§ 2.4. Принципи адміністративно-процесуального права

/ Принципи адміністративно-процесуального права — це за­кріплені в нормах чинного законодавства (або такі що виплива­ють із його загального змісту) основоположні ідеї, на яких базу­ється правове регулювання діяльності органів публічної влади (їх посадових осіб) з розгляду адміністративних справ.

Аналіз принципів, покладених в основу адміністративно-проце­суального права, дає змогу виділити серед них три категорії: загаль-но-правові, міжгалузеві та галузеві принципи. $

І. Загальні принципи права - це основоположні ідеї, які харак­теризують зміст права, його сутність та призначення. З одного боку, такі принципи виражають закономірності функціонування й розвитку права у контексті соціально-політичного життя країни (завдяки їм правова система адаптується до найважливіших інте­ресів та потреб сучасного суспільства, стає сумісною з ними). З іншого - вони являють собою найзагальніші норми, котрі діють в усій сфері правового регулювання і поширюються на усіх су­б'єктів правовідносин.

Не є винятком з цього правила й адміністративно-процесуальна галузь. Будучи органічною складовою вітчизняної системи права, вона завжди керується її загальними принципами. Розглянемо останні детальніше:

- принцип демократизму. Головна ідея цього принципу - за­кріплення в юридичних нормах механізмів та інститутів представ­ницького і безпосереднього народовладдя, за допомогою яких громадяни можуть брати участь в управлінні державними і суспіль­ними справами, захищати свої права і свободи. Своє втілення принцип демократизму знайшов у ст. 5 Конституції України, від­повідно до якої: «... єдиним джерелом влади в Україні є народ. На­род здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування...».

При здійсненні адміністративно-процесуальної діяльності, ор­гани виконавчої влади, місцевого самоврядування, судові органи (їх посадові особи) репрезентують народ України. Вони виража­ють і одночасно захищають публічні інтереси усього суспільства, його спільностей та кожного окремого громадянина. Вони прими-' рюють публічні інтереси у разі їх суперечності.

39

Принцип демократизму проявляється також у тому, що будь-яка норма адміністративно-процесуального права втілює волю на­роду. Саме народ делегує відповідні нормотворчі повноваження представницьким, виконавчим та судовим органам держави.

Крім того, згаданий принцип концептуально детермінує шлях подальшого розвитку адміністративно-процесуального права. Це шлях до всебічного забезпечення пріоритету прав і свобод людини у сфері діяльності органів публічної адміністрації. На жаль, сучасне адмшістративно-процесуальне право й досі значною мірою відобра­жає радянську «державоцентристську» ідеологію, котра державні інтереси завжди ставила над інтересами особистості й суспільства;

- принцип законності. У сфері адміністративно-процесуаль­ного права даний принцип проявляється щонайменше у двох аспек­тах. По-перше, він передбачає неухильне дотримання законів та підзаконних актів усіма учасниками адміністративного процесу. Це стосується як владних суб'єктів, уповноважених до розгляду адміністративних справ¹, так і будь-яких інших його учасників².

По-друге, Конституція України та законодавчі акти Верховної Ради України (закони, кодекси) перебувають на вершині ієрархії джерел адміністративно-процесуального права (див.: §2.6 Джере­ла адміністративно-процесуального права). Будь-який норматив­ний акт нижчого рівня приймається у суворій відповідності до Конституції та законів України. Останні мають вищу юридичну силу. Правові акти, визнані такими, що суперечать Конституції України, втрачають чинність з дня прийняття Конституційним су­дом України відповідного рішення. У разі суперечності положень закону та підзаконного нормативного акта, завжди застосовується норма закону;

- принцип верховенства права. Роль попереднього принципу (принципу законності) в адміністративно-процесуальному праві є надзвичайно важливою. Але її у жодному разі не слід абсолютизу­вати. Будь-який закон або інший нормативний акт може містити в

Згідно зі ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Подібні вимоги містить і ст. 6 Основного Закону.

Стаття 68 Конституції України проголошує: «Кожен зобов'язаний не­ухильно додержуватися Конституції України та законів України ... Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності».

