§ 3.2. Структура .П::

адміністративно-процесуальної норми

Будучи первинним елементом адміністративно-процесуального права та системи права в цілому, адміністративно-процесуальна норма одночасно є складним системним утворенням, що має влас­ну структуру.

Структура адміністративно-процесуальної норми - це її внутрішня будова, логічно обумовлена система взаємодіючих та

ВЗаЄМОЗалеЖНИХ елементів. „.«у;:;:» .,..-..•

82

Традиційно у структурі юридичних норм виділяють три складо­ві елементи: гіпотезу, диспозицію й санкцію.

Гіпотеза вказує на конкретні життєві обставини (умови), за на­явності або відсутності яких адміністративно-процесуальна норма вступає в дію.

Існує кілька різновидів гіпотез адміністративно-процесуальних норм. Відповідно до ступеня визначеності виражених у ній обста­вин, гіпотеза може бути абсолютно визначеною та відносно ви­значеною.

Відносно визначена гіпотеза надає суб'єктам правозастосуван-ня можливість самим вирішувати питання про наявність чи відсут­ність умов вступу адміністративно-процесуальної норми в дію. Зазвичай такі гіпотези формулюються за допомогою семантичних конструкцій: «за необхідності», «у разі потреби», «у випадку, коли є підстава вважати», «з урахуванням обставин», «з власної ініціа­тиви» тощо.

Так, відповідно до ст. 262 КУпАП, адміністративне затриман­ня провадиться органами внутрішніх справ у випадках, коли є під­стави вважати, що особа займається проституцією. Згідно з ч. 4 ст. 142 КАСУ, у виняткових випадках, коли це необхідно для об'єктивного з'ясування обставин справи, на час допиту осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку, із зали судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі.

Абсолютно визначена гіпотеза суворо окреслює сферу застосу­вання адміністративно-процесуальної норми. Остання вступає у дію в єдино можливому випадку, прямо зазначеному в гіпотезі. Відповідне питання вже не покладається на розсуд суб'єкта право-застосовної діяльності - воно однозначно вирішене законодавцем.

Наприклад, у ч. 6 ст. 8 Дисциплінарного статуту ОВС зазначе­но: особа рядового або начальницького складу вважається такою, що не має дисциплінарного стягнення, якщо її заохочено шляхом дострокового зняття дисциплінарного стягнення, нагороджено державною нагородою чи відзнакою Президента України або ми­нув рік з дня накладення дисциплінарного стягнення. Стаття 7 За­кону України «Про звернення громадян» проголошує: якщо пи­тання, порушені в зверненні, не належать до повноважень суб'єкта, воно пересилається ним за належністю відповідному органу чи

ПОСаДОВІЙ ОСОбІ І Т. Д. М-:Ш'Й;ШЩ*іцН-

83

За кількістю відображених умов дії адміністративно-процесу­альної норми гіпотези поділяють на прості та складні.

У простій гіпотезі зазначено тільки одну умову реалізації норми адміністративно-процесуального права. Прикладом може слугува­ти положення Закону про виконавче провадження: «Державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред'явлення для примусового виконання якого минув» (див.: ч. 1 ст. 23 зазначеного Закону).

Стадні гіпотези містять одразу кілька обставин, які передба­чають задіяння адміністративно-процесуальної норми. Серед них виділяють альтернативні та комплексні гіпотези.

В альтернативній гіпотезі кожна окрема обставина з кількох наявних є достатньою для вступу норми у дію. Таку гіпотезу має норма, закріплена у ст. 8 Закону про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі: «Адміністратив­ний нагляд припиняється постановою судді за поданням началь­ника органу внутрішніх справ: а) у разі погашення або зняття су­димості з особи, яка перебуває під наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для суспільства і пози­тивно характеризується за місцем роботи і проживання».

Комплексна гіпотеза передбачає кілька умов, одночасне на­стання яких призводить до виникнення відповідних адміністрати­вно-процесуальних правовідносин. Кожна з цих умов, взята окре­мо, є недостатньою для активізації адміністративно-процесуальної норми.

Так, наприклад, згідно зі ст. 8 Закону України «Про звернення громадян», не розглядаються повторні звернення одним і тим са­мим органом від одного і того самого громадянина з одного і того самого питання, якщо перше вирішено по суті. Отже, гіпотеза цієї норми містить аж п'ять обов'язкових обставин: 1) повторність звер­нень; 2) факт вирішення першого звернення по суті; 3) в обох зверненнях фігурують одні й ті самі питання; 4) адресат обох звер­нень є незмінним; 5) обидва звернення належать одному авторові.

