих місць. Наприклад, на підприємствах водопровідного господарства протягом доби всі робочі місця мають бути зайняті незалежно від кількості води, що подається.

Особливістю структури оборотних засобів комунальних підприємств є відсутність виробничих запасів сировини і матеріалів.

У більшості випадків комунальні підприємства не споживають сировини і основних матеріалів при виробництві товарів, послуг, а використовують значну кількість допоміжних матеріалів. Наприклад, для водопровідних споруд природну воду шляхом обробки допоміжними матеріалами доводять до якості питної води, а потім подають споживачам. При наданні комунальних послуг використовують допоміжні матеріали у вигляді палива, паливно-мастильних матеріалів, хімікатів, миючих засобів.

Виробництво продукції і послуг триває протягом короткого періоду, тому більшість комунальних підприємств не має незавершеного виробництва. Винятком є: пральні, ремонтні майстерні, ремонтно-будівельні організації, розплідники декоративних рослин, квіткові та насіннєві господарства.

Аналіз структури собівартості продукції і послуг свідчить про те, що комунальне господарство - це галузь трудомістка (переважають витрати на заробітну плату) та фондомістка (значна частка затрат - це амортизаційні відрахування).

На потенціал конкретних комунальних підприємств впливають такі фактори: розмір підприємств, наявність резервних потужностей, ступінь використання основних фондів, склад кадрів, рівень їх кваліфікації, місцеві умови.

Потенціал транспортних підприємств залежить насамперед від рівня розвитку транспортної інфраструктури, зокрема, сукупності шляхів сполучення, наявного складу транспортних засобів, систем технічного обслуговування. Транспорт – це особлива сфера матеріального виробництва і самостійна галузь народного господарства. Він покликаний задовольняти потреби народного господарства і населення у перевезеннях. Здійснюючи їх, транспорт пов'язує у єдине ціле різні галузі та різні регіони країни.

Як галузь матеріального виробництва транспорт виділяється двома суттєвими особливостями. Перша особливість у тому, що транспорт, будучи за своєю суттю виробництвом, продовжує виробничий процес у межах процесу обігу. Тобто, транспорт продовжує виробничий процес усіх галузей народного господарства. У промисловості і сільському господарстві кожне підприємство пов'язане лише з певним колом інших підприємств, які є постачальниками сировини і палива або споживачами готової продукції. Що стосується транспорту, то він пов'язаний з усіма підприємствами.

Друга особливість транспорту пов'язана з характером технологічного процесу транспортування, з природою його продукції. У промисловості та сільському господарстві процес виробництва змінює фізичні або хімічні властивості предмета праці чи його форму. У результаті цього створюється продукт, який за своїми властивостями чи формою є відмінним від предметів праці. Цей продукт існує самостійно, незалежно від виробничого процесу, що породив його. На транспорті по-іншому. У результаті транспортування не створюється новий продукт у речовій формі. Продукція транспорту не існує самостійно поза виробничим процесом. За нормальних умов у процесі перевезення не відбуваються зміни у властивостях чи формі вантажів, що транспортують. У процесі перевезення змінюється місцезнаходження вантажів, їх просторове розміщення, продукція транспорту - це переміщення, той корисний ефект, який створює транспортне виробництво. Це стосується і перевезення пасажирів.

Технологічні процеси вантажних і пасажирських перевезень є аналогічними. В обох випадках результатом цього процесу є переміщення вантажів чи людей у просторі. Різниця полягає не в умовах виробництва транспортної продукції, а в характері її споживання. При вантажних перевезеннях транспортну продукцію споживають продуктивно, і вартість корисного ефекту від переміщення переносять на транспортований вантаж, збільшуючи його вартість. При пасажирських перевезеннях вартість корисного ефекту від переміщення зникає у результаті споживання її пасажиром.

Своєрідність транспортної продукції передбачає важливі економічні результати для транспортного господарства. Оскільки транспортна продукція не має матеріальної субстанції, то в основному виробничому процесі відсутня сировина. Це зумовлює особливу структуру виробничих оборотних фондів транспорту і собівартості перевезень, спричиняє при високій фондомісткості транспорту значну питому вагу амортизації у собівартості.

Транспортна система України є частиною її матеріально-технічної бази, яка складається з 23 тис. км. залізничних колій загального користування, 28,6 тис. км. залізничних під'їзних шляхів промислових підприємств, 6,4 тис. км. внутрішніх водних судноплавних шляхів (в т. ч. 4,4 тис. км. - річкові), 161 тис. км. автомобільних шляхів з твердим покриттям, 6,3 тис. км. магістральних нафтопроводів і нафтопродуктопроводів, 32,6 тис. км. газопроводів. Усі ці види транспорту разом з повітряним створюють єдину транспортну систему України.