40

собі положення, котре суперечить ідеям суверенності, незалежнос­ті, демократичності та соціального призначення Української дер­жави. Причини цього можуть бути різноманітними - від недоліків нормотворчої техніки до зловживань владою.

Слід розуміти також і те, що навіть найдосконаліший та найуні-версальніший закон не здатен охопити нескінченного розмаїття життєвих ситуацій, які виникають у адміністративно-процесуаль­ній сфері. Іноді ж, навпаки - конкретні адміністративно-процесу­альні відносини регламентуються взаємовиключними, але рівними за юридичною силою, нормами права.

В усіх зазначених випадках суб'єкт правозастосовної діяльності повинен чітко визначити, на які принципи, орієнтири та суспільні цінності йому слід спиратись у разі прийняття процесуального рі­шення. Відповідь на це питання міститься в суті принципу верхо­венства права.

Ключова ідея цього принципу виражена у ст. З Конституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор­канність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов 'язком держави».

Перелічені цінності мають безумовний та найвищий пріоритет як при створенні адміністративно-процесуальних норм, так і при їх застосуванні. Прийняття нормативних актів, а також привнесення до них змін, у жодному разі не повинно звужувати змісту й обсягу існуючих громадянських прав і свобод. Положення адміністратив­но-процесуального законодавства, які суперечать цій вимозі, під­лягають перегляду або скасуванню у встановленому порядку. Так само неприпустимою є відмова у порушенні, розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, супереч­ливості чи відсутності законодавчого регулювання;

- принцип юридичної рівності громадян перед законом. Да­ний принцип забезпечує юридичну рівність громадян у всіх сферах їх життєдіяльності, у тому числі в адміністративно-професуальнійг сфері'.

¹ У даному параграфі термін «громадянин» вживається у загальному сенсі. Він використовується для позначення будь-яких фізичних осіб взагалі, а не лише тих, які володіють статусом громадянина України. Адже як зазначається,

41.

Усі громадяни є рівноправними суб'єктами адміністративно-процесуального права: вони мають рівне право на участь в адміні­стративному процесі; як учасники адміністративного процесу вони наділяються однаковими правами і обов'язками; у реалізації цих прав і обов'язків вони також мають абсолютно рівні можливості (ступінь такої реалізації залежить лише від соціально-правової активності самої особи).

Основну ідею принципу юридичної рівності громадян перед за­коном виражає ст. 24 Конституції України. Згідно з указаною стат­тею, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рі­вними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майново­го стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Указаний принцип втілюється й у інших конституційних поло­женнях: «Усі люди є вільними й рівними у своїх ... правах (ст. 21); «Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами..., вони користуються рівним правом доступу до держав­ної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядуван­ня (ст. 38)»; «Основними засадами судочинства є... рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (ст. 129)» і т. д.; - принцип справедливості передбачає неупередженість, пра­вильність, обгрунтованість та адекватність реагування держави на той або інший акт правової поведінки. Він втілює співмірність між правомірною поведінкою та заохоченням, між правопорушенням та відповідальністю і т. д. Цей принцип найбільшою мірою виражає загально-соціальну сутність права, пошук компромісу між учасни­ками правовідносин, між громадянином та державою.

Принцип справедливості тісно пов'язаний з принципом рівно­правності. В основі обох принципів лежить ідея неупередженого ста­влення держави до всіх категорій громадян. Проте, якщо принцип рівноправності уособлює «однаковість» громадян перед законом, то принцип справедливості репрезентує індивідуальний підхід держа­ви до реагування на кожний окремий факт правової поведінки.

у ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що пере­бувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими права­ми і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України (крім винятків, передбачених законодавством).

42

Індивідуальність державного реагування полягає в обов'язко­вому врахуванні особливостей соціально-правових ознак громадя­нина та його поведінки при виборі оптимального способу реалізації його суб'єктивних прав і обов'язків, а також при виборі найдієві­шого засобу виховного впливу на свідомість самого громадянина, його оточення, всього суспільства.

