1.Методи та форми емпіричного пізнання.

Існують два рівні пізнання й відповідно наукового дослідження: емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні предмет пізнання безпосередньо пов'язаний із суб'єктом. Для його побудови використовуються так звані емпіричні методи наукового дослідження: спостереження, експеримент та їх різновиди. Всі пізнавальні операції на цьому рівні здійснюються з допомогою цих методів. Завдяки їм відбувається фіксація, реєстрація, порівняння, класифікація всієї інформації про об'єкт вивчення.

Як теоретичний, так і емпіричний рівень наукового дослідження моуть бути розглянуті окремо, хоч в реальному дослідженні вони нерозривно пов'язані між собою і функціонують як єдине ціле.

При цьому слід розрізняти поняття емпіричного пізнання й емпіричного дослідження, які часом ототожнюються. Під емпіричним дослідженням у науці розуміють діяльність по виявленню первинної емпіричної інформації засобами наукового спостереження та експерименту. Ясна річ, діяльність містить у собі не лише пізнавальний, але é досить чіткий практичний момент. Тому експеримент - це особливий вид практичної діяльності, який обслуговує науку ³ в ній існує. І спостереження, і експеримент передбачають реальні дії з реальними об'єктами, пов'язані із змінами цих об'єктів. Обидва вони відрізняються не лише від теоретичних методів дослідження, а й від методів логічної, раціональної обробки емпіричної інформації.

Дійсно, всі ці методи належать до емпіричного рівня наукового пізнання, їх матеріалом є емпіричні дані, здобуті в результаті спостереження й експерименту, їх результати не виходять за межі узагальнення, порівняння, компонування емпіричних даних. Все це дозволяє проводити досить чітке розмежування між ними й методами теоретичного дослідження.

Разом з тим, класифікаційно-типологічні методи не спрямовані на роботу з реальними об'єктами й не передбачають отримання первинної емпіричної інформації, з допомогою цих методів проводиться робота з інформацією, що вже отримана ³ має певне об'єктивне відбиття. Це споріднює названі методи з методами теоретичного дослідження й відрізняє їх спостереження й експерименту.

Емпіричне дослідження не зводиться лише до отримання дослідних даних. Насправді воно передбачає не тільки проведення дослідів, а й логічне дослідження й узагальнення дослідницьких даних, внаслідок чого й відкриваються емпіричні закони.

2. Атомістичне вчення стародавніх греків. Атомістичне вчення стародавніх греків(Левкііпп і Демокріт)

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципу дискретності, перервності як засо6у побудови світу. На місці єдиної безперервної субстанції постала множинність субстанцій, то6то дискретність (перервність) буття. Виникнення i зникнення, незмінність i мінливість пояснювалися на основі поєднання i роз’єднання незмінних субстанцій. У цьому напрямі рухалася думка і атомістів Левкіппа (V ст. до н:е.) i Демокріта (прибл. 460– при6л. 370 до н.е.).

Перехід від єдиної субстанції до множини начал мав певний соціальний підтекст. Якщо на першому етапі розвитку давньогрецького суспільства соціальні інститути, традиції (загальне) домінували над індивідом, то з розвитком демократії загальне все більше осмислюється як сумарний результат діяльності окремих індивідів. Така атомізація» соціумів стала моделлю осмислення природи, космосу: світ було подано як множину одиниць» тоді, коли в центрі суспільного життя опинилася осо6а.

Емпедокл вважав, що всі речі є результатом злиття чотирьох коренів – землі, води, повітря і вогню. На думку Анаксагора, першоосновою речей е насіння. Кожна якісно відмінна річ складається зі своїх насінин, які діляться до 6езкінечності. Анаксагор не визнавав межі подільності насіння, але він давав йому якісні характеристики. Саме в цьому виявлявся перший наївний здогад про хімічний склад речовини.

Якщо Емпедокл i Анаксагор надавали першоелементам якісних ознак, то атомісти Левкіпп i Демокріт вбачали в атомах, вважаючи їх найменшими неподільними часточками, тільки кількісні відмінності – щодо форми, порядку і положення -(повороту). Наприклад, А відрізняється від Б формою, АБ від БА порядком, А від А поворотом. 3а допомогою кількісних варіацій атомів Демокріт намагався пояснити якісну різноманітність світу. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами пустоту.

Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів, які вважали неподільним буття. Тільки елеати це 6уття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих 6уттів нескінченно багато.

Постулюючи атоми i пустоту, Демокріт розв'язав практично всі логічні суперечності щодо структури сущого, які поставила натурфілософія. Він переконував, що на основі атомів i пустоти можна поєднати буття i не6уття. Атоми — 6уття, їх відсутність (пустота) — не6уття. Атоми— дискретність; пустота — безперервна. На цій підставі знімалися про6леми зникнення речей (атоми, 3 яких вони складаються, роз’єднуються), з6ереження субстанції в усіх перетвореннях (атоми вічні). 3никнення i виникнення речей — це роз’єднання i з’єднання невидимих атомів. Якщо взяти до уваги, що Демокріт запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини) , то його вчення 6уло найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфілософія. Воно е наслідком взаємодії та розвитку логічних принципів, якими пояснювали світ попередні мислителі. Цим логічним обґрунтуванням вчення давньогрецьких атомістів принципово відрізняються від здогадів про атоми, наявних в індійській та китайській філософія.

3агальне та одиничне як моделі мислення, принцип квантифікації (кількісного виміру) сущого, принцип причинності та ідея атомізму — такими 6ули здобутки давньогрецької натурфілософії, які мали неа6иякий вплив на становлення теоретичного природознавства в Новий час.