Провідна роль у транспортно-економічних зв'язках належить залізницям. На них припадає майже половина всього вантажообігу України (46%). У межах України функціонують Львівська, Південно-Західна, Одеська, Придніпровська і Донецька залізниці. Провідне місце в структурі відправлень вантажів залізницею займають мінеральні будівельні матеріали, кам'яне вугілля, залізні та марганцеві руди, чорні метали та інші. Середня дальність перевезення 1 т вантажів становить 458 км.

В Україні, яку з півдня омивають Чорне і Азовське моря, інтенсивно розвивається морський транспорт. У структурі вантажообігу всіх видів транспорту загального користування сучасний морський транспорт займає друге місце після залізничного, а за перевезенням пасажирів - четверте.

Поряд з морським в Україні широко використовують річковий транспорт, який здійснює як внутрішні, так і зовнішні перевезення вантажів і пасажирів.

Основними видами вантажів річкового транспорту є мінеральні будівельні матеріали, руди, вугілля, метали, металобрухт, хліб.

Україна з її переважно рівнинним рельєфом має сприятливі умови для розвитку автомобільного транспорту. В країні створена розгалужена мережа автомобільних шляхів, На кожну тисячу кв. км. території припадає 266 км. автошляхів (тоді як колій - 38 км.).

Найвища щільність автошляхів на Тернопільщині - 370 км, Чернівеччині - 365,4 км, Львівщині - 354,6 км. Найнижча - на Херсонщині -179,2 км, Миколаївщині - 196 км, Чернігівщині - 202,2 км.

Автомобільний транспорт займає перше місце в пасажирообороті України, Середня дальність перевезення 1 т вантажів становила 17 км.

Важливу роль для транспортних підприємств відіграє наявність і вартість енергоносіїв.

Підприємства зв'язку складають галузь матеріального виробництва, яка за допомогою поштового, телефонного та інших видів зв'язку, радіомовлення і теле­бачення забезпечує задоволення особистих і громадських потреб у пере­дачі інформації.

У зв'язку для переміщення інформації використовують засоби транспорту (поштовий зв'язок) або властивості електромагнітного поля (електричний зв'язок). При цьому в обох випадках споживач отримує не саму працю (як в послугах), а її результат у вигляді переміщення інформації.

Економічні особливості зв'язку та його значення полягають у тому, що:

- по-перше, продукція зв'язку не має речової форми - це ефект переміщення інформації;

- по-друге, продукцію зв'язку використовують у процесі її виробництва, тому товарної форми (як інші продукти між закінченням виробництва і реалізацією) продукція зв'язку не набуває;

- по-третє, предмет праці на відміну від промислового виробництва не повинен зазнавати жодних змін, окрім просторового переміщення, що характерно також і для транспорту;

- по-четверте, в зв'язку має місце нерівномірний випуск продукції у часі як протягом року, так і протягом місяця, тижня, доби;

- по-п'яте, виробництво продукції зв'язку вимагає одночасної участі кількох підприємств (не менше двох - відправника і отримувача інформації). При цьому оплату здійснюють лише на підприємстві, що відправляє інформацію.

Основними галузями зв'язку є: поштовий зв'язок; телеграфний зв'язок (фототелеграфний і факсимільний); міжміський телефонний зв'язок; місцевий "міський" і "сільський" телефонний зв'язок; радіозв'язок; провідне мовлення; радіомовлення і телебачення та космічний зв'язок.

Специфічними для підприємств зв'язку є також питання використання виробничих фондів. Структура основних фондів підприємств зв'язку значно відрізняється від структури основних фондів промисловості. Більшу частина основних фондів підприємств зв'язку становлять виробничі фонди - 95% і лише 5 % - невиробничі фонди. Значну частину основних фондів становлять передавальні пристрої, на які припадає 45-50 відсотків вартості основних фондів, натомість питома вага будівель становить лише 15-20%, тоді як у промисловості вона сягає 50% від загальної вартості основних фондів.

Особливості будівництва як галузі можна розглядати у двох аспектах: як галузь народного господарства і як процес зведення будівель і споруд.

Будівництво - це галузь сфери матеріального виробництва, яка забезпечує розширене відтворення основних фондів, а саме: створення нових, розширення і реконструкцію діючих основних фондів, що є як будівлі та споруди виробничої і невиробничої сфери.

Нове будівництво - характеризує собою будівництво на нових земельних ділянках самостійних об'єктів за затвердженим проектом. Розширення діючих підприємств - це зведення інших і наступних черг будови, тобто на діючому підприємстві до збудованого корпусу добудовують приміщення, де передбачається встановити додаткове обладнання.

У будівництві зосереджено: 3% вартості основних фондів, 3,6% чисельності усіх зайнятих, виробляють 8-9% валового сукупного суспільного продукту. Без розвитку будівництва не буде існувати жодна галузь народного господарства, бо, створюючи капітал, будівельники поширюють його у інших галузях.

Можна визначити такі особливості будівництва, як галузі:

● Будівництво порівняно некапіталомістка галузь (5% загального обсягу капіталу), хоча, як було сказано вище, вона відіграє основну роль у створенні капіталу в усіх галузях економіки.