Так, наприклад, суд, враховуючи майновий стан учасника адмі­ністративного процесу, може зменшити розмір оплати ним судо­вих витрат, звільнити від неї повністю або частково, відстрочити або розстрочити її на певний строк (ст. 88 Кодексу адміністратив­ного,-судочинства України). Недостатнє володіння державною мо­вою є підставою для надання особі дозволу давати свідчення на іншій мові або користуватись послугами перекладача (ст. 15 КАС України). Привід до суду не може бути застосований до малолітніх та неповнолітніх осіб, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, жінок, які мають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів (ч. 2 ст. 272 КАС України) і т. д.;

- принцип єдності прав і обов'язків виражається в органічній єдності та взаємообумовленості прав і обов'язків учасників адмі­ ністративно-процесуальних правовідносин. Немає і не може бути прав без обов'язків, не існує обов'язків без прав. Те або інше право є реальним лише тоді, коли встановлено кореспондуючий йому обов'язок.

Наприклад, право громадян на звернення забезпечується обо­в'язком органа публічної влади розглянути звернення і дати об­грунтовану відповідь в установлений законом строк (ст. 40 Консти­туції України). Право особи на захист в адміністративному процесі реалізується через обов'язок держави надати їй необхідну правову допомогу (статті 29, 49 Конституції України) і т. д.;

- принцип поєднання переконання та примусу. Переконання та примус - універсальні методи соціального управління, які ре­ презентують два типи впливу публічної влади на свідомість і по­ ведінку суб'єктів правових відношень. Переконання - це комплекс виховних та заохочувальних заходів, спрямованих на підвищення свідомості й дисципліни учасників правовідносин, стимулювання в них добросовісного ставлення до вимог юридичних норм. При­ мус являє собою «силовий» варіант підкорення волі і поведінки окремого суб'єкта волі усього суспільства, втілений у вимогах юридичних норм. Він завжди пов'язаний із застосуванням певних

43

обмежень морального, майнового, організаційного або фізичного характеру. Основні цілі примусу -■ припинення правопорушень, покарання за правопорушення, профілактика правопорушень.

Жоден з названих методів сам по собі неспроможний забезпечи­ти ефективність правової регламентації відносин соціальної сфери. Оптимальне поєднання методів переконання та примусу є необхід­ною умовою нормального функціонування будь-якої юридичної га­лузі, у тому числі - адміністративно-процесуального права.

В адміністративно-процесуальному праві принцип поєднання переконання та примусу проявляється у двох аспектах. По-перше, норми цієї галузі закріплюють порядок застосування виховних, заохочувальних, примусових та інших заходів у різноманітних сферах суспільного життя. Прикладом може слугувати Указ Президента України про вручення державних нагород, яким закріп­люється процесуальний порядок нагородження державними на­городами в Україні'. Відповідний заохочувальний захід може слу­гувати зміцненню будь-яких соціальних відносин - від економіч­них до конституційно-правових (див.: ст. 1 Закону України «Про державні нагороди»)².

По-друге, поєднання зазначених методів є засобом зміцнення дисципліни учасників адміністративно-процесуальних відносин. Так, наприклад, Кодекс адміністративного судочинства України передбачає низку заходів процесуального примусу, котрі застосо­вуються до порушників правил адміністративного судочинства: попередження, видалення із залу судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом та привід (ст. 269 КАС України). Чинний КУпАП передбачає можливість приводу обвинуваченого до суду або органу внутрішніх справ, який роз­глядає відповідну адміністративну справу (ст. 268 КУпАП) і т. д.;

- принцип правосуддя виражає гарантії захисту суб'єктивних прав у судовому порядку. Конституція України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55).

¹ Указ Президента України «Про Порядок представлення до нагороджен­ня та вручення державних нагород України» // Офіційний вісник України.-2003-№ 8.-Ст. 302.

' Закон України «Про державні нагороди» // Відомості Верховної Ради України.- 2000,- № 21.- Ст. 162.

44

Адміністративно-процесуальні норми є важливим інструментом реалізації даного принципу у вітчизняному праві. Ними регламен­тується діяльність судів з розгляду - справ про адміністративні проступки; скарг фізичних та юридичних осіб на дії й рішення ор­ганів публічної влади (їх посадових осіб); спорів, що виникають у сфері публічної служби; спорів про компетенцію суб'єктів влад­них повноважень; спорів з приводу укладання та виконання адмі­ністративних договорів; спорів, що випливають з виборчих право­відносин і т. д.