Диспозиція адміністративно-процесуальної норми - це правило поведінки, за яким учасники адміністративно-процесуальних пра­вовідносин діють у разі настання умов, передбачених гіпотезою.

Залежно від ступеня конкретизації закріплюваного правила по­ ведінки, диспозиції норм адміністративно-процесуального права класифікують як: прямі, альтернативні та бланкетні. . . _;;

84

Пряма (визначена) диспозиція містить вказівку на єдино мож­ливий у даному випадку варіант поведінки. Вона є найпростішою у розумінні та застосуванні, оскільки абсолютно точно і ясно ви­значає необхідну поведінку суб'єктів правовідносин, не припус­каючи жодних її альтернатив. Так, у ч. 2 ст. 11 КАС України одно­значно зазначено: суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Згідно з ч. 6 ст. 12 цього самого Кодексу, під час судового розгляду справи в судовому засі­данні забезпечується повне фіксування судового засідання за до­помогою звукозаписувального технічного засобу і т. д.

Альтернативна (відносно визначена) диспозиція закріплює кілька варіантів можливої поведінки. При виникненні обставин, пе­редбачених гіпотезою, учасник адміністративно-процесуальних правовідносин отримує можливість вибору одного, кількох або, навіть, усіх цих варіантів одразу. Водночас його поведінка не по­винна виходити за рамки, окреслені адміністративно-процесуаль­ною нормою.

Приміром, у передбачених ст. 260 КУпАП випадках до особи можуть бути застосовані примусові заходи, спрямовані на забезпе­чення провадження у справах про адміністративні правопорушення: адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей, вилу­чення речей та документів. Застосовуючи цю норму, уповноваже­ний суб'єкт особисто вирішує, який саме захід або заходи адмініс­тративного примусу мають бути вжиті до порушника, і чи потріб­но до них вдаватися взагалі.

Бланкетна (відсилочна або відкрита) диспозиція містить най-загальнішу характеристику правила поведінки, жодним чином його не конкретизуючи. Роз'яснення щодо необхідного порядку дій слід шукати в інших нормах або нормативних актах, до яких вона від­силає.

Іноді бланкетна диспозиція адміністративно-процесуальної нор­ми переадресовує суб'єкта правозастосування до інших положень цього ж таки нормативного акта. Так, ч. 6 ст. 14 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що заявлений сторона­ми виконавчого провадження відвід експерту або спеціалісту ви­рішується в порядку, встановленому ст. 17 даного Закону.

Але значно частіше бланкетна диспозиція адміністративно-процесуальних норм пов'язана з іншими нормативними актами.

85

При цьому, здебільшого вона не містить посилання на конкретні норми. Зазвичай нормотворець обмежується вказівкою на:

а) назву відповідного нормативного акта (Порядок оскарження постанови суду (судді) у справі про порушення митних правил та внесення подання прокурором на постанову визначається КУпАП (ч. 8 ст. 393 МКУ));

б) тип нормативних актів, де слід шукати кореспондуючу юри­ дичну норму (Постанова про адміністративний арешт викону­ ється органом внутрішніх справ у порядку, встановленому зако­ нами України (ст. 300 КУпАП));

в) суб'єкта видання нормативного акта (Форма та порядок по­ відомлення адміністратора або відповідного дозвільного органу про відповідність його матеріально-технічної бази вимогам зако­ нодавства встановлюються Кабінетом Міністрів України (ч. 8 ст. 1 Закону України «Про дозвільне провадження»));

г) сферу дії відповідного нормативного акта (Рішення щодо зве­ рнень громадян та відповіді на них оформлюються відповідно до вимог законодавства про мови (ст. 6 Закону України «Про звер­ нення громадян»));

ґ) законодавство України взагалі (Кожен має право знайомити­ся в установленому законодавством порядку із судовими рішення­ми у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набрали законної сили (ч. 2 ст. 12 КАС України)).

У всіх зазначених випадках завдання щодо відшукання необ­хідної норми покладається безпосередньо на суб'єкта правозасто-совної діяльності.

Санкція адміністративно-процесуальної норми вказує на не­сприятливі наслідки, що виникають у разі порушення її диспозиції.

Варто відзначити, що лише незначна кількість адміністративно-процесуальних норм характеризується наявністю «власної» санк­ції. У цьому немає об'єктивної потреби, адже їх реалізація гаран­тована загальноприйнятими заходами примусу, як: відміна акта правозастосування, дисциплінарна відповідальність посадової особи тощо. А у тих випадках, коли невиконання або порушення певного правила адміністративного процесу становить очевидну суспільну небезпеку, реалізація відповідної адміністративно-процесуальної норми забезпечується санкціями кримінально-правових та адмініс­тративно-деліктних норм.