● На відміну від інших галузей будівництво характеризують мобільністю (рухомістю) засобів виробництва (у промисловості основні фонди, як правило, стаціонарні). Така ситуація значно ускладнює виробничий процес і призводить до збільшення вартості будівництва, оскільки після завершення робіт засоби виробництва перебазовують на новий майданчик, що пов'язано з витратами на демонтаж і монтаж обладнання. Крім цього, відмінною рисою структури основних фондів у будівництві є значна питома вага активної частини основних фондів порівняно з пасивною. Це пояснюється тим, що виробництво будівельної продукції ведуть на відкритому просторі, а виробничі будівлі та споруди, як правило, є лише в допоміжних і підсобних виробництвах.

● Специфічний характер продукції. Будівництво характерне нерухомістю будівельної продукції або територіальною непорушністю. На відміну від промисловості й інших галузей будівельну продукція використовують там, де створюють. Нерухомість будівельної продукції робить її залежною від вартості земельної ділянки і обумовлює необхідність включати дану вартість у вартість продукції.

Будівельна продукція має натуральне і вартісне вираження. Будівельна продукція у натуральному вигляді має широку номенклатуру. Вона може бути: забудовою, чергою, пусковим комплексом, будівлею, спорудою чи об'єктом.

● Індивідуальний (неповторний) характер створюваних об'єктів. Так відомо, що навіть будівлі, які створюють за типовим проектом, практично не повторюють показників попередників (якісні характеристики, показники ефективності). Це пояснюється відмінностями в способах і умовах здійснення будівництва, способах доставки будівельних матеріалів.

● У будівництві є велика тривалість виробничого циклу (від 6 до 48 місяців), що впливає на фінанси будівельно-монтажних організацій та інші техніко-економічні показники. Тривалість циклу оборотності капіталу в будівництві в кілька разів вища, ніж у промисловості. Чим триваліше будівництво, тим відповідальним і ризикованим є рішення про початок будівництва. Гроші нерухомими бути не можуть. Вони повинні давати віддачу. Чим швидше буде побудовано об'єкт, тим швидше окупляться інвестиції й об'єкт буде давати прибуток. Для встановлення доцільності будівництва фактор часу, різночасові витрати приводять до витрат одного періоду.

● Широта виробничих зв'язків і мобільність виконавців. Участь у будів­ництві беруть десятки і більше контрагентів (будівельно-монтажні організації, проектні, консультаційні фірми, посередники, транспортні підприємства). Складність зв'язків між учасниками вимагає чіткої орієнтації і координації роботи всіх учасників будівельного процесу, підпорядкованості досягненню кінцевої мети - завершення будівництва у заплановані терміни з мінімальними затратами.

Мобільність виконавців виступає у формах територіальної, структурної, технологічної. Територіальна мобільність означає, що будівельна організація повинна вміти діяти на будь-якій території: у міській, сільській місцевості, в районі, області, за межами України.

З метою виживання в конкурентній боротьбі, швидкого реагування на зміну попиту необхідна широка спеціалізація (участь у промисловому, житловому, транспортному будівництві), виконання малярних, штукатурних робіт, переорієнтація напрямків діяльності (диверсифікація). Все це в комплексі становить структурну мобільність будівельної організації. Технологічна мобільність означає спроможність до швидкої зміни технологій.

● Для будівництва характерна специфіка управління виробництвом. Спорудження об'єктів, як правило, ведуть: генеральний підрядчик або кілька субпідрядних організацій, які часто є різної підпорядкованості. Це ускладнює управління фінансами, організацію виробництва і праці.

● Проблемним у капітальному будівництві є матеріально-технічне постачання. Воно покладене на три сторони: замовника, генерального підрядчика і субпідрядні організації.

● Вплив природних факторів на ритмічність і рівномірність ходу будівельного виробництва. Даний вплив зумовлює нерівномірний розподіл коштів за періодами року, що вимагає гнучкого підходу до управління фінансами. Крім цього, в будівництві у кожному конкретному випадку до уваги беруть рельєф місцевості, природні умови регіону будівництва (північ, південь), оскільки від цього буде залежати товщина стін, покриттів, розміри фундаментів і т. д., що веде за собою різні витрати на один і той же тип забудови.

● Особлива форма розрахунків за будівельну продукцію. У зв'язку з тим, що тривалість технологічного циклу в будівництві велика, розрахунки ведуть за умовно-готову продукцію (за етапи робіт, за виконання конструктивних частин будівель). Ціну встановлюють як в цілому за об^'єкт, так і за окремі види та етапи робіт.

Потенціал фінансово-кредитних установ залежить, насамперед, від фінансових ресурсів. Важливою складовою є організаційна структура та менеджмент.

Отже, існують певні особливості формування потенціалу підприємства залежно від сфери бізнесу чи галузі, в якій воно діє. Саме ці специфічні особливості дозволяють виділити ключові точки, які зумовлюють системний розвиток підприємства загалом.