Водночас норми адміністративно-процесуального права гаран­тують судовий захист громадян від неправомірних рішень (дій, бездіяльності) суб'єктів розгляду справ про адміністративні спори, у тому числі й самих судів. Так, рішення адміністративних судів першої інстанції можуть бути оскаржені до апеляційних адмініст­ративних судів. Рішення останніх можуть бути оскаржені в каса­ційному порядку до Вищого адміністративного суду України тощо.

II. Міжгалузеві принципи права - це ключові ідеї, на яких ба­зується функціонування кількох юридичних галузей. Вони не на­ділені всезагальністю загальних принципів і не втілюють особли­востей права в цілому. Водночас зазначені принципи володіють певним рівнем універсальності: ними визначаються базові засади існування, розвитку й взаємодії цілих галузевих груп.

Однією з таких груп, котра об'єднує усі процесуальні галузі, є процесуальне право. Як відомо, попри галузеву специфіку, проце­суальні правовідносини мають подібні природу, характер та функ­ції. Не менш подібними є структура та зміст юридичних норм, якими вони регулюються. Усе це зумовлює наявність спільних тен­денцій, закономірностей функціонування та розвитку відповідних юридичних галузей: кримінально-процесуального, цивільно-про­цесуального та адміністративно-процесуального права.

Міжгалузевими принципами процесуального права є такі:

- принцип гласності. Даний принцип виражає ідею відкритості юридичного процесу для його учасників (гласність сторін) та су­спільства (загальна гласність).

Гласність сторін передбачає гарантування сторонам процесу можливості бути присутніми при розгляді юридичної справи, ознайомлюватись з її матеріалами, брати у ній активну участь (да­вати пояснення, оскаржувати рішення в справі, заявляти клопо­тання).

45

Так, відповідно до чинного КУпАП, справа про адміністратив­ний проступок розглядається лише в присутності обвинуваченого. Задля цього уповноважений суб'єкт адміністративної юрисдикції зобов'язаний завчасно повідомити обвинуваченого про місце і час розгляду справи (ст. 268 КУпАП). Згідно зі ст. 6 КАС України, ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи в адміністративному суді. Стаття 18 Закону України про звернення громадян закріплює право особи, яка подала звернення, бути присутньою при розгляді заяви чи скарги, надавати додаткові матеріали, знайомитися з матеріалами перевірки обставин, викла­дених у зверненні.

Загальна гласність втілює право суспільства та громадянина на доступ до інформації про юридичну справу. Реалізація ідеї загаль­ної гласності здійснюється шляхом забезпечення присутності при розгляді справи усіх бажаючих, надання кожному можливості ознайомлюватись із рішеннями в справі, надання дозволу на фік­сацію юридичного процесу та поширення відповідної інформації. Дана ідея знаходить своє відображення у ряді норм вітчизняного адміністративно-процесуального права. Відповідно до ч. 2 ст. 12 КАС України, кожен має право ознайомитися із судовими рішеннями у будь-якій справі, розглянутій на відкритому судовому засіданні. Частина 8 зазначеної статті передбачає можливість проведення в залі судового засідання аудіо-, відео-, фото- і кінозйомки, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню тощо.

Слід відмітити, що ступінь реалізації принципу гласності в ад­міністративно-процесуальному праві є не настільки повним як у кримінально-процесуальній або цивільно-процесуальній галузях. Адже, по-перше, адміністративно-процесуальне право регламентує розгляд величезного масиву управлінських справ. Надмірний до­ступ громадськості до процесу їх вирішення відчутно знизить ефек­тивність роботи органів публічної влади.