Наприклад, ст. 185-3 КУпАП встановлює адміністративну від-

86

повідальність учасників процесу за неповагу до суду, виражену в злісному ухиленні від явки до суду, непідкоренні розпорядженню головуючого, порушенні порядку під час судового засідання та інших подібних діях. Статгя 385 Кримінального кодексу України (далі - КК) передбачає кримінальну відповідальність свідка за відмову від давання показань, а експерта чи перекладача - за від­мову від виконання покладених на них обов'язків тощо.

Окрему санкцію норма адміністративно-процесуального права має лише тоді, коли нормотворець вважає за необхідне підкресли­ти особливу важливість закріпленого в ній правила поведінки для всебічного, неупередженого, об'єктивного, оперативного розгляду адміністративної справи.

Так, санкції норм, закріплених у розділі VI КАС України, перед­бачають можливість застосування до порушників правил адмініст­ративного судочинства таких примусових заходів: попередження і видалення із залу судового засідання (за порушення порядку під час судового засідання та невиконання розпоряджень головуючого), тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (за неподання без поважних причин витребуваних судом письмових або речових доказів), привід (у разі неявки за викликом суду осіб, явка яких є обов'язковою).

Інший перелік заходів процесуального примусу (адміністра­тивне затримання, особистий огляд, огляд речей, вилучення речей і документів) містить санкція ст. 260 КУпАП. Умовами, за яких вона вступає в дію, є: неможливість в інший спосіб припинити ад­міністративне правопорушення; потреба у встановленні особи по­рушника; неможливість скласти протокол про адміністративне правопорушення на місці, у випадках коли складання протоколу є обов'язковим, та інші.

Отже, якщо настає нагальна необхідність у забезпеченні певних процесуальних дій за допомогою заходів процесуального примусу, то останні формулюються у санкціях окремих адміністративно-процесуальних норм. При цьому санкція виконує функцію забез­печення нормального перебігу адміністративного процесу і не має на меті притягнення порушника процесуальних правил до відпові­дальності. Адже реальна процесуальна відповідальність неодмінно була б пов'язана з додатковими несприятливими наслідками або покаранням винної особи.

Тому не можна вважати примусове стягнення штрафу (ст. 308

87

КУпАП) покаранням за його несплату у належний строк, а привід до органів внутрішніх справ або суду (ст. 268 КУпАП) - карою за неявку. Це просто інший порядок реалізації певного процесуаль­ного завдання. Заходом процесуальної відповідальності міг би бу­ти, наприклад, спеціально встановлений штраф за ухилення від процесуальних обов'язків. Але подібних заходів чинне адміністра­тивно-процесуальне законодавство не передбачає.

За ступенем визначеності заходів процесуального примусу санк­ції адміністративно-процесуальних норм поділяють на абсолютно визначені, відносно визначені та альтернативні.

Абсолютно визначена санкція чітко та однозначно фіксує захід негативного впливу на недобросовісного учасника адміністратив­но-процесуальних правовідносин (до учасників адміністративно­го процесу та інших осіб за порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого застосову­ється попередження (ст. 270 КАС України)).

Відносно визначена санкція, закріплюючи конкретний захід процесуального примусу, одночасно встановлює межі його засто­сування. До таких можна віднести санкцію норми, передбаченої ч. 1 ст. 374 МКУ: (... допускається адміністративне затримання громадянина, який вчинив порушення митних правил, на строк до трьох годин).

Альтернативна санкція містить перелік заходів реагування за порушення правил адміністративного процесу. Конкретний захід (заходи) обирає суб'єкт правозастосовної діяльності. Прикладом може слугувати вже згадувана ст. 260 КУпАП, котра передбачає можливість застосування до особи адміністративного затри­мання, особистого огляду, огляду речей, вилучення речей і доку­ментів.

Санкції деяких адміністративно-процесуальних норм можуть поєднувати ознаки відносної визначеності та альтернативності (у разі ухилення особи від відбування виправних робіт, застосова­них за вчинення дрібного хуліганства, постановою судді невідбу­тнії строк виправних робіт може бути замінено штрафом від З до 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адмініст­ративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більш як на п'ятнадцять діб (ст. 325 КУпАП)).

Питання для самоконтролю ^:і

-> 1. Яку роль відіграє гіпотеза у структурі адміністративно-процесуальної норми? Які класифікації гіпотез адміністративно-процесуальних норм вам відомі?

2. Охарактеризуйте диспозицію адміністративно-процесуальної норми та

її види.

3. У чому полягає специфіка санкцій адміністративно-процесуальних норм?