2. Моделі перехідної економіки та економічний устрій країн за умов формування соціально орієнтованої економіки

У другій половині 80-х і початку 90-х рр. формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М.Фрідменом, ДЖ.Стінглером та ін. Передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки (зокрема, проведення політики “дорогих грошей”), опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), опосередковане незначне втручання держави в економіку, скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує увагу, насамперед, на досягненні фінансової стабілізації. Ця концепція дає загальні рекомендації усім країнам, які перебувають на етапі перехідної економіки, незалежно від того, на якому рівні соціально-економічного розвитку перебуває та чи інша країна.

При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна “шокова терапія”. За таким сценарієм здійснюються реформи в деяких латиноамериканських країнах, Україні, Росії.

На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуалістської ( від англ. Gradual – поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення можливого обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї.

Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких інституціоналісти відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо. Окремі теоретики інституціоналізму, як, наприклад, представник неоінституціоналізму Д.Норт, як основну інституціональну зміну розглядають приватизацію.

Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.

Економічний устрій визначається типом виробничих відносин, і насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрій може формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідок чого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої – це особливі типи виробничих відносин і форм господарювання, матеріальною основою (речовим змістом) який є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом із суспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.

Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2) капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.

Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними) господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім’ї.

Найбільшого поширення дрібнотоварний устрій набув у сільському господарстві, роздрібній торгівлі.

Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичних країн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствами у формі акціонерних компаній В Україні його матеріальною основою є технологічний спосіб виробництва, що базується, здебільшого, на машинній праці, але фізично зношених засобів праці на 70% і морально застарілих на 95%.

Колективний трудовий устрій представлений в Україні та деяких інших країнах викупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких нема найманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим, бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності на основі технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машинній праці.

Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим. Його розвиток може набувати різного спрямування – здебільшого, соціалістичного, в основному – капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам, поєднувати у різній комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить від типу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток в Україні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.

Якщо розглядати характер трансформаційних процесів у постсоціалістичних країнах у контексті розглянутих вище моделей, то у Польщі, яку також часто розглядають як позитивний приклад впровадження концепції “шокової терапії”, економічне зростання, в основному, було забезпечене одержанням значних інвестицій (понад 6 млрд. дол. США) і списанням зовнішнього боргу (33 млрд. дол.), а сам період “шокової терапії” тривав короткий час. Крім того, тут більш сприятливими були вихідні умови реформ: понад 80% орних земель перебували у приватній власності. Однак у країні різко зросло безробіття, дефіцит торгового балансу у 1998 р. становив майже 18 млрд. дол. США, внаслідок подальшої приватизації сільського господарства останнє зазнало глибокої кризи.

У Китаї процес реформування почався з сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а також передових наукомістких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979 –1999 рр. становили майже 10%. Водночас було створено близько 400 тис. Спільних підприємств, у яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона (держава) ставала їх повним власником.

Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Країни колишнього СРСР, які не дотримувалися рекомендацій МВФ у здійсненні реформ, стали на шлях швидкого економічного зростання. Позитивною стороною реформ в Угорщині, Словенії та Чехословаччині є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди.

По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т.ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.

По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10% найбідніших і найбагатших верств населення.

По-четверте, в цих країнах (Угорщині, Словенії, Польщі) темпи приватизації не були дуже високими і супроводжувались якісними змінами різних інститутів. В Україні процес роздержавлення і приватизації відбувався, переважно, в інтересах кланово-номенклатурної еліти.

По-п’яте, уряди Угорщини, Словенії, а також Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення.

По-шосте, в цих кранах створювався сприятливий інвестиційний клімат, чого не можна сказати про Україну.