По-друге, значна частина адміністративних справ «конфліктно­ го» характеру (справи про адміністративні проступки, справи з розгляду скарг тощо) з огляду на свою порівняну малозначущість та велику кількість, розглядається в оперативному, спрощеному порядку. Вирішення деяких з них відбувається одразу на місці вчинення правопорушень (наприклад, у випадку порушення пра­ вил дорожнього руху пішоходами). Це, природно, унеможливлює повну реалізацію ідеї загальної гласності; .- ■

46

- принцип використання національної мови громадянами ви­ пливає із конституційної гарантії вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин в Україні. Його основна ідея - недопущення обмеження прав громадян - учасників юридичного процесу за мовною ознакою. Незнання державної мови, а також недостатнє володіння нею не може бути підставою для заборони фізичній особі брати участь в адміністративному процесі, надавати свідчення у справі, висловлювати свою думку з приводу питань, що виникають під час розгляду справи тощо.

Принцип використання національної мови знаходить офіцій­не закріплення в нормах адміністративно-процесуального зако­нодавства. Так, ст. 268 КУпАП надає обвинуваченому право ви­ступати недержавною мовою. Згідно з ч. 2 ст. 15 КАС України, учасники судового розгляду адміністративної справи, котрі не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою або мовою, якою вони воло­діють, а також послугами перекладача. Закон України «Про звер­нення громадян» зобов'язує уповноважені органи публічної адміністрації приймати та розглядати звернення, написані будь-якою мовою (ст. 7);

- принцип оперативності юридичного процесу полягає у як­ найшвидшому вирішенні юридичних справ при максимальному забезпеченні реалізації суб'єктивних прав і законних інтересів учасників процесу. Швидкість розгляду справи забезпечується за­ конодавчим встановленням обов'язкових часових рамок прийняття процесуальних рішень та здійснення процесуальних дій - процесу­ альних строків.

Серед усіх процесуальних галузей означений принцип з най­більшою повнотою проявляється саме в адміністративно-процесу­альному праві. Іноді його норми вимагають від суб'єкта розгляду адміністративних справ не просто своєчасної (тобто до закінчен­ня встановленого строку) процесуальної дії або рішення, а й зо­бов'язують його до економії часу навіть у межах установлених строків. Зволікання з прийняттям процесуального рішення або вчиненням процесуальної дії вважається недопустимими навіть за відсутності формального порушення відповідних процесуаль­них строків.

Ця ідея втілюється у понятті «розумний строк», яким досить ча­сто оперує адміністративно-процесуальне законодавство. Частина 11

47

ст. З КАСУ визначає розумний строк, як: найкоротший строк роз­гляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надан­ня своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту по­рушених прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах. Цим самим Кодексом передбачений розумний строк судового роз­гляду всіх адміністративних справ, що виникають з публічно-правових відносин (статті 110, 111 та 122 КАС України), а також їхніх окремих категорій (ч. 7 ст. 171 КАС України);

- принцип забезпечення правової допомоги громадянину. Конституція України гарантує можливість кожній фізичній особі одержати правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захис­ ника своїх прав (див.: ст. 59 Конституції України).

Поняття правової допомоги охоплює широкий спектр юридич­них послуг - від надання юридичних консультацій до представни­цтва інтересів особи в органах адміністративної юрисдикції. Аналіз чинного законодавства дає змогу окреслити таке коло суб'єктів надання правової допомоги громадянам - учасникам адміністра­тивного процесу:

• державні органи України, до компетенції яких належить на­ дання правової допомоги (Міністерство юстиції України, нотаріат тощо);

• адвокатура України як спеціально уповноважений недержав­ ний професійний правозахисний інститут;

• суб'єкти підприємницької діяльності, які надають юридичні послуги клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;

• об'єднання громадян для здійснення й захисту своїх прав і свобод (профспілки та ін.).

Від імені зазначених суб'єктів конкретну правову допомогу учасникам адміністративного процесу надають фахівці юридичної сфери, які за законом мають право на здійснення відповідної діяль­ності (адвокати, нотаріуси, юрисконсульти тощо).

Особливе значення для реалізації даного принципу в адмініст­ ративно-процесуальному праві має положення про можливість часткового або повного звільнення особи від оплати юридичної допомоги. Згадане положення є однією з ключових гарантій рів­ ності громадян перед законом: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками... майнового стану (ст. 24 Конституції України)». ,.-_;^<нь;-ш.ч>т ошшії^/■-;'. ■•■■-•: ищгоп-.

48

Наряду з можливістю повного або часткового зменшення ви­трат на оплату деяких юридичних послуг адміністративно-проце­суальне законодавство передбачає й інші форми забезпечення правової допомоги неплатоспроможним громадянам. Так, напри­клад, згідно зі ст. 88 КАС України, адміністративний суд, врахо­вуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату нею судових витрат на визначений строк.

Вагомим чинником впливу на розвиток адміністративно-проце­суальної галузі стало конституційне закріплення права громадяни­на на вільний вибір захисника своїх інтересів. Наприклад, ще кілька років тому КУпАП суворо обмежував перелік суб'єктів, які мо­жуть здійснювати захист обвинуваченого у справах про адмініст­ративні проступки. Функції захисника в провадженні з розгляду таких справ покладались виключно на адвокатів.

У листопаді 2000 р. Конституційний суд України визнав відпо­відне положення ст. 271 КУпАП таким, що суперечить Основному Закону України, а отже - недійсним. Згодом кореспондуючі зміни були внесені і до самого Кодексу. Як наслідок, редакція ст. 271 КУпАП набула свого нинішнього вигляду: «Урозгляді справи про адміністративне правопорушення можуть брати участь адво­кат, інший фахівеі\ь у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи»;

- принцип обов'язкової відповідальності за порушення пра­вил юридичного процесу полягає у забезпеченні невідворотності настання несприятливих наслідків за будь-яке винне порушення процесуального законодавства. Це правило поширюється на усі, без винятку, категорії учасників юридичного процесу: суб'єктів розгляду юридичних справ, зацікавлені сторони, свідків, експертів, перекладачів тощо.

В адміністративно-процесуальному праві принцип обов'язкової відповідальності за порушення правил юридичного процесу вті­люється з максимальною повнотою. Так, наприклад, ст. 31 Закону України «Про статус суддів» закріплює вихідні засади дисциплі­нарної відповідальності суддів за порушення ними процесуального законодавства¹. Розділ III Закону про звернення громадян перед-

' Закон України «Про статус суддів» // Відомості Верховної Ради Украї­ни-1993-№ 8.-Ст. 56.

49

бачає цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність органів (їх посадових осіб) за порушення встановленого порядку розгляду заяв, скарг і пропозицій громадян'.

Кодекс адміністративного судочинства України містить норми про кримінальну відповідальність за порушення процесуальних норм свідків (ст. 65), експертів (ст. 66) та перекладачів (ст. 68). Інший кодифікований акт адміністративно-процесуального законодавства -КУпАП - передбачає примусовий привід обвинуваченого у разі його ухилення від явки на виклик органу внутрішніх справ або суду (ст. 268 КУпАП) і т. д.

Слід зауважити, що принцип обов'язкової відповідальності за порушення правил юридичного процесу стосується не лише суб'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин, а й осіб, котрі не мають безпосереднього відношення до розгляду адміністративної справи. Будь-який громадянин у випадку вчи­нення дій, що свідчать про зневагу до суду та встановлених у ньому правил, несе адміністративну відповідальність за ст. 185-3 КУпАП. За цією самою статтею КУпАП кваліфікується відмова керівника підприємства, установи, організації звільнити народно­го засідателя або присяжного від роботи на час виконання ним обов'язків у суді²;

- принцип об'єктивної істини. Згідно з цим принципом, суб'єкт розгляду юридичної справи зобов'язаний з'ясувати усі фак­тичні обставини, котрі можуть мати значення для її безпомилко­вого й неупередженого вирішення. Будь-яке процесуальне рішення має ґрунтуватись на основі логіко-юридичного аналізу об'єктив­них фактів. Суб'єктивізм у веденні юридичного процесу недопус­тимий.

Так, відповідно до ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях. Стаття 11 КАС України зобов'язує суд вживати передбачених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин, у справі, у тому числі щодо вияв­лення та витребування доказів з власної ініціативи. Основним завданням провадження в справах про адміністративні проступки

є всебічне, повне й об'єктивне з'ясування обставин кожної спра­ви (ст. 245 КУпАП).

Принцип об'єктивної істини охоплює ряд неконфліктних видів адміністративного процесу. Приміром, рішення щодо заяви (клопо­тання) громадянина повинно прийматись лише на основі її об'єк­тивного вивчення та перевірки фактів, викладених у зверненні (ст. 15 Закону «Про звернення громадян»). У процесі атестації пра­цівника органу державної виконавчої влади атестаційна комісія по­винна забезпечувати об'єктивний розгляд та професіональну оцінку його роботи, професійних та організаційних якостей і т. д.'

III,, Галузеві принципи права посідають важливе місце у де­термінації ключових засад функціонування та розвитку будь-якої юридичної галузі. їх дія поширюється на визначену галузь і лише на неї. Серед принципів, властивих виключно адміністративно-процесуальному праву, можна виділити такі:

— можливість ведення адміністративного процесу мовою, прийнятною для всього населення певної території. На відміну від цивільного процесу, який здійснюється виключно державною мовою (ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України), у ве­денні адміністративних проваджень допускається використання інших мов. Дане право за окремими суб'єктами розгляду адмініст­ративних справ закріплює прийнятий у 1989 р. (і понині чинний) Закон України «Про мови в Українській РСР».

Згідно із ст. З цього Закону, в роботі державних органів, під­приємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживан­ня (місто, район, сільські населені пункти ...) більшості громадян інших національностей можуть використовуватись поряд з україн­ською і їхні національні мови. Якщо ж така більшість не володіє в належному обсязі національною мовою, а також коли на певній території проживає кілька національностей, жодна з яких не ста­новить більшості населення даної місцевості, в роботі названих органів і організацій може використовуватись будь-яка мова, при­йнята для всього населення .

¹ Закон України «Про звернення громадян» // Відомості Верховної Ради України,- 1996.-№ 47,- Ст. 256.

² Див.: Частину 4 ст. 71 Закону України «Про судоустрій» // Відомості Верховної Ради України.- 2002.- № 27, 28.

50

¹ Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок проведення од­ норазової атестації працівників органів державної виконавчої влади» від 20 грудня 1993 року № 1048 // гакоп.гасіа.^оу.иа.

² Закон України «Про мови в Українській РСР» // Відомості Верховної Ра­ ди України- ] 989- № 45- Ст. 631.

51

Перша ідея наведеного положення -можливість використан­ня у юридичному процесі мови більшості населення ~ не може бути покладена в основу галузевого принципу адміністративно-процесуального права. Аналогічне правило діє і у кримінальному судочинстві (див.: ст. 19 КПК), через що воно має очевидний міжгалузевий характер.

Проте, цього не можна сказати про можливість ведення юридич-, ного процесу мовою, прийнятною для всього населення певної те­риторії. Даний принцип діє лише у межах однієї процесуальній галузі - адміністративно-процесуального права. Кримінально-про­цесуальний кодекс України (далі - КПК) та Цивільний процесуаль­ний кодекси України (далі - ЦПК), на які повністю спираються однойменні галузі права, відповідної норми не містять. Більше того, зазначені кодифіковані акти значною мірою суперечать ст. 18 За­кону України про мови, котра гарантує ведення судочинства в Україні мовою, прийнятною для всього населення певної території (див.: ст. 7 ЦПК та ст. 19 КПК).

Принцип можливості ведення процесу мовою, прийнятною для всього населення певної території, реалізується у переважній бі­льшості адміністративних проваджень. Так, ст. 19 Закону України «Про мови в Українській РСР» прямо вказує на можливість її ви­користання як мови провадження у справах про адміністративні делікти. Інше положення цього Закону (ст. 11) дозволяє викорис­товувати мову, прийнятну для більшості населення, у роботі й до­кументації державних органів, підприємств, установ та організа­цій. Тим самим воно поширює відповідний принцип майже на усі види адміністративних проваджень: контрольне, дисциплінарне, атестаційне тощо.

Чи не єдиний виняток з цього правила становить провадження тощо розгляду справ у адміністративних судах. Всупереч чинно­му Закону про мови, КАСУ єдиною мовою названого проваджен­ня визначає державну (українську) мову;

- переважна спрямованість на реалізацію некопфліктних матеріальних правовідносин. На сьогодні у вітчизняній правовій парадигмі фундаментально утвердились лише дві процесуальні га­лузі - кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право. Долаючи численні труднощі, до остаточного визнання своєї галузе­вої концепції рухається адміністративно-процесуальне право. По­тенційну можливість набути статусу самостійної юридичної галузі

52

слід також визнати за господарським процесуальним правом. При­наймні, про це свідчить наявність відповідного кодифікованого акта (Господарського процесуального кодексу України).

Таким є перелік процесуальних правових утворень, які мають галузевий статус або об'єктивно можуть його набути у найближ­чому майбутньому. Показово, що лише одне з них - адміністра-тивно-процесуальне право - регламентує діяльність з вирішення юридичних справ неконфліктного «управлінського» характеру. В основі функціонування усіх інших процесуально-правових форма­цій галузевого рівня неодмінно лежить суперечка про право.

Будь-яка кримінальна, цивільна чи господарська справа завжди виникає з конфліктних правовідносин. Цим зумовлюється суто юрисдикційний характер кореспондуючих видів юридичного про­цесу. Конфлікт між учасниками матеріальних правових відношень може бути стрижнем і деяких адміністративних справ (справи про адміністративні проступки, справи з розгляду скарг громадян). Проте переважна їх більшість має на меті вирішення організацій­них (управлінських) питань.

Надзвичайна чисельність та різноманітність організаційних справ зумовлює беззаперечне домінування управлінських видів адміністративного процесу над юрисдикційними. Означене домі­нування простежується одразу у двох напрямах: по-періие, наба­гато більшою є фактична кількість управлінських проваджень (у повсякденній роботі органів публічної влади розглядається знач­но більше організаційних справ, аніж юрисдикційних); по-друге, управлінські провадження посідають чільне місце у структурі адміністративного процесу (з огляду на багатоаспектність управ­лінських справ, в адміністративному процесі нараховується значно більше різновидів неконфліктних проваджень: атестаційні, конт­рольні, нормотворчі, реєстраційні тощо);

- принцип презумпції правоти громадянина у відносинах з органами публічної влади формується на основі поєднання таких ідей:

• презумпції невинності обвинуваченого у вчиненні адміністра­ тивного проступку;

• презумпції справедливості вимог або претензій, висунутих громадянином до органів публічної влади;

• презумпції обгрунтованості правової позиції особи у будь- яких інших її відносинах з органами публічної влади.

53

Презумпція невинності обвинуваченого у вчиненні адміністра­тивного проступку виражається у тому, що жодна особа не може бути притягнута до адміністративної відповідальності, якщо її ви­на не була доведена у передбаченому законом порядку. При цьому доказування вини завжди покладається на суб'єкта розгляду від­повідної адміністративної справи. Якщо у підсумку залишається сумнів щодо достатності зібраних доказів, обвинувачення визна­ється недоведеним.

Провідна ідея презумпції справедливості вимог або претензій, висунутих громадянином до органів публічної влади полягає у та­кому: будь-яка скарга, клопотання або судовий позов громадянина вважаються справедливими, доки у ході відповідного адміністра­тивного провадження не буде встановлено іншого.

Презумщія обгрунтованості правової позиції особи у будь-яких інших її стосунках із органами публічної влади означає, що при розгляді адміністративної справи уповноважений суб'єкт завжди повинен орієнтуватись на максимальну реалізацію законних прав і свобод громадян, а не на відстоювання інтересів публічної адмі­ністрації.

^ Питання для самоконтролю

■■*■ 1. Дайте визначення поняття «принцип адміністративно-процесуального права». Які типи принципів покладаються в основу функціонування адмініст­ративно-процесуальної галузі?

2. Охарактеризуйте принципи: демократизму; законності; верховенства права; юридичної рівності громадян перед законом.

3. Охарактеризуйте принципи: справедливості; єдності прав і обов'язків; поєднання переконання та примусу; правосуддя.

4. Який вплив на існування та розвиток адміністративно-процесуального права здійснюють міжгалузеві принципи?

5. Які принципи адміністративно-процесуального права можуть бути від­ несені до розряду галузевих? Розкрийте їхній зміст.